Серед небагатьох регіонів України можна назвати такі, долю яких визначило географічне розташування та загальна значимість окремих суспільних відносин: етнічне поєднання прикордоння, зовнішньої торгівлі та митної справи.

Територія подільського порубіжжя тягнулася довгою смугою, охоплюючи степові й лісостепові території лівого берега р.Дністра, а також Побужжя, Придністров’я та Лівобережної України, частину Київщини, Брацлавщину, Західне Поділля. Якогось стабільного державного південного кордону з XV ст. практично не існувало. Він то просувався далеко на південь, до берегів Чорного моря, то відступав на північний захід на землі Волині й Підляшшя, складався й видозмінювався залежно від політичних умов у регіоні¹. Ось чому постійна потреба захисту південно-східних кордонів Поділля значною мірою вплинула на організацію зовнішньої торгівлі й митної справи, зумовила застосування певних оригінальних методів, які мали військово- оборонний характер через певну відокремленість, пов’язану з територіальною віддаленістю від центрів держав.

Актуальним це питання є також тому, що західна та східна частини подільських земель більше трьохсот років підпорядковувалася різним політичним центрам - Великому князівству Литовському, Польському королівству, Речі Посполитій, Австро-Угорській імперії. А це значить, що організація зовнішньої торгівлі і митної справи перебували під різними традиційними історико-правовими впливами.

Незважаючи на увесь попередній розвиток поділлязнавства, який заклав основи для створення фундаментальних праць «Історія Поділля», «Енциклопедія Поділля», «Археологія Поділля», понад 50 тисяч різних публікацій², проте митній справі та зовнішній торгівлі Подільського краю приділено занадто мало уваги. Епізодично ці питання знайшли відображення у працях М. Грушевського³, Ю. Сіцінського⁴, В. Антоновича⁵, В. Отамановського⁶, В. Гульдмана⁷, Я. Дашкевича⁸.

Мета дослідження полягає у всебічному виявленні, вивченні та опрацюванні історичних джерел, актових документів, що врегульовували митні відносини та організовували зовнішньоторговельну діяльність Подільського краю з найдавніших часів, з метою побудови цілісної концепції функціонування митних органів на правових засадах литовського, польського, російського та власне українського митного законодавства.

З’ясувавши просторові рамки величезної території української землі, яку названу Поділлям, дослідник намагається за літописними джерелами віднайти і простежити еволюційний процес зародження й подальший розвиток зовнішньої торгівлі та митної справи цього регіону, тобто з найбільшою вірогідністю побудувати цілісну систему митно-правових відносин у часовому вимірі з урахуванням відомих і маловідомих подій, що стосуються митної справи.

Зважаючи на те, що митна справа України ще не досліджена і не вивчена як слід, запропонована робота допоможе глибше висвітлити загальну картину, яка й має складатися з детального опису таких регіонів, як Поділля, Волинь, Слобожанщина, Полісся, Наддніпрянщина, Сіверщина.

Те, що Подільська земля слугувала прикордонною смугою від завойовників з півдня, нам засвідчує давній документ, датований 1146р.⁹ Болохівська земля, а значить і Поділля, були відомі ще задовго до приходу татар, литовців та поляків¹⁰.

Поява литовських князів роду Гедиміна на Подільських землях не є випадковою. Родинні зв’язки членів сім’ї Гедиміна з київським князем Святим Володимиром дали їм можливість і право отримати спадщину. Доля розпорядилась так, що Литва отримала землі Галицько-Волинського Князівства, які не піддалися татарському поневоленню. Відтак і Поділля було підпорядковане литовсько-русським князям. На політичному небосхилі постає постать Любарта Гедиміновича як спадкоємця галицько-волинських князів, який утвердився в Галичі. Однак серйозним суперником тут виступає польський король Казимир Великий, який був одружений з дочкою Гедиміна - Ганною. 1340 р. він заявляє про своє право на успадкування галицько-волинських земель. Боротьба за спадщину між ними продовжувалася майже півстоліття. У центрі цих подій перебувала й Подільська земля.

Волинсько-галицька земля і Поділля мали велике значення для розвитку економіки Київської Русі. Після того як кочові племена перекрили шлях до Криму, Прикарпаття стало єдиним джерелом постачання солі. Окрім цього, через галицько-волинські землі й Поділля пролягали головні торговельні шляхи на захід, що робило їх однією з головних ланок європейської торгівлі тих часів. Великими торговельними центрами стають Львів, Луцьк, Володимир, Перемишль, Кам’янець.

Торгівля як галузь економічних відносин не могла розвиватися стихійно. Існувала певна система звичаїв, які й регулювали поведінку людей. З часом звичаї перетворюються на правові звичаї, тобто систему правових норм, яка складалася із санкціонованих державою звичаїв. Норми звичаєвого права поступово змінюються, і на їх місце утверджуються норми князівського законодавства у вигляді договорів, грамот, уставів. Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, які встановлювали певні привілеї при здійсненні торговельних зносин і розподілі земель. Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. Оскільки Поділля з найдавніших часів історичного розвитку перебувало під юрисдикцією литовських і польських норм права, для ілюстрації наведемо правові акти, які й були одними з перших законодавчих документів у митній справі. для комплексного вивчення митної справи вони мають незаперечну цінність, як живі свідчення сучасників, причетних безпосередньо до організації зовнішньої торгівлі не тільки Поділля, але й всієї України.

Зазначимо, що зовнішня торгівля з найдавніших часів підлягала певній примусовій регламентації. Це, передусім, митна справа, дорожній примус, складське право. Влада запроваджувала певний торговельний протекціонізм на користь місцевого купецтва.

Згадані обмеження певною мірою гальмували економічні стосунки, штучно стримували не лише зовнішню, але й внутрішню торгівлю. Вони заважали купцям їздити зручними для них шляхами, спрямовували їх до митниць, кількість яких зростала з кожним роком, змушували їх збувати товари в містах оптом і лише місцевим купцям. Суворі регламентації призводили до розорення значної частини дрібного й середнього купецтва. Однак незаперечним є той факт, що торговельні обмеження сприяли економічному піднесенню міст, які стояли на основних транспортних магістралях, створювали структуру для економічних зв’язків і вибудовували цілісну систему організації митної справи на правових засадах. Про це свідчить протекційний універсал Володимирського князя Андрія Юрійовича краківським купцям на гарантію торгової безпеки та зменшення митного збору.

Окрім зазначеного універсалу, який відіграв неабияку роль в економічному зростанні як самого міста, так і краю, для нас, митників, досить цікавою архівною знахідкою є інший документ, датований приблизно тим же 1320р., який надавав права купцям, не сплачуючи мита, торгувати у Володимирі. Незаперечним є те, що в міста Волині і Поділля іноземним купцям дозволялося ввозити товар тільки певними шляхами. Свідченням цього є документ 1341р., де дозволялося торунським купцям приїжджати до Луцька, не обминаючи Дорогочина, Мельника і Берестя.

За припущенням М. Грушевського, у Володимирі існувала міська організація, яка сприяла заселенню міст, що постраждали під час монголо-татарських набігів¹¹. Ці заходи стимулювали відродження економічного життя і сприяли налагодженню більш тісних торговельних зв’язків між Сходом і Заходом. На підтвердження назвемо один з архівних документів, який красномовно про це свідчить, - Універсал Казимира ІІІ на право вільного проїзду купців з Пруссії і Торуня до Володимира, через землі Галицької Русі.

У числі регламентаційних заходів, які висувались купцям, було й так зване «право складу». Це право вимагало, щоб купці зупинялися в містах, яким надано «право складу» і протягом певного часу (різного для кожного міста - 3,7,10 або й більше днів), продавали там оптом свої товари місцевим купцям і шляхті, після чого мали право рушати далі. З правом складу пов’язаний дорожний примус - зобов’язання купців транспортувати товари певними шляхами, що вели через складські міста. Дорожний примус полегшував контроль над торгівлею й забезпечував збирання торговельних мит. Праву складу підлягали не лише іноземні, але й іногородні купці. Писемні джерела повідомляють, що за Казимира IV на території України, що входила до складу Великого князівства Литовського, було чотири складських міста для заморських купців - Київ, Луцьк, Львів, Володимир, а в XVI- на початку XVII ст. таке право було надано Острогу.

Приємно зазначити, що у вирішенні спірних питань стосовно земельних володінь митна справа знаходила своє місце, у тому числі це чітко фіксувалося у договірних документах. Зокрема, в договорі волинського князя Любарта з польським королем Казимиром зазначається « ... і мыта не примышляти но как из века пошло»¹².

У 1340 р. Казимир Великий здійснює військовий похід з метою підкорити Русь. Однак намісники Любарта Гедиміновича Перемишлянський воєвода Дмитро Дєдко і Данило Острозький звернулися за допомогою до тата р. Зупинивши задумане Казимиром Великим, воєводи Дєдко і

Острозький йдуть на переговори, вигідні обом сторонам. Адже на цих переговорах Дмитро Дєдко дає грамоту торунським купцям, в якій стверджує, що за ними зберігаються такі ж права, якими вони користувалися раніше, і скріплює цей документ власним підписом і печаткою. Для наочності назвемо грамоту великого князя литовського Кейстута і його брата волинського князя Любарта торунським купцям після 1341 р.

Відчувши страх втрати земельних володінь, Казимир Великий у 1351 р. попросив у папи Климента VI дві булли, де однією з них приписувалось польським єпископам проголосити хрестовий похід проти Литви, а другою - призначалась десята частина церковних доходів як допомога для ведення військових дій.

Зі свого боку, великий литовський князь Ольгерд домігся домовленості з татарами, які володіли Поділлям. Проте навіть після того, як сім татарських князів погодились підтримати Литву, в 1362 р. Ольгерд розбив татарське військо на Синій Воді, і Поділля було передано його племінникам - братам Коріатовичам.

Боротьба між Литвою і Польщею за галицько-волинську спадщину поділила ці землі на три частини: Галичину, яка відійшла до Польщі; Волинь і Поділля дісталися Литві.

Відвоювавши Поділля у татар, литовські князі хоча й не довго, однак спокійно господарювали на цій землі, аж поки в 1386 р. не було укладено унію з Польщею, яка поступово почала претендувати на Поділля і намагалась відірвати ці землі у Литви. Зазначимо, що до приходу литовських князів, Поділлям володіли «заведали» татари, котрі вважалися «отчичи й дедычи Подольско земли», які розставили отаманів і баскаків, що виступали головними збирачами данини з Подільської землі¹³.

Оволодівши Подільською землею, князі Коріатовичі стали господарями. Було припинено збір данини й заборонено робити це баскакам, почали будуватись міста-фортеці і зміцнюватись вже наявні. Окрім того, князь Юрій Коріатович робить певні способи об’єднатися і спільними зусиллями боронити Подільський край, встановити контроль над торговими шляхами та певною мірою упорядкувати сплату торгового мита. Про це свідчить договірна грамота литовко-руських князів: Явну та Кейстута, Любарта, Юрія Наримонтовича і Юрія Коріатовича з польським королем Казимиром Великим і мазовецькими князями Земовитом і Казимиром, яку складено у вересні 1352 р. на Волині. Никонівський літопис сповіщає нам, що до 1373 р. литовські князі практично звільнили Поділля від татар¹⁴. З цього часу Коріатовичами було прийнято низку грамот і привілеїв, які надавались подільським містам, у тому числі й на безмитну торгівлю, що значною мірою позитивно позначалось на економічному зростанні всього краю.

Витіснивши загони золотоординців з Поділля та Подністров’я, Юрій Коріатович відправився за Дністер як наречений дочки воєводи Лацко - Анастасії, і як майбутній господар Молдови. Однак бояри не бажали мати на своїх землях чужого правителя. Вже найближчим часом господарем землі молдавської став Петро I Мушата, який у 1387 р. уклав договір з польським королем і великим князем литовським Владиславом II Ягайлом. За цим договором правий берег Дністра зберігався за Молдавським князівством, а річку визнано природним кордоном між Молдовою та князівством Великим Литовським. Так вперше в історичних документах Дністер визначено кордоном, а місто Білгород - міжнародним торговим центром.

Стосовно Федора Коріатовича історичні джерела зберегли його грамоту, датовану 1392 р., яку видано слузі Бедришку на чотири села в Червоноградському окрузі Поділля. Після унії 1386 р. між Польщею та Литвою Федір прийняв присягу на вірність королю. Окрім того, в 1392 р. було підписано договір між Владиславом Ягайлом і Вітовтом, завдяки якому Вітовт отримав звання великого князя литовського. Такі події не зовсім подобались князям з роду Гедиміна, які побоювалися сильної руки Вітовта. Взявши в 1393 р. у Володимира Ольгердовича Київ і передавши його Скиргайлу, Вітовт цього ж року підкорив Поділля. Серед літописних джерел збереглась грамота Олександра Коріатовича - володаря землі Подільської.

З матеріалів литовсько-руського літопису дізнаємося, що польський король Ягайло просив Вітовта подарувати йому Подільську землю. Однак великий князь за 20 000 кіп грошей віддав половину Поділля з містами: Кам’янець, Смотрич, Скала, Бакота, Червоний Городок, Меджибож, Божеське - своєму двоюрідному брату. Решту подільських міст - Брацлав, Сокілець, Вінницю, Кременець - Вітовт віддав Дмитру Корибуту, який за словами Стрийковського, заснував міста Вишневець і Збараж¹⁵.

Отримавши у свої руки західне Поділля, Ягайло частину землі з містами Смотричем, Кам’янцем, Бакотою, Скалою, Червоногруда у вічне користування передав Спитку з Мельштина за особливі заслуги. Після того, як Ситко загинув в одній із битв проти татар, його вдова передала землі Поділля королю Ягайлу. Останній у 1400 р. передав Поділля своєму братові Свидригайлу - одному з явних суперників Вітовта.

Однак і Свидригайло довго не затримався на Поділлі як волода р. За певних обставин у 1403 р. Ягайло і Вітовт зблизилися між собою, увійшли в дружні переговори, які завершилися певною комерційною угодою. У 1410 р. за уступку права на Поділля Вітовт виплатив Ягайлу суму в 40 000 кіп грошей. Більше того, у 1413 р. згідно з так званим городельським договором між Ягайлом і Вітовтом забезпечувалася самостійність литовсько-руських земель, у тому числі Поділля.

За Вітовта на Поділлі укріплено існуючі замки, а також велось будівництво нових, які були спрямовані передовсім на оборону краю від набігів татар, а також для ведення зовнішньої торгівлі. За будівництвом замків та за всі ходом подій пильно стежив князівський намісник або староста, офіційною резиденцією якого було місто Кам’янець. За Вітовта цю посаду обіймали Гедигольд, Грабовський, Монтикірд, Догвирд.

Отримавши чергову перемогу над татарами, Вітольд забов’язав подільського старосту Гедигольда побудувати укріплений замок в гирлі Дністра. Цим укріпленням стало місто Акерман, побудоване протягом одного місяця. Окрім того, вздовж Дніпра Вітовт укріпив Черкаси, Кременчук, Мишурин Ріг, побудував митницю на острові Тавані. Дещо пізніше на березі моря збудовано замок Дашев (Очаків), закладено на віднятій у татар столиці Хаджибей портову гавань, а на Дністрі збудовано замок Тячин (м. Бендери). За літописними джерелами згадуються замки Караул, Гербедеєв, Упськ, однак слідів їх місцезнаходження визначити неможливо. У числі новозбудованих замків цього періоду згадуються й Летичів, Чорний Городок, Хмільник.

Досить приємно зазначити, що між Савранню і Кодимою Вітовтом було збудовано кам’яний міст через Буг, а також склад для товарів і митницю. У житті Вітовта, починаючи з 1413р., відбулися значні життєві зміни. Уклавши городельську унію з Польщею, Вітовт разом з Ягайлом надав католикам надзвичайно великі привілеї та пільги, стояв на введені в Подільських землях церковної унії, у той же час підтримував тих, хто «... держится под властью митрополита киевского»¹⁶.

Після смерті Вітовта литовці, не бажаючи з’єднання Литви з Польщею, проголосили великим князем литовським Свидригайла Ольгердлвича. Відчуваючи неприязні стосунки, поляки захопили головний подільський замок Кам’янець, а дещо пізніше - Смотрич, Скалу, Червоно град. У 1431 р. проголошено війну поляків проти Свидригайла з метою відняти у нього все Поділля і Волинь. До осені полякам вдалося зосередити контроль над усім Поділлям, окрім чотирьох західних замків і двох невеличких поселень - Голчедаєва (Олчедаїв) і Олтушкова (Ялтушків).

Приблизно в такому стані перебувало Поділля і після смерті Ягайла у 1434 р. Застерігаючись від рішучих дій Свидригайла, поляки висилають на Поділля значну кількість війська для того, щоб протистояти князеві Федьку, який продовжував з татарами спустошливі набіги на поляків, чим стверджував зверхність Литви в північній частині Поділля. Невідомо, з яких причин Свидригайло робить необачливий крок арештувати Федька і позбавити його права володіти подільським замкам, коли він перебував подільським воєводою. Звільнившись з-під варти, Федько присягає на вірність польському королю і польській короні, за що поляки йому видають грамоту на одвічне володіння замками Кременець, Брацлав, Вінниця, Сокілець, Хмільник, Збараж, які після його смерті повинні перейти до Польщі. Свидригайло дещо змирився з ходом таких подій і взамін від нового польського короля Владислава ІІІ Ягайловича отримав землі Волині та східну частину Поділля. Західна частина Поділля в 1434 р. поляками перетворена у воєводство, де першими правителями-воєводами були Петро з Прови, Михайло Бучацький, Грицько Кирей, Ян Мирзиль. За повідомленнями Длугоша, такі замки, як Меджибож, Хмільник, Караул перебували під владою литовців і, окрім захисної функції, були центрами транзитної торгівлі, де збиралось мито.

Для ілюстрації наведемо договірну грамоту Мужила Бучацького, старости Метлинського й коломийського, брата його Бартоша Бучацького, старости подольського з канцлером молдавським Михайлом, датовану 1454 р. стосовно сплати так званого «коломийського» мита.

Починаючи з 1452р., після смерті Свидригайла, Поділля мало своїх особливих князів, які були б безпосередніми захисниками від зовнішніх ворогів, передувсім татар і турків. Після того, як орда Батия розпалась на три головні ханства-Казанське, Астраханське і Кримське, починаючи з 1510р., поміж Ізмаїлом і Акерманом поселилася велика кількість ногайців. Саме кримські, білгородські, буджацькі, очаківські татари найбільше лиха приносили Подільському краю. Наприкінці XV ст. кримський хан Манглі-Гірей, скориставшись безпорадністю Казимира

Ягайловича, оволодів заснованими Вітовтом на півдні фортецями, знищив їх, розпочавши своє володарювання. Головним шляхом вторгнення на Поділля татарських поневолювачів були: Чорний шлях, який від Черкас, Канева через Полонне, через північні райони Поділля йшов на Волинь; Кучманський, або Ханський, який починався біля бродів Кучмини і Кодими й проходив через середину Подільського краю; Волоський, який починався правим берегом Дністра і прямував на Покуття. Просуваючись цими найголовнішими шляхами, татари невеликими загонами заглиблювалися в подільські простори більше як на 50 миль і грабували місцеве населення. Якщо до першої половини XV ст. таких набігів здійснено лише 4, то до укладення уній у 1569 р. між Литвою і Польщею їх уже було здійснено 26.

Проте на Поділлі спостерігається певне зростання розвитку землеробства, скотарства, ремесел і промислів. Активізувалася торгівля і дедалі інтенсивніше відбувався економічний обмін між містом і селом.

Організовуючи збір мита в цілому Великому князівстві Литовському і Польщі, литовські князі та польські королі продовжували видавати грамоти і привілеї, які й регламентували збір торгового мита. Так, зокрема, 1567 р. вийшла досить цікава грамота Сигізмунда-Августа до всіх міщан Великого князівства Литовського.

Отримуючи значні прибутки від торгового мита, на Поділлі, як у всьому Великому князівстві Литовському, митниці поділялись на державні, а також приватні, які дуже часто здавалися в оренду. Про це свідчать 3 грамоти Сигізмунда-Августа, датовані 1568 р.

Окрім татарських спустошливих набігів, досить важким тягарем для місцевого населення Подільського краю були внутрішні чвари і непорозуміння між литовцями й поляками, особливо між знаними родовими династіями, стосовно володіння землями Поділля. Практично до половини XVI ст. продовжується така боротьба, що не дає можливості окреслити точні кордони між володіннями Подільськими землями цих держав. Щоб усунути таку аморфність у територіальних володіннях, у 1546 р. на Поділлі працювала так звана обмежувальна комісія. Однак і вона не внесла чіткої ясноті.

А тому закономірно, що поміж інших проблем, які розглядалися на Люблінському сеймі 1569 р., постають питання територіальної залежності Поділля, що врешті-решт вирішилось на користь Польщі. На цьому сеймі Поділля, точніше Брацлавщину, представляли воєвода брацлавський і вінницький Роман Сангушко, староста луцький, брацлавський і вінницький Богуш Корецький, каштелян брацлавський князь Капуста, посол від шляхти брацлавської і вінницької Іван Кишка.

Після Люблінської унії на захоплені землі Брацлавщини ринула польська шляхта. В її руках зосереджувались основні земельні володіння. Магнатові Конецпольському на Побужжі належало 740 сіл, 170 міст і містечок. Величезні володіння мали такі магнати: Потоцькі, Замойські, Любомирські, Синявські, Збаразькі, Четвертинські та інші.

На той же час майже половина селянства Поділля не мала землі, постійно жила в злиднях і нестатках. За переписом 1583 р. у Подільському воєводстві тяглих, які володіли землею, налічувалося 1190 дворів, безземельних, або так званих неімущих, -1065. У північно-східній частині Брацлавщини безземельних селян було 50%¹⁷.

У другій половині XVI - першій половині XVII ст. на Поділлі відбувається певне економічне піднесення окремих міст та містечок. Швидко зростають Шаргород, Могилів, Літин, Янів, Межирів, Тульчин, Гайсин. У 40-х р. XVII ст. на Брацлавщині було 122 міста й містечка. Великі магнати, володіючи переважно більшістю міст, були зацікавлені в їх розвитку і не заперечували, а нерідко й самі домагалися, щоб уряд визнав право на торги та ярмарки за їх містами. Потрапити до міських мешканців інколи прагнули й самі селяни, бо їм надавалися деякі пільги. Крім того, за міськими оборонними спорудами вони знаходили захист від нападів татар.

Населення Поділля зазнавало ще й національного пригнічення, яке особливо посилилося після ухвалення 1596 р. Брестської унії. Для насадження католіцизму, колонізації українського населення у Вінниці, Барі, Немирові були відкриті єзуїтські школи, до яких вербували дітей українських феодалів і заможного міщанства. Ці школи одержували допомогу від польських магнатів та шляхти. Для них споруджувалися великі будівлі, які обносилися кам’яними мурами з міцними баштами. Залишки таких мурів і дотепер збереглися у Вінниці.

Повертаючись до основного питання запропонованої теми, дослідник хоче застерегти читача від помилкового бачення наведених документів. Незважаючи на те, що до Поділля вони мали лише дотичне відношення, для загального ознайомлення з правовими документами в митній справі стануть вдалою ілюстрацією подій тих далеких часів. Проте незаперечним є той факт, що з давніх часів існував активний торговий обмін між Поділлям і західноукраїнськими землями. Не менш активні зв’язки підтримувалися з білоруськими та польськими містами. Головне значення серед білоруських ринків відігравали Пінськ, Мінськ, Слуцьк, Мозир; серед польських - Замостя, Люблін, Варшава, Торунь. Жвавий економічний обмін здійснювався між Поділлям та Волинню, зокрема між Володимиром, Луцьком, а Камянець-Подільський був одним з транзитних пунктів торгівлі зі Сходом. Ось чому все, що відбувалося на Поділлі й навколо нього, не можна розглядати ізольовано, відірвано від зовнішнього світу. Це буде помилково. Лише в комплексі всіх історичних подій, які проходили за межами Поділля, можна простежити розвиток митної справи в цьому регіоні.

Архіви зберегли не так вже й багато історичних документів, що мають безпосереднє відношення до Поділля і дають нам можливість заглянути в середньовіччя, щоб дізнатися саме про організацію зовнішньої торгівлі та митної справи. Вони дають нам повне право сказати, що Поділля в усі часи було найголовнішим регіоном здійснення зовнішньої торгівлі між Сходом і Заходом, а його міста - транзитні осередки.

Перед проведенням адміністративної реформи у Великому князівстві Литовському в 1552 р. зроблено ревізію замків, розташованих на Україні, Черкаському, Канівському, Київському, Остерському, Чорнобильському, Мозирському, Луцькому, Овруцькому, Житомирському, а також у Вінницькому та Брацлавському. Окрім інших документів, які характеризували діяльність замків, має місце і витяг з указанням розміру митних зборів з купців та купецьких валок.

Досить цікавий матеріал про опис вінницького замку знаходимо в праці Н. Молчановського «Очеркъ известий о подольской земле до 1434 года», де зазначається, що в замку знаходилося чотири сторожі, на утримання яких земяне платили по 3 польських гроші, а вдови і неосілі козаки

по 1,5 гроша. Польова сторожка розміщувалася за милю до міста в урочищі Чотирьох Могил, а також у Гуменній Діброві. Жителі села Мізяково забов’язані були робити розвідку щодо татарських набігів, для чого повинні були тримати поблизу річок Десниці та Бистриці особливу варту.

З опису Вінницького замку чітко видно, що з давніх часів тут існували великі торговельні шляхи на Київ, Черкаси, Канів, Звенигород, а також постійно направлялись торгові підводи та фури в бік Брацлава.

Серед доходів, що отримував староста Вінницького замку, досить часто в архівних джерелах згадується мито, яке стягувалось у вигляді відсоткового збору з ціни товару. Купці, які в’їжджали у Вінницю, платили старості мито в розмірі двох грошей з копи. Ця прибуткова стаття була віддана на відкуп якомусь єврею за 70 кіп грошей. Окрім того, з 52 корчем у прибуток старості стягувалось по копійці грошей з кожної. Козаки, які приїздили у Вінницю з метою торгівлі, платили старості по 3 гроша, так звані «обвестки». Якщо на замковій землі відбивали коня у злодія, хазяїн коня платив старості 12 грошей «згонщини».

Досить вагомою прибутковою частиною для старости була так звана «воєнна подать», яка в різних архівних документах має різну назву: «се ребро», «подданщина», «ординщина». її розмір встановив Вітовт, захопивши Поділля, встановив так зване мито - дякло, або натуральний податок. Особливе значення приділялось і так званому «господарському миту», яке стягувалось з ціни різних предметів торгівлі: за продаж волів, воску, шкур тварин. Звідси й отримали свою назву види спеціальних платежів: «поволовщина», «воскове», «рогове» тощо. Так у «миті господарському» зазначається: від каменя воску 4 гроші, від вола 3 гроші, від шкури всякої по 1 грошу польському. Це мито в 1552 р. віддано на відкуп за 20 кіп грошей. В історичних джерелах збереглися відомості про те, що Вітовт на Поділлі облаштовував митниці, в яких усі товари, що привозилися, обкладалися митом у скарбницю князя. Оскільки міста Поділля за Вітовт ще не отримали «право склада», то митна справа повністю була зосереджена в руках князя, який контролював усю транзитну торгівлю, а також збут місцевої сировини, хліба, худоби. Не було також і чіткої регламентації у вигляді обов’язкового провезення товарів через певне місто з обов’язковим стягненням різного мита, що встановлювалось приватними особами у своїх володіннях і маєтках.

До цих найголовніших торговельних магістралей прилягав «вінницький гостинець». Він прямував через Якушинці на Літин, де була споруджена в’їзна «Якушинецька брама», що слугувала митним форпостом для чужоземних купців, котрі справляли мито. Про те, що Вінниця в першій половині XVI ст. стає вагомим осередком як зовнішньої, так і внутрішньої торгівлі, свідчить той факт, що мито від приїжджих купців, яке вони мали сплачувати старості по 2 гроші з кожної копи, було продано в 1551 р. за 70 кіп грошей. Цей шлях за межами Вінницького повіту прямував на Чуднів, Красилів, Полонне поруч з так званим «гостинним Кмітинським двором», де розташовувалась вельми прибуткова корчма. Окрім того, західний шлях, який називався «солоним» і проходив з Києва на Бар через Вінницю, мав особливе значення для зміцнення економіки міста. Адже так зване «солоне мито», що сплачувалось з кожного возу до старостинського скарбу по 200 головажень солі, для Вінниці було однією із найбільш прибуткових статей. Цей «Вінницький гостинець», прямуючи через Луку, Ворошилівку, сполучався з Коломийським шляхом. Окрім «вінницького гостинцю» значне місце в торговельній справі посідала так звана «дорога на Дзялів», яка проходила вздовж річки Мурафи. За королівськими вироками 1530, 1532 рр., цими шляхами через Вінницю на Люблін і Радом з Волощини, Брацлавщини спроваджувалися великі гурти волів та іншої місцевої худоби, іноземні купці тут складали тілесну присягу, що далі вони прямуватимуть з товаром тільки через Львів та інші західні міста Корони. Цим же шляхом, прямуючи переважно на Острог, вінницькі євреї проводили значну транзитну торгівлю худобою з Волощиною, імпортуючи для Наддністрянщини сукна та інші західноєвропейські вироби¹⁸.

Отримавши привілеї від Сигізмунда-Августа у 1558р., вінницькі купці та міщани мали право без жодних перешкод торгувати, купувати й продавати в усьому Великому князівстві Литовському, на Волині, на Русі та на Підляшші.

Цікавим моментом є й те, що на початку XVII ст. за поборовим універсалом 1629 р. у Вінниці було закладено прикордонну комору (на зразок нинішніх ліцензійних складів) для стягнення платежів з товарів, які везли за кордон волохи і греки.

Перетворення Вінниці у 1598 р. на столицю Брацлавського воєводства сприяло подальшому розвитку зовнішньої торгівлі Подільського краю. Магдебурзьке право, яке отримала Вінниця 1638р., дало ще вагоміший поштовх експортно-імпортній торгівлі, яка на той час перебувала в руках єврейського кагалу. Перші згадки про єврейські торговельно-промислові елементи у Вінниці датуються 1506 р. Згідно з текстом цього архівного документа, Масин Шульжич продає маєток Котенево «єврейові острозькому пану Михелю Шимонковичу - митникові Брацлавському й вінницькому за 50 кіп грошей литовської лічби».

Інший лист, датований 1532 р., стверджує, що король звелів перевірити діяльність вінницьких євреїв-купців, які купують у Волощині велику рогату худобу й інші товари транзитної торгівлі, не сплативши встановленого мита. Зокрема, вінницький єврей Михаль купив у Волощині 2080 волів, провіз кілька поставів сукна, не сплативши мито.

Порушниками тогочасних митних правил були не лише купці, але й особи, які вміло організовували «темні справи» на вінницьких ринках - Єрусалимському, Староміському, Хлібній, Новобазарній, Тюремній площах, Торговій вулиці та на Калічі. До Торгової площі на Калічі, куди майже перемістився єрусалимський ринок, прилягав і Калічанський цвинтар, нагляд за яким здійснювали Шльома і Казік. Так саме цей цвинтар у Вінниці став найзручнішим місцем для переховування контрабандного товару, яким справно користувалися вінницькі «пачковози». Цим словом на Поділлі називали місцевих контрабандистів, які вночі перевозили «пачки» - паки чаю, тютюну, різного краму. Цей бізнес був дуже поширений, адже кордони розташовувалися зовсім недалеко. Контрабанда надходила здебільшого із сусідніх Австрії, Польщі, Туреччини. Серед вінницьких крамарів на Калічі можна було зустріти нащадків давніх єрусалимських торгових династій Рутбергів, Львовичів, Грондзів, Альтманів, Бродських. То були справжні аси торгової справи тих часів.

Зазначимо й те, що й отримані раніше привілеї на безмитну торгівлю для вінницьких міщан неодноразово підтверджувались наказами королів Стефана Баторія у 1580р., Сигізмунда III у 1593 р. та Владиславом IV у 1634 р. Досить цікавий з цього погляду є Універсал польського короля Сигізмунда-Августа від 2 жовтня 1559 р., який звільнив міщан Брацлава від сплати торгового мита в усьому Великому князівстві Литовському на п’ять років у зв’язку з грабіжницьким нападом татар і завданням значних збитків подолянам.

Після остаточного приєднання Поділля до Росії значних змін зазнала і митна справа, яка перебувала під юрисдикцією російських царських наказів, спрямованих на монополізацію зовнішньої торгівлі, значних реформаторських заходів зі справляння мита і митної справи взагалі. З найпоширеніших 40 видів мита було введено «рублеве мито», розпочалося будівництво нових митниць, в основному в прикордонних містах, а тому не дивно, що митна справа в Подільському краї продовжилася будівництвом у 1643 р. Могилів-Подільської митниці на Дністрі на кордоні з Молдовою.

Постає закономірне питання: чому саме на Поділлі існувала така регламентована сітка торгових шляхів? Щоб відповісти на нього, дослідник привертає увагу читача на карту татарських шляхів в Україні у XVI-XVII ст. А саме через територію Поділля й Волині проходило три великих шляхи: Чорний, Кучманський, Покутський. Перший прямував через Старокостянтинів. Тут, південніше цього міста, існувала головна переправа шляху через річку Случ - Росоловецька. Другий проходив через Бар і північніше Тернополя і з’єднувався з Чорним шляхом, а третій - через Хотин і Калуш. Усі ці шляхи губилися східніше і південніше Львова. Відомо також і те, що поряд з прогресивними цивілізаційними процесами, які вносила зовнішня торгівля на територію Поділля і Волині, відбувалися великі соціальні зміни, а сам край зазнавав небачених спустошень, грабежів. Це смуга україно-татарського степового прикордоння, що було підвладне польсько- литовському правовому регулюванню майже всіх суспільних відносин, у тому числі зовнішньоторговельних та митних.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що митна справа та зовнішня торгівля Подільського краю існувала з найдавніших часів навіть незважаючи на те, що ці землі входили до складу різних держав. Як такої єдиної митної системи - в цей історичний період тут не існувало. Однак в усі часи митниця виконувала передусім фіскальну функцію, чому слугували різні митні стягнення, дорожній примус та складське право. Правовою основою стягнення мита був звичай, який згодом підтверджувався різними правовими документами польських та литовських князів, найважливішими з яких були митні привілеї. Аналізований період можна характеризувати також великим розмаїттям мит, які надзвичайно важко відрізнити від податків.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Баженов Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX - XX ст.- Кам’янець-Подільський. - 1993. - С. 7; 2. Там само. С. 447; 3. Грушевський М. Акты Барского староства XV-XVI вв. // Арх. Ю. З. р. Ч. VIII. - Т. І. - С. 1-126; 4. Сіцінський Ю. Нариси з історії Поділля. - Вінниця, 1927. - Ч. 1; 5. Антонович В. Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV ст. Вып. 1. - К., 1878. - 156. - II с.; 6. Отамановський В. Бібліографія краю // Бібліографічний збірник. - Вінниця, 1926; Його ж Краєзнавство на Поділлі. - Вінниця, 1926; 7. Гульдман В. Подольская губерния: Опыт географическо-статистического описания. - К-П., 1889. - 514 с.; 8. Дашкевич Я. Поділля: виникнення і значення назви // VIII Под. іст. - краєзн. конф. Секція іст. дожовт. періоду: Тези. доп. - К-П., 1990. - С. 58-60; 9. Болоховская земля и ея значеніе в русской исторіи// Труды 3-го Археологического съезда в России. - Т. 2. - К., 1878. - С. 24; 10. Там само. С.28; 11. Грушевський М. Барское староство: Исторические очерки. - К., 1894. - С.350; 12. Летопись Великих князей Литовских / Подгот. к изд. А.И. Попов // Уч. Зап. Академ. Наук. - СПб., 1854. - Кн. 1. - С. 21-58; 13. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 г. - К., 1885. - С. 157; 14. Батюшков П.Н. Подолія. Историческое описание. - СПб., 1891. - С. 33; 15. Летопись Великих князей Литовских / Подгот. к изд. А.И. Попов // Уч. Зап. Академ. Наук. - СПб., 1854. - Кн. 1. - С. 4; 16. Батюшков П.Н. Подолія. Историческое описание. - СПб., 1891. - С. 39; 17. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. - К., 1885. - С. 16; 18. Отамановський В. Вінниця в XIV-XVIII століттях. Історичне дослідження. 1993. - С. 184.