В новітній історіографії церковної історії відзначається, що історична біографістика у вітчизняній науці ще не набула рис самостійності й поширеності в науковому середовищі [l, с. 16]. Однак, саме біографії церковних діячів значно доповнювали б i церковно-краєзнавчі дослідження i сприяли б персоніфікації історії Церкви загалом. Адже персонологічний підхід якнайбільше сприяє уникненню глобалістських схематичних узагальнень, тому що не лише уможливлює визначення, виявлення індивідуальних поглядів, позицій, мотивів, переживань конкретної особи, а й допомагає створенню колективних портретів. Часто нехтуючи персоналістичним підходом, дослідники оперують загальним поняттям «парафіяльне духовенство», не вникаючи в те, що воно було різним. Тому для складання загального портрета цієї категорії духовної еліти доцільним бачиться складання життєписів як відомих i визначних постатей церковної історії, так i практично невідомих або маловідомих iєpeїв, чиї імена погубилися з людської пам’яті i збереглися лише в архівних джерелах. Чим більш персоніфікованим поставатиме історичне минуле, тим більше воно піддаватиметься об’єктивній оцінці i тим реальнішим буде використання його виховного потенціалу.

Метою даної наукової розвідки є введення в науковий о6іг нових архівних відомостей про протоірея з Уманщини Леонтія Гримальського, який за сумлінну пастирську працю був удостоєний ycix, доступних сільському духовенству, нагород, за взірцеву службу був піднесений до гідності протоірея і, будучи парафіяльним священиком був нагороджений Палицею, що було рідкістю в середовищі сільського духовенства. За радянської влади, переїхавши з Уманщини у Московську область, він безпідставно був звинувачений і репресований. У його біографії віддзеркалювалася суперечлива епоха ломки суспільних устоїв, усталених духовно-моральних норм, виродження і вихолощення християнської духовності, за відсутності якої людина втрачала цінність і перетворювалась у беззахисну істоту.

Народився майбутній протоірей 10 липня 1869 року в сім’ї псаломника Стефана Авксентійовича Гримальського, який був пономарським сином. Батько, Стефан Гримальський, свого часу навчався в Уманському духовному училищі, але був звільнений звідти і став учителювати в церковнопарафіяльній школі с. Юрківки Уманського повіту. З 23-го травня 1867 року його переведено на паламарське місце в с. Кузьмину Греблю, а вже звідти в 1869 році

С. Гримальського призначено псаломником в с. Ладижинку того ж повіту. У Стефана Авксентійовича і Параскеви Антонівни Гримальських дітей було п’ятеро. Старшою в сім’ї була Капітоліна, другою дитиною був Леонтій, а потім народилися ще Никифор, Роман і Антон. Нова дерев’яна Різдво-Богородицька церква в Ладижинці була збудована в 1863 році. Вона належала до 5-го класу. Церковний клір складали: священик, дячок і просфорня. Священицьку посаду обіймав Василій Львович Куницький, просфорнею служила священицька вдова Анна Василівна Стебницька, а псаломницькі обов’язки виконував Стефан Гримальський.

Ладижинська парафія була великою. На її території розміщувалось більше 370 дворів, в яких мешкало 3 089 осіб (1507 чол. і 1582 жін.). Та не все населення Ладижинки було православним. Значна частина мешканців села була іудейського віросповідання, а православних мирян налічувалось 1553 особи (438 чол. і 815 жін.). Якою була плата за треби і скільки коштів надходило від парафіян, відомостей не маємо. А церковної землі, що теж була джерелом прибутків притчу, було 42 десятини (ЗЗ дес. орної і 9 дес. сінокосної). Під церквою і притчовими будівлями, зведеними ще за графа Потоцького, числилось 2 дес. 800 кв. сажень. Чисельна парафія, достатня кількість землі і казена платня забезпечували безбідне проживання притчу. У сім’ї псаломника Стефана Гримальського син Леонтій, досягши відповідного віку, вступив до Уманського духовного училища [2].

Закінчивши Уманське духовне училище, Леонтій Стефанович Гримальський продовжив навчання в Київській духовній семінарії. Закінчив він її по першому розряду 28 червня 1892 року і до 23 червня 1894 року учителював у церковнопарафіяльній школі с. Русалівки Уманського повіту. Дещо згодом, 31 липня 1894 року, він був рукопокладений в священика с. Пісчаної Звенигородського повіту, де служив чотири роки. За власним бажанням, 28 вересня 1898 року його перевели в с. Полковничу Уманського повіту.

Священицьке місце при Св.-Троїцькій церкві с. Полковничої пустувало з дня смерті тамтешнього ієрея Андрія Вишневського 6 липня 1898 року. Церква належала до 7-го класу, церковної землі числилося 43 десятини, парафіян чоловічої статі мешкало в Полковничій 687 осіб [3, с. 270]. Очоливши притч Св.-Троїцької церкви, Леонтій Гримальський сумлінно виконував пастирські обов’язки, за що 24 січня 1901 року був нагороджений набедреником [4, с. 136]. А ще через 2 роки, у 1903 році, він отримав призначення в.о. благочинного в 7-й округ. Наступною відзнакою його священнослужіння було Архіпастирське благословіння, якого він удостоївся 27 січня 1906 року [5, с. 83]. А 28 серпня 1906 року Леонтія Гримальського переведено на більшу парафію, в с. Роги Уманського повіту. Тамтешній ієрей Димитрій Молчанський був переведений в Полковничу [6, с. 331].

В Іоанно-Богословській церкві с. Рогів Леонтій Стефанович Гримальський служив 25 років. З його ініціативи стара дерев’яна церковна будівля була замінена у 1908 році новою цегляною. У тому ж році змінився псаломник. Володимир Євстахійович Любанський, який по закінченню Уманського духовного училища два роки учителював у Чигиринському повіті, у 1882 році став псаломником в міст. Іваньці Уманського повіту, а з 30 листопада 1908 р. був переведений на псаломницьке місце в Роги і рукопокладений на диякона. З дружиною Неонілою Андріївною Володимир Любанський мав шестеро дітей, двоє з яких стали священиками (один із синів - Василій Любанський, 1887 р. нар., у 1913 році служив у селі Собківці). Сестра псаломника- диякона - Олімпіада Євстахіївна Любанська - незабаром теж перебралася з Іваньки до рогівської парафії і стала служити просфорнею, змінивши на цьому місці у 1913 році 72-річну Акилину Онуфріївну Панасєвич. У такому складі - священик Л.С. Гримальський, псаломник В.Є. Любанський і просфорня О.Є. Любанська - рогівський притч зустрів 1917 рік, яким розпочалися кардинальні зміни у становищі Церкви і держави та їх взаємовідносинах.

Парафія І.-Богословської церкви була чималою. За даними 1913 року, на її території розміщувалось 325 дворів, у яких мешкало 2602 особи (1326ол. і 1276ін.). Серед них: 3 двори належали духовенству і мешкало в них 27 осіб духовного стану, в одному дворі жили дворяни (3 особи), в одному-міщани (З особи) і у 320-ти дворах - селяни (2537 осіб). Це були православні парафіяни, а решту населення с. Рогів складали євреї і розкольники [7]. Про пожертвування парафіян, плату за треби та кружковий збір відомостей не маємо. Та, окрім цього, було ще одне джерело прибутків притчу. Це церковна земля, площа якої складала 65 дес.131 кв. сажень. Середньорічний прибуток від неї сягав 500 рублів. Під церковною садибою було 1 дес.1372 кв. саж. землі, ще 1 дес.1909 кв. саж. числилась під ставком, що теж належав причту, як і церковний хутір. Казенна плата священику становила 300 руб. на рік, 30 руб. він отримував за вчителювання в церковнопарафіяльній школі і 180 руб. - за викладання Закону Божого в земській школі. Прибуток від використання землі, ставу, грошові пожертвування парафіян та казенна платня забезпечували безбідне існування сімей священика та церковнослужителів.

Сім’ю священика Леонтія Гримальського складали дружина Віра Петрівна, 1874 р. нар., і троє дітей. Старшим з дітей був син Василій, 1895 р. нар., донька Надія народилася 15 серпня 1899 року і наймолодший син, Леонтій, народився 14 серпня 1913 року [8]. Про подальшу долю синів нам не вдалося з’ясувати нічого, а про доньку відомо, що вона закінчила Київське жіноче духовне училище і вийшла заміж за священика Миколая Хор´юзова. У 30-х роках ХХ ст. Хор´юзови мешкали в Московській області, куди до них перебрався і Леонтій Стефанович Гримальський. Але то був вже інший період в його біографії, менш вивчений нами, ніж служба на Україні.

Священнослужіння Стефана Гримальського в І.-Богословській церкві села Рогів неодноразово відзначалось єпархіальним начальством і вищою церковною та державною владою. Не прослуживши й року в рогівській парафії, о. Стафан Гримальський 29 січня 1907 року був нагороджений скуфією [9]. А до 6 травня 1911р., тобто з нагоди дня народження самодержця всеросійського, рогівський священик удостоївся камилавки [10]. Через два роки з нагоди тієї ж події, тобто до 6 травня 1913 року, Св. Синод пожалував Леонтію Гримальському Наперсного Хреста [11]. Окрім священнослужіння і учителювання, о. Леонтій керував ще й благочинницьким округом. За 12-річну службу на цій посаді передбачалася державна нагорода. І до 6 травня 1916 року імператорським указом благочинний Леонтій Гримальський був нагороджений орденом Св. Анни 3-го ступеня [12]. Наступне відзначення заслуг душпастиря рогівських мирян і підвищення його в сані відбулося в 1922 році. Його було піднесено до гідності протоірея, а в 1928 році він був нагороджений Палицею. Як видно, парафіяльний священик отримав усі доступні сільському духовенству нагороди, що було відзнакою його благочестя, сумління, високих моральних принципів, вірності та відданості високій ідеї, подвижницької праці в царині духовного вдосконалення суспільства. Прослуживши четверть століття в І.-Богословській церкві, Леонтій Гримальський залишився вдівцем і переїхав у сім’ю своєї доньки.

У 1931 році протоірей Гримальський перебрався в с. Жигалово Московської області, де служив священиком його зять Миколай Хор´юзов. У тамтешньому храмі він виконував обов’язки псаломника з правом священнослужіння. У квітні 1932 р. його перевели до Петро-Павлівського храму села Литкаріно Ухтомського району Московської області. А в липні 1937р. - нове призначення. Цього разу - в храм села Ільїнський Погост Солнєчногорського району. Та вже у жовтні того ж року він служив в Успенському храмі с. Гжель, де до нього служив уже арештований його зять Миколай Хор´юзов. Така ж сумна доля спіткала й протоірея Леонтія Гримальського. У 20-х числах січня 1938 року його арештували й ув’язнили в тюрму м. Коломни. На допитах слідчі НКВС звинувачували 69-річного протоірея у залякуванні прихожан майбутньою війною, у розмовах на політичні теми, у контрреволюційній діяльності, у недовірі до радянської влади, комуністичної партії і конституції. Винним у цих звинуваченнях

Л. Гримальський себе не визнав. Та «трійка» НКВС 21 лютого 1938 року ухвалила вирок про смертну кару. Через декілька днів протоірей Леонтій Стефанович Гримальський був розстріляний. Його знищення стало ще однією безневинною жертвою карально-репресивної машини, яка знищувала, передусім духовну еліту народу.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Ластовський В.В. Православна Церква в Україні наприкінці XVII - у XVIII-му ст.: історіографія // Автореф. дис. докт. іст. наук.-К., 2007. - 28 с.; 2. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі-ЦД!АК України).- Ф. 127. - Оп. 1011 . - Спр.3181 . - Арк. 431; 3. «Киевские Епархиальные Ведомости» (далі - КЕВ). - 1898. - №15. - С. 270; 4. КЕВ. - 1901. - № 4. - С. 136; 5. КЕВ. - 1906. - № 7. - С. 83; 6. КЕВ. - 1906. - № 30-31. - С. 331; 7. ЦД!АК України. - Ф. 127.- 0п.1011. - Спр. 3207. - Арк. 696; 8. ЦД!АК України. - Ф.127. - 0п.1011. - Спр. 3420.- Арк. 95-96; 9. КЕВ.- 1907.- № 14. - С. 139; 10. КЕВ. - 1911. - № 20. - С.211; 11. КЕВ. - 1913. - № 19.- С 279; 12. КЕВ. - 1916. - № 2О. - С. 25О.