В.А. Нестеренко

В період Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. велику роль в суспільно-політичному житті відігравали політичні партії та об´єднання, які значною мірою виражали інтереси різних соціально-етнічних спільнот і груп. Справедливе вирішення національного питання містилось у програмних документах більшості українських політичних партій, включаючи і тих, які намагались поєднати комуністичні та етнонаціональні гасла. Традиційно ці політичні сили відносяться вітчизняними істориками до націонал-комуністичних. Метою статті є висвітлення та аналіз діяльності Української Комуністичної партії (боротьбистів) на теренах Правобережної України наприкінці 1919 р. - на початку 1920 р.

Ця історична проблема частково вже знайшла своє відображення в українській історичній науці. Першим історіографом цієї проблеми можна вважати М.Равич-Черкаського. У 1923 р. на шпальтах головного друкованого органу УСРР «Вісті ВУЦВК» була надрукована його праця «Історія Комуністичної партії (більшовиків) України», у якій значна увага приділялась питанню діяльності УКП(б). Автор визнавав, що національна справа була однією з причин селянських повстань проти радянської влади на Поділлі та Волині. Боротьбисти ж, які мали великий вплив на Правобережній Україні, відіграли, на думку дослідника, позитивну роль у плані залучення широких мас до ідей комунізму. М. Равич-Черкаський зробив такий висновок: «В значній мірі під впливом УКП більшовики пройшли еволюцію від РКП на Україні до справжньої Комуністичної партії України»¹. Революційний та прогресивний характер діяльності УКП(б) визнавався в період політики «українізації» і іншими дослідниками цього питання.

Проте, після масових репресій 1930-х рр., коли більшість колишніх керівників УКП(б) було репресовано, загалом позитивна оцінка діяльності партії змінилась на різко негативну. Дослідники змушені були акцентувати увагу на нібито винятковому «контрреволюційному і націоналістичному характері» діяльності боротьбистів². Той факт, що члени партії активно допомагали більшовикам у боротьбі проти загонів А.Денікіна, польської армії замовчувався радянськими істориками.

Увага до вивчення діяльності українських націонал-комуністів (до яких сміливо можна віднести і УКП(б)) зросла в Україні наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр. З´явилось чимало статей та ґрунтовних досліджень з цієї тематики. Особливо слід виділити дисертаційні роботи С.Білошицького, О.Єфименка, О.Козака . Крім того, виключно про діяльність боротьбистів йде мова у дослідженні О.Любовець⁴.

У цих працях проаналізовано основні програмні документи та напрямки політичної діяльності боротьбистів, їхні стосунки з більшовиками, іншими партіями та об´єднаннями. Чимало праць написано про життєвий і суспільно- політичний шлях керівників УКП(б): О.Шумського, Г.Гринька та інших⁵.

Проте, незважаючи на порівняно велику кількість праць з цієї тематики, окремі її аспекти продовжують залишатися малодослідженими. Зокрема, слабко висвітлена діяльність регіональних (зокрема, подільських, волинських) осередків УКП(б) та їх відносин з місцевими більшовиками. У статті ставиться завдання: висвітлити та проаналізувати діяльність «боротьбистів» на Правобережній Україні (в першу чергу на Волині і Поділлі), де вони мали великий вплив на місцеве селянство і набагато більший авторитет, ніж більшовики, котрі часто навіть не знали ні мови, ні культури місцевого населення.

Історія УКП(б) бере свій початок від лютого 1919 р. Тоді внаслідок розпаду Української партії соціалістів-революціонерів її ліве крило, що згуртувалось навколо часопису „Боротьба” (В.Блакитний, О.Шумський, П.Любченко та інші), фактично перейшло на радянські позиції⁶.

3-11 березня 1919 р. в Харкові відбувся перший з´їзд лівого крила УПСР. З´їзд постановив - перейменувати УПСР в Українську партію соціалістів- революціонерів (комуністів) - УПСР(к). Було прийнято також рішення „в цілях збереження єдиного пролетарського фронту встановити з КП(б)У найтісніші контакти та координацію дій” . У розвиток цього питання часопис „Боротьба” у квітні 1919 р. надрукував кілька матеріалів, в яких говорилось про необхідність об´єднання двох комуністичних партій України в одну політичну силу. Однак, керівництво КП(б)У відмовилось тоді від такого кроку, але домовилося з провідниками УПСР(к) про створення єдиного уряду Радянської України. В травні 1919 р. до його складу увійшли майбутні боротьбисти: Г. Михайличенко (нарком НКО, у листопаді цього ж року загинув у боротьбі з денікінцями), Лебединець (нарком судових справ), Литвиненко (нарком фінансів). Крім того, членам УПСР(к) було надано посади заступників наркомів харчових справ, внутрішніх справ, землеустрою, президії ВУЦВК .

В липні 1919 р. після об´єднання УПСР(к) з частиною так званих «незалежників» (членів лівого крила УСДРП) утворилась нова політична сила

- Українська Комуністична партія (боротьбистів).

Влітку 1919 р. взаємини між більшовиками та боротьбистами були доволі напруженими. В першу чергу через централізаторську політику КП(б)У. Однак, до збройної конфронтації справа не дійшла. Тодішнє офіційне ставлення КП(б)У до діяльності боротьбистів було висловлено у доповіді члена Політбюро ЦК КП(б)У А.Бубнова у жовтні 1919 р. Він підкреслив, що за своїм складом УКП(б) була дрібнобуржуазною інтелігентською партією, що майже не мала у своєму складі робітників індустріальних районів, але включила до своїх лав чимало селян-бідняків. А.Бубнов зауважив, що найбільшим авторитетом боротьбисти користувались серед селянства Правобережної України (особливо Волині, дещо менше Поділля та Київщини) і Полтавщини⁹.

У доповіді також говорилось про те, що збереження окремої партії боротьбистів буде нібито сприяти тільки посиленню їхніх коливань в сторону куркульських елементів та куркульської ідеології. А.Бубнов визначив такі основні прояви „коливань” боротьбистів: 1) орієнтація на внутрішні українські сили, що означало підтримку лозунгу самостійності України під прикриттям формального визнання федерації з Росією; 2) постійна опозиція радянській земельній та продовольчій політиці; 3) об’єднання боротьбистів з «незалежниками», які активно брали участь в антибільшовицьких повстаннях 1919 р.; 4) намагання відмежуватись від КП(б)У, підкреслювання її російського характеру та погляд на себе як на єдиного представника українського пролетаріату¹⁰. Доповідач вважав також помилковим рішення ЦК КП(б)У про включення представників УКП(б) до радянського уряду, пропонував добитися зникнення УКП(б), як окремого суб´єкта політики. Цієї мети можливо було добитись тільки шляхом об´єднання КП(б)У і УКП(б).

Питання стосунків з боротьбистами спеціально розглядалось на засіданні ЦК РКП(б), який у резолюції „Про радянську владу на Україні” (21 листопада 1919 р.) наполягав на необхідності створення єдиного всеукраїнського революційного комітету із 5 осіб: 3-х більшовиків та 2-ох боротьбистів. Таке рішення, однак, схвалювали далеко не всі представники ЦК КП(б)У. Свідченням цього є те, що 30 листопада 1919 р. перевагою тільки в один голос (8 проти 7) було прийнято рішення про включення боротьбистів до українського радянського уряду. 11 грудня було утворено всеукраїнський ревком із п’яти чоловік, до якого увійшов представник від УКП(б) Г.Гринько¹¹.

17 грудня 1919 р. після складних переговорів нарешті було підписано 2 угоду про співробітництво між двома комуністичними партіями України . Проте, незважаючи на це, стосунки між двома партіями продовжували залишатись досить-таки напруженими. Так, 30 грудня 1919 р. завідувач оргцентром УКП(б) О.Шумський сповіщав членів партії про те, що в той час, коли український пролетаріат під проводом УКП(б) напружує всі сили у боротьбі за визволення України від білогвардійців, в Києві більшовики розпочали пряму „травлю” боротьбистів. Створилась напружена атмосфера, поширювались навіть чутки про те, що у Білій Церкві, Радомишлі і навіть у Києві між боротьбистами та більшовиками уже йдуть бої .

Дещо іншою була ситуація на Волині, де вплив боротьбистів був особливо великим. Там, навпаки, частина співробітників губкому КП(б)У виступила за створення міцного союзу між більшовиками та боротьбистами. На

Гомельській партійній нараді (грудень 1919 р.), група відповідальних працівників Волинського губкому КП(б)У на чолі з Г.Лапчинським, П.Поповим, П.Слиньком висловилась за створення окремої самостійної Української комуністичної партії, що б організаційно була незалежною від РКП(б). Отже, керівники цієї групи, яких пізніше назвали «федералістами», підтримали один із головних програмних постулатів УКП(б), з якою вони до того ж вимагали заключити міцний політичний союз. Однак, Гомельська партійна нарада більшістю голосів відкинула пропозиції боротьбистів та «федералістів», а через деякий час Г. Лапчинський разом з кількома своїми прихильниками був виключений з лав КП(б)У¹⁴.

Переважній більшості членів КП(б)У зовсім не імпонувало те, що боротьбисти поступово почали завойовувати прихильність робітників багатьох промислових підприємств та заводів Києва, деяких інших міст Правобережної України. Свідченням зростання авторитету УКП(б) серед населення регіону був з´їзд рад в Житомирі, що майже одноголосно відкинувши проект більшовиків, проголосував за резолюцію, яку запропонував П.Любченко - один із лідерів боротьбистів. У цій резолюції з´їзд відзначив, що два попередні провали соціалістичної революції на Україні відбулись завдяки відірваності керівників КП(б)У від українських пролетарських мас і невикористання більшовиками революційних сил України¹⁵.

На початку 1920 р. між керівниками УКП(б) та КП(б)У продовжувались напружені та складні переговори. Українські більшовики на чолі з першим секретарем КП(б)У Х.Раковським звинувачували боротьбистів у тому, що вони створили так звану «Волинську Революційну раду», що виступила проти більшовиків та на Волині нібито керували збройним виступом колишнього отамана Запорізького корпусу УНР Волоха¹⁶. Лунали також звинувачення у тому, що УКП(б) відіграє контрреволюційну роль в Україні, йде на зустріч «шовіністичній петлюрівській інтелігенції», виступає проти росіян тощо. Регіональні відділи КП(б)У приймали відозви, в яких містились заклики до рішучої боротьби проти УКП(б) і відкидалась будь-яка можливість укладення союзу з нею. Так, в резолюції Київської міської конференції КП(б)У від 25 лютого 1920 р. містилась вимога викрити контрреволюційну діяльність партії боротьбистів. Підкреслювалось, що «ні про яке об´єднання партій не може бути в даний момент й мови, оскільки партія боротьбистів налічує 15 тис. членів, в значній мірі із колишніх і не лише колишніх петлюрівців...» .

Керівництво КП(б)У добре усвідомлювало, що авторитет боротьбистів серед населення Правобережної України (особливо серед селянства та української інтелігенції) зростав в першу чергу через те, що зовсім мало більшовиків знали українську мову, тому не могли навіть виступити належним чином на зборах перед громадянами. Тому 26 лютого 1920 р. правління КП(б)У у своїй відозві вимагало провести негайну мобілізацію всіх комуністів, котрі добре знали українську мову, для проведення партійної праці на Правобережної України. Але, судячи із усього, справи з агітаційною роботою на українській мові і надалі продовжували залишатись незадовільними¹⁸.

В цей же самий час ЦК КП(б)У надіслав до всіх місцевих партійних осередків резолюцію, в якій було запропоновано розпочати відкриту кампанію проти боротьбистів. Передбачалось оголосити керівництву УКП(б) ультиматум про необхідність розпуску партії, а одночасно виключити боротьбистів зі складу радянського уряду та місцевих ревкомів. Розпочалась демагогічна пропагандистська кампанія більшовиків проти боротьбистів. Про це, зокрема, писав секретар Київської організації УКП(б) Приходько. Він відмічав, що серед місцевого населення більшовиками поширюється вигаданий циркуляр С.Петлюри про приєднання бійців УНР до лав боротьбистів. Таким чином робилась спроба компрометації боротьбистів серед населення¹⁹.

Суперечливими та складними були взаємини між більшовиками та боротьбистами і на Поділлі. Наприкінці 1919 р. в умовах білогвардійської окупації тут діяв підпільний ревком, до якого увійшло по одному більшовику, боротьбисту та борьбисту (представнику партії лівих есерів в Україні). За три дні до вступу червоноармійців до Вінниці він проголосив радянську владу. Але 2 січня 1920 р. Подільський губернський ревком було реорганізовано²⁰. З його складу за невиконання бойового наказу було виключено представника борьбистів а їхнє місце - надано боротьбистам, хоч вони цю пропозицію не прийняли. Оскільки більшовиків на Поділлі було небагато, а допомоги з боку ЦК КП(б)У майже не було, майже всі відповідальні посади у Вінниці зайняли спочатку боротьбисти. І тільки 23 січня 1920 р. з Харкова прибуло 7 відповідальних працівників, відряджених ЦК КП(б)У на Поділля. Саме їм було передано керівництво відділами, основні державні і адміністративні посади, а боротьбистів залишили рядовими співробітниками.

Загалом же на початку 1920 р. у тій частині Поділля, яка була під контролем радянської влади (Кам´янець-Подільський разом з деякими іншими населеними пунктами в цей час фактично знаходився під польською окупацією, хоч формально там знаходились державні та адміністративні органи влади УНР), діяли дві комуністичні партії: КП(б)У та УКП(б). Боротьбисти не були чисельними, але мали великий авторитет серед місцевої української інтелігенції. Крім того, вони проводили ефективну агітаційну роботу серед частин Червоної Української Галицької армії, що опинились в цей час на Поділлі. З боротьбистами місцеві більшовики проводили скриту боротьбу, намагалися ізолювати їх від впливу на село²¹.

У лютому 1920 р. боротьбисти створили свої осередки майже в усіх повітах Подільської губернії, однак їхній вплив у містах і містечках не був значним. Вони робили спроби працювати серед членів профспілок, але успіху там не добились, після чого переключились на працю виключно в сільській місцевості. Відносини між боротьбистами та більшовиками були „дипломатичними”, але напруженими. Осередками КП(б)У робились спроби перетягнути до себе „найкращих” боротьбистів. І часто вони були успішними . Серед рядових членів УКП(б) спостерігались хитання.

Ставлення Подільського губкому КП(б)У до УКП(б) однозначно було негативним. Це яскраво продемонстрував виступ першого секретаря Подільського губернського губкому КП(б)У А.Хвилі на I-й Подільській губернській конференції КП(б)У 13 лютого 1920 р. Він, зокрема, зауважив, що тепер всі ті, хто виступає проти більшовиків, приєднуються до боротьбистів, внаслідок чого УКП(б) чисельно збільшується, і в ній відчувається «петлюрівський дух» . А.Хвиля відмітив, що боротьбисти у своїй роботі спираються передусім на національні почуття українського селянства і цю зброю потрібно з їх рук вибити, а саму партію змусити саморозпуститись. У прийнятій губернською конференцією резолюції перед осередками КП(б)У Подільської губернії ставилось завдання: добитись ліквідації всіх організацій боротьбистів та позбавити їх місць у губернському і повітових ревкомах .

Врешті-решт 16 березня 1920 р. УКП(б) під тиском КП(б)У провела свою позачергову всеукраїнську конференцію, на якій було прийнято рішення: розпустити партію і приєднатись до лав більшовиків. Поділяємо думку тих дослідників, які вважають, що таким чином боротьбисти хотіли уникнути відкритої конфронтації з КП(б)У і намагались реалізувати свої програмні настанови в межах єдиної комуністичної партії України. 24 березня 1920 р. була прийнята постанова ЦК КП(б)У про ліквідацію партії боротьбистів. Її члени отримували можливість стати членами КП(б)У .

Щоправда, тимчасове бюро приймало до лав більшовиків тільки тих колишніх членів партії, які вступили в до УКП(б) ще до білогвардійської окупації України, інших дуже ретельно перевіряли. Було створено ліквідаційні комісії в складі трьох осіб, куди увійшли і представники ліквідованої УКП(б). Зокрема до подільської «трійки» було включено колишнього боротьбиста Козачука, волинської - Помаленького, київської - Любченка²⁶. Друковані органи УКП(б), зокрема часопис «Боротьба», припинили своє існування.

Вступ боротьбистів до лав КП(б)У призвів до значного збільшення українців у лавах цієї партії, збільшив її вплив на селянство. Хоча прихована боротьба між «українською» та «російською» течіями в лавах КП(б)У спостерігалась протягом всіх 1920-х рр., навіть деякі противники політики «українізації», зокрема Д.Лебідь, автор відомої теорії про «боротьбу двох культур», поставились до такого об´єднання позитивно. У своєму виступі на VI-й всеукраїнській конференції у серпні 1923 р. він змушений був визнати, що «боротьбисти внесли здорове повітря в нашу справу постановки і розв´язання національного питання, бо фактично ми були русифіковані і зовсім не цікавились національними властивостями» .

Отже, наприкінці 1919 р.- на початку 1920-х рр. осередки УКП(б) мали значний вплив на українське селянство, інтелігенцію, частину пролетаріату Правобережної України. Вони фактично допомогли більшовиками встановити свою владу в досліджуваному регіоні. Але взаємини між керівниками УКП(б) та КП(б)У були складними. В першу чергу, через різний підхід до вирішення національного питання. Погодившись під прямим тиском більшовиків на саморозпуск, боротьбисти почали втілювати свої програмні положення вже в межах більшовицької партії. Саме вони фактично започаткували політику «українізації» 1920-х рр., але це вже тема для іншого дослідження.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Равич-Черкаський М. Історія Комуністичної партії (більшовиків) України// Вісті ВУЦВК. - 1923. - 2, 7 березня; 2. Лихолат А.В. Здійснення ленінсько-національної політики на Україні (1917-1920). -К., 1967; 3. Білошицький С. В. Формування монопартійної системи в Україні: передумови, форми і методи (1917 - перша половина 20-х рр.): Автореф. дис. канд. іст. наук/Донецький національний ун-т. - Донецьк, 2001; Єфименко О. Г. Українські політичні партії та їх роль у розвитку державотворчих процесів в Україні (1917-1920 рр.): Автореф. дис. канд. іст. наук/ Харківський держ. ун-т ім. В.Каразіна. - Харків, 1998; Козак О.В. Багатопартійність на Україні (1917-1925 рр.). Історіографія проблеми: Автореф. дис. канд. іст. наук/ Харківський національний ун-т ім. В.Каразіна. - Харків, 1999; 4. Любовець О. М. Партія боротьбистів в українській революції 1917-1920 рр: Дис. канд.іст. наук/ Київський державний ун-т ім. Т.Шевченка. - К., 1993; 5. Панчук М.І. Життя і смерть Олександра Шумського//Про минуле заради майбутнього.- К.: Видавництво при Київському державному університеті, 1989. - С. 319-332; Польовий Л.П. Нарком Григорій Гринько// Там само. - С.332-341 та інші праці; 6. Центральний державний архів громадських об´єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф. 57. -Оп.2. - Спр. 260.- Арк.9; 7.Там само. -Арк. 15; 8. ЦДАГО України. - Ф.57. -Оп.2. - Спр.367. - Арк.37; 9. ЦДАГО України. - Ф.57. -Оп.2. - Спр. 260. - Арк. 76-78; 10. Там само. - Арк.77-78; 11. ЦДАГО України. - Ф.57. -Оп.2. - Спр.367. - Арк. 128; 12. ЦДАГО України. - Ф. 57. -Оп.2. - Спр. 260.- Арк.9, 125; 13. ЦДАГО України. - Ф. 57. -Оп.2. - Спр. 260.- Арк. 141; 14. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. - К.: Либідь, 1993. - С. 184-185. 15. ЦДАГО України. - Ф. 57. -Оп.2. - Спр.259. - Арк.17; 16. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр.470. - Арк.12-13; 17. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 145. - Арк.10; 18. Там само. - Арк. 18-19; 19. Там само. - Арк. 45; 20. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 258. - Арк 1, 1 зв; 21. Там само. - Арк.2; 22. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 258. - Арк 6; 23. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. Спр. 257. - Арк.1, 4; 24. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.20. - Спр. 257. - Арк.15; 25. ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп.2. - Спр. 470. - Арк. 141; 26. ЦДАГО України. - Ф. 57. - Оп.2. - Спр. 469. - Арк. 138, 141; 27. Вісті ВУЦВК. - 1923. - 28 серпня.