Достовірне і всебічне відтворення воєнного аспекту українського державотворення в добу Директорії УНР неможливе без належного висвітлення одного з найтяжчих періодів існування її Збройних Сил - періоду інтернування в таборах країн Центральної Європи. Однак і в цей період, незважаючи на втрату території, Державний Центр УНР на чолі з головою Директорії С. Петлюрою зробив багато для того, щоб ідея українського державотворення не згасла для українців, що опинились під більшовицьким ярмом. Адже Державному Центру вдалося не лише зберегти від розпорошення найважливіший інструмент державотворення - Українську Армію, а й реорганізувати та переформувати її відповідно до умов інтернування, зробити її дієвим чинником у справі організації широко повстанського руху на окупованій ворогом території, підготовки до збройного антибільшовицького повстання.

На думку багатьох сучасних дослідників, що вивчаюсь військову історію доби визвольних змагань 1917 - 1921 р. р., найкраще з досвіду військової діяльності Державного Центру УНР в умовах інтернування Української Армії повинне прислужитись справі розбудови збройних сил незалежної України. «Весь досвід військової діяльності Уряду УНР на чужині у справі збереження та реорганізації інтернованої Української Армії, - наголошує український історик І. Срібняк, - впровадження фахово-спеціяльного навчання, налагодження культурно-освітньої роботи серед військ повинен бути ретельно вивчений і служити практиці сучасного військового будівництва в Україні»¹.

Виконання цього завдання потребує комплексного аналізу всього історіографічного доробку з досліджуваної проблеми. Такий аналіз дасть змогу простежити характерні тенденції нагромадження та узагальнення фактичних знань про політику Уряду УНР в екзилі щодо інтернованих українських вояків протягом 1919-1924 рр.; з’ясувати коло досліджуваних проблем, а також еволюцію концептуальних підходів до теми протягом даного історіографічного періоду; показати негативний вплив ідеологічних та політичних догм і упереджень на розвиток об’єктивних знань щодо діяльності Державного центру УНР на чолі з Головою Директорії С. Петлюрою в умовах інтернування українських вояків; виявити науково-теоретичну і практично- політичну цінність даного дослідницького доробку для всебічного осмислення проблем військового будівництва України в сучасних умовах. Крім того, будуть окреслені недостатньо вивчені аспекти теми, які потребують подальшого дослідження, уточнення або нової наукової інтерпретації.

Досліджувана тема досить скромно відображена як у вітчизняній, так і закордонній історіографії. Особливо це стосується радянської історіографії. Радянські історики ігнорували дослідження української військової історії, основна їх увага була зосереджена на висвітленні історії боротьби Червоної Армії за перемогу Радянської влади в Україні. Головним ворогом при цьому виступали сили внутрішньої та зовнішньої контрреволюції, до табору яких радянська історіографія відносила і Збройні Сили УН р. Відверту спрямованість мали й історіографічні праці радянських істориків, які почали з’являтися, починаючи з другої половини 50-х рр. ХХ ст.². Вони закликали радянських дослідників суворо дотримуватись марксистсько-ленінської методології при висвітленні революційних подій в Україні в роки громадянської війни, давати рішучу відсіч спробам істориків, що опинились в еміграції, подати «викривлену» картину цих подій. Подібні настанови втягнули радянських істориків у невщухаючу полеміку із діаспорними дослідниками, яка часто переходила розумні межі і зводилась до одного: неодмінно викривати контрреволюційну спрямованість і наукову неспроможність праць діаспорних дослідників. Підтвердженням цього є праці радянських істориків А. Лихолата, І. Рибалки, Н. Супруненка, що вже в 50-60-х рр. ХХ ст. досліджували добу Директорії. Історіографічні огляди цих праць змальовували емігрантських дослідників як посіпак імперіалізму, які, намагаючись приховати вчинені Директорією і її «збройними бандами» злочини проти українського народу, «створили багато легенд навколо Директорії і її лідерів, виставляючи їх як «національних героїв» і «борців за незалежність українського народу»³. Їхні праці кваліфікуються не інакше як спроби спаплюжити український народ, безсоромно сфальсифікувати справжню суть буремних подій громадянської війни в Україні⁴. У 70-80-ті рр. ХХ ст. «викриття» емігрантських істориків велось в руслі проголошеної КПРС боротьби з буржуазними, буржуазно-націоналістичними й ревізіоністськими фальсифікаціями історії СРСР та України, в т.ч. і досліджуваного періоду. З’явились спеціальні історіографічні праці з цієї тематики, крім того майже в усіх історичних працях, що висвітлювали історичне минуле України, в історіографічному розділі завжди відводилось місце нищівній критиці своїх закордонних колег. Радянські історики ніби змагались у тому, хто підбере найдошкульніші, найобразливіші вислови на адресу «буржуазно-націоналістичного» українознавства. Тому й рясніли їх праці словосполученнями «людці без батьківщини», «політичні інтригани», «буржуазно-націоналістичні злопихателі», «емігрантські писаки» тощо. Без будь-яких спроб об’єктивно проаналізувати праці емігрантських істориків, в т.ч. і з досліджуваної теми, вони заздалегідь оголошували їх псевдонауковими, сфальсифікованими, а репрезентовану закордонним істориками історичну науку оголошували як таку, що має «мізерний і жалюгідний вигляд», і нічого не варта.

Зрозуміло, що подібні «огляди» не могли дати можливості скласти хоч якусь уяву про справжній внесок емігрантських істориків у вивчення досліджуваної теми.

Як окремий напрямок дослідження національної військової тематики, історія інтернованої армії УНР аж до початку 90-х р. р. ХХ ст. була переважно в полі зору українських істориків на еміграції. Проте як об’єкт історіографічного дослідження ця проблематика має незначні здобутки. Хоча серед матеріалів, присвячених історії Збройних Сил УНР доби Директорії, було немало таких, що торкались різноманітних аспектів її еміграційного періоду, серйозних спроб узагальнити їх, здійснити історіографічний аналіз у довоєнний період не було. Як правило, дослідники (переважно колишні військові - учасники революційних подій) обмежувались невеликим рецензіями на спогади або окремі воєнно-історичні праці своїх колег, у яких були зачеплені певні аспекти історії інтернованих військ УН р. Серед таких авторів можна назвати І. Кедріна, 0. Думіна, М.Брилинського ⁵ та деяких інших. У повоєнний період одним з перших спробував здійснити фронтальний аналіз історіографічних здобутків закордонної української військової історіографії періоду Української революції історик Л.Шанковський ⁶. Однак його праця «Нарис української воєнної історіографії» залишилась не завершеною: у ній висвітлений розвиток української військово-історичної науки лише в міжвоєнний період (1921-1939 р. р.); до того ж, матеріали, що стосувались періоду інтернування Армії УНР, у ній спеціально не розглядались.

Історики незалежної України не залишили поза увагою історію вояків Армії УНР та ЗУНР періоду інтернування. Значна увага у дослідженні цієї проблеми приділялась такими фахівцями, як Срібняк, М. Павленко, Б. Гудь, В. Голубко, В. Сергійчук, В. Сідак, М. Попович, В. Трощинський, Н. Сідоренко, М. Литвин. Проте лише у деяких з цих праць зроблені спроби узагальнити стан розробки даної проблеми своїми попередниками. Зокрема, І. Срібняк відзначив, що еміграційний період Армії УНР належить до числа найменш вивчених проблем ⁷. На недостатню розробку цієї проблеми, обмеженість її історіографічної бази звертають увагу М. Павленко та С. Литвин ⁸. Самі ж історіографічні огляди, зроблені у їхніх працях, є надто стислими, фрагментарними і дають лише загальну уяву щодо тенденцій вивчення досліджуваної теми у закордонній та вітчизняній історіографії.

Актуальність досліджуваної теми, а також її недостатня опрацьованість в історичній літературі зумовили спробу автора комплексно проаналізувати українську історіографію перебування інтернованих українських вояків у таборах країн Центральної Європи.

З огляду на те, що повне висвітлення даної проблеми потребує кількох публікацій, автор обмежився у представленні статті лише аналізом дослідження цієї проблеми у сучасній вітчизняній історіографії.

Зазначимо, що історики незалежної України, отримавши не лише доступ до раніше заборонених архівних матеріалів та праць діаспорних дослідників, а й можливість писати, не озираючись на вказівки «керівної і спрямовуючої», здійснили досить поглиблене вивчення історії українського війська в період його інтернування. Передусім, назвемо комплексну працю українського фахівця В. Трощинського, присвячену українській міжвоєнній еміграції у Європі. Запровадивши до наукового обігу багато нового фактологічного матеріалу, автор, поряд з висвітленням багатьох інших проблем, торкається й питань перебування інтернованих українських вояків у таборах Польщі та Румунії, наводячи при цьому дані про чисельність української військової еміграції⁹.

Падіння «залізної завіси» дозволило українським історикам вийти на міжнародну арену, доповідати результати своїх досліджень на міжнародних конференціях, одночасно знайомлячись з науковими досягненнями інших європейських істориків. Значним внеском у наукову розробку досліджуваної теми стала міжнародна конференція, яка відбулася у 1995 р. у Празі ¹⁰, йі була присвячена історії російської, української й білоруської еміграції в Чехословаччині в міжвоєнний період. З-поміж багатьох матеріалів конференції слід виокремити статтю українського історика

В. Литвина «Ідейно-політична боротьба за вплив на інтерновані частини Української Галицької Армії (1919-1924)» ^п. Відомо, що серед різних політичних сил, які пробували навернути на свою сторону військовиків УГА, були й представники військового та політичного керівництва УНР в екзилі. І хоча інтерновані вояки УГА трималися відособлено, надані автором матеріали свідчать, що Державний Центр УНР намагався залучити до боротьби за відновлення української державності на Великій Україні всі патріотично налаштовані військові сили, хоча вони і належали до різних політичних таборів. Цієї ж проблеми автор торкнувся також в іншій праці, написаній спільно з К. Науменком, де також були наведені деякі дані про інтернованих вояків УГА у Чехословаччині та Польщі¹².

Цікавою була доповідь та конференції С. Віднянського, у якій автор не лише підвів певні підсумки дослідження проблеми перебування української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині, а й висловив своє бачення нових підходів до вивчення цієї теми у подальшому ¹³. Плідною спробою реалізувати ці підходи, зокрема при висвітленні політики чехословацького уряду щодо української еміграції в міжвоєнний період, стала спільна монографія С. Віднянського та М. Вегеша «Країни Центрально-Східної Європи та Українське питання (1918-1939)» ¹⁴, що вийшла друком наприкінці 90-х рр. ХХ ст.

Підсумки наукових досліджень з проблем перебування інтернованих українських вояків на теренах європейських країн викладались сучасними українськими істориками й на сторінках наукових видань цих держав. Слід виділити третій збірник «Варшавських українознавчих записок», підготовлений до друку у 1996 р. кафедрою україністики Варшавського університету. У ньому зокрема була надрукована стаття Б.Гудя, у якій автор торкнувся поряд з іншими й військових аспектів українсько-польських взаємин у 1919-1921 р. р., та стаття В.Голубка, присвячена історії підготовки та підсумків Другого Зимового походу Армії УНР ¹⁵.

Загалом відзначимо, що у другій половині 90-х рр. ХХ ст. дослідження вітчизняними фахівцями історії Збройних Сил УНР в період їх інтернування значно активізувалось. Поряд з вищеназваними авторами, активно працюють у цій царині українські історики С. Литвин, В. Сергійчук, А. Купцов, В. Пришляк, Г. Бурнашов. Але найбільший внесок у вивчення досліджуваної теми зробили українські історики М. Павленко та І. Срібняк.

М. Павленко протягом 1996-1999 рр. надрукував 23 статті з окресленої проблематики ¹⁶, а згодом на їх основі була видрукувана монографія автора¹⁷, основні положення якої були відображені у захищеній ним у 2000 р. докторській дисертації. М. Павленко у вступі до монографії дав чітке тлумачення термінів «інтерновані», «режим інтернування», «полонені», підкресливши, що «обидві категорії таборитів мали неоднаковий соціально-правовий статус, а режим військового полону істотно відрізнявся від режиму інтернування»¹⁸. Автор, навівши міжнародно-правові норми Гаагських конвенцій 1899 та 1907 р. р. щодо статусу й режиму утримування військовополонених та інтернованих, водночас, робить висновок, що досвід перебування наших співвітчизників в умовах полону й інтернування протягом 1919-1924 рр. засвідчив, що їхній соціально-правовий статус та умови таборового життя були далекі від порівняно скромних вимог цих конвенцій ¹⁹. Автор визначив також хронологічні рамки перебування інтернованих українських військ на території Польщі, Чехословаччини та Румунії - 1919-1924 рр.; при цьому відзначено, що головна хвиля української військової еміграції з Наддніпрянщини припадає на кінець 1920 р. , коли формування Армії УНР під ударами більшовицьких військ були змушені переправитись через річки Збруч та Дністер і опинились під владою Польщі і Румунії, де і були інтерновані²⁰.

Позитивним моментом праць автора, безумовно, є їх значна документальна база, низку документів запроваджено у праці вперше, що дозволило досить ґрунтовно дослідити проблему перебування українських вояків у таборах вищезазначених країн. Домінуючими у його працях є сюжети про умови перебування інтернованих українців у таборах, ставлення політичного керівництва країн інтернування до українських вояків, політичне протиборство в середовищі української військової еміграції. Наведені конкретні цифрові дані про кількість інтернованих українських вояків в різних країнах, хоча вони й не є новими, оскільки були запроваджені до наукового обігу в більш ранній період іншими авторами, зокрема І. Срібняком. Автор дійшов висновку, що політика правлячих кіл держав осідку української військової еміграції не була сталою - вона корегувалась залежно від впливу внутрішніх і зовнішніх факторів, передусім сприятливих для них наслідків територіальних придбань за рахунок українських земель, а самі інтерновані українські формування використовувались, передовсім з метою протистояння більшовикам²¹.

У працях М.Павленка, хоча і меншою мірою, порушені також питання, пов’язані з практичною діяльністю Державного Центру УНР зі збереження і реорганізації інтернованої Української Армії, підготовки її до участі у боротьбі за повалення більшовицької влади в Україні. Певне місце відведено й з’ясуванню факторів, які послаблювали українську військову еміграцію, висвітленню розкладової діяльності в її середовищі представників різних українських емігрантських течій, емісарів Денікіна і Врангеля, спецслужб багатьох країн, що переслідували власні цілі. Проте автор не ставив за мету всебічно вивчити зазначені аспекти проблеми.

Найбільш повно їх досліджував інший український історик - І. Срібняк. Вже у 1995 р. автор захистив кандидатську дисертацію, присвячену військовій діяльності Уряду УНР в екзилі на початку 20-х рр. ХХ ст.²². У другій половині 90-х рр. ХХ ст. автор видрукував більше 50 статей та брошур з проблем інтернованих українських вояків у міжвоєнний період. У доопрацьованому й узагальненому вигляді вони були видані трьома монографіями. Дослідницький пошук автора вінчала успішно захищена у 2000 р. докторська дисертація «Полонені та інтерновані вояки- українці в Європі (1914-1924)»²³.

Серед багатьох праць автора слід, передусім, виділимо його монографію «Обеззброєна, але нескорена», у якій висвітлюється таборовий період інтернованої Армії УНР у Польщі і Румунії у 1921-1924 рр. Працю вирізняє досить потужна джерельна база: автор широко використовує як раніше не відомі архівні матеріали, так і спогади колишніх вояків-таборитів, таборову пресу, праці діаспорних істориків. Перший розділ монографії характеризує становище інтернованої Української Армії у Польщі та Румунії, кроки Уряду УНР щодо її реорганізації. Автор подає не лише місцезнаходження таборів інтернованих українських вояків на території двох країн, а й розташування у них конкретних військових формувань Армії УНР ²⁴ Наводяться у розділі й конкретні цифри, що характеризують чисельність інтернованих українських військ. При цьому автор зазначає, що ця чисельність не була постійною: через низку об’єктивних і суб’єктивних причин вона зменшувалась. Якщо на 20 січня 1921 р. вона становила 17464 осіб, то на 13 червня 1921 р. її чисельність складала лише 13896 осіб, на 1 червня 1922 р. - 11520 осіб, а на 25 січня 1923 р. - 7291 особу²⁵. Одним з факторів зменшення був, на думку автора, досить значний відсоток дезертирів, які не витримували умов табірного життя. Цю тезу автор підкріплює відповідними даними. І все ж всебічний аналіз стану інтернованої Української Армії дозволяє автору зробити важливий висновок: незважаючи на всі негаразди, «... інтернована і нечисельна Армія УНР продовжувала залишатися реальною військової силою, яка (за сприятливих умов) стала б надійним підґрунтям для розгорнення національних частин на теренах України після проведення мобілізації»²⁶.

Заслугу збереження кістяка Армії УНР, стабілізації її становища автор вбачає у послідовній роботі вищих урядових і військових інституцій УНР, спрямованої на підвищення ефективності діяльності центральних органів керування армією. І. Срібняк аналізує конкретні заходи вищого керівництва УНР у цьому плані: зокрема, створення у лютому 1921 р. Вищої Військової Ради (ВВР) Армії УНР на чолі з генерал-поручником М. Юнаковим, як військового колективного органу загальноармійського значення. ВВР, зазначає дослідник, вже 29 квітня 1921 р. ухвалила «Закон про вище військове управління в УНР», який мав на меті посилити ефективність перебудови армії УНР відповідно до нових умов, управління нею. Також ВВР брала безпосередню участь у підготовці нормативних положень з метою оптимізації внутрішньої структури Української Армії. У праці аналізується зміст двох таємних наказів (№59 і №60) Головної Команди Військ УНР від 10 та 13 жовтня 1921 р. , які були засновані на вироблених ВВР нормативах, підкреслюється, що втілення цих наказів у життя забезпечило до кінця 1921 р. реорганізацію дивізій Армії УНР, їх внутрішня структура набула чіткості й доцільності²⁷.

У розділі аналізуються конкретні фактори, які створювали значні проблеми для функціонування реорганізованої Армії УН р. Серед них, діяльність більшовицьких та білогвардійських агентів, проголошення більшовиками двох амністій (у березні та жовтні 1922 р. ). Але основну проблему автор вбачає у непослідовній політиці Польщі, де перебувала основна частина Армії УН р. Уклавши Ризький мир з більшовиками, керівні кола Польщі вирішили позбутися своїх колишніх союзників. Прийнявши ще у кінці 1922 р. рішення про закриття таборів, де перебували інтерновані українські вояки, польський уряд влітку 1924 р. остаточно їх ліквідував. Це означало, що «Армія УНР припинила своє існування як регулярна військова сила держави» ²⁸. Водночас автор високо оцінив роль інтернованих українських вояків у справі подальшої боротьби за українську державність. «Мабуть, не буде перебільшенням твердження про те, що саме героїчна праця свідомої частини українського вояцтва у всіх царинах життя під час інтернування заклала підвалини для майбутньої діяльності Державного центру УНР в екзилі в обороні інтересів Україні у всьому світі»²⁹.

Вважаючи своє перебування, як і перебування Української Армії в таборах для інтернованих тимчасовим перед подальшою боротьбою за українську державність, Уряд УНР в екзилі приділяв значну увагу військово-фаховій та культурно-освітні роботі в армії. Висвітленню діяльності Державного Центру УНР в цьому напрямку був присвячений другий розділ праці І. Срібняка. При цьому автор наголошує, що у 1921 р. Державний Центр віддавав перевагу військовій освіті, особливо серед українського старшинства, оскільки останнє через безперервні бої у 1919-1920 р. р. не мало змоги підвищувати свій фаховий рівень. У розділі аналізуються конкретні кроки урядових і військових інституцій з розгортання мережі військових закладів для фахового навчання серед військ, наведені конкретні підсумки їх діяльності. Зокрема у праці зазначається, що за час інтернування майже всі старшини Армії УНР пройшли повторні курси фахового навчання. Юнацькі школи за 3,5 роки інтернування випустили 378 осіб молодшої старшини у ранзі хорунжого Української Армії, 10 старшин скінчило «Військову Електро-Технічну Школу Армії УНР», а ще 27 старшин - перший ступінь Воєнної Академії УНР - «Скорочені курси підготовки старшин до праці в оперативних штабах Армії УНР»³⁰. При цьому в праці наголошується, що Державний Центр УНР і військове командування, визначаючи напрямки освітньої діяльності серед інтернованих військовиків УНР, враховували ті зміни, які відбувались у 1921-1924 рр. у Європі та в Україні. Так після невдачі Другого Зимового походу, коли перспектива швидкого повернення в Україну стала досить проблематичною, головний наголос був зроблений на загальну освіту вояків, щоб підготувати їх до досить тривалого перебування в еміграції, хоча військове навчання вояків продовжувалось³¹.

Готуючи інтерновану Армію УНР до повернення на Батьківщину, Державний Центр УНР одночасно вживав конкретних заходів для підтримки партизансько-повстанського руху в самій Україні з метою повалення більшовицької влади. Діяльність Уряду УНР в цьому напрямку висвітлюється І. Срібняком у третьому розділі його праці. Зокрема, автор аналізує структуру та діяльність Партизансько-Повстанського Штабу (ППІІІ). створеного в кінці січня 1921 р. з метою надання організаційно-оперативної й кадрової допомоги народному рухові опору більшовицькій владі. У праці зазначається, що ця допомога дозволила надати партизансько-повстанському рухові рис системності і планомірності. «Весь терен, - пише автор, - був поділений на чотири повстанські фронти, які на початку весни 1921 р. були реорганізовані у п’ять Повстанських груп і 22 Повстанські райони. Начальники груп і районів керували всім партизанським рухом у доручених місцевостях, координуючи діяльність партизанських відділів і повстанкомів у містах»³². Спираючись на значний фактологічний матеріал, автор наводить конкретні приклади, які свідчили про вплив IIIІІТТ на розвиток партизанського руху в межах кожної Повстанської групи. Автор відзначає, що найбільш активно й масштабно повстанці діяли весною - на початку літа 1921 р. на Поділлі, Київщині та в районі Холодного Яру, тобто на теренах першої і другої Повстанських груп. «Саме на ці регіони і була скерована головна увага IIIІ штабу, саме сюди відряджувано більшість зв’язківців і старшин-організаторів, спрямовано кошти і зброю»³³. Одночасно у праці аналізуються причини, які призвели до послаблення повстанського руху в Україні на кінець літа 1921 р. , зроблений висновок про те, що загальна стратегічна ситуація не сприяла проведенню антибільшовицького збройного повстання у всеукраїнському масштабі³⁴. У зв’язку з цим у праці аналізуються і причини невдачі організованого ППІІІ у жовтні - листопаді 1921 р. рейду трьох військових груп Армії УНР, який відомий в історії під назвою Другого Зимового походу або Листопадового рейду. Одна з них - відсутність широкої підтримки походу з боку українського селянства. Загальна кількість повстанців у 48 партизанських загонах, за даними автора, складала всього 2700 осіб, при 30 кулеметах, в той час, як чисельність РСЧА восени 1921 р. становила більше 230 тис. осіб. Звертає автор увагу і на стримане ставлення польської влади до походу українських військ, майже повну відсутність зброї, недбальство деяких повстанських командирів (А.Гулий) при виконанні стратегічного плану III ІІТТ ³⁵. Висновок автора однозначний: проведення Другого Зимового походу не було належним чином підготовлено, III ІІТТ не врахував всіх обставин його здійснення з військової точки зору³⁶. Водночас у праці наводяться конкретні факти, які свідчать, що, незважаючи на невдачу походу, військове керівництво і Державний Центр УНР і надалі (1922-1923 рр.) продовжували підтримувати національний антибільшовицький рух опору, хоча ця допомога вже не була такою масштабною, як це було у 1921 р. ³⁷

У другій половині 90-х рр. ХХ ст. значний інтерес з погляду досліджуваної теми викликають праці проф. В. Сідака. Вже у 1995 р. автор видрукував брошуру, у якій простежив процес створення та структуру Партизансько-Повстанського Штабу при Головній Команді військ УНР, висвітлив організаційну роботу Штабу з підготовки загального антибільшовицького повстання в Україні у 1921 р. ³⁸ Згодом брошура в допрацьованому вигляді з використанням матеріалів зарубіжних, передусім польських, архівів, увійшла до узагальнюючої монографії автора про особливості функціонування національних спецслужб в роки визвольних змагань 1917-1921 рр.³⁹ Особливий інтерес викликає шостий розділ монографії «Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції». Аналізуючи специфіку організації та функціонування спецслужб в умовах, коли Збройні Сили УНР перебували на становищі інтернованих, В.Сідак водночас висвітлює різноманітні аспекти діяльності військової еміграції, з’ясовує як досягнення, так і прорахунки військового керівництва УНР в екзилі в його намаганнях відновити на Великій Україні незалежність.

Серед праць вітчизняних істориків кінця 90-х рр. ХХ ст. слід назвати також колективну монографію (автори - Б.Д. Лановик, М.В. Траф’як, Р.М. Матейко та ін.), у якій була зроблена спроба дослідити феномен української еміграції від найдавніших часів і до кінця ХХ століття⁴⁰. Для нашого дослідження являє собою інтерес розділ «Західна українська еміграція», у якому містяться певні кількісні дані про українську військову еміграцію у міжвоєнний період.

Слід зазначити, що у 90-х р. р. ХХ ст. значний внесок у вивчення досліджуваної теми зробили історики країн, які були осідками інтернування Української Армії. Активно працюють у галузі вивчення історії інтернованих вояків Армії УНР польські історики Є. Вішка, З. Карпусь, А.Колянчук, Р. Потоцький, К. Пашкевич. Проблематикою української еміграції в Чехословаччині займаються чеські та словацькі дослідники З. Сладек, Б. Зелінський, А. Мушинка, А.Моравкова та ін., але вони не виокремлювали діяльність української еміграції із загального контексту. Досить предметний аналіз їх праць був зроблений вітчизняними дослідниками М. Павленком, І. Срібняком⁴¹, що позбавляє автора давати їм історіографічну оцінку. Зазначимо також, що особливістю історіографічного процесу в Україні у другій половині 90-х р. р. ХХ ст. є активна участь вищеназваних закордонних дослідників у роботі вітчизняних наукових конференцій⁴², публікація ними результатів своїх досліджень в українських наукових виданнях⁴³. Це не тільки збагачувало джерельну базу досліджуваної теми, а й дозволяло глибше з’ясувати багато аспектів діяльності української військової еміграції в цих країнах. З’являються також наукові публікації, підготовлені спільно українськими й зарубіжними авторами з окремих проблем інтернованої української армії. Цікавою є спільна стаття польського історика З. Карпуся та українського історика І. Срібняка «Формування з’єднань Армії УНР у Польщі в 1920 р. », надрукована у 2000 р. ⁴⁴ У статті висвітлюється багатогранна діяльність Директорії з налагодження контактів з польським керівництвом у 1919-1920 рр. з метою повернення до лав Дієвої армії інтернованих українських вояків для продовження боротьби проти більшовиків. Спираючись як на українські, так і польські архівні матеріали, автори особливу увагу приділяють спільним зусиллям української й польської влади з формування 6-ї Січової дивізії, яка наприкінці квітня 1920 р. була перевезена на радянсько-український фронт і провела чимало успішних бойових операцій проти більшовицьких військ, а також діяльності, створеної зусиллями голови Військової місії УНР у Варшаві генерала В.Зелінського Української збірної станиці в Ланцуті, яка здійснювала формування та навчання нових відділів Армії УН р. У статті наведені різноманітні цифрові дані, які свідчили про значну матеріальну допомогу Армії УНР Польщею навіть тоді, коли вона у жовтні 1920 р. підписала прелімінарні домовленості з більшовицькою Росією, що змусило всі українські відділи передислокуватись у фронтову смугу ⁴⁵. Військові поставки з боку Польщі допомогли штабу Дієвої Армії УНР розпочати загальний антибільшовицький наступ на відтинку фронту від Бару до Ямполя, хоча він і завершився через низку об’єктивних причин невдало. Узагальнюючи викладене, автори роблять важливий висновок про те, що польсько-українська співпраця у військовій галузі протягом 1918-1920 рр. була першим вдалим прикладом об’єднання зусиль двох країн у військовій справі. «Слід окремо наголосити на тому, пишуть автори, що в той час полоненні та інтерновані українці, які перебували у таборах Польщі, були фактично єдиним джерелом поповнення Дієвої Армії. І хоча на їхньому моральному стані негативно позначилась хронічна втома від кількарічної участі в боях, вони були цінним матеріалом для формування нових частин та з’єднань Української Армії»⁴⁶.

У перші роки ХХІ століття історики незалежної України продовжують дослідження історії українського війська періоду інтернування. З’являються праці, які більш поглиблено висвітлюють політику окремих країн по відношенню до інтернованих українських вояків. Зокрема у 2001 р. вийшла праця А. Купцова та І. Срібняка «Інтерновані вояки УГА у таборах Чехословаччини (1919-1923 рр.)», яка містить цікаві матеріали про українську військову еміграцію в таборах в Німецькому Яблонному, Ліберцях, Йозефові⁴⁷. У травні 2001 р. у Бердянську відбулась міжнародна наукова конференція, на історичній секції якої були представлені наукові доповіді з проблем інтернованих українських вояків - А. Купцова, В. Кучера та І. Срібняка, З. Кисіль. Вони були надруковані у відповідному науковому збірнику за результатами конференції⁴⁸. З-поміж зазначених публікацій значний інтерес викликає спільна стаття В. Кучера та І. Срібняка, у якій автори одними з перших торкнулись історії української військової еміграції на теренах балканських країн у 1921-1924 рр. Адже й у цих країнах перебувала значна кількість полонених та інтернованих українських вояків. У більш розширеному вигляді проблема перебування інтернованих українських вояків у країнах Центральної та Південно-Східної Європи була розглянута у монографії І. Срібняка⁴⁹. Один з її розділів присвячений історії військовиків- українців в Італії, адже італійське королівство посідало третє місце за кількістю утримуваних військовополонених. За свідченням автора, ще у 1919 р. 32 тис. вояків-українців з таборів Італії висловили готовність вступити до лав Армії УНР⁵⁰. В зв’язку з цим у праці висвітлюються конкретні кроки Директорії УНР з метою репатріації цих вояків з Італії, маючи на меті створення з них регулярних військових частин. Головна увага зосереджується на діяльності спеціальної місії у справах військовополонених українців на чолі з О. Севрюком, на яку покладалось завдання репатріації цих вояків до України. Спираючись на значні архівні та джерельні матеріали, автор дійшов висновку, що голова місії О. Севрюк у 1919 р. безвідповідально поставився до дорученого йому завдання, в результаті чого воно на практиці не було реалізоване ⁵¹. Не змінилась на краще робота місії й у 1920 р. Спираючись на свідчення Д. Дорошенка, автор зазначає, що О. Севрюк нічого не зробив, щоб зібрати для українського уряду конкретні дані про становище полонених в Італії, «без потреби і зі шкодою для діла покинув Італію, коли справа евакуації почала набувати реальних форм»⁵². У результаті неефективної діяльності місії О.Севрюка та деяких об’єктивних причин, підкреслює автор, Уряду УНР не вдалося використати значний потенціал полонених та інтернованих вояків-українців з італійських таборів. Як наслідок «. найбільша частина вояків- українців була завербована до польської та денікінської армій»⁵³, а решта перебралась до Чехословаччини, де фактично перейшла на цивільний стан.

У 5-му розділі своє праці І.Срібняк також досліджує становище української військової еміграції в інших європейських країнах - Франції (її чисельність на кінець 1920 р. складала 4 тис. чол.), Німеччині (жовтень 1921 р. - приблизно 5 тис.), Угорщині (1921 р. - 1 тис.), Чехословаччині (1922 р. - близько 25 тис. чол.), Болгарії (березень 1921 р. - 6 тис.), Туреччині (кінець 1920 р. - близько 30 тис.), Сербії (1921 р. - 5 тис.), інших країнах світу ⁵⁴ Автор наводить конкретні приклади діяльності Державного Центру УНР з надання матеріальної допомоги українській військовій еміграції за кордоном, їх репатріації до Польщі з метою збільшення чисельності інтернованої Армії УН р. Однак, на думку автора, незважаючи на прагнення значної кількості вояків-українців приєднатись до складу інтернованої у таборах Польщі Армії УНР, практична реалізація цього завдання через низку об’єктивних причин була неможливою⁵⁵.

Серед розвідок з досліджуваної проблеми, які заслуговують на увагу, слід назвати і працю українського історика С.Литвина «Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана»⁵⁶. Ми, передувсім, звертаємось до 10-го розділу цієї праці, що має назву «Лідер державницьких сил української еміграції». Спираючись на значну джерельну базу, автор не лише хронологічно вибудовує хід подій в середовищі української військової еміграції у 1921-1924 рр., а й на їх фоні показує діяльність С. Петлюри як Голови Директорії і Головного Отамана Військ УН р. Звісно, С. Литвин не першим звертається до проблем інтернованих українських вояків, ці питання, як вже зазначалось, активно досліджували інші історики, зокрема М. Павленко, І. Срібняк. Проте автор вперше комплексно проаналізував всю епістолярну спадщину С. Петлюри з проблем військового будівництва в УНР, показав його не лише як активного державного діяча в еміграції, а й людину, яка протягом всього еміграційного періоду постійно переймалась проблемами інтернованої Української Армії, вбачаючи у ній єдину силу, здатну повернути поневоленій Україні втрачену незалежність. Більш глибокому розумінню ролі С. Петлюри у збереженні і зміцненні інтернованої Армії УНР, підготовці її до визволення України від більшовиків, підтримці партизансько- повстанського руху в Україні, безумовно, сприяє використання у праці нових документів, віднайдених у вітчизняних і закордонних архівах. Це, зокрема, лист С.Петлюри голові дипломатичної місії у Польщі Л.Михайлову від 12 липня 1921 р. щодо забезпечення Армії УНР зброєю і патронами, наказ № 73 (грудень 1920 р. ) по Головній Управі Генерального штабу Армії УНР про створення Відділу повстанських організацій на чолі з полковником генштабу Зеєгоршем, комплекс документів, які спростовують твердження деяких істориків про непоінформованість Головного Отамана щодо подій Другого Зимового походу, донесення ППШ від 20 грудня 1920 р. у якому була зроблена перша спроба проаналізувати причини невдачі цього рейду тощо⁵⁷.

Позитивним моментом праці, без сумніву, є спроба С. Литвина відповісти на питання, які до сьогодні є дискусійними стосовно досліджуваної теми. Автор не лише аналізує концептуальні підходи своїх опонентів, а й висловлює власне бачення тих проблем, з яких ведуться дискусії, виділяє аспекти, над якими ще потрібно працювати дослідникам. Хоча в деяких моментах, на наш погляд, проглядаються спроби автора дещо ідеалізувати С. Петлюру. Узагальнюючи викладений матеріал, дослідник доходить висновку, що «. Армія УНР і в умовах інтернування продовжувала боротьбу. Ця боротьба стала свідченням потенціалу нації, проявом її прагнення до незалежності, до розбудови свого власного державного життя»⁵⁸.

В останні роки вітчизняні історики починають звертатись до окремих малодосліджених сторінок історії української військової еміграції. Цікавою в цьому плані є стаття молодого дослідника М.Ковальчука, у якій автор торкнувся питання про боротьбу керівництва УНР на чолі з Петлюрою проти спроб вищого армійського командування в 1920-1921 рр. встановити військову диктатуру ⁵⁹. Цю проблему лише побіжно згадує у своїй монографії С. Литвин ⁶⁰. Зокрема М. Ковальчук простежив етапи визрівання військової опозиції на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком щодо С. Петлюри, обставини, які сприяли її виникненню, показав конкретні кроки Головного Отамана, спрямовані на її нейтралізацію. При цьому автор переконливо показав, що С.Петлюра не привносив у боротьбу з генералом нічого особистого, шукав компроміси, віддаючи належне його заслугам перед УН р. Але коли це не дало результатів, рішуче взявся за усунення «політики» з армії. У статті наводяться конкретні приклади розкладової діяльності військової опозиції в таборах для інтернованих українських вояків, зокрема створеної М. Омеляновичем-Павленком таємної організації «Клуб чорних і білих». Наведена автором у статті доповідна (осінь 1921 р.) на ім’я С. Петлюри однозначно свідчила про наміри опозиції: «Мета - скинути уряд УНР з головним отаманом на чолі. Шляхи до досягнення своєї мети - вербування прихильників в армії та нав’язання зв’язків з берлінськими гетьманцями» ⁶¹. У статті також показано, що М. Омелянович-Павленко пробував перехопити ініціативу і в керівництві повстансько-партизанським рухом в самій Україні, незалежно від С. Петлюри та Державного Центру УНР, що, безумовно, негативно відбивалось на ефективності діяльності останнього ⁶². Розкладова діяльність військової опозиції, на думку дослідника, змусила С. Петлюру вжити рішучих заходів, аж до усунення генерала з посади Військового міністра, хоча це дало привід прибічникам генерала згодом звинуватити С. Петлюру у бажанні зосередити всю владу в своїх руках. Розумінню справжніх мотивів рішучих кроків Головного Отамана щодо воєнної опозиції служить наведений у статті його лист до генерала О. Удовиченка, написаний у 1922 р. «У справі організації армії, - писав С.Петлюра, - я все керувався мотивами державними, бажаючи створити національну силу, на яку міг би опертися народ у своїх державних стремліннях. Мені заважали й ще зараз заважають створити цю силу й наші політичні партії, і деякі генерали «по нерозумінню своєму». Непомітно, твердо й послідовно я все-таки йду до підпорядкування армії державній дисципліні й думаю, що доведу цю справу до кінця»⁶³.

Узагальнюючи підсумки боротьби керівництва УНР на чолі з С. Петлюрою проти військової опозиції, М.Ковальчук робить справедливий висновок про те, що хоча позиція не знайшла підтримки серед більшості українського інтернованого вояцтва і була порівняно безболісно ліквідована, її діяльність, безумовно, не могла «. не позначитись негативно на боєздатності армії, підриваючи бойовий дух українського вояцтва внутрішнім розбратом. Це, у свою чергу, об’єктивно не сприяло перемозі над зовнішнім ворогом та успішному завершенню національно- визвольних змагань»⁶⁴.

Підводячи підсумки, зазначимо, що сучасні вітчизняні дослідники зробили значний прорив у вивченні досліджуваної теми. Отримавши доступ до раніше закритих архівних матеріалів, як вітчизняних, так і зарубіжних, тісно співпрацюючи із закордонними фахівцями-істориками, науковці незалежної Україні значно просунулись у вивченні діяльності української військової еміграції, в т.ч. і в «таборовий» період. З’явилася низка як синтетичних праць, так і праця, присвячених окремим аспектам функціонування української військової еміграції в 1919 - 1924 рр. Проте це не означає, що досліджувана проблема повністю себе вичерпала. Не до кінця з’ясовані такі аспекти теми, як причини постійного відтягування загального виступу інтернованих українських військ проти більшовицької влади у 1921 р. , обставини загибелі у 1922 р. начальника штабу армії під час Другого Зимового походу Ю. Отмарштейна. Ми не маємо на сьогодні об’єктивних, написаних з наукових позицій біографій як військових діячів інтернованої армії УНР, так і багатьох повстанських отаманів, що підтримували тісні зв’язки з цією армією в 1919-1924 р. р. У цьому плані зроблені лише перші кроки, що засвідчує стаття сучасного українського історика О. Божка ⁶⁵. Потребують уточнення підсумки діяльності багатьох повстанських загонів в Україні у 1919-1924 рр., які діяли під безпосереднім керівництвом Державного Центру УНР в екзилі, його військових інституцій. З’ясування цих та інших аспектів досліджуваної теми потребує подальшої роботи українських фахівців у вітчизняних та зарубіжних архівах, де не дослідженим залишається величезний масив документів та матеріалів. «Їх подальше вивчення, - справедливо зауважує С.Литвин, - дозволить українському суспільству подолати стереотипи в оцінках еміграційного періоду Армії УНР, відтворити правду про події і учасників цієї сторінки нашої історії, зокрема про роль і місце у ній Симона Петлюри. Тому ця проблема вимагає подальшого уважного вивчення і чекає своїх дослідників»⁶⁶.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Срібняк І. Обеззброєна, але не скорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921 - 1924 р. р.). - Київ - Філадельфія, 1997. - С.113; 2. Шерман И.Л. Советская историография гражданской войны в СССР (1920 - 1931). - Харьков, 1964; Питання Великої Жовтневої соціалістичної революції у вітчизняній та зарубіжній історіографії: Матер. республ. конференції, Одеса, 12 - 15 жовтня, 1966 р. - К., 1967; Наумов В.П. Летопись героической борьбы: Советская историография гражданской войны и империалистической интервенции в СРСР. - М., 1972; його ж. Новейшая историография гражданской войны и империалистической интервенции // Защита Великого Октября. - М., 1982; Дядиченко В.А., Лось Ф.Е., Сарбей В.Г. Развитие исторической науки в Украинской ССР. - К., 1970; Розвиток історичної науки на Україні за роки Радянської влади. - К., 1973; Комаренко Н.В. Журнал «Літопис революції», - К., 1970; Историография Великой Октябрьской социалистической революции на Украине. - К., 1987; Историография истории Украинской СС р. - К., 1987; Сарбей В.Г. Історіографічні дослідження на Україні за 70 років Радянської влади // Укр. іст. журн. - 1987. - №2. - С.122 - 134 та ін.; 3. Лихолат А. Разгром буржуазнонационалистической Директории на Украине. - М., 1949. - С. 10; 4. Рибалка І.К. Розгром буржуазно- націоналістичної Директорії на Україні. - Харків, 1962. - С.3,184; 5. Див.: Кедрин І.Чому досі нема повної історії СС. З приводу появи книжки ген. Марка Безручка: Січові Стрільці в боротьбі за державність // Літопис Червоної Калини. - 1937. -№2. - С.19 - 21; його ж. Українська військова і воєнна література // Літопис Червоної Калини. - 1937. - № 7,8. - С. 15 - 18; №9. - С.19 - 21; Брилинський М. На маргінесі книжки. Генерал Тарнавський // Літопис Червоної Калини. - 1936. - №3. - С. 11 - 14; 6. Див.: Шанковський Л. Нарис української воєнної історіографії // Український історик. - Нью-Йорк - Мюнхен, 1974. - №1 - 3 (41 - 43). - С.61 - 62; 7. Див.: Срібняк І. Обеззброєна, але не скорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921 - 1924 р. р.). - Київ - Філадельфія, 1997. - С. 6,9; 8. Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919 - 1924 р. р.): Автореф. дис. ...докт. іст. наук. - К.: 2000. - С.11; Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К.: 2001. - С. 444, 447; 9. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. - К., 1994; 10. Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии между двумя мировыми войнами. Результаты и перспективы исследований. Фонды славянской библиотеки и пражских архивов: Сборник докладов международной конференции (Прага, 14 - 15 августа 1995 г.) в 2-х ч. - Прага, 1995; 11. Литвин. М. Ідейно-політична боротьба за вплив на інтерновані частини Української Галицької Армії (1919 - 1924) // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии ... - Т. 2. - С. 572 - 575; 12. Див.: Литвин М.Р. , Науменко К.Є. Історія Галицького стрілецтва. - Львів, 1990; Литвин М.Р. , Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів, 1995; 13. Виднянский С. Украинская эмиграция в межвоенной Чехословаки: результаты и перспективы научных исследований на Украине // Русская, украинская и белорусская эмиграция в Чехословакии . - Т. 1. - С. 141 153; 14. Вегеш М.М., Віднянський С.В. Країни Центрально-Східної Європи та українське питання (1918 - 1939). - Київ - Ужгород, 1998; 15. Гудь Б. Українсько-польська військово-політична співпраця у 19171921 рр.: ґенеза, результати, уроки // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze (Варшавські українознавчі записки) / Pod. Red. S.Kozaka. - Warszawa 1996. - №3. - С. 120 - 135; Голубко В. Останній шанс: Другий Зимовий похід Армії УНР 1921 р. // Там само. - С. 161 -169; 16. Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919 -1923р. р.): Автореф. дис. ... докт. іст. наук. -К., 2000. - С. 29-31; 17. Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919 - 1924 р. р.). - К., 1999; 18. Там само. - С. 5; 19. Там само. - С. 6; 20. Там само. - С. 10; 21. Див. Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у таборах Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919 - 1924 р. р.): Автореф. дис. ... докт. іст. наук. -К., 2000. С. 29; 22. Срібняк І. Військова діяльність Уряду УНР в екзилі (1921 - 1922): Дис. ... канд. іст. наук. - К., 1995; 23. Срібняк І.В. Полонені та інтерновані вояки українці в Європі (1914 - 1924 р. р.): Автореф. ... дис. докт. іст. наук. - К., 2000; 24. Срібняк І. Обеззброєна, але не скорена. Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921 - 1924 р. р.). - Київ - Філадельфія, 1997. - С. 21 - 30; 25. Там само. - С. 21, 34, 45; 26. Там само. - С. 34; 27. Там само. - С. 36 - 38; 28. Там само. - С. 47; 29. Там само. - С. 48; 30. Там само. - С. 80; 31. Там само. - С. 72; 32. Там само. - С. 88; 33. Там само. - С.95; 34. Там само. - С. 96; 35. Там само. - С. 97 - 99; 36. Там само. - С. 102; 37. Див.: Там само. - С. 102 - 105; 38. Сідак В. Повстансько- Партизанський Штаб Державного Центру УНР в еміграції (1921 р. ). - К., 1995; 39. Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917 - 1921 р. р. (невідомі сторінки історії). - К., 1998; 40. Лановик Б.Д., Траф’як М.В., Матейко Р.М., Матисякевич З.М., Лановик З.Б., Лановик М.Б. Українська еміграція: від минувшини до сьогодення. - Тернопіль, 1999; 41. Павленко М.І. Українські військовополонені й інтерновані у Польщі, Чехословаччини та Румунії: ставлення влади і умови перебування (1919 - 1924 р. р.). - К., 1999. - С. 17 - 21; Срібняк І. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної та Південно-Східної Європи: становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919 - 1924). - К., 2000. - С. 22,25 - 26; Кудрицька І.М., Срібняк І.В. Громадсько-політична діяльність української еміграції в Польщі, Чехословаччині та Румунії у міжвоєнному часі (до історіографії проблеми) // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія: Історія, Економіка, Філософія. - К., 2001. - Вип. 5. - С. 192 - 195;42. Вішка О. Українська таборова преса вояків Армії УНР, інтернованих у Польщі в 1920 - 1924 р. р. // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Одеса, 26 - 29 серпня 1999 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Частина ІІ. ХХ століття. - Одеса - Київ - Львів, 1999. - С. 430 - 440; Колянчук О. Табори інтернованої Армії УНР у Ченстохові та Пйотркуві Трибунальському. - Там само. - С. 297 - 298; 43. Сирник І.Я. До питання інтернування Армії УНР у Польщі у 1920 - 1924 р. р. // Україна у минулому. – Київ Львів, 1995. - Вип. УІІ. - С. 45 - 51; Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920 - 1939). - Львів, 2000; Вішка О.В. Українці у таборі Стшалково (1919-1923) // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія: Історія, Економіка, Філософія. - К., 1999. - Вип. 3. - С. 167 - 174; його ж. Український Центральний Комітет у Польщі 1921 - 1939 // Десять років незалежності України: минуле і сучасне державотворення. Науковий збірник. - К., 2003. - С. 234 - 254; 44. Карпус Збігнев, Срібняк І.В. Формування з’єднань Армії УНР у Польщі в 1920 р. // Український історичний журнал. - 2000. - №1. - С. 80 95; 45. Там само. - С. 92; 46. Там само; 47. Купцов А., Срібняк І. Інтерновані вояки УГА у таборах Чехословаччини (1919 - 1923). - К., 2001; 48. Купцов А.А. Просвітницький рух у таборі інтернованих військ Української Галицької Армії в Німецькому Яблонному (1919 - 1920 р. р.) // Десять років незалежності України: минуле і сучасне державотворення. Науковий збірник. - К., 2003. - С. 204 - 213; Кучер В., Срібняк І. Українська військова еміграція на теренах балканських країн (1921 - 1923) // Там само. - С. 214 - 226; Кисіль З. р. Становлення воєнно-історичної роботи в українському війську (1920 - 1939 р. р.) // Там само. - С. 255 - 263; 49. Срібняк І. Українці на чужині. Полонені та інтерновані вояки-українці в країнах Центральної та Південно-Східної Європи: становище, організація, культурно-просвітницька діяльність (1919 1924 р. р.). - К., 2000; 50. Там само. - С. 62; 51. Див.: Там само. - С. 68 - 69; 52. Там само. - С. 71; 53. Там само. - С. 72; 54. Там само. - С. 176, 179, 180, 181, 192, 195, 198; 55. Там само. - С.202; 56. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. - К., 2001; 57. Див.: Там само. - С. 415, 418, 433, 435; 58. Там само. - С. 444; 59. Ковальчук М.А. Симон Петлюра та військова опозиція в армії УНР у 1920 - 1921 р. р. // Український історичний журнал. - 2003. - №3. - С. 97 - 108; 60. Див.: Литвин С. Вказана праця. - С. 438; 61. Ковальчук М.А. Вказана праця. - С. 105; 62. Там само; 63 Цит. за: Ковальчук М.А. Вказана праця. - С. 106; 64. Там само. - С. 107; 65. Божко О. Генерал-хорунжий армії УНР / з архівів ВУЧК - ГПУ - НКВД - КГБ. - 1998. - Ч.1 - 2 (6-7). - С. 24 - 56; 66. Литвин С. Вказана праця. - С. 444.