Логінов О.В.

Українська Автономна Православна Церква (АПЦ) знаходиться в центрі уваги майже всіх дослідників релігійного життя в Україні в роки ІІ світової війни. Її коротка, але насичена подіями історія, проблеми канонічного статусу та політичної лінії ще й сьогодні залишаються дискусійними питаннями, що, на жаль, часто використовується у нинішньому міжконфесійному протистоянні на теренах України. Адже лідери Автономної Церкви, підкреслюючи, що вона є Церквою національною, постійно наголошували й на тому, що її главою вони вважають московського митрополита Сергія (Страгородського), витримуючи тим самим гнучку лінію між звинуваченнями у "проросійськості" з боку німців та автокефалістів і можливістю вступити в пряму конфронтацією з Руською Церквою, якби вони пішли на відкритий розкол.

Створення та діяльність АПЦ у 1941-першій половині 1943 року, взаємовідносини з німецькою окупаційною владою та іншими релігійними конфесіями (Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ), Православною Церквою в Польщі (ПЦП), Руською Православною Церквою (РПЦ), Руською Православною Церквою Закордоном (РПЦЗ)) доволі детально висвітлені у працях вітчизняних¹ та зарубіжних² дослідників українського Православ’я у ХХ столітті. Однак, останні місяці її існування, після смерті митрополита Алексія (Громадського), залишаються своєрідною білою плямою в історії цієї найчисельнішої в роки окупації релігійної конфесії в Україні.

Так, А.К. Світіч, докладно викладаючи історію ПЦП, до якої у 1920-30-ті роки належала значна частина ієрархів АПЦ, обмежився фразою, що "після вбивства митрополита Алексія Автономну Українську Церкву фактично очолив найстарший за хіротонією (?) Київський єпископ Пантелеймон (Рудик)" . А в працях ідеолога українського автокефального руху Івана Власовського та офіційного історіографа РПЦ протоієрея Володислава Ципіна зазначається, що останньою подією в житті АПЦ став Ковельський Собор у червні 1943 року, на якому предстоятелем Церкви був обраний Дамаскін (Малюта).

Наукові розвідки останніх років, проведені автором цього повідомлення, насамперед, виявлення листів протоієрея Тихона Войни⁴ та кримінальної справи архієпископа Симона (Івановського)⁵, дають змогу дещо розширити уявлення про останній період існування Автономної Церкви та з’ясувати, ким же насправді вважали себе її клірики та вірні.

7 травня 1943 року в лісі біля Смиги, на шляху з Кремінця в Луцьк вояками одного з загонів ОУН(м) під командуванням Хріна був вбитий глава АПЦ митрополит Алексій (Громадський), який їхав на аудієнцію до гебітскомісара Міллера в його машині⁶. З цією смертю виникала природна необхідність обрання нового предстоятеля Церкви. Формально, це мав вирішити Священний Синод АПЦ, сформований під час першого її Собору 1821 серпня 1941 року в Почаївській Лаврі. До його складу, окрім Алексія, входили архієпископ Чернігівський Симон (Івановський), єпископ Львівський, керуючий справами Київської єпархії Пантелеймон (Рудик) та секретар Синоду єпископ Полтавський Веніамін (Новицький).

Однак, на травень 1943 року їх участь у загальноцерковних справах була обмежена, адже ще 1 червня 1942 року Рейхскомісаріат України видав розпорядження "Про правові відносини релігійних організацій", згідно якого все релігійне життя Православної Церкви ставилось у повну залежність від німецької окупаційної влади, а соборне церковне управління стало практично неможливим. Так, § 5 цього розпорядження зазначав, що рейхскомісар може розпустити релігійну спільноту, якщо її діяльність не обмежуватиметься виконанням релігійних завдань або буде загрожувати публічному порядку та безпеці" . Відповідно, в секретаріат Рейхскомісаріату, поступили дані, що і архієпископ Симон, і єпископ Пантелеймон висловлювали своє незадоволення , що дало німцям ще один привід наполягати на їх ізоляції від церковного життя поза межами власних єпархій.

Зацікавленість німців у ситуації з АПЦ виявилась і в тому, щоб, скориставшись смертю Алексія, уніфікувати норми внутрішнього церковного устрою до вищезазначеного розпорядження Рейхскомісаріату України.

Як згадував протоієрей Тихон Война, в середині травня 1943 року Володимир-Волинського єпископа Мануїла (Тарнавського) викликали до себе представники Рейхскомісаріату (хто саме - невідомо) та запропонували йому в короткий термін скласти нове "Положення про управління Автономною Церквою", згідно якого всі заходи церковного життя мали відбуватись лише з відому та дозволу німецької влади. Після появи нового проекту "Положення" окупантами був наданий дозвіл на проведення у Ковелі зібрання єпископів, для обрання формального глави АПЦ. Хід зібрання та його результат також були під повним контролем німецької адміністрації.

Одержавши запрошення на Собор, Мануїл, одночасно, отримав виклик прибути до міської комендатури Луцька, куди на зустріч прийшов якийсь "старший чин", який зазначив, що "Положення" ще буде дороблятись, так як там нічого не зазначено про співробітництво Церкви з німецькою владою, а також відсутні посилання на "Майн Кампф". Однак, вибори "старшого єпископа", повідомив офіцер, німецька влада дозволяє. Після цього він запитав Мануїла, за кого з єпископів він збирається віддавати свій голос. Мануїл висловився за кандидатуру єпископа Іова (Кресовича), на що отримав зауваження: "Іов - ні. Дамаскін"⁹.

Наступного дня, 6 червня 1943 року в Свято-Воскресенському соборі Ковеля відбулося зібрання архієреїв західних областей: єпископів Кам’янець- Подільського Дамаскіна (Малюти), Брестського Іоанна (Лавриненко), Луцького Іова (Кресовича) та Володимир-Волинського Мануїла (Тарнавського). У своєму рукописі "Положення Церкви Православної в Польщі між Першою та Другою світовими війнами" протоієрей Володимир Ковальський зазначає, що в цей час в Ковелі був присутній єпископ Острозький Феодор (Рафальський)¹⁰, натомість, Тихон Война, який був секретарем зібрання, називає серед його учасників не Феодора, а Пантелеймона (Рудика)¹¹, а Іван Власовський додає ще й Нікодіма(Максименка) . Крім Войни, секретарями були священики Казновецький та Зеленецький.

На зібранні з доповіддю про ситуацію в Церкві виступив Дамаскін, згодом слово взяв Іов, який відразу ж запропонував на пост "старшого єпископа" кандидатуру Дамаскіна, яка, скоріше за все, була погоджена німцями не лише з Мануїлом. За Дамаскіна проголосували одностайно.

Також зібрання підвищило його в сан архієпископа та надало йому в управління найбільшу українську єпархію АПЦ - Волинську з перебуванням в Кам’янці-Подільському. Одночасно, Іов був перейменований в єпископа Кременецького та Дубенського і мав виїхати в Крем’янець, звідки був повинен за відсутності Дамаскіна керувати Волинською єпархією .

Втім, цілком очевидним було те, що рішення Ковельського Собору хоча й з об’єктивних причин, але порушували порядок правонаступності в Церкві, так як ньому не був присутній жоден з членів Священного Синоду (окрім Пантелеймона, участь якого залишається сумнівною), яких на Західну Україну не допустили німці. Отримавши рішення про обрання Дамаскіна, секретар Синоду єпископ Веніамін (Новицький) розіслав наприкінці червня 1943 року архієреям АПЦ листи, у яких запитував: чи слід після цього продовжувати діяльність Синоду в тому складі, у якому він був сформований під головуванням Алексія? Так як більшість ієрархів погодились з цією пропозицією, на свято св. Володимира 29 липня 1943 року в Києві була призначена нарада, яка мала б визначити старшинство в Церкві. Очевидно, розраховуючи на розкол в АПЦ, німці дозволили проведення і цього зібрання.

29 липня у Київ прибули 6 архієреїв: архієпископ Симон, єпископи Львівський Пантелеймон (Рудик), Полтавський Веніамін (Новицький), Дніпропетровський Димитрій (Маган), Вінницький Євлогій (Марковський) та Ніжинський Панктарій (Гладков), які того ж дня винесли рішення, що Синод у попередньому складі має приступити до своєї діяльності. На першому засіданні головою Священного Синоду АПЦ був обраний найстарший серед присутніх і за віком, і за хіротонією - Симон, а секретарем єпископ Веніамін¹⁴. Остаточне вирішення церковного устрою знову ж таки вирішено було надати Всеукраїнському Церковному Собору, початок роботи якого члени Синоду запланували на 19 вересня 1943 року, коли мав відкритись Володимирський собор у Києві¹⁵.

Відкриття Церковного Собору зірвав наступ Радянської Армії, яка 21 вересня 1943 року зайняла Чернігів, в якому залишився Симон, а 6 листопада і Київ.

29 жовтня 1943 року голова Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Народних Комісарів Г.Г. Карпов передав новообраному Патріарху Сергію (Страгородському) листа від Симона¹⁶, у якому той, очевидно, просив про зустріч. 18 листопада 1943 року телеграмою Сергія Симон та Панкратій були викликані до Москви, де пробули до 21 січня 1944 року. 4 грудня Симон взяв час участь у перерукоположенні обновленського єпископа Корнелія (Попова) , а 21 грудня - в процедурі прийняття в РПЦ обновленського архієпископа Андрія (Расторгуєва), протоієрея Іоанна Флерина та архідиякона Віктора Орлова . В усіх випадках він фігурує в хроніці "Журналу Московської Патріархії" як архієпископ Чернігівський, тобто правоздатний займати ту кафедру, на яку його призначив Синод АПЦ. Все це свідчить про те, що визначення Собору РПЦ від 28 березня 1942 року про заборону у священослужінні за співпрацю з німцями голови УАПЦ Полікарпа (Сікорського) кліриків АПЦ не торкались, і всі вони автоматично переходять під юрисдикцію РПЦ. У грудні 1943 року навіть обговорювалось питання призначення Симона на Харківську кафедру¹⁹.

Втім, подальша доля вищих ієрархів АПЦ у переважній більшості була незавидною. Один з організаторів Ковельського Собору єпископ Володимир- Волинський Мануїл (Тарнавський) ще у вересні 1943 року був вбитий вояками УПА "за зраду". 21 січня 1944 року Панкратій, а 29 січня і Симон були заарештовані органами держбезпеки в Чернігівській області²⁰. Вже після арешту Симона та Панкратія, Патріарх Сергій запитав Карпова, чому вони затримані, отримавши на те відповідь, що вони є зрадниками Батьківщини та посібниками німецьких окупантів²¹. 25 жовтня того ж року Військовим трибуналом Київського ВО архієпископ Симон засуджений до 10 років ув’язнення за ст.ст. 54-1 та 54-10 ч.2 КК УРСР. Основними пунктами в обвинуваченні були його служба в армії Врангеля та зв’язки з білоемігрантами, а також антирадянські проповіді під час німецької окупації. Звільнившись, він до 1961 року був вінницьким архієреєм. Панкратій (Гладков), помер (ймовірно від тортур) під час слідства²².

Смерть у сталінських таборах спіткала і Дамаскіна (Малюту), затриманого органами НКДБ під час евакуації з Кам’янця. Нарешті, секретар Синоду АПЦ Веніамін (Новицький), також засуджений у 1944 році до 10 років ув’язнення, до своєї смерті у 1975 році займав архієрейські кафедри в СРСР і, навіть, опублікував статтю про життя Православної Церкви в часи війни .

У 1944 році за межами України опинились архієпископи Дніпропетровський Димитрій (Маган) та Миколаївський Антоній (Марценко), єпископи Львівський Пантелеймон (Рудик), Житомирський Леонтій (Філіппович), Острозький Феодор (Рафальський) та Вінницький Євлогій (Марковський). Більшість з них увійшли до юрисдикції РПЦЗ, звідки у 1959 році до РПЦ перейшов Пантелеймон (Рудик). Ще раніше, у 1946 році, з-під юрисдикції ПЦП до РПЦ повернувся Антоній (Марценко). А єдиний в СРСР архієрей АПЦ, який залишився на свободі - єпископ Іов (Кресович) до своєї смерті у 1977 році займав архієрейські кафедри, а у червні 1945 року був нагороджений медаллю "За самовіддану працю у Великій Вітчизняній війні".

Як висновок можна навести слова протоієрея Володислава Ципіна про АПЦ, що "само мовчання Глави Церкви (Сергія - авт.) з приводу їх дій по суті виявляло розуміння того, що і їх статус, і політична позиція вимушені обставинами". Ті ж сумнівні канонічні моменти, які виникли внаслідок проголошення цієї Церкви, в жодному випадку не заважають вважати її складовою частиною РПЦ та фактичною попередницею нинішньої Української Православної Церкви в юрисдикції Московського Патріархату.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Т.І.- Вінніпег, 1984; Мартирологія Українських Церков: У 4 т. Т.І. Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України/Упор. і ред. О.Зінкевич іО.Воронин.- Торонто; Балтимор, 1989; Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.ГУ. Кн. ІІ.- Н.-Й., К., С.Баунд Брук, 1990; Волошин Ю. Українська православна церква в роки нацистської окупації. - Полтава, 1997; Пащенко В. Православ´я в новітній історії України. Ч. І.- Полтава, 1997; Борщевич В. Автономна православна церква на Волині.- Луцьк, 1998; Лисенко О. Церковне життя в Україні 1943-1946. - К., 1998; Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Укр. іст. журн.- 1998.- № 3.- С. 73-81; Міненко Т. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни, 1939-1945 (Волинський період). Т.І.- Л., 2000; Хомчук О. Церква пози церковною огорожею. Розкол і руйнація Української Православної Церкви в пошуках "константинопольського визнання".- Чикаго, 2002; Стоколос Н.Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації Рейхскомісаріату "Україна" в 1941-1942 рр. // Укр. іст. журн.- 2003.- №3; Біланич І. Еволюція Української Православної Церкви в 1917-1942 роках: автономія чи автокефалія?- Л., 2004; 2. Heyer Fr. Die Orthodoxe Kirche in der Ukraine von 1917 bis 1945.- Кціп, 1953; Свитич А.К. Православная Церковь в Польше и её автокефалия.- Буэнос-Айрос, 1957; Alexeev W., Stavrou Th., The Great Revival. The Russian Church Under Geman Occupation.- Minneapolis, Minnesota, 1976; Поспеловский Д.В. Русская Православная Церковь в ХХ веке.- М., 1995; Фотиев К., прот. Попытки Украинской Церковной автокефалии в ХХ веке // Православная Церковь на Украине и в Польше в ХХ столетии. 1917-1950: Сб.- М., 1997.- С. 7-85; Цыпин Вл., прот. История Русской Церкви (1917-1997).- М., 1998; Шкаровский М.В. Нацистская Германия и Православная Церковь (нацистская политика в отношении Православной Церкви и религиозное возрождение на территории СССР).- М., 2002; Феодосий (Процюк), архиеп. Обособленческие движения в Православной Церкви на Украине с 1917 по 1943 гг.- М., 2004; 3. Свитич А.К. Зазнач. пр.- С.212; 4. Война Т. Письмо к епископу Черновицкому и Буковинскому Феодосию // Ковальский В. Положение Церкви Православной в Польше между 1-й и 2-й мировой войной.- Б.м.- 1949.- [Машинопис].- Додаток; 5. Архив Управления СБУ в Черниговской области (далі - АУ СБУ).- П.16694 (нині справа передана до Центрального архіву СБУ у Києві); 6. Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Зазнач. пр.- С.533; 7. Стоколос Н.Г. Зазнач. пр.- С.104; 8. Центральний державний архів вищих органів державної влади України.- Ф.3676.- Оп.4.- Спр.475.- Арк.696; 9. Война Т. Зазнач. пр.- Арк.114; 10. Ковальский В. Положение Церкви Православной в Польше между 1-й и 2-й мировой войной.- Б.м.- 1949.- [Машинопис].- Арк.109; 11. Война Т.- Зазнач. пр.- Арк.115; 12. Власовський І. Зазнач. пр.- С.245; 13. Ковальский В. Зазнач. пр.- Арк.110; 14. АУ СБУ.- П.16694.- Арк.55; 15. Фотиев К., прот. Зазнач. пр.- С.82; 16. Власть и церковь в СССР и странах Восточной Европы. 1939-1958 (Дискуссионные аспекты).- М., 2003.- С.12; 17. Акт о воссоединении обновленческого епископа Корнелия (Попова) // Журн. Моск. Патриархии (Далі - ЖМП).- 1943.- №4.- С.10; 18. Воссоединение обновленческих священнослужителей с Православной Церковью // ЖМП.- 1944.- №1.- С.7; 19. Одинцов М.И. Русские патриархи XX века. Судьбы Отечества и Церкви на страницах архивных документов.- М., 1999.- С.305; 20. АУ СБУ.- П.16694.- Арк.3; 21. Барабаш Т.А. Судьбы Русской церкви в годы войны: до и после встречи с генералиссимусом Сталиным // Свобода совести в России: ист. и совр. аспекты. Сб. докл. и мат. межрег. науч.-пр. сем. и конф. 2002-2004 гг.- М., 2004.- С.460; 22. Відомості про його смерть містяться лише в усних свідченнях, див. напр. Шумило В. Богоборництво i гоніння на Істинно-Православну (катакомбну) Церкву на Чернігівщині // Сіверщина.- 2004.- 22 жовтня; 23. Вениамин (Новицький), архиеп. Трагические страницы истории Церкви на оккупированной территории (Из воспоминаний очевидца) // ЖМП.- 1975.- №7.