Я.Й.Красовський

Історія Поділля викликала у його мешканців інтерес з давніх часів. У ХІХ ст. важливим центром історичних, етнографічних та краєзнавчих досліджень стає Кам’янець-Подільський. Саме тут утворилися та плідно працювали фольклорно-етнографічна та історико-краєзнавча наукові школи. Ці дослідники об’єдналися навколо Подільської духовної семінарії, «Подольских епархиальных ведомостей» та Подільського єпархіального історико-статистичного комітету¹, перше засідання якого відбулось 8 липня 1865 р².

В даній статті автор ставить за мету простежити, як оцінював на своїх сторінках в матеріалах дописувачів подільського селянина того часу часопис «Подольские епархиальные ведомости», та спробувати скласти його соціально-психологічний портрет.

Описуючи в своїх статтях селян, автори-священики першочергову увагу приділяли їхній релігійності. Відзначаючи всю складність і неоднозначність феномену народної релігії, єдиної думки з цього приводу дописувачі не мали. Більшість з них не високо оцінювали рівень релігійності своїх парафіян. Як найпростіший приклад наводять відвідування селянами церкви в неділю і святкові дні, що співпадало з проведенням базарів та ярмарок. Так, в номері від 1 серпня 1862 р. читаємо, що дуже часто між храмом та торгом обирали другий:«...в 7 чи 8 годин ранку вже можна зустріти на ярмарковій площі натовп п’яних селян, чути крики, бачити бійки. В церквах же в цей час звичайно бувають лише старі та діти».

Інший дописувач в статті «Нариси з побуту сільських священиків» теж скаржиться, що в такий час в церкві нікого, крім причту та ще церковного старости, й тільки по обіді з’являється кілька старих відвідувачів храму.

Причину цього вбачали в нещодавно скасованому кріпосному праві, яке в свій час «.поширювалось на всі робочі дні селян, воно не хотіло дати їм ніякої пільги для найнеобхідніших справ, таких як обмін продуктів на господарські знаряддя, купівлі продуктів, а тому дні божі - неділю і святкові перетворили в дні мирські. На задоволення релігійних потреб народу кріпосне право мало звертало уваги»³.

Всебічно оцінювалося ставлення до релігії в статті «Релігійний бік життя нашого народу». В ній констатувалася відсутність у населення Поділля ворожості до католицизму, релігійна індиферентність, міцне переконання, що віра одна православна чи католицька, що Бог один. Автора статті обурювало те, що були родини, які ходили і в костьол, і в церкву⁴.

Дещо привабливішими були зовнішні ознаки релігійності. Автор «Дорожніх вражень проїжджого по Південно-Західній Росії» звертає увагу на дуже побожний настрій селян, які «всі біля церков хрестяться і моляться», які навіть при надзвичайній бідності на богослужіння приходять в найкращому своєму одязі, всі від малого до старого одягнені чисто. І «.взагалі скромні, вдумливі малороси кожний свій день і кожну свою справу не інакше розпочинають, як із старанної молитви. Перебуваючи завжди і вповні в волі Божій, вони з непорушним спокоєм зустрічають всяке випадкове нещастя»⁵.

Впадала в очі любов до обрядів, що зберігалися строго й свято. Поряд з цим автор теж звертає увагу на відчутний вплив католицизму, що по суботах подоляни ходять в костьол, а в православні церкви приносять стародавні уніатські молитовники, які набагато об’ємніші за московські, і як своєрідний висновок читаємо: «Зовнішні ознаки молитви віддають католицизмом. Непомірне биття себе в груди, простерті до неба руки, посилене кивання головою. Слова православної молитви селяни часто перемішують словами з польських молитовників. Нерідко приходилось зустрічати в сім’ях батька чи мати з настроєм чисто католицьким»⁶.

Один із дописувачів, що деякий час прожив у звичайній селянській сім’ї, був вражений повною відсутністю розуміння святості домашніх щоденних молитов, поєднання їх із найбільш приземленими справами людського побуту, постійним перекрученням слів, аж до єретичних додавань⁷.

Показовим в плані релігійності було ставлення селян до духовенства. З численних свідчень ми бачимо, з якою недовірою дивилися вони на свого священика. Й коли все ж виникала необхідність у священнослужителеві, то з «якою скорботною, й переважно натягнутою фізіономією він (селянин. авт.) підступає в таких випадках до священика, ніби з нього стануть здирати шкіру.Він принижується перед священиком, приховує своє я, прикидається якоюсь нещасною людиною, а якщо доведеться де-не-будь на стороні йому говорити про священика, то вже неодмінно скаже:«піп - дерун, він дере з живого й мертвого», або:«нема нікому лучше на світі як попові: вони тільки лежать та хліб даремно їдять»⁸.

Навіть на побутовому рівні селяни вважали, що зустріч з священиком приносить невдачу й нещастя, й у такому разі потрібно «кинути від себе хоч чим-небудь з того самого місця, де зустрівся»⁹.

Однією з причин взаємного нерозуміння селян і духовенства було те, що селянин дивився на священика як на «пана і на всю фалангу його управителів і старост, які раніше стояли перед ним, як його карателі і мучителі, і яким він ні в чому не довіриться». Привід же до цього давала та частина духовенства, яка вважала: «Народ дурна, сліпа чернь, що не кажи йому, як не переконуй його, - він до всього цього ставиться по своєму, і ніколи не в змозі зрозуміти тебе», яка не усвідомлювала, де їй доводиться служити. Не розуміла що: «народ південно-руський має свої особливості в характері, яких ви не знайдете в народі північної Русі; народ власне нашого краю має свої відтінки в характері і свої особливості». Не сприяло налагодженню стосунків і покладене на духовенство щодо місцевого населення урядове завдання: «щоб вони обрусіли й перестали дивитись як вовки в лісі»¹⁰.

Очевидно, релігійність подільського селянина була не бездоганно православною, а своєрідним «двовір’ям», успадкованим від дідів та прадідів, з сильними впливами язичництва з колядами та гаївками, зі всеохоплюючим марновірством, схильністю до чар і заговорів, впливом ворожбитів і ворожок, що дозволяло говорити якщо не про чисто язичницьке ставлення до природи, то змішане з християнськими поняттями й поглядами¹¹.

Більш радісну для духовенства картину описує священик села Хрустове Ольгопільського повіту. Він так характеризує селян: «.норову взагалі спокійного, віддані правилам й постановам церкви.»¹².

Оцінюючи в цілому дану сторону життя своїх сільських парафіян, духовенство все ж приходить до такого висновку: «Немає сумнівів, що народ наш до віри примішує багато марновірства, але відомо, що розвиток релігійний залежить не від ступеню розумової освіченості, а від ступеню розвитку морального й сили віри, а також відомо й те, що в народі нашому сільському ще тверда прабатьківська віра, й моральність сільських громад вище моральності міського суспільства, що доводиться святістю сім’ї, меншою в селах кількістю незаконнонароджених дітей й нижчою злочинністю»¹³.

Одним з нових напрямків розвитку духовності стало поширення па Поділлі освіти та вплив її на формування світобачення пореформеного селянства. Варто відзначити: ставлення було неоднозначне. Так, наприклад, ще у вересні 1859 р. при Успенській церкві в Ладижині за участі селян, що з розумінням дивились на справу грамотності й освіти своїх дітей, було відкрито церковнопарафіяльне училище, те ж саме було зроблено 30 серпня 1862 р. і в селі Бабичин Кам’янецького повіту.¹⁴ В усіх селах Вінницького повіту школи працювали ще з 1861 р. Але саме тут відзначалося, що батьки незацікавлені в навчанні, бо воно відриває від сільськогосподарської роботи, що діти відвідують школи з неохотою, адже справа для них це незвична: «Селянські діти й їх батьки ніяковіють й соромляться однієї думки вчитись грамоти, вважаючи цю справу вищою свого стану, справою людей вільних, справою панською»¹⁵.

Правда, з часом така упередженість зникала. Підтвердженням цього є свідчення священика села Лядова Могилівського повіту про те, як неохоче спочатку віддавали до школи селяни своїх дітей, але з часом, бачачи, що деякі з них впевнено читають і дома, і під час богослужіння, не тільки з охотою відпускали їх, але ще й примушували навчених старших вчити грамоти молодших, купуючи для цього за свій рахунок книги. Відзначав він і надзвичайну старанність і охоту до навчання у селянських дітей¹⁶. Про наполегливість у навчанні йшлося в школах сіл Давидківці і Бахметівці Летичівського повіту¹⁷. Про надзвичайну зацікавленість до навчання в народі, що діти рвуться вчитись йшлося в передрукові з газети «День» №19¹⁸.

Дописувачі єпархіального часопису не оминали своєю увагою і найтемніших сторін селянського життя. При цьому робили правильний висновок: однією з найбільших бід, що загрожували українському хліборобу, було пияцтво. Тому, для його подолання активно пропагували тверезий спосіб життя та створення відповідних товариств тверезості. Перше з них з’явилося на світ 24 травня 1859 р. в селі Степанівці Гайсинського повіту, потім в Староосівці, Луговому, Старій Вербці Ольгопільського, Багринівці Літинського повітів. В Степанівці ініціатору-священику Вержбицькому вдалось об’єднати п’ятдесят сімей. В тверезості не можна було не бачити надійної запоруки морального і матеріального покращення селянського побуту¹⁹.

Своєрідний підхід до подолання пияцтва обрали на мировому сході 24 березня 1862 р. жителі села Білорукавка. Вони вирішили, що воно найбільше поширюється шинкарями, які, не дивлячись на заборону, продають горілку не тільки за гроші, а й за речі. Тому просили поміщиків виселити тих зs своїх маєтків, а «корчми доручити людям моральним, тверезим, і по можливості грамотним, які сприяли б тверезості», з селян. Особливо запеклих п’яниць, що дозволяли собі розважатись в корчмі і в день, тим паче літом, вирішили штрафувати (від 3 злотих 10 грошей до 13 злотих 10 грошей), гроші ж витрачати на купівлю книг для місцевої школи. Схоже рішення - віддавати весь прибуток з сільської корчми на школу - ухвалили й жителі села Долиняни.²⁰

Звичайно, радує, що ці селяни розуміли шкоду від пияцтва й готові були виділяти кошти на освіту, але, враховуючи національність корчмарів, це підтверджує нашу думку про Поділля як чотирикутник національно-соціальних конфліктів.

Проте не варто думати, що боротьба за тверезість була нормою. Хоч і прикро, але доведеться визнати: це був швидше виняток. Вживання алкоголю глибоко вкоренилось у побут: родини, хрестини, похорони, весілля, поминки - все з чаркою. Тому поява і поширення тверезості в народі без зовнішніх зусиль при недостатньому розвитку народу явище «ексцентричне»²¹.

Так, в уже згадуваній Степанівці через деякий час кількість членів товариства скоротилось з майже всього села до півтора десятка осіб. Були випадки, коли господар кілька років не пив, а потім пропивав за три тижні всі свої заощадження. Остаточний розвал свого товариства Вержбицький зумів зупинити лише тим, що впросив вступити в нього волосного старшину²².

Загальною була думка, що пов’язувала поширення цього соціального лиха з ярмарковою торгівлею. В статті «Про торги й ярмарки в недільні і святкові дні» про вплив ярмарок на селянство говорилося так: «І вкрасти, і обманути, покривити душею, образити ближнього, лихословити, даремно божитися, проклинати, покричати й побитися - все це вважається справою звичайною, справою ярмарковою...Тут пиятика доходить до шаленства.»²³. Звичка торгувати вже ввійшла в побут народу, але пияцтво займало там набагато більше місця. Боротися з цим було вкрай важко, оскільки «люди, які стоять на нижчому ступені освіти, взагалі не легко відступають від вікових звичаїв і традицій»²⁴.

Непривабливу картину пореформеного селянського життя демонструє стаття «З спогадів після поїздки в село». Автор звертає увагу на все ту ж болючу проблему, на шкідливий вплив шинків, які селяни «.акуратно відвідують кожний день.і несуть туди останню трудову копійку». (Вказується на те, що до Реформи 1861 року такого майже не спостерігалося, бо тоді кожний будний день селян належав поміщику, а в нових умовах вони ще не навчилися розпоряджатися своїм часом, який вони не знали як використати, і тому йдуть до корчми, щоб «побесідувати з добрими людьми»). І песимістичний висновок: «Горілка - національний недолік, з яким ніколи не розстануться»²⁵.

Крім оцінок окремих сторін селянського життя викликають інтерес і ті узагальнюючі характеристики, що ми їх знаходимо на сторінках єпархіального часопису. Один з дописувачів так оцінював українців: «.Народ нашого краю - народ південно-руський набагато більше здатний осмислити своє життя й його явища, ніж народ Північної Росії, і його ставлення до церкви, її представників завжди були ближчі, тісніші і навіть, можна сказати, розумніші.Поставлений в особливі історичні умови свого політичного буття, він навчився сам захищати свою мову, свої громадянські права»²⁶. Правда, щодо подолян він був більш песимістичний: «В народі нашої губернії набагато менше помітно енергії й устремління до свободи й самостійності, ніж у народі Київської й Полтавської губерній, де особливо розвився дух широкого й удалого козацтва»²⁷.

Певні відмінності відзначались і в межах самого Поділля між жителями повітів біля Кам’янця й іншими. В останніх було набагато більше усвідомлення своєї особистості, моральної гідності, а значить і моральної чистоти, критичності в оцінці, й у діяльності їхніх громад більше систематичності, солідності й обдуманості²⁸.

Перечитуючи думки авторів «Подольскихх епархиальныхх ведомостей» доводиться зустрічати й гіркі та малоприємні оцінки селян. Нерідко можна говорити про їх безхарактерність, боязливість, заляканість, звичку не сподіватись ні на що, не довіряти нікому, й у той же час вірити всім і кожному, відсутність споконвічного стремління до свободи, самостійності в діях і думках, що розвивають у людині критичний погляд на все оточуюче²⁹. Звертає на себе увагу неосвіченість переважної частини селян, своєрідна лінь, мало діяльність в справі свого суспільного розвитку, меланхолійність, що переростала в апатію, лицемірство³⁰. Причину цього сучасники бачили в кріпацтві, яке призвело до отупіння розумового і до падіння в моральному відношенні³¹.

Проте ті ж селяни водночас шанобливі і скромні, тихі і приємні в спілкуванні з незнайомими людьми, переважно спокійні, вдумливі й розсудливі. Люблять допомагати один одному під час польових робіт, поділитись один з одним тими нехитрими наїдками, що вони їх брали при цьому з собою³².

Багато що про внутрішній світ людини можуть сказати й побутові умови в яких вона живе. Всі сучасники відзначали тихе сімейне життя, відсутність порівняно з Росією, постійних сварок в родині, повагу дітей до батьків. Скромні за розмірами, але приємні, завжди побілені й вичищені хати з іконами та усілякими написаними яскравими фарбами картинами, переважно морально- релігійного чи історичного змісту (при цьому і картини, і ікони в більшості польського походження). Селяни любили спів, спогади та перекази про козацтво. Улюбленим героєм козацьких часів був у подолян гетьман Дорошенко³³.

Дещо відрізнявся побут православних селян від укладу життя їхніх католицьких сусідів (саме селян), яких вони називали мазурами чи латинниками (яких чітко відрізняли від поляків- поміщиків). Ці відмінності були навіть в одязі³⁴.

Отже, узагальнюючи всі відзначені нами риси характеру, ми отримуємо такий своєрідний словесний портрет подільського селянина-українця. Це людина, яка ніби щойно проснулася від тривалого летаргічного сну викликаного кріпацтвом, яка ще перебувала в стані своєрідної апатії та меланхолійності, що поєднувались із безініціативністю та вдумливістю, певного роду ліні, але в якої поступово пробуджувалися нові духовні сили. Разом з тим її очікувало нове лихо, яке стало неочікуваним супутником свободи. Ця легкість і доступність оманливої спокуси та розваги пияцтва ставала значною небезпекою, з якою, хоч і з великими труднощами, знаходили методи боротьби кращі представники селянства, та ті, кому була не байдужа їх доля.

Селянин поступово починав відчувати потяг до знань, і якщо старше покоління, в силу своєрідного консерватизму, навіть затурканості, залишалось у сумнівах щодо освіти, то діти виявляли величезну старанність та здібність.

Суперечливими були релігійні переконання тодішніх подолян: тут висока релігійна духовність поєднувалась із простим виконання обрядів, тим, що для більшості це було лише силою звички, певним неминучим ритуалом, а активність у відвідуванні храмів виявлялася лише на великі свята. Разом з тим відзначаємо релігійну індиферентність, лояльне чи байдуже ставлення до ворожих тоді на Поділлі взаємин православної та католицької церков, глибоку внутрішню переконаність, що «Бог - один», в чому, на думку автора, виявлялася природжена народна мудрість.

Подільський селянин продовжував жити в світі, наповненому сильними впливами прадавнього слов’янського язичництва, що проявлявся у формі різних, ледь прикритих християнством, звичаїв: коляд, гаївок, які були, разом із заговорами та ворожінням, повсякденними супутниками його життя.

Скромний і боязливий, шанобливий і безхарактерний, приємний у спілкуванні і заляканий, вдумливий і неосвічений, розсудливий і мало діяльний, спокійний і нестримний у вияві своїх емоцій - ось такий далеко неповний перелік часто протилежних рис характеру ми помічаємо в нього.

Підсумовуючи, все ж варто оцінити ту величезну позитивну динаміку соціально- психологічних змін, які відбувались із українським селянином Поділля впродовж дуже короткого проміжку часу під впливом нових чинників життя, головним із яких була Велика реформа 1861 р.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Сецинский Е. Город Каменец-Подольск. Историческое описание. - К.,1895. - С.189; 2. «Подольские епархиальные ведомости» (далі ПЕВ). - 1866. -№2. - С.58; 3. ПЕВ. - 1862. - №15. - С.501; ПЕВ. - 1868. - №1. - С.19; 4. ПЕВ. - 1865. - №3. - С.92-94; ПЕВ. - 1868. - №11. - С.346; 5. ПЕВ. - 1866. -№21. - С.784; 6.ПЕВ. - 1866. - №21. - С.785; 7. ПЕВ. - 1866. - №6. - С.222; 8. ПЕВ. - 1862. - №18. - С.578, 579; 9. ПЕВ. - 1862. - №18. - С. - С.586; 10. ПЕВ. - 1862. - №18. - С.580; ПЕВ. - 1865. - №10. - С.423; 11. ПЕВ. - 1862. - №18. - С.581; ПЕВ. - 1868. - №11. - С.337; ПЕВ. - 1868. - №16. - С.499-503; 12. ПЕВ. - 1862. - №16. - С.527; 13. ПЕВ. - 1862. - №15. - С.503; 14. ПЕВ. - 1862. - №21. - С.699, 719; 15. ПЕВ. - 1863. - №1. - С.42; 16. ПЕВ. - 1863. - №3. - С.107, 109; 17. ПЕВ. - 1863. - №4. - С.173; 18. ПЕВ. - 1864. - №6. - С.206; 19. ПЕВ. 1862. - №13. - С.417; 20. ПЕВ. - 1862. - №13. - С.415-416; ПЕВ. - 1866. - №6. - С.209-219; ПЕВ. - 1868. - №11. - С.335; 21. ПЕВ. - 1862. - №13. - С.418-419; 22. ПЕВ. - 1862. - №13. - С.419; 23. ПЕВ. - 1864. - №17. С.608; 24. ПЕВ. - 1862. - №15. - С.502; 25. ПЕВ. - 1866. - №6. - С.209-219; ПЕВ. - 1866. - №21. - С.788; 26. ПЕВ. - 1862. - №18. - С.583; 27. ПЕВ. - 1862. - №20. - С.663; 28. ПЕВ. - 1862. - №18. - С.580; 29. ПЕВ. 1865. - №4. - С.158; 30. ПЕВ. - 1866. -№21. - С.787-789; ПЕВ. - 1868. - №1. - С.21; 31. ПЕВ. - 1865. - №12. - С.519; 32. ПЕВ. - 1866. - №21. - С.790; ПЕВ. - 1862. - №16. - С.527; 33. ПЕВ. - 1866. - №21. - С.786, 787, 790; ПЕВ. - 1868. - №19. - С.618; 34. ПЕВ. - 1868. - №13. - С.411; ПЕВ. - 1868. - №14. - С.463.