Н. Жулканич

Історичні етапи функціонування сільського господарства Української РСР в 70- ті роки минулого сторіччя свідчать про суттєві суперечливі процеси утвердження і розвитку соціально-економічних відносин на селі. Слід однак відзначити, що комуністична партія, як керівна сила тодішнього радянського суспільства, приділяла значну увагу розвитку сільського господарства. У Тезах ЦК КПРС «50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції» наголошувалося, що перебудова сільського господарства на соціалістичних началах - «найскладніше і найважче завдання після завоювання влади пролетаріатом»¹.

Питання розвитку аграрних господарств Українських Карпат у 1970-х рр. знайшли відображення у працях І.Баланюка, Г.Гуцуляка, О.Гуцуляка, М.Лендєла, С.Онисько, В.Прокопишак та ін. Метою даного дослідження є визначення основних напрямів господарювання аграрних підприємств Українських Карпат у 70х рр. ХХ ст., в статті обґрунтовано доцільність заходів щодо спеціалізації та концентрації виробництва, дано оцінку здобуткам і прорахункам управління аграрним сектором.

За даними статистики, сільське господарство Української РСР в аналізовані роки мало певні успіхи. Середньорічне виробництво зернових за 1971-1975 рр. становило 40,0 млн. т, або було збільшено, порівняно з попереднім п’ятиріччям, на 6,6 млн. т (на 20%). Згідно програми розвитку сільського господарства УРСР за 1971-1975 рр. колгоспи і радгоспи мали виробити м’яса у живій вазі - 3,2 млн. т, молока -14,2 млн. т, яєць - 4,9 млрд. шт., вовни - 2,6 тис. т. Уже у 1974 р. колгоспи і радгоспи виробили 3,4 млн. т м’яса (у живій вазі), 15,2 млн. т молока, 6,1 млрд. шт. яєць, 26,5 тис. т вовни³. Тобто, заплановані завдання були виконані. Проте, рівень життя і соціальні потреби трудівників села не були забезпечені. Середньомісячна грошова заробітна плата працівників радгоспів у 1973 р. становила 113 крб., а оплата праці колгоспників - 79 крб. Питома частка сільської торгівлі в загальному обсязі роздробного товарообороту в 1974 р. складала 21%, обсяг побутових послуг на душу населення у сільській місцевості становив 15,5 крб.⁴ Низькими залишалися стимули продуктивної праці в колективних господарствах.

Аналізований період характеризувався розгортанням спеціалізації та концентрації сільськогосподарського виробництва. Проблеми спеціалізації аграрного виробництва ставали об’єктом прискіпливої уваги союзного та республіканського партійного і радянського керівництва. У травні 1976 р. ЦК КПРС прийняв постанову "Про дальший розвиток спеціалізації і концентрації сільськогосподарського виробництва на базі міжгосподарської кооперації і агропромислової інтеграції"⁵. На відміну від попередніх пленумів ЦК, на зібраннях кінця 70-х рр. розглядалися не лише позитивні сторони, але й недоліки та негативні явища у роботі партійних організацій з реалізації вищезгаданої постанови.

Одним з першочергових завдань вважалася інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, оскільки до середини 60-х рр. можливість екстенсивного розвитку в основному була вичерпана. За відсутності вільних земель і неможливості надалі розширювати за їх рахунок посівні площі та за умов зменшення сільського населення необхідно було виробити більшу кількість продуктів для забезпечення потреб зростаючої кількості міського населення. Ще більш актуальним питання інтенсифікації сільськогосподарського виробництва було для західних областей, через споконвічну нестачу орної землі в регіоні та наявності значної кількості сільського населення.

Відповідно до грунтово-кліматичних умов, структури і використання земельних угідь в областях Українських Карпат склалося певне розміщення виробництва продукції сільського господарства. Сільське господарство кожної з областей, та регіону в цілому має свої особливості, зумовлені специфікою природно- географічних та економічних умов. Відмінними є структура та продуктивність сільськогосподарських угідь, кількість зайнятих у виробництві селян, забезпеченість технікою, напрями господарювання. В процесі розробки заходів із спеціалізації колективного виробництва враховувалися зональні особливості. А саме, птахівництво, свинарство та овочівництво були сконцентровані в колгоспах низинної зони; м’ясо-молочне скотарство та вівчарство - у гірських колгоспах.

Значну питому частку в одержанні грошових прибутків гірських колгоспів займала реалізація продукції допоміжних підприємств і промислів (переробка деревини, добування каменю, лозоплетіння та ін.). Розвиток цих напрямів господарювання сприяв залученню до праці значних лишків робочої сили регіону. Зростав попит на деревообробні верстати, устаткування для цегельних та консервних заводів, змінювалася структура виробництва.

Однак, всі сторони господарської діяльності колгоспів та радгоспів і соціально- побутового життя селян перебували під постійним і пильним контролем органів державного та партійного управління. Системою державного управління охоплювалася вся аграрна сфера виробництва. Через свої органи вона також здійснювала контроль за землекористуванням, карантинні заходи, охорону природи, охорону праці, медичне обслуговування, організацію пенсійного та соціального забезпечення, обов’язкової шкільної освіти, культурно-масової роботи.

Подальший розвиток матеріально-технічної бази сільського господарства на основі прискорення науково-технічного прогресу викликав до життя поглиблення суспільного поділу праці, розвиток спеціалізації, концентрації та кооперування колгоспно-радгоспного виробництва. Серед позитивних тенденцій, які зіграли відповідну роль у розвитку аграрного виробництва в країні, і зокрема в областях Українських Карпат в аналізовані роки, слід назвати посилення аграрно- промислової інтеграції, процесів спеціалізації галузей та міжгосподарської кооперації. Розвиткові вказаних напрямків сільськогосподарського виробництва сприяли і заходи щодо утвердження твердих (п’ятирічних) планів закупівлі продукції і підвищення закупівельних цін.

У 1965 р. були встановлені тверді плани закупок сільськогосподарської продукції на п’ятиріччя. Закупівельні ціни були підвищені. За реалізовану надпланову продукцію встановлювалася доплата. Загальний рівень закупівельних цін на кінець 70-х рр. зріс у порівнянні з 1964 р. в колгоспах - у 1,5 рази, в радгоспах - у 1,7 рази⁶. Звичайно, ці заходи позитивно вплинули на розвиток сільського господарства в роки восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.). Однак в наступні роки значення цих заходів було ослаблено. Справа в тому, що ціни на сільськогосподарську техніку та запасні частини, будівельні матеріали, пальне та мастильні матеріали, мінеральні добрива, послуги «Сільгосптехніки» та «Сільгоспхімії» й інших організацій, які обслуговували колгоспи та радгоспи, зростали швидше, ніж закупівельні ціни. Впродовж 1966-1975 рр. ціна одиниці потужності тракторного парку зросла у 1,8 разів, ціна комбікорму - у 2, будівництво одного місця для худоби - у 2,3 рази⁷. Зростала собівартість продукції рослинництва та тваринництва. Так, собівартість зерна в колгоспах зросла в аналізований період в

1. рази, картоплі - в 2 рази⁸. За окремими видами продукції витрати на виробництво виявилися вищими, ніж закупівельні ціни. Внаслідок недосконалої цінової політики, недоліків в організації виробництва, незацікавленості працівників знижувалася рентабельність, а відтак скорочувалися можливості для нарощування темпів розвитку сільського господарства.

На кінець восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.) колгоспники західних областей республіки здійснили перші кроки із спеціалізації та концентрації сільськогосподарського виробництва. До цього часу господарства регіону розвивалися як багатогалузеві, що розпорошувало колгоспні кошти, робочу силу, а відтак і знижувало темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції. Враховуючи складні грунтово-природні та погодно-кліматичні умови Карпатського регіону спеціалізація та концентрація виробництва мала сприяти більш раціональному веденню господарювання, Перша спроба підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, шляхом укрупнення і спеціалізації окремих галузей господарств, була здійснена ще на початку 50-х рр. Зокрема, спеціалізацію господарства розпочали з галузі тваринництва. Однак, за умови збереження багатогалузевості колгоспів, ця спроба виявилася неефективною.

Наступна спроба мала місце у другій половині 60-х рр. У 1969 р. 82 колгоспи Львівщини спеціалізувалися на виробництві м’яса (19% до загальної кількості усіх колгоспів) і виробили 51% від загальної кількості реалізованого колгоспами області м’яса. За даними офіційної статистики, спеціалізовані господарства Івано- Франківській області у 1970 р. виробили 60% яловичини, 80% свинини, 92% яєць від загальної кількості. Однак, області Українських Карпат значно відставали від решти областей республіки в питаннях спеціалізації та концентрації тваринництва. В 1970-1975 рр. тільки умовно можна було вважати, що спецгоспи виробляли і продавали 53% м’яса від загальної кількості⁹. Насправді ця цифра була у два рази нижча. Із зниженням закупівельних цін і зміною умов заохочення за надплановий продаж м’яса, багато господарств регіону скоротили власне виробництво і вдалися до транзитного перепродажу худоби від населення, незаконно одержуючи від держави 35 і 50% надбавки, яка фактично належала товаровиробникам особистих господарств.

В наступні роки процеси спеціалізації виробництва та міжгосподарської кооперації в сільському господарстві області не набули широкого поширення. Так, станом на 1 січня 1977 р. в Закарпатській області функціонували лише 5 спеціалізованих сільгосппідприємств, з них 2 колгоспи по вирощуванню та відгодівлі великої рогатої худоби, 1 колгосп та 2 міжколгоспні підприємства по вирощуванню та відгодівлі свиней. Питома вага спеціалізованих колгоспів і міжколгоспних об’єднань до всіх колгоспів по продажу державі м’яса великої рогатої худоби та свиней становила відповідно лише 4 та 29%.

Однак, слід відмітити, що спеціалізовані господарства досягли певних результатів. В 1976 р. середньодобові прирости великої рогатої худоби та свиней в останніх перевищували показники інших господарств на 22,1 та 54,8%. В розрахунку на одного середньорічного працівника в спецгоспах і міжгосподарських обладнаннях було вироблено 54,4 ц м´яса великої рогатої худоби та 60,6 ц свинини, або у 2,2 та 1,4 рази більше, ніж у всіх інших колгоспах. В цьому ж році спецгоспами і об’єднаннями реалізовано державі 87% великої рогатої худоби та 56% свиней високих кондицій, а середньореалізаційна ціна 1 центнера яловичини склала 221,77 крб., проти 211,06 крб. в інших господарствах. Кожен центнер реалізованої свинини приніс спеціалізованим господарствам 50,66 крб. прибутку. В інших господарствах цей показник не перевищував 29,91 крб.¹⁰

Поглиблення спеціалізації та концентрації у тваринництві вимагало створення міцної промислової бази з виробництва кормів. Будувалися комбікормові заводи, створювалися міжгосподарські комбінати з виробництва кормів, створювалися спеціалізовані кормові господарства, які постачали комбінатам значну частину зелених, концентрованих та грубих кормів. До прикладу, Жидачівський комбікормовий завод Львівської області, який забезпечував комбікормами 26 колгоспів, виробив у 1970 р. 11,6 тис.т. комбікормів, одержавши прибуток 36 тис.крб.¹¹ На кінець 70-х рр. на Львівщині діяло вже 20 міжколгоспних комбікормових заводів, які забезпечували виробництво 300 тис. т комбікормів на _рік¹²_.

Процеси спеціалізації аграрного виробництва зумовили необхідність збільшення капіталовкладень в розвиток інфраструктури галузей, які обслуговували сільське господарство. В 1966-70 рр. загальний обсяг капіталовкладень в сільське господарство Закарпатської області склав 198,1 млн. крб., в 1971-1975 рр. - 36,4, у 1976-1980 рр. - 396,2 млн. крб. Розрахунки свідчать, що питома вага держави в загальному обсязі цих капіталовкладень становила 48,3, а колгоспів - 51,7% . Зокрема, за аналізований період за рахунок державних капіталовкладень в Закарпатті було споруджено і введено в дію комбікормовий завод в с.Розівка, Ужгородського району (потужністю 325 т в зміну), млин-завод Виноградівського комбінату хлібопродуктів (115 т на добу), елеватор Ужгородського комбікормового заводу (25 тис. т одноразового зберігання)¹⁴.

Однак, з огляду на те, що в більшості господарств регіону (гірських та передгірних) основною галуззю було тваринництво, для забезпечення його потреб потужностей цих заводів не вистачало. Вихід із ситуації, щодо кращого забезпечення галузі кормами, віднайшли у свій час ще чехословацькі та польські спеціалісти, які планували більш повно використати природні кормові угіддя Карпат. Для цього вони будували мости та прокладали дороги, розробляли заходи з покращення стану полонин. Втілити свої задуми в життя у повній мірі вони не встигли. З встановленням радянської влади в регіоні всі ці напрацювання було втрачено.

В аналізовані роки основна увага у вирішенні питань інтенсифікації сільськогосподарського виробництва приділялась зміцненню матеріально-технічної бази колгоспів та радгоспів, запровадженню комплексної механізації та меліорації земель, спеціалізації та концентрації галузі. За період 1965-1979 рр. капіталовкладення в сільське господарство республіки склали 57,9 млрд.крб, що у 3,9 рази більше, ніж у попередні 15 років. З них державні капіталовкладення становили 24,6 млрд. крб., або у 4,8 рази більше. Основні фонди колгоспів та радгоспів збільшилися у 3,7 рази і досягли 38,5 млрд.крб.¹⁵

В цілому, за період з 1917 по 1975 р. в сільське господарство України було вкладено 320 млрд. крб., з них 213 млрд. крб. - у 8 та 9 п’ятирічках (1966-1975 рр.).¹⁶ В ці роки капіталовкладення концентрувалися на трьох основних напрямах: механізації, меліорації і хімізації сільського господарства. Основна увага акцентувалася на необхідності покращення віддачі від капіталовкладень та на поглиблення і удосконалення зв’язків сільського господарства з іншими галузями агропромислового комплексу. З року в рік збільшувалися капіталовкладення держави у розвиток аграрної сфери, в першу чергу на об’єкти виробничого призначення. Якщо у роки 7 п’ятирічки сума капітальних вкладень в сільське господарство республіки складала 6 985 млн. крб., то у 10-й (1976-1980 рр.) вона зросла майже у 2,4 рази і склала 20 140 млн. крб.

В західних областях України значну увагу було приділено прискоренню технічного прогресу та зміцненню матеріально-технічної бази господарств. За роки восьмої та дев’ятої п’ятирічок (1966-1975 рр.) державні капіталовкладення в сільське господарство регіону склали 2 645 млн. крб. (або 10,3% від загальної кількості капіталовкладень по республіці). Капітальні вкладення за рахунок власних коштів колгоспів склали за цей же період 1 759 млн. крб.¹⁸

Капіталовкладення в сільське господарство Чернівецької області за період 1965-1979 рр. становили більше 750 млн. крб. За цей період було оновлено машинно-тракторний парк, який кількісно збільшився у 2,5 рази, енергетичні потужності зросли в 2,7, енергоозброєність в 3, а поставки мінеральних добрив – у 2 рази.¹⁹ До цього радянська держава ще ніколи не вкладала таких величезних коштів на розвиток сільського господарства.

Однак не завжди ці капіталовкладення використовувалися раціонально. Досить пригадати попередні десятиріччя, коли прожектерські дії керівництва держави (СРСР) щодо освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану та Сибіру. Освоєння цілини поглинуло значну частину фінансових коштів, техніки та робочої сили колективних господарств багатьох республік Радянського Союзу, в тому числі й України. Фінансові, технічні та трудові ресурси з України були спрямовані і на надання «шефської допомоги» сільськогосподарським підприємствам Нечорноземної зони Росії. Згідно прийнятої у 1975 р. постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів Союзу РСР «Про заходи по дальшому розвитку сільського господарство Нечорноземної зони РСФРР», лише впродовж 1975 р. українські спеціалісти Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей виконали роботи з проектування комплексу з вирощування і відгодівлі великої рогатої худоби на 5 000 голів, з виготовлення документації з меліорації земель в колгоспах Волгоградського краю (на 1800 га). 565 осіб працювало на будівництві та меліоративних роботах в названій області. 40 працівників Івано-Франківського міжколгоспного об’єднання з будівництва зводили об’єкти в колгоспах Новгородської області, а 30 українських механізаторів з агрегатами там само проводили вапнування кислих ґрунтів . Це незважаючи на гостру потребу в меліорації у господарствах Української РСР, на постійне недоосвоєння капіталовкладень, недовиконання планів з меліорації, зрошення та вапнування ґрунтів через нестачу кадрів, фінансових ресурсів та відповідної техніки.

Разом з тим, хоча в Україні фондоозброєність села зростала швидше ніж темпи зростання виробництва сільськогосподарської продукції, через неефективність самої системи колективного господарювання, відсутність реального господаря власника зменшувалася фондовіддача кожного карбованця, вкладеного в розвиток аграрного сектора.

Під зміцненням матеріально-технічної бази колективних господарств в радянський час розуміли нарощування темпів механізації господарств, іншими словами - збільшення поставок техніки селу. За аналізований період господарствам Карпатського регіону було поставлено 14 317 одиниць техніки, завдяки чому тракторний парк збільшився на 11 501 одиницю. Області Карпатського регіону одержали 10,2 % від загальної кількості поставленої українському селу техніки. Найбільш відчутно збільшився парк тракторів та зернозбиральних комбайнів у Львівській області - на 6 085 одиниць, найменш відчутно - у Закарпатській області 2 433 . Однак, механізація не дала очікуваних результатів. На практиці вона перетворилася на звичайне постачання господарствам низькоякісної малопродуктивної вітчизняної техніки.

Для аграрних підприємств Карпатського регіону, які ведуть господарювання у складних природно-кліматичних умовах, надзвичайно важливим була і залишається меліорація сільськогосподарських угідь. В передгір’ї і низині опади випадають в надмірній кількості, ґрунти тут важкі, перезволожені, тому тут актуальним є осушення заболочених земель.

Поштовхом до пожвавлення меліоративних робіт став травневий (1966 р.) пленум ЦК КПРС, який розглянув питання «Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих і сталих врожаїв зернових та інших сільськогосподарських культур». Вперше в історії розвитку сільського господарства країни так широко розглядалося питання щодо поліпшення якості сільськогосподарських угідь. В областях були створені виробничі управління меліорації і водного господарства, меліоративні будівельно-монтажні управління з використання осушених земель, механізовані колони. Держава виділяла значні кошти на меліорацію земель та будівництво зрошувальних систем. Впродовж 19661975 рр. в регіоні було осушено 77,3 тис. га сільгоспугідь, що складало близько 18% від загальнореспубліканського показника, зрошувальні системи було збудовано на 10,4 тис. га - відповідно близько 1,0%. Особливо інтенсивно проводилась меліорація земель у 1966 - 1970 рр. Держава виділила на меліорацію в Закарпатській області 36,6 млн. крб. Вже в 1971 р. площа осушених сільськогосподарських угідь в області становила 134,1 тис. га. На кінець восьмої п’ятирічки (1971 р.) Закарпатська область вийшла на перше місце за рівнем меліоративних робіт. Тут було осушено 84,5% із загального фонду заболочених та надмірно зволожених земель, у Львівській області - 66,8%. Вважалося, що освоєння своєрідної «української цілини» (за твердженням першого секретаря ЦК КП України В.В.Щербицького) - заболочених і надмірно зволожених земель західного регіону є необхідною умовою піднесення економіки господарств та складовою частиною інтенсифікації сільськогосподарського виробництва. Внаслідок здійснених заходів на новоосвоєних землях у 1975 р. середня врожайність зернових в регіоні становила 20,7 ц/га (по Україні - 18,2), картоплі - 70,5 ц/га (по Україні - 84,0) .

Однак, вже до кінця 70-х рр. стало зрозуміло, що намічені березневим (1965 р.) та травневим (1966 р.) Пленумами ЦК КПРС завдання з меліорації та зрошування земель в республіці залишаться недовиконаними. Із 2,57 млн. га земель, які підлягали зрошенню, було задіяно 56%, із 6 млн. га земель, які підлягали осушенню 63%. Вважалося, що така ситуація була наслідком скорочення, «з ряду причин», державних капіталовкладень в сільське господарство проти обсягів, визначених рішеннями вищезгаданих пленумів. Однією з причин недовиконання планів було зростання кошторисної вартості будівельних об’єктів водогосподарського призначення. У деяких випадках здорожчання складало до 80%. Далися взнаки прорахунки та помилки в проектуванні, а не підвищенням «рівня капітальності» об’єктів, як зазначалося у річних звітах.

В цілому, розширення робіт з меліорації сприяло створенню культурних пасовищ, певному піднесенню ефективності тваринництва. Практика проведення меліоративних робіт свідчить, що новоосвоєна земля має значні резерви для дальшого розвитку землеробства і громадського тваринництва. Однак, в умовах Карпатського регіону більш важливим питанням є раціональне використання наявних лук і пасовищ (без значних капіталовкладень).

Однією з особливостей колективного господарювання в областях Українських Карпат була наявність значної кількості економічно відстаючих колгоспів, розташованих у гірській і передгірній зонах. Найбільше їх налічувалося у Івано- Франківській - 92 та у Закарпатській області - 98, найменше - 19 у Чернівецькій. ²⁶ У постановах ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР, які були прийняті в кінці 60-х рр., для подолання відставання економічно слабких колгоспів було визначено ряд основних завдань. Серед них - впровадження внутрігосподарського розрахунку, гарантованої оплати праці, зміцнення кадрами. Проте, для підйому економіки цих господарств необхідно було здійснити додаткові заходи. Оскільки головним джерелом грошових прибутків гірських колгоспів була реалізація тваринницької продукції, то для розвитку галузі основним завданням залишалося покращення природних кормових угідь шляхом проведення культуртехнічних робіт та внесення мінеральних добрив. Необхідно було також виділити додаткові кошти на проведення вапнування та меліоративного покращення земель; встановити відповідні коефіцієнти зустрічного продажу комбікормів за продукцію молока, м´яса, вовни; забезпечити гірські колгоспи технікою і обладнанням для подальшого розвитку допоміжних підприємств і промислів; хоча б частково відшкодовувати колгоспам витрати на транспортування продукції; завершити електрифікацію. Проте, більша частина пільг, передбачених постановою ЦК КПУ від 7 квітня 1967 р. «Про заходи по зміцненню економіки відстаючих колгоспів гірських і поліських районів УРСР», як це часто бувало в Радянському Союзі, залишилися лише на папері.

Низькими залишалися урожайність зернових, картоплі, овочів, кормових культур. До того ж, собівартість виробництва зростала. Економічна незацікавленість безпосередніх виробників, відчужених від засобів виробництва - безвідповідальність партійних і радянських інстанцій, що приймали непродумані рішення призводили до негативних наслідків: меліоровані ґрунти засолонялися або заболочувалися, надмірна «хімізація» земель спричинила забруднення земель та отруєння шкідливими хімікатами сільськогосподарської продукції. Все це відбувалося на тлі постійного декларування необхідності вжиття заходів «для охорони і науково обґрунтованого, раціонального використання землі та її надр».

Приймалися численні постанови, які на жаль не завжди втілювалися в життя на місцях. Так, у березні 1967 р. ЦК КПРС та Радою Міністрів СРСР було прийнято постанову «Про невідкладні заходи по захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії», яка передбачала будівництво гідротехнічних протиерозійних споруд. В областях республіки було розроблено та затверджено партійними та радянськими органами плани робіт із захисту ґрунтів від вітрової та водної ерозії на 1968-1970 рр. На необхідність підвищення ефективності використання землі вказував і жовтневий (1968 р.) пленум ЦК КПРС В результаті в західних областях у наступні роки було проведено комплекс протиерозійних заходів. Так, лише у Закарпатській області в роки дев’ятої п’ятирічки (1971-1975 рр.) на укріплення берегів річок та інші гідротехнічні споруди витратили майже 7 млн. крб.²⁸

Важливим економічним і соціальним завданням в областях Українських Карпат завжди було забезпечення зайнятості трудових ресурсів. Одним з напрямів розв’язання цієї проблеми була організація та розвиток підсобних підприємств і промислів у колгоспах та радгоспах. У 1967 р. Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову «Про дальший розвиток підсобних підприємств і промислів у сільському господарстві» у якій йшлося про можливість створення підсобних галузей для поліпшення використання сезонної надлишкової робочої сили, матеріальних та сировинних ресурсів господарств. Для господарств Карпатського регіону з хронічним аграрним перенаселенням, надлишком робочої сили та наявністю необхідної сировини, розвиток підсобних підприємств та промислів мав особливо важливе значення. У регіоні в 70-х рр. один працездатний колгоспник в середньому був зайнятий не більше 198 днів замість 290 . В гірських районах цей показник становив в середньому 173 дні, або 59,5% річного фонду робочого часу. Низький рівень використання трудових ресурсів зумовлений, в першу чергу, сезонністю сільськогосподарського виробництва. Найбільш напруженим періодом року є липень-жовтень, найменш завантажені січень-квітень.

За роки восьмої п’ятирічки, зокрема у Закарпатській області було організовано і створено 483 підсобних підприємства, в тому числі 18 цегельних заводів, 6 консервних, 25 лісопильних, 22 тарних цехів, 13 кам’яних кар’єрів, 8 кахельних цехів, 18 цехів лозоплетіння та ін. В Івано-Франківській області працювало 54 цегельних і 6 кахельних заводів, 5 вапнякових цехів, 32 кар’єри по добуванню каменю і піску, 2 консервні і 6 цехів з виробництва соків, 10 комбікормових заводів, 122 цехи з деревообробки, 7 майстерень художніх виробів.³⁰

У Львівській області кількість підсобних виробництв за аналізований період зросла в 1,4 рази, й становила на початок дев’ятої п’ятирічки 2 613 одиниць. З них 300 млинів, 611 підприємств з ремонту сільськогосподарської техніки, 814 - з переробки льону та ін.

Однак, мали місце численні випадки відкриття в районних центрах різнопрофільних ремонтних майстерень не пов’язаних із аграрною сферою, залучення до роботи в них осіб, не пов’язаних із колгоспним виробництвом, відсутність належного контролю за використанням коштів на оплату праці працівникам підсобних підприємств, факти заниження норм виробітку і завищення розцінок та ін. Це змусило керівні органи вдатися до певних кроків, зокрема прийняття постанови Секретаріату ЦК КПРС від 25 червня 1971 р. «Про перекручування в роботі допоміжних підприємств і промислів колгоспів і радгоспів». Результатом виконання окремих економічно необгрунтованих рішень останньої стало різке скорочення кількості допоміжних підсобних підприємств. Якщо на початок 1970 р. в Івано-Франківській області функціонувало 244 допоміжних підприємств і промислів, на яких було 8 тис. зайнятих (5 % зайнятих колгоспників), то на початок 1980 р. кількість підприємств скоротилася до 92. В Закарпатській області відповідно із 900 підприємств залишилося 317.

Розвиваючи підсобні колгоспні промисли, враховуючи особливості Карпатського регіону, варто було більше уваги приділяти переробці диких плодів та ягід, грибів, лікарських трав, виробництвам з виготовлення глиняного посуду, художніх виробів з дерева. Загалом, кожний колгоспник регіону повинен би був мати принаймні дві спеціальності, щоб у літній період бути зайнятим на сільськогосподарських роботах, а у зимній - у допоміжних промислах.

Оскільки здійснені заходи не спрацьовували, не сприяли швидкому піднесенню сільськогосподарського виробництва, керівництво вдалося до традиційних заходів - нематеріального стимулювання. Спроби активізації виробництва сільгосппродукції здійснювалися через створення громадських бюро економічного аналізу, які виявляли резерви виробництва продукції та її здешевлення, запровадженням диспетчерської служби в колгоспах. Останнє, покликане було скоротити час на управління виробництвом, більш продуктивно використовувати техніку, автотранспорт та ін.

Спробою щодо підвищення якості виробленої сільськогосподарської продукції була розробка комплексної системи управління якістю продукції. Громадські комісії з якості діяли при обкомах, райкомах партії та в кожному окремому колгоспі чи радгоспі. Вони розробляли рекомендації щодо вдосконалення виробництва, підвищення його ефективності і якості роботи. В багатьох колгоспах вводилися нові штатні одиниці - інспекторів з якості. Однак, відомча розпорошеність служб контролю якості виробленої сільськогосподарської продукції, незацікавленість у дотриманні стандартів якості сировини з боку переробних підприємств (в основному державного сектора), не сприяли стимулюванню зростання виробництва в колгоспах та радгоспах, зводила нанівець спроби господарств реалізовувати високоякісну сільгосппродукцію .

Названі напрями господарювання в аграрному секторі були характерними і для 70-х років. Однак, навіть окремі успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва, які мали місце в аналізовані роки, не змогли суттєво вплинути на стабілізацію галузей. Певні організаційно-економічні заходи з боку партійних і управлінських органів щодо підвищення рівня виробництва і рівня життя сільських трудівників не знаходили результативної віддачі. Основними причинами такого становища були істотні недоліки у використанні землі, машинно-тракторного парку, матеріальних, фінансових і трудових ресурсів, а також в управлінні аграрним сектором.

Чимало істотних прорахунків було допущено в напрямку спеціалізації і концентрації виробництва, зокрема у тваринництві. Крупні тваринницькі спеціалізовані комплекси потребували відповідної кількості високоякісних кормів, які в умовах гірських і передгірних господарств Карпат виробити було важко. Будівництво нових і реконструкція існуючих тваринницьких об’єктів затримувалася, ген підрядні і субпідрядні будівельні організації були малопотужними. Прискорене переведення сільськогосподарського виробництва на індустріальну основу викликало зростання і зміни в обсягах і співвідношеннях капітальних вкладень держави і колгоспів, слабкою залишалася інвестиційно- фінансова діяльність як колгоспів, так і державних сільгосппідприємств.

Основним недоліком господарювання досліджуваних років була ситуація, коли пріоритет надавався розвитку виробничої сфери, а соціальна сфера села фінансувалася і розвивалася за залишковим принципом. Домінування командних методів управління в аграрному секторі, економічна неспроможність колективного сільського господарства забезпечити відповідні соціальні гарантії сільських жителів не змогли позитивно вплинути на подальший гармонійний розвиток виробництва і зміну сільського укладу. Тогочасне село потребувало докорінного реформування аграрних відносин.

ДЖЕРЕЛА І ЛІТЕРАТУРА:

1. 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Тези ЦК КПРС. - К., 1967. - С.14; 2. Баланюк І.Ф. Науково-практичні аспекти розвитку аграрних відносин у регіоні Карпат. - К., 2000. 104 с.; Гуцуляк Г.Д. Земельно-ресурсний потенціал Карпатського регіону. - Л., 1991. - 152 с., Гуцуляк О.М. Розквіт економіки Прикарпаття в єдиному народногосподарському комплексі країни // Історія народного господарства на економічної думки Української РСР. - Вип. 17. - 1983. - С, 37.; Лендєл М.А. Аграрні відносини на Закарпатті: Уроки минулого і сучасність. - Ужгород, 1999. - 275 с., Онисько С. Ефективність сільського господарства Карпатського регіону. - Л., 2003. - 296 с., Прокопишак В.К. Стан та перспективи розвитку сільського господарства в Карпатському регіоні. - Львів, 1998. - 124 с.; 3. Сільське господарство Української СРС за десять років (19651975 рр.) Стат. зб. - К., 1975. - С.44; 4. Там само. - С. 123,135; 5. За щастя оновленої землі. - К., 1979. - С.130; 6. Комплексная программа развития сельского хазяйства в действии. - М., 1980. - С. 158; 7. Аграрные проблемы развитого социализма. - М., 1980. - С. 67; 8. Тюрина А.П. Социально-экономическое развитие советской деревни. 1965-1980. -М., 1982. - С.21; 9. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп.25. - Од.зб.1233. - Арк.122; 10. Лендєл М.А. Вказ. праця. - С.43; 11. ЦДАВО України. - Ф 27. - Оп.22. - Од.зб.2317. - Арк.22; 12. Під зорею радянською. - Львів, 1979. - С.79; 13 Лендєл М.А. Вказ. праця. - С.41; 14. Народне господарство Закарпатської області: Стат. зб. - Ужгород, 1985. - С. 109-110; 15. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.25. - Од.зб.2086. Арк.52; 16. Материалы ХХУ съезда КПСС. - М., 1976. - С.49; 17. Развитие механизации и электрификации сельского хозяйства Украинской ССР. - К., 1988. - С.95; 18. Народне господарство Української РСР у 1975 р. - К., 1976. -С.331; 19. Дикусаров В.Г. Розквіт Радянської Буковини - тріумф ленінської політики КПРС // УІЖ. - 1980. - № 7. - С.50; 20. ЦДАГО України. Ф.1. - Оп.25. - Од.зб.1233. - Арк.186-187; 21. Розраховано за: Народне господарство Української РСР у 1975 р. - К., 1976. - С.169-170; 22. Народне господарство Української РСР у 1965 р. - К., 1966. - 715 с.; Народне господарство Української РСР у 1975 р. - К., 1976. - С.236, 238, 229-230; 23. Козлова Т.А., Трегобчук В.М. Экономика мелеорации земель. - М., 1972. - С. 88; 24. Народне господарство Української РСР у 1975 р. - К.,1976. - С.234, 237; 25. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.25. - Од.зб.384. - Арк.34; 26. ЦДАВО України. - Ф.27. - Оп.22. - Од.зб.1483. - Арк. 27, 48, 114; 27. Конституція Союзу Радянських Соціалістичних Республік. - К, 1977. - С.11; 28. Закарпатська правда. - 1976. - 5 лютого; 29. Долішній М., Дудко О. Розвиток колгоспних промислів на Львівщині// Економіка Радянської України. - 1972. - № 9. - С.81; 30. ЦДАГО України. - Ф 1. - Оп.25. - Од.зб.529. - Арк.16,23; 31. Долішній М., Дудко О. Вказ. праця. - С.82; 32. ЦДАГО України. - Ф 1. - Оп.25. - Од.зб.529. - Арк.16, 23; 33. За щастя оновленої землі. - К., 1979. - С. 134-135; 34. Поплевкин Т.Т. О партийном руководстве сельским хазяйством // Вопросы истории КПСС. - 1967. - № 8. - С.92.