Перебування західно-українських земель у складі Польської держави позначилося на усіх сферах життя цієї території. Політика полонізації завдала значного удару стану православної церкви, хоч і не такого руйнівного, як на радянській території. Водночас, дії польської влади та римо-католицької церкви детонували процес українізації та автокефалії православ’я.

Православна церква у Польщі обіймала 70% українців і 29% білорусів [1, с. 342]. Місцеперебування Волинської духовної консисторії - м. Житомир опинився на території радянської влади, і, відповідно, не мав зв’язку із своїми західними повітами. Результатом унормування православного життя у Західній Україні стало створення 14 квітня 1920 р. Волинського єпархіального управління в м. Кременці. Його очолив колишній вікарій Волинської єпархії, єпископ Кременецький Діонісій (пізніше Блаженнійший Митрополит Варшавський та всієї Польщі). 21 липня 1921 р. польський уряд своїм декретом визнав за єпископом Діонісієм право канонічної юрисдикції в межах Волинської єпархії. У вересні 1921 р. патріарх Тихон своїм указом надав Православній церкві у Польщі права широкої автономії. Собор єпископів Православної Церкви у Польщі у 1923 р. висловився за необхідність її автокефалії, яка була надана Вселенським патріархом у листопаді 1924р.

Певні зрушення відбулися і в шкільній православній освіті, оскільки і школа, і церква знаходились у підпорядкуванні спільного міністерства, яке мало назву - Міністерство віросповідань та народної освіти. Згідно із законом польського уряду від 4 червня 1920 р. «Про організацію шкільної освіти, дошкільної та позашкільної» запроваджувались шкільні інспектори. Інспекторати Волині підпорядковувались Кураторіуму Волинського шкільного округу, який знаходився у м. Рівному [2, с. 206].

30 січня 1922 р. було видано «Тимчасові Правила у ставленні уряду Речі Посполитої Польської до Православної церкви в Польщі» за підписом міністра віросповідань і народної освіти Антонія Поніковського. Ці тимчасові правила залишались чинними аж до 18 листопада 1938 р., коли у дію вступив «Декрет Президента Речі Посполитої про ставлення Держави до Польської Автокефальної Православної церкви» [1, с. 373]. Цей документ дозволяв урядові втручатись у внутрішні справи церкви, в тому числі і регламентувати православну освіту.

1927-1928 н.р. у Волинській єпархії діти православного сповідання навчалися у 880 школах 65116 дітей обох статей [3, арк. 81]. Учителями Закону Божого у Волинських школах були переважно настоятелі парафій. Однак значна кількість шкіл була відокремлена від парафій. Не забезпечувало належного і своєчасного викладання лекцій з релігії і бездоріжжя. Аби вийти із такого становища, навчання релігій доручалося дияконам, дякам або учителям з відповідною освітою. Загалом загальна кількість викладачів православ’я становила 597 осіб (540 - священицькому сані та 57 - світських). З них 300 осіб закінчили Духовну семінарію, 7 - Духовну Академію, 2 - богословський відділ Варшавського університету, 8 - навчалися у Духовних Академіях, але не скінчили їх, 5 - становили студенти, 130 - закінчили єпархіальні жіночі школи, церковно-учительські школи та ін., 1 - мав вищу світську освіту, 41 - середню світську освіту, 104 освіти не вказали. Характеризуючи платню за викладення лекційного курсу більшість вчителів вказувала на несвоєчасність, неакуратність та проізвол у її виплаті. Окремі викладачі не отримували платні зовсім [3, арк. 120].

Згідно із постановою Синоду Православної церкви у Польщі від 3 вересня 1924 р. вимагалося вивчення слова Божого й молитов у загальних школах рідною мовою учнів [1, с. 341]. За мовою викладання школи поділялись на такі категорії. Польськими було 124 переважно найвищого типу від трьох років. 247 шкіл були польськими з навчанням української мови, 344 - польсько-українських, 71 українських з навчанням польської мови [4, арк.82].

У більшості шкіл науку православної релігії викладали українською мовою, або, як зазначалося у звітах, «народним волинським наречієм». У 35 школах релігія викладалася російською мовою, у 19 російською і українською одночасно, в 6 - чеською, в 3 - польською, в інших декількома мовами одночасно. Водночас зазначалося, що молитов дітей навчали мовою церковно-слов´янською [5, арк. 111]. Хоч навчання Закону Божого рідною мовою було ефективним, насправді, його запровадження просувалося дуже повільно. Особливо важко справа українізації просувалася у містах. Значну кількість священиків, в тому числі і на керівних посадах, становили особи промосковської орієнтації, що втекли від радянської влади та осіли на польських землях.

Зокрема, у Рівненській гімназії релігію викладав настоятель Рівненського собору, росіянин, колишній офіцер російської армії [2, с. 207].

Крім вивчення Закону Божого, учні навчалися церковному співу та слов’янській грамоті. Це допомагало їм розуміти церковну службу та давало можливість самостійно брати участь у церковних богослужіннях. Однак відсоток таких шкіл був незначним. Так, наприклад, церковному співу разом з наукою православної релігії навчання проводилося у 16 школах. Окремо церковний спів викладався у 83 школах. Слов’янська мова разом з основами православ’я викладалися у 20 школах, а окремо у 56. Загалом школи, у яких викладалися церковний спів та слов’янська мова, становили 17 % їх загальної кількості. У більшості шкіл вони були заборонені адміністрацією [5, арк.110].

Загальна кількість лекцій з релігії була теж неоднаковою. Переважно у школах програма релігійного курсу складалася з двох лекцій на тиждень, що вважалося недостатнім для повного викладення курсу. Викладачі вказували на необхідність запровадження окремого курсу лекцій для вивчення слов´янської мови. Ще однією проблемою була погана забезпеченість учнів підручниками. У 191 школі підручники з релігії були відсутніми зовсім. Більшість учителів Закону Божого користувалася підручниками Білоусенка та Учбового Комітету при Священному Синоді. Значною популярністю користувалася книга ректора Волинської духовної семінарії П. Табінського. У навчанні використовувався також молитовник професора І. Огієнка. Зверталася увага учителів Закону Божого на необхідність перекладу існуючих підручників українською мовою. Водночас вказувалося на необхідність видання підручника слов´янською мовою [3, арк.122].

Отже, православна освіта у навчальних закладах українських земель під владою ІІ Речі Посполитої була пов’язана із загальним станом православ’я. Польська влада, «організовуючи» на своїй території Православну церкву, впливала й на релігійне навчання. Цей вплив позначився на рівні викладання Закону Божого, який був не досить високим. Така ситуація склалася через певні проблеми, пов’язані з особливостями викладацького складу, віддаленістю шкіл від парафій, відсутністю підручників.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Рожко В. Нарис історії Української Православної Церкви на Волині (870 - 2000). - Луцьк, 2001; 2. Данілічева В. До історії шкільництва Рівного в міжвоєнний період (20-30 ті рр. ХХ ст.): Наукові записки Рівненського обласного краєзнавчого музею. Випуск IV. (Матеріали наукової конференції 25-26 жовтня 2006р.). Рівне: Волинські обереги, 2006; 3. Прот. Прокл Бичковський Наука православної релігії в школах Волинської єпархії на підставах звітів о.о. законовчителів за 1927-28 шк. рік // Духовний сіяч. - 15 травня 1930 року. - №10. - Арк. 120-122; 4. Прот. Прокл Бичковський Наука православної релігії в школах Волинської єпархії на підставах звітів о.о. законовчителів за 1927-28 шк. рік // Духовний сіяч. - 1 квітня 1930 року. - № 7. - Арк. 81-82; 5. Прот. Прокл Бичковський Наука православної релігії в школах Волинської єпархії на підставах звітів о.о. законовчителів за 1927-28 шк. рік // Духовний сіяч. - 1 травня 1930 року. - № 9. - Арк. 109-111.