На сьогодні українська історична наука ще не має власної ґрунтовно розробленої науково- дослідницької версії історії України в її національно-державному вимірі, що відповідала б світовій історії. У різні часи наша історія була тісно пов’язана з різними імперіями, державами, народами. Водночас українська історія, після того як В. Антонович відсепарував її від польської, а М. Грушевський - від російської, так і залишилась на рівні сепарації, замість того, щоб вступити у більш зрілу фазу - погодження з всесвітньою історією. Ми маємо в наявності російську, польську, єврейську та інші схеми історії України, котрі суперечать і не відповідають одна одній, оскільки не враховують, ігнорують або ж подають у міфологічному обрамленні специфіку українського історичного процесу в контексті історії Східної Європи і світу, більшість же українських істориків ще й досі перебувають у пострадянському періоді розвитку власної національної історичної науки.

Виведення наукового поняття власної історії для будь-якої нації передбачає два етапи: відображення себе у контраверсі та відображення себе у взаємовідносинах з іншими. Саме другий етап, який у нас, на відміну від Західної Європи, практично ще не починався, передбачає детальне вивчення й опрацювання різних перспектив взаємин з колись домінуючими, спорідненими й іншими націями.

Саме схеми домінуючих націй без урахування української покладені в основу вивчення східноєвропейської історії у більшості країн світу. Під впливом домінуючих націй ми розуміємо впливи: а) політично домінуючих націй (націй, які панують); б) культурно-домінуючих націй; диференціюємо також впливи прямі і впливи паралельні, ґрунтовані на подібності суспільних умов, спільності соціального походження, спільному попереднику [1].

У 1950-1960 рр. в українській діаспорі вп’яте порушувались питання щодо концепції «історичних» - «неісторичних» народів. Цю концепцію висунув на обговорення наукової громади її прихильник і теоретик І. Лисяк-Рудницький (1919-1984 рр.) - ідейний послідовник В. Старосольського та О. Бочковського. Вона стала своєрідною відповіддю на створення так званої радянської концепції і схеми історії України.

Розвиваючи відому тезу Г. Гегеля і Ф. Енгельса про долю «народів без власної історії», І. Лисяк-Рудницький визначальним критерієм «історичної» нації вважав збереження нею своїх вищих соціальних верств, які виступають носієм політичної свідомості й вищої елітарної культури [2, с. 362-363]. Асиміляція власної еліти на користь панівної нації, на його думку, неминуче позначається на соціальних, політичних та культурних умовах життя національно- пригнобленого народу, який зводиться до маси з культурою домінуючого народного характеру із низьким рівнем національної свідомості. Визначальним фактором тут є наявність або відсутність представницького вищого класу [3]. Національності другого типу, які залишилися неісторичними, формують нові еліти у формі інтелігенції. Для неісторичних народів характерним є також тісне переплетіння соціальних та національних конфліктів. Дворяни, поміщики й капіталістичні підприємці в Україні були, як правило, російської, польської та єврейської національності або чужинці.

На думку І. Лисяка-Рудницького, неісторичні національності приречені будувати модерні національні спільності на народному ґрунті знизу вгору - від нижчих шарів до верхніх елітних страт. Історичні національності, навпаки, мають вирішувати протилежну проблему: трансформувати національно-державницькі ідеї від існуючої пануючої еліти до народу. Вважаючи основним чинником для визначення нації психічний фактор: - бажання бути нацією і самоусвідомлення себе нею, - дослідник стверджує, що оскільки в минулі століття носіями національної свідомості були представники вищих елітних класів, то фізичне усунення або перехід їх на бік народу-завойовника призводить до «смерті нації». Та аморфна, інертна етнічна маса, що залишилась, була вже неповною, неструктурованою нацією.

Сучасний український дослідник теорії нації і націоналізму Г. Касьянов цілком слушно зауважує, що, повторюючи тезу своїх попередників

В. Старосольського та О. Бочковського про «смерть нації», яка втратила еліту, І. Лисяк- Рудницький призводить своїми міркуваннями до того, що пропагована ним типологія націй за принципом «історичні/неісторичні» стає неспроможною з суто логічного погляду [4, с. 74, 75]. Взагалі в поглядах І. Лисяка-Рудницького дуже чітко простежується те, що він керувався положенням теорії еліт, розробленими італійськими соціологами Г. Моски (1854-1941 рр.) і У. Парети (1848-1923 рр.), які стверджували, що буття нації повинно визначатися національною елітою - самостійною вищою групою людей, наділених особливими якостями, згодом такі положення були викладені в українському трактуванні В. Липинським і С. Томашівським. Міркування І. Лисяка-Рудницького подекуди мають теологічний присмак і згідно з аргументацією дослідника, пропонується думка про те, що українська нація виникла тому, що вона мала виникнути.

Напротивагу І. Лисяку-Рудницькому, Г. Грабович вважає, що «якщо деякі класи або групи зникають або втрачають своє панівне становище у «верхівці», в інституціях, у соціальній стратифікації, нація від того не помирає і не стає неповною» [5, с. 510].

У своїх працях Г.Грабович зазначає, що відмінності, які визначають основу диференціації нації, охоплюють широкий пласт - проблеми соціальної і політичної структури, історичного досвіду, культури взагалі [6, с. 370], оскільки, на думку дослідника, із втратою політичної незалежності польська нація в ХІХ ст. теж могла називатися неповноцінною. Якщо порівнювати, наприклад, українців і поляків ХІХ ст., то серед конкретних рис і структур соціального й політичного життя, які їх відрізняли, були відсутність або наявність досвіду й пам’яті незалежного державного існування, відмінності в соціальній структурі, різна кількість і міць специфічних класів та економічних груп, особливо еліт, відмінності в природі і функціонуванні різноманітних інституцій. Всі ці риси визначали національний характер і відображали природу національних рухів.

Не погоджуючись із твердженням І. Лисяка-Рудницького, що втрата еліт або правлячого класу призводить до неповноцінності нації, Г.Грабович відкидає поширене серед політичних опонентів українського руху розуміння української нації як народу «хлопа і попа», відзначає, що практично вся українська еліта першої половини ХІХ ст. була представлена вихідцями з вищих класів.

Відомо, що коли ми отримуємо протилежні інформації з двох різних джерел, варто спочатку перевірити, наскільки вони дійсно суперечать одна одній, чи не зіткнулися ми з проблемою різних перспектив. Якщо, наприклад, нація у західному, зокрема американському, розумінні часто ототожнюється з державою або країною (політичне тлумачення), або з народом (етнічне визначення), то більшість вітчизняних науковців у визначенні нації обирає «серединну» позицію, згідно з якою нація розуміється як великий соціокультурний колектив, що детермінується низкою характерних рис, які відрізняють її від нижчих спільнот - племен або етнічних груп. У даному контексті доцільним буде дати визначення нації, запропоноване політологом Е. Смітом, який вирізняє сім характерних рис, що детермінують націю і водночас відтворюють зв’язок між нею і нижчими спільнотами: 1) культурна й мовна диференціація; 2) територія і мобільність; 3) великі розміри; 4) зовнішні відносини; 5) групові відчуття і лояльність; 6) громадянські права, тобто ступінь політизації; 7) економічна інтеграція [7, с. 186-189]. Перші дві ознаки визначають плем’я, перші п’ять - етнічну групу, всі сім разом - націю. Якщо розуміти націю лише як спілку, яка усвідомлює себе нацією і бажає нею бути, то, в принципі, така нація вже сама по собі буде історичною. Якщо ж вона не є історичною в розумінні усвідомлення, тоді це не нація, а нижча формація - плем’я або етнічна група. Відповідно, наскрізною точкою ступеня і якості стану нації і держави є питання «представництва»,окрім того, політичної свідомості і влади, тобто існування еліти, яка творить і підтримує українське культурне та інтелектуальне життя.

Також Е. Сміт вважає, що важливим елементом політичних еліт будь-якої країни є національна ідентичність, а найочевиднішою політичною функцією національної ідентичності є легітимація запроваджених юридичними інституціями єдиних юридичних прав та обов’язків, які визначають осібні вартості й характер нації і відображують прадавні звичаї і обряди народу. Покликання на національну ідентичність становить сьогодні головний засіб легітимізації громадського порядку та солідарності [8, с. 27].

З огляду на це не можна стверджувати, що, наприклад у ХІХ ст., після процесу інкорпорації, український народ не втратив свої верхні стани, тобто еліту, оскільки своя еліта існувала й серед української селянської маси. Щоправда, вона була менш чисельною і менш політично активною, порівняно із сусідніми націями, проте вона вирізнялася з будь-яких класів і страт суспільства та була здатною здійснювати управлінський та формотворчий вплив на одноплемінників. Отже, українська шляхта на початку ХІХ ст. нікуди не зникла, а продовжувала існувати в становій структурі Російської імперії. Такий погляд збігається із позицією французького дослідника Д. Бовуа, який констатував: «Як відомо, ця категорія (дрібна шляхта) була здекласована у 1832-1850 рр., але всупереч тому, що я сам раніше думав і писав, ця група зовсім не злилася з масою українського селянства. Більшість зберігала рештки свого шляхетства...»[9, с. 174].

Отже, якщо припустити, що насправді в історії активно діють лише окремі індивідууми (еліта), а не нація в загалом, і що еліти можуть виділятися з будь-яких страт суспільства, то можна стверджувати, що взагалі рушієм історії є еліта, яка лише використовує в тій чи іншій мірі народ. Сучасний український історик В. Потульницький подає наступне визначення еліти: «Еліта - це провідна верства, яка пов’язана передусім за все з територією, є патріотом своєї землі і менталітет якої виключає комплекс ідей, пов’язаних із збагаченням і кар’єрою, споживацьким ставленням до держави, а натомість ідентифікується з необхідністю свого росту на своїй власній території. Еліта знаходить можливості для свого відтворення, їй притаманне явище тяглості еліти. У визначенні еліти центральним поняттям є територія, а не народ [10, с. 315]. Твердження про те, що центральним поняттям у визначенні еліти є територія, не нове. У 60-их рр. ХХ ст. професор О. Пріцак у своїх теоріях брав за основу так званий територіальний принцип своєрідності кожної «місцевої історії», які лише в сукупності визначають історію націоналізму. Цим принципом раніше широко користувалися ряд істориків, одним з яких був В. Ключевський. У своїй версії історії Росії він зазначав, що територію Росії населяли різні культурні народи, які спільними або спадкоємними зусиллями на одній території нагромаджували і створювали єдину власну історію, і єдиним незмінним чинником, який їх з’єднував, була територія. В. Липинський у свою чергу вказував на те, що спільної території, мови і належності до однієї етнічної групи недостатньо для створення ефективної національної еліти.

В. Потульницький дає власне визначення еліти, прослідкувавши процес формування еліт в Україні крізь призму історії і беручи до уваги те, що, по-перше, правляча верства в Україні була теж ідентифікована, тобто теж мала право бути елітою; по-друге, що з елітою завжди пов’язана якась територія; і, по-третє, що національна еліта не може ідентифікуватися, не будучи патріотом своєї землі (якщо це не еліта завойовників).

Якщо за феодалізму еліта ідентифікується з певним станом, то в ХІХ ст. цього вже не спостерігається. У ХІХ ст. в Європі розвинувся третій стан, який, однак, не дістав свого розвитку в Росії, до складу якої входила більша частина української території. На роль третього стану в Росії і в Україні претендувала інтелігенція, яка не мала матеріальних засобів, хоча вважала, що саме їй повинна належати влада. Якщо в Російській державі проблемою еліт була лояльність імператору, то в її наступниці - державі більшовицькій - проблемою еліт (фактично різних груп інтелігенції) була лояльність комуністичній партії [11, с. 123-133].

Засновник консервативної школи в українській політології В. Липинський привніс в українську історичну науку методологію шкіл еліт, розроблену Г. Моска та У. Парето [12]. Методологія школ еліт, якою користувався В. Липинський, ґрунтувалася на таких засадах: інтерес до лідерських груп суспільства, функцією яких є регулювання соціальних систем; трактування суспільства як своєрідної піраміди, вершину якої складає соціально-політична еліта; прогладання історії крізь призму ідеї постійної «циркуляції еліт», тобто динамічного процесу постійної рівноваги й оновлення владних еліт; розуміння еліт як меншин, що витворюють найбільш здатну до історичної ініціативи частину суспільства, спроможну усвідомлено визначати напрями соціальної, політичної та культурної орієнтації, і саме тому формують його керівний прошарок, беручи на себе зобов’язання щодо виконання певних загальнонаціональних завдань; чітке розмежування традиційних еліт (аристократія, духовенство), й еліт ситуаційних, як звичайних носіїв впливу.

Дослідник висуває і обґрунтовує ідею активної участі шляхетської верстви в Україні в політичному та національному відродженні української держави. Вступивши на політичну арену в 1907-1908 рр., він відразу заявив про себе як про продовжувача ідейно-теоретичних орієнтацій правобережної польської шляхти в пошуках їхньої ідентичності з краєм - з Україною. В. Липинський окреслював себе як «українця польської культури». З метою допомогти польській шляхті, яка віками проживала на правобережних українських землях, відродити повністю українську шляхетську свідомість і культуру, щоб стати однією з еліт українського народу, й ототожнити себе з програмою створення української державності під проводом цієї шляхти, В. Липинський разом з Л. Радзейовським, Б. Ярошевським і Т. Михальським заснував в Києві часопис «Przeglad Krajowy» (1909-1910 рр.), на сторінках якого неодноразово порушувались зазначені проблеми.

Основоположник державницького напрямку в українській історичній і політичній науці, В. Липинський вибудовував свою концепцію української державності, використовуючи різноманітні соціологічні, історичні й політологічні методи дослідження і в синтезі методологічно їх трансформуючи на українському ґрунті. Як відомо, одним з основних напрямків і однією з ідейних течій державницької концепції в українській політичній науці став консерватизм.

Його поява була викликана необхідністю обґрунтування політико-правних підстав монархічного гетьманського ладу на Україні в 1918 р. Дослідник вирішував цілий комплекс таких важливих для розвитку політичної теорії взагалі і української політології зокрема проблем, як дослідження історичних етапів становлення української державності в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими народами і країнами, порівняльний аналіз ролі і функціонування еліт на Україні, національної й соціально-класової диференціації еліт у процесі їх еволюції, типології українських еліт, їх етнопсихологічних характеристик і політичної культури тощо. Низку ідей В. Липинського, таких як ідея територіального патріотизму, об’єднання і примирення Сходу і Заходу у власній нації, вже зараз намагаються втілити в життя.

Науковець вважав необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого завжди спричиняла поразку всіх українських державних творень і визвольних прагнень. Консерватизм, за Липинським, - це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади, приборкувати і скеровувати в потрібне русло різних бунтарів. На думку дослідника, обов’язковою передумовою успіху у справі побудови незалежної і міцної української держави має бути поворот до українства традиційних консервативних соціальних шарів, які до 1917 р. стояли на ґрунті російської або польської національно-культурної чи політично-державної свідомості: «Шлях до реальної, а не тільки літературної, - шлях до повної, а не однобокої, - Української нації веде через відродження українського консерватизму. Зміцнююча консерватизм монархічна форма організації і поповнення ріденьких старих консервативних рядів свіжими силами з-поміж українства - це основа цього відродження» [13]. Народи, що не вміють витворити або відтворити власних «панів», тобто власної провідної верстви, засуджені на те, щоб навіки коритися панам чужим.

Фактично в цей самий час у Радянській Україні марксистський дослідник М. Яворський у багатьох своїх виданнях загальних курсів історії України намагався застосувати в тлумаченні історії України марксистські схеми. Дослідник визнавав, що минула історія України тільки в деякі періоди входила в загальноруський процес історичного розвитку. На противагу йому опоненти зі школи академіка М. Покровського цієї думки не визнавали, а стверджували, що потрібно негайно офіційно проголосити всерадянське суспільство з історичною схемою українсько-російської єдності [14, с. 3-11].

Водночас, і марксизм, і школа М. Грушевського в Радянській Україні, котрі самі по собі були опонентами, мали спільну ірраціональну історіософію Г. Гегеля з його вченням про «історичні» - «неісторичні» народи і на цій основі різноманітними науковими методами або відсепаровували український народ від російського, або, навпаки, об’єднували їх у вічному прагненні до злиття.

Отже, наведений матеріал дозволяє стверджувати: 1) місце та роль національних еліт у процесі державотворення завжди була й залишається предметом гострих наукових дискусій, участь в яких приваблює провідних вітчизняних та зарубіжних науковців; 2) саме національна еліта є головним чинником, що забезпечує державотворчий потенціал будь-якого народу; 3) в різні часи в різних країнах роль національних еліт виконували різні верстви та прошарки населення.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII - ХХ століть. - К.: Либідь, 2002. - С.33-50. (Така диференціація вже була обгрунтована вченим в попередніх дослідженнях: Potul’nyc’kyj V. Deutsche Einflusse auf die Entwicklung des historischen Denkens in der Ukraine. - S.496-499.); 2. Rudnytsky J. «Historical» and «Non-Historical» Nations // Harvard Ukrainian Studies, 1981. - Vol. V, №3. - P. 362 - 363; 3. Потульницький В.А. Нариси з української політології (1819 - 1991). - К., 1994. - С.310 - 311; Лисяк - Рудницький І. Нариси з історії нової України. - Львів, 1991. - С.16; 4. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С.74, 75; 5. Grabowicz G. Toward a History of Ukrainian Literature // Harvard Ukrainian Studies. 1978. - Vol. I, №4. - P. 510; 6. Grabowicz G. «Non-Historical» Nations and «Incomplete» Literatures // Harvard Ukrainian Studies. 1981. - Vol. V, № 3. - P. 370; 7. Smith A. Theories of Nationalism. - New York, 1972. - P. 186 - 189; 8. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. - К., 1994. - С. 27; 9. Бовуа Д. З проблеми соціальної і культурної історії Правобережної України ХІХ - початку ХХ ст. // Другий Міжнародний конгрес україністів. - Ч.1. - Львів, 1994. - С.174; 10. Потульницький В.А. Нариси з української... - С.315; 11. Потульницький В.А. Теорія української політології. - К., 1993. - С. 123 - 133; 12. Mosca G. Elementi di scienza politica. - Bari, 1964; Idem. Teorica dei governi e governo parlamentare. - Milano, 1968; Pareto V. The Mind and Society. - New York, 1963; Idem. Transformazioni della democrazia. - Rocca San Casciano, 1929; Idem. Trattato di sociologia generale. - Firenze, 1923; 13. Липинський В. Листи до братів- хліборобів. - Відень, 1926. - С.444; 14. Покровский М.Н. Всесоюзная конференция историков-марксистов // Историк-марксист. - 1929. - №11. - С. 3-11.