І.В.Кахно, І.І.Ніколіна

Стаття присвячена розвитку загальноосвітньої школи на початку 20х рр. ХХ ст. В ній висвітлені особливості становлення та динаміка росту мережі загальноосвітніх шкіл. Визначено заходи уряду по подоланню труднощів в освітній сфері.

Ключові слова: Українська СРР, загальноосвітня школа, дитячий будинок, концепція та модель освіти.

Особливе місце в новітній історії України займають суспільно- політичні процеси початку 20-х рр. ХХ століття, які безпосередньо впливали на діяльність загальноосвітньої школи того періоду.

Актуальність даної статті полягає у всебічному і об’єктивному дослідженні історії шкільництва, без якої не можна відтворити цілісну історичну картину початку 20-х рр. ХХ ст.

Завдання статті - дослідити історію становлення та розвитку загальноосвітньої школи в межах УСРР як соціального інституту на початку 20-х рр. ХХ ст., висвітлити процеси відновлення та її функціонування в цей період.

Особливий інтерес при дослідженні викликає позиція тодішнього наркома освіти Г.Ф. Гринька [1] та його заступника Я.П. Ряппо [2]. На особливу увагу заслуговує також історико-педагогічна праця М.С. Грищенка [3]. Для вивчення вказаної проблеми важливе значення мають ґрунтовні дослідження Г.І. Ясницького [4] та В.В. Липинського [5].

Становлення та розвиток системи освіти в Україні у 1920-ті роки проходили на основі теоретично обґрунтованої концептуальної політики, тому що російський варіант розвитку освітньої галузі не враховував національні та економічні особливості України, був далеким від потреб народного господарства і фінансово незабезпеченим в умовах перехідного періоду. Власна ж концепція та модель освіти отримали статус офіційної, коли керівником НКО став Г.Ф. Гринько. Одним з ключових її положень була вимога заміни школи дитячим будинком. Адже розруха народного господарства, що була наслідком першої світової війни, іноземної інтервенції і громадянської війни, загальноекономічна криза позначилися на шкільному будівництві та на становищі дітей. По-друге, керівництво НКО помилково вважало, що на виховання дитини негативно впливає сім’я.

«Схема Народної Освіти УСРР» передбачала функціонування різноманітної мережі закладів соціального виховання. Це «заклади для нормальних дітей» (дитячий будинок-інтернат, трудова школа, дитячий садок); «заклади для дефективних дітей»; «заклади в справі досліду та розподілу недолітніх»; «позашкільні заклади та організації задля соціального виховання дітей» [6]. Знову ж таки своєрідним центром соціального виховання мав стати дитячий будинок, завданням якого було «вповні здійснити ідеал соціального виховання». Всі інші установи цієї системи «мусіли орієнтуватися на дитячий будинок і наближатися до нього» [7, с. 1213]. Завдяки зусиллям органів влади народного комісаріату освіти наприкінці в Україні функціонувало 1 844 дитячих будинки, в яких виховувалося близько 99 тис. дітей [7, с. 13]. Потрібно зауважити, забігаючи наперед, що після 1923 р. їх кількість почала швидко скорочуватися.

Набагато швидше формувалася мережа трудових шкіл. З перших днів свого функціонування Наркомос вніс до уряду ряд пропозицій щодо передачі в підпорядкування головного освітянського відомства всіх закладів освіти. Так, 26 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР прийняв постанову про передачу всіх навчальних закладів та їх майна у розпорядження відділу освіти [8, арк. 5]. 15 травня 1920 р. було прийнято постанову РНК УСРР, відповідно до якої «всі школи по сільському господарству, лісництву і землевлаштуванню, а саме: практичні школи, початкові школи, сільськогосподарські школи І-го, ІІ-го розряду, нижчі сільськогосподарські школи, середні сільськогосподарські школи, лісові шкільні заклади» передавалися з Наркозему до Наркомосу [9, с. 3]. За кілька тижнів аналогічні рішення було прийнято й стосовно інших відомств.

15 червня 1920 р. було видано постанову, за якою «всі чотирьохрічні і трьохрічні початкові школи обертаються в семирічні трудові школи» [9, с. 31]. Щодо інших навчальних закладів, таких як двокласні училища з п’ятирічним чи шестирічним терміном навчання - то вони також перетворювались в 7-річні трудові школи з додаванням в залежності від терміну навчання первинного закладу чи то одного року навчання, чи то двох [10, арк. 13].

За кілька місяців після свого створення наркомат освіти провів величезну роботу, спрямовану на підготовку нормативних документів, що регламентували діяльність закладів освіти соціального виховання. Це «Постанова про проведення в життя 7-річної єдиної трудової школи» (15 червня 1920 р.); «Постанова про дитячі будинки» (16 червня 1920 р.); «Постанова про дитячі установи для фізично дефективних дітей» (18 червня 1920 р.) та ряд інших [9, с. 31-33]. А 22 листопада 1922 р. Президія ВУЦВК затвердила Кодекс законів про народну освіту в УСРР, у якому були визначені завдання та структура органів народної освіти, завдання загальноосвітніх шкіл і заходи щодо їх подальшого існування.

В результаті такої наполегливої роботи працівників НКО на початку 1920 р. в Україні працювало 21887 трудових шкіл [11, арк. 34 зв], в яких навчалося 1900000 дітей [1, с. 45,49]. Хоча в цей період в Україні налічувалося більш як 3 млн. дітей шкільного віку [12, с. 98]. У 1921 р. кількість шкіл збільшилась до 21 968, у яких навчалося 2023 680 учнів, або кожна третя дитина шкільного вік. Щоправда, у 1922 р. кількість шкіл зменшилася до 20 579 із 1 724 380 учнями. Ця тенденція спостерігалась і в наступні роки і тривала аж до 1926 р. В окремих регіонах УСРР скорочення кількості шкіл та учнів було ще більш разючим. Так в Одеській та

Миколаївській областях у 1922 р. відсоток охоплення загальноосвітніми школами дітей шкільного віку ледве перевищував 18% [2, с. 24].

Причинами такого масштабного скорочення трудових шкіл стали лихоліття, економічний хаос і криза 1921-1922 рр., неврожай 1921 р. та спричинений ним голод 1921-1923 рр. Державні асигнування на освіту майже припинились у зв’язку з посиленням фінансування народного господарства. Якщо у 1921 р. на освіту витрачалось 10,4% державного бюджету, то в кінці - лише 2-3% [13, с. 100], з яких переважна частина йшла на допомогу голодуючим дітям [4, с. 18]. До складу державних засобів згідно Декрету РНК УСРР від 31 травня 1921 р. входила лише вартість продовольства відпущеного на установи соціального виховання (сніданок в шкільних їдальнях). В сільських місцевостях з державних фондів постачалися тільки дитячі будинки. Ситуація ускладнилась ще й тому, що постановою ВУЦВК від 16 серпня 1922 р. було прийнято рішення про зняття, майже повністю, з державного бюджету закладів освіти і передача їх на місцевий.

У звіті про діяльність НКО за 1922-1923 н. р. наголошувалося, що з серпня 1922 р. поступово масові заклади Соцвиху передавалися на місцевий бюджет і до початку 1923 р. за Головсоцвихом рахувалися лише 65 установ, необхідних для проведення дослідних робіт [14, арк. 5].

У періодичних виданнях того часу друкувалися звернення до органів державної і місцевої влади з закликом «треба сплачувати повною мірою і своєчасно, інакше важка і багатогранна робота по боротьбі з неуцтвом буде зірвана» [15, арк. 29]. Недостатнє фінансування державним бюджетом загальноосвітніх шкіл призвело до скорочення їх мережі і до поширення нелегалізованих таємних приватних шкіл. Тому під впливом загальної господарської ситуації з осені 1921 року НКО мусив був вжити заходів до легалізації платної школи, як тимчасовий захід в селищах міського типу, які являються промисловими і торгівельними центрами [16, арк. 10]. Нагадаємо, що Декретом РНК і НКО, опублікованим в газеті «Вісті ВУЦВК» від 9 березня 1919 р. вказувалося, що з 1 вересня 1919 року навчання у школах стає безкоштовним [8, арк. 33]. В свою чергу плата за навчання, хоча й не давала особливо значних результатів, але враховуючи те, що місцевий бюджет був занадто слабкий вона продовжувала існувати і в наступні роки.

Після подолання економічної кризи мережа загальноосвітніх шкіл почала зростати. На 1 січня 1925 р. загальна їх кількість збільшилась на 19%, а учнів у них - на 18,3% [17, с. 6]. За роки НЕПу, коли покращало становище країни в цілому, поліпшилась і шкільна справа. З 1923 по 1926 р. асигнування на освіту зросли майже в 7 разів [18, с. 10]. Необхідно сказати, що в справі загального навчання в школах соцвиху 1924-25 навчальний рік був найнижчою кульмінаційною точкою і лише наступний рік став точкою підйому.

Таким чином, досвід становлення і розвитку загальноосвітніх шкіл 20х рр. ХХ ст. в УСРР в сучасних економічних умовах є актуальним і може бути використаний у школах незалежної України.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Гринько Г. Очерки советской просветительной политики. - Х., Путь просвещения, 1923. -195 с.
2. Ряппо Я.П. Народна освіта на Україні за 10 років революції. - Х., 1928. - 126 с.
3. Гриценко М.С. Нариси з історії школи в Українській РСР (19171965). - К.: Радянська школа, 1966. - 260 с.
4. Ясницький Г.І. розвиток народної освіти на Україні: 1921-1932 рр. - К.: Вид-во КДУ, 1965.- 256 с.
5. Липинський В.В. Становлення і розвиток нової системи освіти в УСРР у 20-і роки. - Донецьк: РВА Дон ДТУ, 2000. - 247 с.
6. Кодекс Законів про Народню Освіту У.С.Р.Р. // Збірник Узаконень та Розпоряджень Робітниче-Селянського Уряду України. Відділ 1 за 1922 р. - Х., 1922. - С. 873-881.
7. Сірополко С. Народня освіта на Совєтській Україні. - Варшава, 1934. 240 с.
8. ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп. 1. - Спр. 21. - 65 арк.
9. Збірник декретів, наказів та розпоряджень по Народньому Комісаріату Освіти УСРР. - Х., 1920. - Вип. І. - 60 с.
10. Державний архів Київської області. - Ф. Р-1051. - Оп.1. - Спр. 16. - 15 арк.
11. ЦДАВО України. - Ф.166. - Оп. 2. - Спр. 7. - 232 арк.
12. Гутянський С.К. В.І. Ленін і культурне будівництво на Україні. - К.: 1965. - 199 с.
13. Масненко В.В., Шаров І.Ф. Вчительство та становлення радянської школи на Україні в першій половині 20-х років // Укр. іст. журн. - 1990. - №12. - С. 100-104.
14. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 1776. - 198 арк.
15. ЦДАВО України. - Ф. 166. - Оп. 3. - Спр.105. - 73 арк.
16. ДАВО України. - Ф. Р-256. - Оп.1. - Спр.12. - 205 арк.
17. Ганджій А. Напередодні загального обов’язкового навчання // Радянська освіта. - 1925. - № 8-9. - С. 3-13.
18. Яремчук В.Д. Національні проблеми загальноосвітньої школи України: історія і сучасність. - К., 1993. - 100с.