Н.І. Земзюліна

Формування і впровадження ґендерних принципів як важливого підґрунтя сучасної державної політики у сфері соціальних відносин потребують глибокого вивчення витоків ґендерної історії загалом. У час розбудови демократичної держави та становлення громадянського суспільства в незалежній Україні питання досягнення ґендерної рівності як сутнісної риси таких перетворень постали з особливою актуальністю. Це не лише спричинило інтенсивний розвиток ґендерних та жіночих досліджень, але й стимулювалопереведення їх на якісно новий теоретико- методолjгічний рівень.

На початку піднесення жіночих досліджень в історичних науках постало питання не лише нового прочитання класичних джерел історичного дослідження, їх переосмислення та розкриття ролі жінок в історичних подіях, але також і залучення цілком нової джерельної бази, що відтворювала історію повсякдення, висвітлення історичної подієвості крізь окремі жіночі долі та сім´ї - ті джерела, що їх раніше вважали непридатними і надто суб´єктивними для історичного дослідження. Разом із французькою школою Анналів, що першою наголосила важливість вивчення досвіду різних соціальних груп і верств (селян, робітників, учителів, підприємців, жінок) у фокусі історичного дослідження, відбувся радикальний поворот до вивчення усіх деталей людського досвіду, що спричинило бурхливий розвиток таких нових ділянок як "мікроісторія" (історія громад малих населених пунктів) та історія повсякдення. Відтак жінки були визнані повноцінною соціальною категорією, а їх досвід почала активно вивчати соціальна історія. Такий підхід дав змогу значній частині істориків успішно провести дослідження повсякденного життя жінок різних верств і епох, які засвідчили явні відмінності між уявним (часто - ідеалізованим) та реальним їх становищем у суспільстві та сім´ї.

Метою даного дослідження є з´ясування проблем становлення виникнення жіночого руху на теренах Галичини та сприйняття його українською національною інтелігенцією. Представники зарубіжної та вітчизняної історичної думки небезпідставно вважають сучасну ґендерну історію спадкоємницею „жіночої історії", започаткованої науковими студіями XIX-XX ст., присвяченими аналізу внеску жінок у економічний, політичний та культурний розвиток людства¹. В центрі уваги дослідників опинилися також різні аспекти освітньої діяльності українського жіноцтва, де здобутки були чи не найвагомішими.

Дана тема простежується в працях з проблем жіночого руху, які вийшли друком у діаспорі: М. Богачевська-Хом´як, Л. Бурачинська, І. Книш, І. Павликовська, Н. Полонська-Василенко, а також у науковому доробку вчених незалежної України : М. Дядюк, Л. Смоляр, О. Маланчук- Рибак, В.Передрій та ін. Практично одностайним є їх висновок про високий організаційний рівень, масовий характер, національно-громадянську спрямованість діяльності жіночих товариств Галичини періоду входження краю до складу Австро-Угорської імперії та Польської держави (1867-1939 рр.). Власне вона дала поштовх до широких жіночих виступів на всіх західноукраїнських землях.

Основною ідеєю і головним напрямом організаційно-практичної роботи громадські жіночі об´єднання Галичини визначили економічну незалежність, культурно-освітню, а з початку XX ст. і політичну рівноправність жінки, турботу про фізичний і моральний розвиток дитини, захист підростаючих поколінь від денаціоналізації².

Глибокі роздуми з проблем українського жіноцтва знаходимо у творах і доповідях І. Франка. Зокрема, у березні 1901 р. він писав: „поява цілого ряду українок на літературній ниві, під стягом української мови і нових демократичних і народолюбних ідей, була першим доказом, що національне почуття будиться вже в самому ядрі українського народу, доходить до тих кругів де воно звичайно доходить найпізніше і найтяжче. Відтепер можна було надіятись кращого, швидшого росту нашого розвитку"³.

Особливо шанобливо громадянин І. Франко ставився до активної громадської діяльності Н. Кобринської, яка втілювала його бачення вільної української жінки. Про Н. Кобринську Франко зауважив: „В Галичині на перший план виступає Наталя Кобринська, що кладе собі метою розворушити наше жіноцтво, працює не тільки на полі белетристики, але організує жіноче товариство, агітує за подавання петицій в цілі поширення жіночої освіти й жіночих прав, нав´язує зносини з жінками інших національностей, одним словом, силкується втягти у сферу ідей та інтересів передового європейського жіноцтва"⁴.

Саме завдяки їй були визначені завдання інтелігентного жіноцтва у України кінця XIX ст., і не лише завдання, а й в практичній площині проведені заходи з їх реалізації. На установчих зборах „Товариства українських жінок" 1884 р., на першому з´їзді представниць Галичини й Буковини у м. Стрию 1891 р. та на „загальному" жіночому з´їзді у Львові 1892 р., вона ініціювала організаційно-практичні заходи в сфері допущення жінок до навчання в університетах, заснування в краї хоча б однієї жіночої гімназії, відкриття інституцій для дітей дошкільного віку тощо. У тому що на рубежі XIX-XX ст. австро-угорський уряд вирішив позитивно проблему вищої жіночої освіти, а у Львові засновано першу українську приватну дівочу школу імені Т.Г. Шевченка, є велика заслуга жіночих громадських об´єднань.

Ще наприкінці минулого століття Н. Кобринська проникливе передбачала, що соціалізм без фемінізму приведе до подвійного навантаження, до праці і вдома, і поза ним. Вона з подивом писала про жіночі рухи в Америці та у Великій Британії. В Україні суспільні погляди H. Кобринської довго залишались невідомими.

Важливе значення для розуміння національного менталітету українця має одна особливість життя української родини: становище в ній жінки, зокрема жінки-матері. Саме завдяки їй українська родина зберігає традиції прийняття та осмислення світу, настанови до зовнішніх і внутрішніх збудників. Сутність материнства і зміст політичної програми жіночого руху міжвоєнного періоду розкриває заклик М. Рудницької: „Будьмо громадянками в чотирьох стінах нашої хати, будьмо матерями в суспільному житті"⁵. Цей заклик залишається актуальним й на сьогодні.

Український фольклор дуже часто зображує ситуацію, в якій жінка домінує над чоловіком, а то й побиває його за „ледачість" - виходить, що чоловіки підсвідоме бажають бачити такими своїх жінок.

Українська жінка активна у громадському житті, часом вражає своєю мужністю порівняно з чоловіками. Невипадково Іван Франко назвав Лесю Українку „єдиним мужчиною в нашій літературі"⁶. Надзвичайно шанобливим було відношення І. Франка до жінки і розуміння її ролі у відродженні української держави.

Саме до жінки-матері звернена глибока любов її дітей впродовж усього їхнього життя. Навіть Україна найчастіше виступає під цим символом: „Україна-мати", „ненька-Україна", що виражає характер патріотизму як відданість дітей матері. У релігійному житті більш поширений культ Богоматері, ніж Христа. Ці факти пояснюють „матріархальний" характер української родини, де практично вся ефективна влада належить матері, яка, до того ж, повністю бере на себе виховання дітей. Це частково формує концепцію „української вдачі", що ґрунтується на індивідуалізмі наших співвітчизників, відносною байдужістю їх до загальнодержавних інтересів.

Соломія Павличко проаналізувала стан жінок в Україні на початку XX ст., використавши документальні та газетні матеріали. Наголошувала на тому, що громадські діячі обіцяють в пресі: „по змозі йти назустріч потребам українського жіноцтва, що може бути позитивною культурною силою, але через своє безправ´я і несвідомість занедбане і от кинуте в найтемніший куток життя" . А ось коли справа доходить до реальних дій, то політики-чоловіки стають безпомічними. Відповідно до Конституції Австрії, про що наголошував І. Франко, жінки були позбавлені виборчого права. Заміжні жінки Наддніпрянської України лише в 1914 році отримали паспорти, а до цього часу були рухомим майном чоловіка.

Отже, на підставі історичних матеріалів і теоретичних розробок можна зробити висновок, що жінка відіграє важливу роль в процесі формування національної свідомості, ставлення українців до влади, до ідеї рівності. Жінка має особливий статус у структурі українського родинного життя, тому варто робити візію чоловічим засадам формування суспільних відносин та ролей в сучасному українському суспільстві.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

I. Шевченко Н.В. Тендер у дзеркалі історії та перспективи розвитку тендерних студій в Україні//Український історичний журнал. - 2001. - №1. - С.ЗО; 2. Боротьба за охорону жінок і дітей // Діло: Жіночий вісник. - 1922. - 16 вересня - С.6; 3. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. - Вініпег, 1956. С.153; 4. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. - Вініпег, 1956. - С.157; 5. Блажкевич І. Дещо про виховання національних почувань // Практичний календар-порадник „Жіночої долі" для українського жіноцтва, 1931. - Коломия, 1930. - С.6; 6. Цимбалістий Б. Родина і душа народу // Українська душа. - К.: Фенікс, 1992 - С. 85; 7. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Моногр.- 2-ге вид., перероб. і доп. - К.: Либідь, 1999. - С.156.; 8. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. Посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. В.Д. Гончаренка. - 3-тє вид., перероб. Уклад. В.Д. Гончаренко, О.Д. Святоцький. - К.: Видавничий Дім „Ін Юре", 2003. - С.287.