О.А. Шановська

Проблема «інтелігенція і влада» належить по праву до числа вічних проблем суспільства. Специфічна роль інтелігенції, яка, з одного боку, як високоосвічена, інтелектуальна верства є інформаційною елітою суспільства і вихователем народу, чинить вагомий вплив на владу, а з другого, функціонально несе дух сумніву, заперечення, дух перманентної опозиційності до дій влади і до власної в них участі, - завжди викликали інтерес дослідників різних галузей наук.

Історичний інтерес до проблеми взаємовідносин інтелігенції і влади в Україні доби перебудови зумовлений унікальністю політичної ситуації для створення конструктивного діалогу інтелігенції і влади, для впливу інтелігенції на владу, яка склалася після 1985 р. в СРСР та в Україні, зокрема завдяки спробам радянського керівництва здійснити реформування існуючої політичної системи.

Навіть ті, хто не визнає політичної ролі інтелігенції в суспільстві, оскільки у цієї соціальної групи немає економічної бази, економічної платформи й економічних інтересів, а тому і немає політики, а за класичним визначенням «політика - концентроване відбиття економіки» (до послідовних критиків інтелігенції можна зарахувати, наприклад, представника російської інтелектуальної еліти Олександра Власова, який опублікував статтю в газеті «Известия» [1]), навіть вони вважають, що горбачовські реформи дали відчутні матеріальні преференції і зробили на короткий строк інтелігенцію справді економічно вільною та незалежною від будь-якої влади й викликали потужний зріст політичної самосвідомості інтелігенції.

Тема інтелігенції і влади в УРСР доби перебудови не досліджувалася окремо, різні її аспекти розглядалися в рамках висвітлення суспільно- політичних процесів 1985-1991 рр., формування опозиційних сил, створення системи багатопартійності в Україні, які здійснили в своїх працях В.К. Баран, О.Д. Бойко, О.В. Гарань, Г.І. Гончарук, А. Камінський, с. В. Кульчицький, В М. Литвин, А.М. Русначенко та інші історики [2].

Для розробки інтелігентознавства як окремого наукового напрямку чимало зробив відомий вітчизняний дослідник інтелігенції Г. В. Касьянов, який досліджував історію інтелігенції з кінця ХІХ ст. до 80-х рр. ХХ ст., обмежившись вивченням дисидентського руху, саме він започаткував наукове дослідження інтелігенції як самостійного об’єкту дослідження. У післямові до свого дослідження руху опору 1960-80-х років він висунув положення про те, що дисидентський рух у багатьох відношеннях визначив суспільно-політичну ситуацію в Україні в другій половині 80-х - на початку 90-х років, розглядаючи рух опору як продовження попередніх етапів національно-визвольної боротьби інтелігенції та початок нового етапу її політичної діяльності [3, с. 177].

На його думку, виникнення руху опору визначалося процесами, які мали глибинний зміст, і саме інтелігенція була приречена на конфлікт із владою. Г. В. Касьянов охарактеризував відносини тоталітарної держави й інтелігенції, проаналізував витоки відчуження української інтелігенції від держави й радянської системи в цілому, показав вплив зрушень у тоталітарній системі на створення інтелектуально-духовної опозиції 1960 - 80-х років.

Участь інтелігенції у національно-опозиційному русі доби перебудови відображена в чисельних дисертаційних дослідженнях [4].

Цінна інформація про політичні перипетії тих часів, ставлення до них різних прошарків радянського суспільства, оцінка перебудови безпосередніми учасниками та свідками історичних подій (серед них - відомі російські та зарубіжні дослідники Арчі Браун, Олександр Вебер, Олександр Галкін, Стівен Коен, Віктор Кувалдін, Вадим Медвєдєв, суспільні діячі, дипломати, публіцисти Родрик Брейтвейт, Джек Ф. Метлок, Борис Славін та ін.) міститься у книзі, яку підготували співробітники Горбачов-Фонду [5].

Мета даної статті полягає у тому, щоб визначити характер взаємовідносин інтелігенції і влади в Україні в добу проведення політичних реформ М. с. Горбачова, окреслити чинники, які впливали на дані взаємовідносини, а також показати позицію інтелігенції до дій влади і до власної політичної діяльності.

Окремі аспекти запропонованої теми авторка порушила в низці статей, які друкувалися у збірнику «Інтелігенція і влада» та в інших наукових збірниках [6].

У період до 1985 р., а також у наступні 3-4 роки вся влада в СРСР і в Україні належала структурам КПРС. Реальним господарем у державі був генеральний секретар ЦК КПРС, головною постаттю в Україні - перший секретар ЦК КПУ, у містах - перші секретарі горкому тощо. Диктатура керівників партії спиралася на силові структури, «одержавлену» економіку, на місцях влада партії здійснювалася через партійні комітети, які виконували роль «вихователя» суспільства, налаштовували суспільні настрої у «потрібному» напрямі.

При хазяїні був орган, який номінально його обрав (ЦК, горкоми тощо), а також орган «перов»: Політбюро ЦК, бюро горкому, на яких вирішувалися всі головні питання. Ці органи влади були також представницькими (в Політбюро ЦК, наприклад, входили представники армії, КДБ, перші секретарі найкрупніших республік), що дозволяло узгоджувати інтереси різних угруповань. Водночас існував формально стандартний апарат влади: Рада депутатів. Номінально вищою владою в Україні була Верховна Рада України. Але вона збиралася 2-3 рази на рік на сесії по 2-3 дні. Певну владу мала постійно діюча Президія Верховної Ради. Формально саме Верховна Рада формувала Раду Міністрів і її Г олову. Хоча вказівки вищих партійних органів завжди були обов’язковими для виконання, все ж Голова Ради Міністрів був одним з головних державних чиновників. Часто саме з цієї посади призначалися перші секретарі, а Рада Міністрів користувалася хоча й обмеженою, але цілком реальною владою. Однак вища влада була не в руках обраного народом і відповідального перед ним першого секретаря [7].

У ході горбачовської реформи робилися спроби зменшити різницю між номінальним формулюванням про народовладдя, визначене в конституції, та реальним станом справ. У червні - липні 1988 р. ХІХ партійна конференція схвалила рішення про «повновладдя Рад». У листопаді - грудні цього ж року Верховна Рада підтвердила дане рішення. Суть його полягала у тому, що Ради перетворювалися на справді владні структури і визволялися з-під влади партійних комітетів та їхніх апаратів. «Керівна і спрямовуюча» роль партії повинна була тепер реалізовуватися через вибори партійних функціонерів у ради, їхньої роботи на чолі рад або виконкомів. У цьому полягала суть реформування політичної системи, яку здійснив М. с. Горбачовим [8, с. 341].

Фахівці зауважують, що перебудова виникла як вимога історичної необхідності. Ця вимога відчувалася задовго до формального початку перебудови в 1985 році. За образним виразом головного «архітектора перебудови», радянське суспільство «було буквально вагітно перебудовою» [9, с. 139].

Серед об’єктивних причин проведення реформ історики називають системну кризу економіки, поглиблення суперечностей тоталітарної системи, які проявлялися у неефективності інститутів управління, їх низкій компетентності, антиінтелектуалізмі влади, зведеному в ранг ідеології, критичному рівні невідповідності слова та діла тощо.

Попередження про тривожний стан економіки поступали від партійних чиновників-держуправлінців, керівників різних служб інших країн. Не залишалася осторонь інтелігенція. У 1970 році відомий правозахисник, академік Андрій Сахаров попередив Брєжнєва, що «перекоси та застій» в економіці будуть зберігатися, якщо нічого не здійснити у відношенні «антидемократичних норм суспільного життя», які ввів Сталін і які так і не були повністю ліквідовані [10, с. 232].

Окремі групи найбільш талановитої, здібної інтелігенції підтримували владу, у співробітництві з ними влада була особливо зацікавлена, тому забезпечувала їм гідний рівень життя, високий соціальний статус, привілеї, залучаючи до адміністративно-бюрократичних структур. Втім, в цілому, влада до Горбачова мала виражену антиінтелігентську спрямованість, - інтелігенція сприймалася як джерело потенціальної нестабільності, її намагалися тримати під невсипним контролем. Це викликало зворотню реакцію. Інтелігенція вимагала свободи слова, політичного й ідейного плюралізму. Вкрай болюче сприймалися переважною більшістю інтелігенції її штучно занижений статус у суспільстві, зневажлива оцінка розумової праці як невиробничої, дискримінація при розподілі громадського майна тощо [11, с. 70].

Інтелігенція передусім являла собою частину суспільства, якій потрібна була перебудова. Виразниками критичних умонастроїв серед інтелігенції були дисиденти - правозахисники. Саме вони були активними носіями ідей перебудови на її початку та стали політичним авангардом опозиції в українській мирній революції 1989-1991 рр.

Горбачовська влада ініціювала «політику гласності», яка мала на меті посилення системи зворотніх зв’язків та активізацію підтримки реформ населенням. У резолюції ХІХ Всесоюзної конференції КПРС «Про гласність» було зазначено, що «гласність передбачає соціальну, правову і моральну відповідальність засобів масової інформації. Неодмінними вимогами в цій сфері повинні бути... компетентність, безумовна достовірність інформації...» [12, арк. 124]. Втім, на практиці гласність мала обмежений характер. Про це свідчить хоча б факт існування головного цензурного літературного органу в СРСР - Головного управління у справах літератури та видавництва (Головліту), а також створеного в 1989 р. на його базі Головного управління з охорони державних таємниць у пресі, який проіснував до серпня 1991 р. Останній за часом перелік відомостей, які заборонялося публікувати (вийшов у 1987 р.), містив не тільки інформацію про діяльність органів державної безпеки, радянських розвідувальних органів, а й дані про катастрофи, великі аварії, що призвели до людських втрат, інформацію про маршрути поїздок, зупинки, місця виступів і перебувань членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК КПРС [13, с. 175].

Жоден з напрямів гласності не мав такого сильного резонансу, як відновлення історичної правди («ліквідація «білих плям» історії»), яке розпочалося з лютого 1986 р. Це визнав навіть М.С. Горбачов. Відновлення історичної правди включало у собі повернення забутих імен і творців, вписування їх в історичний контекст, розкриття та вивчення раніше заборонених тем, допуск до деяких утаємничених архівних фондів, появу плюралізму думок, нову інтерпретацію відомих фактів та процесів тощо [14, с. 253].

Гласність становила собою перехідний стан інформаційного простору на шляху від тотального контролю держави й мовчазного однодумства суспільства до свободи слова. В обстановці гласності широкій громадськості стали відомі жахливі масштаби Чорнобильської катастрофи, які спочатку замовчувалися, голодомору 1932-33 рр. та інших «білих плям» радянської історії.

Трагедія Чорнобиля позначилася на свідомості суспільства і стала каталізатором піднесення реформістського духу в Україні. У суспільстві почав наростати протест проти грубих фальсифікацій і перекручень фактів, пов’язаних із Чорнобильською катастрофою, бездіяльності керівних органів влади у справі поліпшення екологічної ситуації в Україні, запобіганні нових аварій. Небезпеку політичних, екологічних рішень, що приймалися за межами республіки, першими гостро відчули письменники. Це засвідчив ІХ з’їзд письменників України, який відбувся у червні 1986 р. На з’їзді письменники виявили громадську активність і готовність включитися в колективний пошук шляхів і методів розв’язання нагальних завдань. Пізніше, на зборах Київської організації Спілки письменників у листопаді 1988 р., наводячи болючі факти дійсності, учасники зборів висловилися за необхідність об’єднати сили письменників і громадськості в боротьбі за права людини, за збереження природи, а також виступили за справжню, а не перекручену гласність, перебудову та демократизацію.

Горбачовська влада зробила чималі кроки назустріч інтелігенції. Вона визнала її роль у процесі суспільного оновлення, опікувалася діяльністю творчих спілок. Редактори журналів і газет, поети, публіцисти, науковці стали дорадниками влади та її словом. Значною мірою завдяки схвальному ставленню влади до інтелігенції на авансцену української політики вийшла творча інтелігенція, поети і письменники, журналісти Б. І. Олійник, Д. В. Павличко, І. Ф. Драч, В. О. Яворівський та інші.

Серед секретних матеріалів партійних архівів республіки та окремих областей містяться документи, які відбивають однозначну та чітку позицію партії на активне залучення гуманітарної інтелігенції до комуністичного виховання трудящих, підвищення її ролі в суспільному житті. Так, відповідно до архівних документів, у березні 1985 р. бюро Одеського обкому Компартії України прийняло постанову «Про роботу правління і партбюро Одеської організації Союзу письменників України по комуністичному вихованню трудящих» [15, арк. 70]. В Інформації про хід виконання даної постанови, датованій березнем 1987 р., зазначено, що за минулий після прийняття постанови час було проведено близько трьох виступів письменників у трудових колективах, школах, професійно-технічних училищах, технікумах, вищих навчальних закладах, військових частинах [16, арк. 9]. Контроль за виконанням постанови регулярно здійснювався партійним бюро обкому.

Настанови керівництву, парткомам Союзу кінематографістів, Спілці театральних діячів, Спілці художників України на «яскраве відображення творчої діяльності радянських людей», «керуючої ролі партії у житті радянського суспільства» були звичайною справою для УРСР доби перебудови.

Першочергове значення для реалізації настанов партії відводилося відповідному підбору, розстановці та вихованню відданих партійних функціонерів. Звичайним явищем було повне оновлення керівництв письменницьких організацій, органів засобів масової інформації, організацій галузей кінематографії, театрального, образотворчого мистецтва, призначення на керівні посади нескомпрометованих у своїх ідейних позиціях і діяльності відданих комуністів-представників творчої інтелігенції.

Отже, на початку перебудови, незважаючи на проголошені владою настанови на демократизацію, посилення ролі людського фактора, активне використання творчого потенціалу народу, політика партії змінилася мало. Її керівна роль відчувалася на всіх ділянках життя суспільства, партійні комітети контролювали й регламентували діяльність творчих спілок, лібералізація суспільного життя дозволяла лише обмежений і контрольований плюралізм у поглядах і діях громадян, що цілком відповідало авторитарному режимові, який виключав всяку можливість реальної політичної конкуренції за владу.

Двоїстість політики влади спостерігалася і в мовному питанні. З одного боку, під впливом громадськості, насамперед письменників, учителів, театральних діячів, які були занепокоєні обмеженням вживання української мови в державній і освітній сферах, низьким рівнем мовної культури багатьох теле- й радіопередач, газет і журналів, денаціоналізацією українського театрального мистецтва, партійним і радянським органам доручалося здійснення цілого комплексу заходів для виправлення такого становища. Та водночас висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитись у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання» [16, с. 84]. А саме на цьому наголошували літератори на пленумі Спілки письменників України в червні 1987 р., вчителі, театральні діячі, що знайшло відображення у листі Спілки письменників до Президії Верховної Ради УРСР.

Непослідовність і суперечливість політики влади в здійсненні проголошеного перебудовного курсу на фоні даних про свавілля чиновників, підступність, цинізм і демагогію не могли не викликати опір у колах передової громадськості. Прагнення політичних сил, які всерйоз почали працювати над розв’язанням гострих проблем України, ініціювали проведення зборів, мітингів громадськості на захист національно- демократичних перетворень, почало відчуватися в 1988 р. До цього діяли просвітницькі організації, товариства шанувальників рідної мови, групи «зелених».

Окремі дослідники, зокрема А. Камінський, а слідом за ним О. Гарань, В. Литвин, А. Русначенко, О. Бойко, висвітлюючи суспільно-політичні події доби перебудови, відзначали роль творчої інтелігенції не тільки в процесах національного відродження, а й у створенні впливових організацій республіканського масштабу - Народного Руху України, «Меморіалу», «Зеленого світу», Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, яке з плином часу перетворилося на Всеукраїнське товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Дійсно, помітний зріст суспільної динаміки на Україні стався саме завдяки посиленій діяльності неформальних організацій, які створила інтелігенція, втім, не вся інтелігенція займала чітку активну позицію.

У колах інтелігенції виділялися окремі групи, які відрізнялися між собою і політичними переконаннями, і ставленням до влади.

Поряд із радикально-опозиційною інтелігенцією, яку представляли колишні дисиденти та їх послідовники (брати Михайло та Богдан Горині, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл та ін.), існувала інша опозиція, яка була готова взяти на себе тепапевтичні заходи. Ці люди виходили з того, що на будь-якому місці треба чесно працювати й робити свою справу так, щоб бути корисним суспільству. Вони виступали проти радикальних заходів, оскільки такі спроби перетворень завершуються кров’ю, а щастя не приносять. Вони складали переважну більшість інтелігенції, їхні політичні переконання є благородними, втім, вони в масштабах суспільства нічого не могли змінити навіть у далекому майбутньому.

Позицію даної групи інтелігенції висловив наприкінці 1989 р. український прозаїк В. Г. Дрозд, якого справедливо можна зарахувати до неї. Замислюючись над місцем творчої інтелігенції у перебудовних процесах, він зауважив, що те, що письменники змушені займатися політикою, оскільки немає інших, національно свідомих політичних сил, то є трагедією нації, дилетантизм у політиці ще більш небезпечний, ніж дилетантизм у літературі, та ще помножений на природну для письменника емоційність [17, с. 70]. Письменник упевнений, що партія - реальна організуюча сила у суспільстві, втім, вона потребує кардинального оновлення й перегляду своїх дій. Апарат розгубився від несподіваної активізації народних мас замість того, щоб перехопити ініціативу у Руху і, розробивши власну концепцію відродження, повести за собою народ [18, с. 71].

З позицій сьогодення маємо зазначити, що то є справою інтелігенції - розробити і запропонувати суспільству конструктивну ідеологічну стратегію державотворення, своєю національно-патріотичною налаштованістю згуртувати людей навколо даної стратегії.

Безперечною заслугою інтелігенції доби перебудови було те, що вона ініціювала вирішення гострих проблем мовної культури, подолання денаціоналізації українського театрального мистецтва, збереження різних видів національного мистецтва, традицій, охорони навколишнього середовища тощо, сприяла піднесенню рівня національної свідомості громадян, боротьбі з національним нігілізмом в умовах правління консервативної партійної номенклатури. Проведення культурологічних заходів, створення суспільно-політичних організацій, серед них значне місце посідав Рух як головна опозиційна правлячій владі сила, прийняття Закону про державність української мови, - завоювання провідної інтелігенції.

Однак до політичної діяльності інтелігенція виявила себе менш підготовленою. Інтелігенція не змогла запропонувати владі та суспільству конструктивну ідеологію на початку перебудови, коли влада цього потребувала (це стосується насамперед інтелігенції союзного значення). Опозиційний і реформаторський рух інтелігенції мав переважно культурницький характер до 1988 р. включно, а з 1989 р. у боротьбі з компартійною владою брала участь незначна група радикалів, у взаєминах із владою більшість інтелігенції була орієнтована на компроміс. Серед представників поміркованої ліберальної інтелігенції, налаштованої на співпрацю з владою, помітно виділялися авторитетом відомі в колах інтелігенції та суспільстві постаті Олеся Гончара, Бориса Олійника, Івана Драча, Володимира Яворівського, Дмитра Павличка та деяких інших, які своєю політичною позицією чинили значний вплив на політичні переконання української інтелігенції.

У результаті компроміс між колишньою правлячою елітою та націонал- демократами, що був укладений на фініші перебудови, призвів до того, що ключові позиції у владних структурах захопили представники далекої від демократії еліти, а невдоволення суспільства результатами проведених суспільно-політичних змін призвело до відчуження народу від політичного життя.

Отже, в добу перебудови влада залучила інтелігенцію до політичної діяльності, однак через відсутність політичного досвіду і власної ідеологічної концепції інтелігенція не змогла стати дійовим і повноправним суб’єктом політики.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Власов А. Баба-Яга всегда «была против», или рудиментарные инстинкты интеллигенции // http://www.inauka.ru/intelligent/article65572.html. Алексєєв Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі історичних епох (Державотворчий процес 1985 - 1999 рр.). - К.: Ексоб, 2000. - 296 с.; Баран В. К. Україна: новітня історія (1945 - 1991 рр.). - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2003. - 670 с.; Бойко О. Д. Україна в 1985 - 1991 рр.: основні тенденції суспільно- політичного розвитку: Монографія. - К.: ІПіЕНД, 2002. - 306 с.; Гарань О. В. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). - К.: Либідь, 1993. - 200 с.; Гончарук Г. Народний Рух України. Історія. - Одеса: Астропринт, - 379 с.; Камінський А. На перехідному етапі: «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. - Мюнхен: Укр. вільний університет, 1990. - 624 с.; Кульчицький С. Історичні передумови переростання перебудови в національну революцію (1989-1991 рр.) // http://history.org.Ua/zbirnyk/5/index.htm; він же. Закономірності державотворчого процесу у незалежній Україні / Інститут історії України, НАН України. - К., 2001. - 160 с.; Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. - К.: Абрис, 1994. - 495 с.; Русначенко А. Національно- визвольний рух в Україні: середина 1950 - початок 1990-х рр. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1998. - 720 с. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 - 80х років. - К.: Либідь, 1995. - 224 с. Кривдіна І. Б. Гельсінський рух і його вплив на національно- політичні процеси в Україні (1976 - початок 90-х років) // Дис. канд. іст. наук: 07.00.01Юдеський національний політехнічний ун-т. - Одеса, 2001. - 161 с.; Лебедєв І. К. Науково-технічна інтелігенція України (1980-1990 рр.) // Дис. канд. іст. наук: 07.00.01/Національний технічний ун-т України «КПІ». - К., 1997. - 221 с.; Місевра І. В. Внесок ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка в піднесення рівня національної самосвідомості громадян України (1988-1996 рр.) // Дис. канд. іст. наук: 07.00.01Юдеський держ. політехнічний ун-т. - Одеса, 1999. - 197 с.; Пилипенко О. О. Національно-демократичний рух в Україні (друга половина 80-х - початок 90-х рр. ХХ ст.) // Дис. канд. іст. наук: 07.00.01 /Донецький держ. ун-т. - Донецьк, 1997. - 220 с.; Стасюк І. М. Український національно-патріотичний рух в УРСР (середина 1950-х - кінець 1980-х років) // Дис. канд. іст. наук: 07.00.01/Національний ун-т «Львівська політехніка». - Львів, 2002. - 226 с.; Шевчук О. А. Український національно-культурний рух (друга половина 50-х - початок 90-х рр. ХХ ст.)// Дис. канд. іст. наук: 07.00.01/НАН України; Інститут історії України. - К., - 184 с. Прорыв к свободе: О перестройке двадцать лет спустя (критический анализ). - М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. - 436 с. Шановська О. А. Інтелігенція як суб´єкт суспільно-політичних перетворень: досвід української мирної революції 1989-1991 рр. // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Вип. 9. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2007. - С. 179-193; її ж. Політичні передумови виникнення інтелектуально-духовної опозиції радянському режимові наприкінці 1980-х рр. (на прикладі УРСР) // Інтелігенція і влада. Громадсько- політичний науковий збірник. Вип. 13. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2008; її ж. Підтримка владою творчих спілок у добу перебудови // Наукові праці Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. - Харків, 2008 Украина: Очерк истории и современной жизни. Справочноаналитические материалы / Центр рыночных реформ под рук. М. Погребинского // http://www.igpi.ru/bibl/igpi_publ/pogreb/. Кульчицький С. Історичні передумови переростання перебудови в національну революцію (1989-1991 рр.) - С. 330-351. Славин Б. Перестройка в зеркале современных интерпретаций // Прорыв к свободе: О перестройке двадцать лет спустя (критический анализ). С. 132-153. Брейтвейт р. Горбачев и перестройка: парадоксы ретроспективного взгляда // Там само. - С. 228-238. Г алкин А. Место перестройки в истории России // Там само. - С. 6687. Державний архів Одеської області. - Ф. П-11. - Оп. 150. - Спр. 113. Брюм А. В. Закат Главлита: Как разрушалась система советской цензуры: документальная хроника 1985 - 1991 гг. // Исследования и материалы. - М., 1995. - Сб. 71. - С. 168-187. Бойко О. Д. Місце і роль гласності у контексті суспільно- політичних трансформацій в Україні у добу перебудови // Література та культура Полісся. Вип. 20. - Ніжин: НДПУ, 2002. - С. 251-261; 15.Державний архів Одеської області. - Ф. П-11. - Оп. 150. - Спр. 45. - Арк. 5-7. Там само. - Арк. 8-12. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та виконавці. - К.: Абрис, 1994. - 495 с. Дрозд В. Интеллигенция и время // Радуга. - 1990. - № 8. - С. 68-85. Там само.