Загострення інтересу науковців до проблем історії інтелігенції, до визначення її функцій у суспільному житті, її ролі в національному просторі, врешті-решт, її відповідальності за долю країни в Росії традиційно припадає на переломні часи в історії держави. У громадській свідомості російського суспільства інтелігенція неподільно пов’язана з духовністю й сумлінням, на неї покладена відповідальність у виборі історичного шляху, у збереженні національних і культурних традицій. Таке усвідомлення її рольового призначення не вдалося зруйнувати навіть за радянських часів, коли інтелігенція була політично й соціально принижена, опинилась в ідеологічній заблокованості, в обтятому культурному просторі.

Утім, вона так і не була поборена й винищена, вже перебудовні проекти актуалізували її роль у суспільстві і, відповідно, пожвавили інтерес громадськості до неї.

У пострадянській Росії вивчення історії інтелігенції є одним з найпотужніших напрямків наукової історіографії, складає самостійний дослідницький напрямок - інтелігентознавсто, - що успішно розвивається не тільки в столичних (Москва й Санкт-Петербург) академічних центрах, а й в глибинці, у провінції.

Наукові підстави нового російського історіописання інтелігенції зумовлені, принаймні, двома завданнями: по-перше, у радянській історіографічній спадщині проблеми інтелігенції не знайшли повного й об’єктивного осмислення через принизливе ставлення до неї як соціальної верстви; по-друге, потребою подолати російською історичною наукою відставання у вивченні феномену інтелігенції від зарубіжної (європейської).

У російському інтелігентознавстві підтримується інтерес до різних етапів історії інтелігенції, в тому числі й до періоду більшовицької нової економічної політики у 1920-і рр.

Однією з прикметних рис сучасної історіографічної ситуації є посилення тенденції до міждисциплінарного вивчення складних об’єктів й одночасне прагнення до відокремлення колишніх напрямків проблемної історіографії як самостійних галузей наукового знання у блоці вітчизняних гуманітарних досліджень.

На думку провідних спеціалістів, поворот до міждисциплінарного осмислення історії російської інтелігенції і її регіональних загонів не тільки можливий, але й необхідний як реалізація природної потреби науки в постійному пошуку. Однак він далеко не простий і не прямолінійний. Його втілення піддане діям внутрішніх закономірностей розвитку наукового знання і впливу зовнішніх факторів. Новий напрям (нова дисципліна), що визріває всередині традиційної історіографії і діє за сформованими в науковому співтоваристві правилами, має набрати певну критичну масу, щоб подолати силу інерції колишніх професійних стереотипів¹.

Оцінку стану історичної науки наприкінці 1990-х рр.подає А.П. Логунов у статті, що відкриває рубіжну збірку «Образи історіографії»². Він констатував важливу зміну провідного вектора руху думки сучасних російських істориків від колишнього соціального типу історіографічного проекту у напрямку до нового - інформаційно-культурного, що суголосне сучасним тенденціям зарубіжної історіографії. Історична наука, вийшовши з жорстких рамок соціального проекту, опинилась у ситуації відкритого діалогу з іншою історіографічною культурою й виробляє способи й прийоми гуманітаризації історичного знання³.

Відзначені автором ознаки виявились у роботі дослідницьких центрів з історії інтелігенції. Серед них авангардним було починання професора Іванівського державного університету професора В.С. Меметова щодо щорічних міжнародних конференцій з історії та теорії інтелігенції⁴.

Катеринбурзькі дослідники М.Є. Главацький та М.І. Кондрашова у 1994 р. в Уральському університеті розпочали проект «ХХ століття в долях інтелігенції Росії». Того ж року було проведено першу конференцію «Російська інтелігенція: ХХ ст.»⁵. Фактично тоді ж були окреслені проблемно-тематичні блоки всіх наступних конференцій. Проблема «Інтелігенція і влада» була предметом спеціального обговорення у 1996 р. , потім наскрізно була присутня у всіх наступних конференціях. Особливої гостроти їй надав один з висновків В.Л. Соскіна в 1994 р. Дослідник оцінював усю політику радянської влади стосовно інтелігенції як дискримінаційну від моменту встановлення радянського ладу⁶. На черговій конференції 2003 р. було запропоновано осмислити вивчення цієї проблеми на прикладі теми «Влада й художня інтелігенція»⁷. Уральські інтелігентознавці зосередились над осмисленням ролі інтелігенції у формуванні громадянського суспільства⁸. Тоді ж був зроблений поворот до особистостей інтелігентів, які можна означити як «знакові» в історії Росії ХХ ст. Для засновників центру такою постаттю був В.Є. Грум- Гржимайло⁹.

Як певне підсумкове узагальнення, можна розглядати історіографічно-нарисову монографію М.Є. Главацького «Історія інтелігенції Росії як дослідницька проблема»¹⁰. Перший етюд, який автор назвав автором «Що ж таке, врешті, інтелігенція?», містить аналіз спалахів інтелектуальних суперечок навколо заголавкового поняття за сто років російської наукової й громадської думки. Суперечки про дефініцію, відновлені наприкінці 80-х рр. , тривають і далі. Дослідники прагнули зрозуміти, чому так відбувається і де джерела чергової дискусійної хвилі. В.Г. Риженко таку періодичну актуалізацію проблеми дефініції пояснює не тільки загальнонауковою логікою, а й дією стереотипів мислення дослідників й особливостями сформованого у попередній період корпоративного наукового знання закритого типу. «Переконання у єдино можливому трактуванні поняття «інтелігенція» було головною прикметою належності до корпорації радянських істориків інтелігенції, -пише вона. - Воно ж видається нам важливим свідченням закритості відтворюваних у радянській історіографії теорій формування інтелігенції від впливу нових методологічних підходів, в тому числі народжуваних у «чужих» секторах науки, не кажучи вже про зміни в інших науках»¹¹. М.Є.Главацький також вважає, що не може бути єдиного визначення інтелігенції, сучасна наука має остаточно зректися від монодефініції. Він дотримується погляду про двоєдину природу інтелігенції, котра являє собою і соціальну спільноту працівників духовного виробництва, і спільноту культурну, отже, вона має культурно-історичний характер. Симпатії автора викликає позиція В.Л. Соскіна, який стверджує, що кожній епосі відповідає «своя» інтелігенція¹².

Другий розділ присвячений проблемі виселення з РСФРР у 1922 р. інакодумної інтелігенції. Аналітичний огляд історичної літератури останніх п’ятнадцяти років дозволив досліднику виокремити як засадничу позицію цієї акції прямий зв’язок ідеології марксизму з вигнанням еліти інтелігенції з Росії. Автор наголошує на таких складниках цієї концепції, як антиінтелектуалізм, нігілістичне ставлення до розумової праці й духовної культури, а звідси й до інтелігенції як її активного суб’єкта й носія. М.Є. Главацький суголосний з висновком В.Л. Соскіна: виселення інтелігенції стало кульмінаційним моментом в утвердженні ідеологічного панування більшовизму¹³. Заслуговують на увагу його роздуми щодо «авторства» ідеї виселення. Науковець вважає, що пріоритет Леніна у темі «винуватості» інтелігенції не викликає сумнівів, проте роль його сподвижників у доведенні ідеї до реалізації належно ще не осмислена. Архівні документи, що стали доступними у 1990-і рр. , дають право стверджувати, що саме партійці-інтелектуали були найбільш непримиренними до інтелігенції.

Не залишив поза увагою М.Є. Главацький питання про взаємини інтелігенції і влади. Історія Росії знає дві моделі поведінки інтелігенції. Перша передбачає відторгнення влади, взаємну конфронтацію. Друга вбачає у конформізмі цілком законне примирення інтересів шляхом обопільних поступок¹⁴. На проведеній у 1998 р. у Катеринбурзі, за ініціативою Є.М. Главацького, Всеросійській науковій конференції «Інтелігенція і конформізм» були піддані осуду обидві поведінкові позиції інтелігенції¹⁵. Головний доповідач С.А. Красильников виступив на захист конформізму з огляду інтеграційної ролі інтелігенції у зближенні позицій окремих соціальних груп і прошарків у єдиний соціум. Більшість учасників сприйняли цю позицію негативно, натомість організатор закликав уникати надмірно спрощеного розуміння конформізму. Дослідники мають з’ясувати, як виглядав конформізм на практиці: наскільки він співмірний з поняттями честі й гідності, де він є проявом природної адаптації, умовою соціалізації, а де пристосуванством¹⁶.

М.Є. Главацький спробував підбити лише попередні наслідки вивчення проблеми історії інтелігенції. Звідси явище незакінченості, іноді й схематизму викладу, що, однак , цілком відповідає заявленому жанрові історичних етюдів. На думку М.А. Фельдмана, книга являє спробу захистити російську інтелігенцію від надуманих багато в чому нападок, а також самоприниження інтелігенції після труднощів і поразок 90-х рр. ХХ ст.¹⁷.

Омські дослідники ініціювали міждисциплінарне вивчення інтелігенції у контексті дослідження світу наукових і соціокультурних співтовариств, їх ролі в конструюванні загальноросійського й локального інтелектуального простору, у зміцненні їх зв’язків¹⁸.

Особливе місце в сучасній історіографії подає Центр інтелектуальної історії при Інституті загальної історії РАН, яким керує Л.Р. Рєпіна. Для розуміння особливостей процесу становлення інтелігентознавства корисно дослухатися до її думки про те, що кожна з нових дисциплін проходить три етапи: «початкову спеціалізацію у формі нової предметної орієнтації окремих дослідників, інституалізацію виокремлених галузей через створення асоціацій науковців і наступний етап її закріплення на більш міцному ґрунті, у формальних університетських структурах»¹⁹. Узагальнення дослідницької діяльності академічних науковців відбилося у серії публікацій²⁰ та колективній монографії «Інтелігенція в історії: освічена людина в уявленнях і соціальній дійсності»²¹.

І.В. Сибіряков цілком слушно зауважив, що кількість праць, присвячених історії російської інтелігенції, зростає з року в рік, натомість кількість продуктивних ідей катастрофічно зменшується, при цьому «дослідники не просто працюють у жорстких рамках традиційних методологічних схем, але й фактично ігнорують існування нових підходів»²².

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Рыженко В.Г. Роль исследовательских центров в складывании современного интеллигентоведения. К 10-летию Центра «XX век в судьбах интеллигенции России» // Известия Уральского государственного университета. - 2004. - № 29. - С. 174; 2. Логунов А.П. Отечественная историографическая культура: современное состояние и тенденции трансформации // Образы историографии: Сб. ст. / Под ред. А.П. Логунова. - М., 2000; З.Там само. - С. 37, 52-53; 4. Нравственный императив интеллигенции: прошлое, настоящее, будущее: Тез. докл. междуна р. науч.-тео р. конф., Иваново, 23-25 сент. 1998 г. - Иваново, 1998; 5. Российская интеллигенция: XX век: Тез. докл. и сообщ. науч. конф. / Отв. ред. В. Г. Чуфаров. - Екатеринбург, 1994; 6. Соскин В. Л. Власть и интеллигенция в 20-е гг.: политика партнерства или дискриминации? // Российская интеллигенция: XX век. - С. 135. 7. Рас катова Е.М. «Власть и художественная интеллигенция» как исследовательская проблема в отечественной историографии 19902000-х гг. // Культура и интеллигенция России XX века как исследовательская проблема: итоги и перспективы изучения: Тез. докл. науч. конф., посв. 85-летию со дня рожд. проф. Л. М. Зак и 70-летию со дня рожд. проф. В.Г. Чуфарова, 30-31 мая 2003 г. - Екатеринбург, 2003. - С. 162-164; 8. Интеллигенция и проблемы формирования гражданского общества в России: Тез. докл. Всерос. конф., 14-15 ап р. 2000 г. - Екатеринбург, 2000; Российская интеллигенция: критика исторического опыта: Тез. докл. Всерос. конф. с междунар. участием, посв. 80-летию сб. «Смена вех». Екатеринбург, 1-2 июня 2001 г. - Екатеринбург, 2001; 9. Мазур В.А., Главацкий М.Е. Образ жизни и судьба В.Е. Грум-Гржимайло: к постановке проблемы // Культура и интеллигенция России XX века как исследовательская проблема: итоги и перспективы изучения. С.82-84; 10. Главацкий М. Е. История интеллигенции России как исследовательская проблема: Историографические этюды. - Екатеринбург, 2003. - 160 с.; 11. Рыженко В.Г. Вказ. праця. - С.175 12. Главацкий М.Е. Вказ. праця. - С. 10,18,27; 13. Там само. - С. 121; 14. Там само. - С. 116; 15.Там само. - С. 121-123; 16. Там само. - С. 122,125,127; 17.Фельдман М.А. К проблеме интеллигенции // Известия Уральского государственного университета. - 2004. - №33.; Гуманитарные науки. - Вып. 8. - С. 117; 18. Культура и интеллигенция России: социальная динамика, образы, мир научных сообществ (XVIII-XX вв.): Материалы 3-й Всерос. науч. конф. Т. 1. Научные сообщества в социокультурном пространстве России; Т. 2. Интеллигенция России: динамика, образы, потенциал местных культурных гнезд. - Омск, 1998; Культура и интеллигенция России: Интеллектуальное пространство: Провинция и Цент р. XX век: Материалы 4-й Всерос. науч. конф., 27-28 сент. 2000 г. Т. 1. Исследования интеллектуального пространства в XX веке: теория и практика; Т. 2. Мир ученого в XX веке: корпоративные ценности и интеллектуальная среда. - Омск, 2000; Культура и интеллигенция России между рубежами веков: Метаморфозы творчества. Интеллектуальные ландшафты (конец XIX в. - начало XXI в.): Материалы V Всерос. науч. конф. с междуна р. участием. Омск, 29 сент. - 3 окт. 2003 г. -Омск, 2003; 19. Репина Л.П. «Новая историческая наука» и социальная история. - М., 1998; 20. Соколов А.В. Интеллигенция и интеллигентоведение // Клио. - Санкт-Петербург. - 2002. - №3 - С.9-10; Олейник О.Ю. Изучение проблем интеллигенции в 90-е годы: справ.-библ. информ. // Интеллигенция и ми р. - 2001.- №1.- С.91-100; Интеллигенция и народ: мате р. кругл. стола // Философские науки.- 1990.- №7.- С.51-56; 21. Интеллигенция в истории: образованный человек в представлениях и социальной действительности. - М., ИВИ РАН, 2001. - 312 с.; 22. Сибиряков И.В. Интеллигентоведение на рубеже XXI в.: неизбежный кризис и пути его преодоления // Интеллигент и интеллигентоведение на рубеже XXI века: итоги пройденного пути и перспективы: Тез. докл. X междунар. науч.-тео р. конф. - Иваново, 1999. - С.112-113.