Визначальною складовою внутрішньодержавних нормативно-правових актів, що детермінують характер та основні тенденції двосторонніх українсько-російських відносин, є зовнішньополітичні концепції цих країн. Їх еволюція упродовж 15 років засвідчує надзвичайну напруженість та високу динаміку двостороннього співробітництва.

На початковому етапі новітніх українсько-російських економічних відносин (1991-1999), що характеризувався їх становленням, зовнішньополітична концепція Росія розбудовувалась на стратегії реінтеграції в рамках СНД та самостійного входження країн, у т. ч. Росії, у світовий політичний та економічний прості р. РФ тривалий час розглядала євроінтеграцію як домінанту своєї зовнішньої політики, відмовившись від перспективи входження до складу об’єднаної Європи лише у 1999 році. У цьому зв’язку «нове партнерство між Україною та Росією», за визначенням президента Б. Єльцина, мало відповідати характеру взаємин між «двома суверенними державами Європи», а відтак стати «вагомим внеском у безпеку і стабільність на континенті»¹.

Концептуальна сутність політики Росії на теренах СНД у 1990-ті рр.визначається сучасними російськими істориками як «інтеграційна ейфорія».¹⁴ Вона була пов’язана з надіями на повну інтеграцію в рамках пострадянського простору. Не випадково Б. Єльцин ще в заяві від 6 грудня з приводу визнання Росією незалежності України виступив за «відкритість кордонів», «взаємодію у формуванні спільного економічного простору й у розвитку прилеглих регіонів». Підстави для таких планів надавав високий рівень економічної взаємозалежності країн СНД, у т.ч. України й Росії.

Курс на формування «єдиного економічного простору з державами-учасницями СНД» залишався одним з найважливіших завдань зовнішньоекономічної діяльності РФ у другій половині 90-х років. Цей напрям взаємин з країнами Співдружності знайшов своє відображення в Концепції національної безпеки РФ, яку затвердив Президент Росії Б. Єльциним.³ Важливою особливістю цього документу є констатація в ньому «неприйнятності для Росії застосування силових методів у зовнішньополітичній діяльності».³

Відзначимо також, що зовнішньоторговельна стратегія Росії 1990-х років взагалі сприяла переорієнтації її зовнішньоекономічних зв’язків на провідні країни Заходу. Питома вага країн СНД у зовнішній торгівлі Росії зменшилась у 1996 році до 23%, а в 1998 р. - до 21,6%. За оцінками держкомстату Росії, у 1998 р. на Німеччину припадало 9,8% загального зовнішнього обігу Росії, на США - 7,2%, Білорусь - 6,7%, Україну - 6,6% (далі йшли: Італія - 3,8%, Нідерланди - 3,7%, Китай і Великобританія - по 3,2%). При цьому частка країн ЄС зросла до 34% .¹⁴

Неоднозначність зовнішньоекономічної стратегії Росії 1990 - х рр.виявилась у її балансуванні між т.з. «глобалістською концепцією перспективного розвитку», що передбачала її самотне включення у світову економіку на засадах демократизації суспільства та адаптації національного господарства до умов постідустріальної епохи, та «регіоналістською», згідно з якою Росія мала створити патронований нею інтеграційний простір у рамках СНД (теорія спільної валютної зони й оптимального внутрішнього ринку) ⁵.

Поворот накреслився наприкінці 1990-х років. Згідно зі «Стратегією відносин між Росією та ЄС» (1999), [12] Москва виступила проти встановлення Європейським Союзом «особливих відносин» з країнами СНД, як таких, що здатні порушити інтереси Росії та її союзників у регіоні. Загострення політичного й економічного суперництва між РФ і Заходом на пострадянському просторі сприяло зосередженню уваги Росії на стратегії творення підконтрольного собі Євразійського інтеграційного простору. Україні відводилась одна із ключових ролей у реалізації інтеграційного простору.²

При цьому сама Росія активно використовувала політичний тиск з метою геополітичного утвердження в регіоні, зокрема в Україні. Прикладом тому є зумовлення підписання з Україною повномаштабного договору про дружбу, партнерство й співробітництво згодою її на базування російського Чорноморського флоту в Севастополі, внаслідок чого процес його укладання розтягнувся майже на шість років (до травня 1997 р.).

Концептуальні підходи України 1990-х рр.до організації двосторонніх відносин з РФ майже не зазнавали змін. Спостерігався курс на її політико-економічну суверенізацію перманентне посилення європейського вектора зовнішньої політики України, збереження російських економічних та енергетичних ринків. Показовим у цьому зв’язку є положення «Основних напрямів зовнішньої політики України» 1993 р. ¹¹. Репрезентуючи себе відданим демократичним цінностям, «надійним і передбачуваним партнером», Україна проголосила свій намір утверджувати «безпеку для себе - через безпеку для всіх».

Розглядаючи прикордонні держави як «найближче зовнішнє середовище», від взаємодії з яким безпосередньо залежить мир і стабільність по всій периферії кордонів України, її нормальний внутрішній розвиток, безперешкодне й широке спілкування із зовнішнім світом, Україна визначила статус усіх прикордонних держав як стратегічних партнерів. Українсько-російські відносини набували значення «домінантних», від яких «залежить стабільність в Європі й усьому світі».

Констатуючи свій намір протидіяти будь-яким територіальним претензіям чи спробам втручання у свої внутрішні справи, Україна висловлювала своє прагнення «вживати всіх заходів для переведення стосунків з Росією у річище справжнього добросусідства, взаємоповаги й партнерства». Важливим у цьому контексті визначалось завдання обох сторін усвідомити «безперспективність і згубність курсу на конфронтацію» у двосторонніх відносинах.¹¹

І з підписанням у травні 1997 р. Договору про дружбу співробітництво і партнерство з РФ Україна зберегла європейський та євроатлантичний інтеграційний пріоритет: «Стратегія інтеграції до ЄС» (1998), Хартія про особливе партнерство з НАТО (1997) та Державна програма співробітництва з НАТО (1998). Водночас у відповідь на створення проросійських союзів у рамках СНД (Співтовариства Білорусії й Росії - квітень 1996 р, «Союзу чотирьох», до складу якого у 1996 р. увійшли Росія, Білорусія, Казахстан і Киргизія, «Митного союзу», а з 2000 р. - ЄврАзЕС), Україна розпочала реалізацію програми регіонального лідерства, намагаючись об’єднати країни, що на той час виступали проти російської гегемонії в СНД. Створюється співдружність держав ГУУАМ у складі Грузії, Узбекистану, України, Азербайджану й Молдавії (1997).

Новий етап урозвитку українсько - російських відносин, у зв’язку зі зміною російських концептуальних підходів, починається наприкінці 90-х - початку 2000-х років. Невиправдані сподівання на цілковиту реінтеграцію в межах пострадянської території, глибоке проникнення західних держав в геополітичний простір СНД, пов’язували в Росії із несумісністю з російськими національними інтересами надмірною орієнтацією на західні цивілізаційні та політичні цінності. Це спонукало Росію до корекції зовнішньополітичного курсу. Посилення рівня її євразійської замкненості та переведення двосторонніх відносин, у т.ч. російсько-українських, у річище всеохоплюючого прагматизму стали - визначальними рисами цієї концепції.

Як офіційний документ, нова концепція зовнішньої політики Росії була прийнята у 2000 році. Вона передбачала активну позицію Росії на міжнародній арені, зокрема, «вплив на загальносвітові процеси з метою формування стабільного, справедливого й демократичного світопорядку». Така роль логічно випливала із самоідентифікації Росії як «великої євразійської держави».⁴

У концепції стверджувалось, що пріоритетом зовнішньої політики РФ буде «розвиток добросусідських відносин і стратегічного партнерства з усіма державами - учасницями СНД». Практичні відносини кожного з них передбачалось побудувати з урахуванням зустрічної відкритості для співробітництва, готовності належним чином враховувати інтереси Російської Федерації.

Документ містив положення, згідно з яким «ставку було зроблено на розвиток економічного співробітництва на пострадянському просторі, включаючи створення зони вільної торгівлі». Водночас, наголошувалось на тому, що Росія має бути готовою до використання всіх наявних у її розпорядженні економічних важелів і ресурсів для захисту своїх національних інтересів».⁶

Пізніше у щорічних Посланнях Федеральним Зборам РФ Президент Росії розвивав цю стратегічну лінію. Так у 2001 р. акцент було зроблено на збереженні статусу Росії як «ядрі інтеграційних процесів Співдружності Незалежних держав».⁶ У 2003 р. В. Путін констатував той факт, що «Росія розглядає простір СНД як сферу своїх стратегічних інтересів»⁷. У 2006 р. Президент РФ проголосив завершення «періоду становлення партнерських відносин» між державами, що утворились на пострадянському просторі.⁸

Невідповідність названих теоретичних положень реальній практиці відносин РФ із країнами СНД, які продовжували розбудовуватися на засадах російського патерналізму, особливо помітно у Посланні Президента РФ 2007 р. У ньому, зокрема, йдеться про прихильність Росії до взаємовідносин, які «засновані на міжнародному праві, особливій культурі міжнародних відносин - без нав’язування моделі розвитку й формування природного розвитку історичного процесу». Усвідомлюючи економічні можливості Росії, В. Путін зазначив, що РФ лише «відстоює свої економічні інтереси й використовує свої конкурентні переваги».⁹

Українська концепція двостороннього співробітництва 2000-х рр.характеризувалась непослідовністю у своєму розвитку. У 2000-2004 рр.(внаслідок касетного скандалу й наступного дистанціювання України від Заходу) відбулося «замороження» євроінтеграційних процесів й неадекватне національним інтересам зближення з Росією та посилення економічної залежності від неї. Натомість з 2005 року Україна відкрито проголошує євроінтеграцію як стрижневий вектор своєї зовнішньої політики й неможливість одночасної інтеграції у євразійський політико - економічний прості р. У Посланні Президента України до Верховної Ради (2005) було відзначено, зокрема, що у відносинах з Росією наші мотиви й політичні цілі визначали «привиди минулого». Життя України має визначатися «європейськими цивілізаційними координатами».¹⁰ Проте, за визначенням Президента В. Ющенка, «європейський вибір не може бути перешкодою для партнерських взаємовідносин, у т. ч. з Росією» й іншими країнами СНД, а «подальший розвиток українсько - російського взаємовигідного партнерства відповідає інтересам не лише двох країн, а й цілої Європи».¹³

Отже, аналіз розвитку концептуальних основ українсько-російського економічного співробітництва 1991-2007 рр.дає можливість зробити наступні висновки. Прагнення України розвивати взаємовигідні відносини з РФ блокувалось прагненням Москви відновити патранований нею політико-економічний прості р. Стратегічним завданням України натомість було, забезпечення своїх економічних інтересів, уникнення несприятливого варіанту приєднання до ЄЕП, яке б унеможливило розвиток євроінтеграційного процесу.

У рамках усталеного європейського вибору України існують дві моделі її зовнішньополітичного курсу і пов’язаних з ними моделей українсько-російських відносин.⁵ Перша - це проголошення позаблокового статусу України й закріплення його резолюцією ООН на рівні двосторонніх міжнародних договорів (подібно Туркменістану та Австрії). В основі такого курсу лежить можливість узгодження зовнішньополітичних напрямків із внутрішніми потребами українського суспільства. Однак реалістичність позаблоковості за теперішніх обставин видається малоймовірною у зв’язку з непрогнозованою політикою Росії. Її зовнішньополітична концепція (зокрема, український аспект) реалізується в умовах, коли дотримання норм міжнародного права не стало повсякденною реальністю, а тому несе в собі значну потенційну загрозу національному суверенітету.

Друга модель передбачала розвиток українсько-російських відносин в умовах поглиблення європейської та євроатлантичної інтеграції. Перехід України в нову систему геополітичних координат сприятиме ліквідації надмірного дефіциту національної безпеки й нормалізації в перспективі всієї системи українсько-російських відносин.

Без приєднання до північно-атлантичної системи колективної безпеки Україна приречена на небезпечний рівень вразливості зі Сходу, постійне лобіювання Росією антиукраїнськи налаштованих сил у політичній, економічній, культурній сферах. У цьому зв’язку послаблення ризиків від форсованої інтеграції України в НАТО перетворюється в одне з головних завдань органів її влади в центрі і на місцях.⁵

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

І.Заява Бориса Єльцина про визнання Росією незалежності України. 6 грудня 1991 г. // Україна - Росія. 1990 - 2000 рр.: Документи і матеріали. - К., 2001. - С. 28; 2. Заявление глав государств Республики Беларусь, Республики Казахстан, Кыргызской Республики, Российской Федерации и Республики Таджикистан об учреждении Евразийского экономического сообщества. 9-11 октября 2000 г.//http://www.kremlin. ru/events/articles/2000/10/136475/136496.shtml; 3.Концепция национальной безопасности Российской Федерации. Утверждена указом Президента РФ от 17 декабря 1997 г. // hhtp:// www. armcontrol. ru/ start; 4.Концепция внешней политики Российской Федерации. Утверждена Президентом РФ В.В. Путиным 28 июня 2000 г. // http://www.mid.ru/mid/vpcons.htm; 5. Надтока Г. М. Трансформація українсько - російських відносин в контексті нової зовнішньополітичної стратегії Росії // http://www.niss.gov.ua/resourses.html; 6. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации 3 апреля 2001 г. Москва, Кремль // http://www.kremlin.ru/mainpage.shtml; 7. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации 16 мая 2003 г. Москва, Кремль // http://www.kremlin.ru/mainpage.shtml; 8. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации 10 мая 2006 г. Москва, Кремль // http://www.kremlin.ru/mainpage.shtml; 9. Послание Федеральному Собранию Российской Федерации 26 апреля 2007 г. Москва, Кремль // http://www.kremlin.ru/mainpage.shtml; 10. Послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутнішнє і зовнішнє становище України у 2005 році».// http://www.president.gov.ua/; 11. Про основні напрями зовнішньої політики України: Постанова Верховної Ради України. 1993 р. // www.mns.gov.ua/inter; 12. Стратегия развития отношений Российской Федерации Европейським Союзом на среднесрочную перспективу (2000-2010 гг.) // Журнал «Дипломатический вестник» // ноябрь 1999.//http://www.mid.ru/dip_vest.nsf; 13. Тези виступу Президента України В. Ющенка у Центрі стратегічних досліджень Євразійського регіону (ASAM). 7 червня 2005 р. // http://www.president.gov.ua/; 14. Чайка М.А. Формирование стратегии внешнеполитического развития Российской Федерации в условиях глобализации (1992-2003). // Автореферат диссертации на соискание ученной степени доктора исторических наук. - Саратов, 2007. - С. 6