Минуло більше 60 років після закінчення Великої Вітчизняної війни. Та намагання зрозуміти, що сталося у ті страшні роки, змушують дослідників знову і знову аналізувати події, пов’язані із війною. Незважаючи на значну кількість наукових студій, багато питань ще потребують свого вивчення або переосмислення. Такий стан викликаний тим, що у радянські часи історія цієї війни, по суті, перетворилася на героїчне полотно, героями якого ставали партія, полководці, народні маси. Створена героїко-патріотична концепція і засекреченість архівних документів довгі роки не давала можливості науковцями визначити реальну картину того, що відбувалося у часи. Все сказане стосується й історії радянської медицини у період Великої Вітчизняної війни, тому метою даної статті є висвітлення умов діяльності медиків під час гітлерівської окупації області.

Існує велика кількість фундаментальних праць, наукових досліджень, науково-популярних видань і окремих статей з цієї теми. Але в них описуються лише подвиги докторів і замовчуються умови їх роботи [17, 30]. До того ж, більша частина з них написана медичними працівниками і присвячена організації радянської охорони здоров´я під час війни [11, 18, 19, 21 та ін.]. У Харківському історичному музеї зберігаються спогади лікарів, що працювали на окупованій території, які ще не використовувалися у наукових публікаціях [1-10].

Актуальність даної теми викликана необхідністю розуміння дійсного стану умов життя людей на окупованій території й можливості не просто виживання у жахливих умовах, а ще й збереження людяності, чого бракує у сучасному суспільстві.

Будучи військовозобов’язаними, більшість лікарів у Харківській області були мобілізовані. Вони працювали не тільки на фронті, а й у тилових госпіталях.

З початком війни у Харківській області розгорнулись госпіталі різного профілю. У серпні- вересні 1941 року їх нараховувалось 56, де лікувалось 40-50 тис. бійців та офіцерів Червоної армії [34, с. 27]. Намагаючись допомогти пораненим, медики проводили операції навіть під час бомбування та артобстрілу.

20 вересня 1941 року гітлерівці почали захоплення області. 25 жовтня ц.р. з метою запобігти оточення війська радянське головнокомандування надало військам наказ залишити Харків.

Звичайно, багато медичних працівників опинилось на окупованій ворогом території. Причини були різні: хтось не встиг евакуюватися, хтось не захотів покидати домівку через стан здоров’я, вік, а то й навіть тому, що вірили у швидкий розгром ворога.

Медиків, що не евакуювались, німці направляли на роботу до своїх госпіталів, які стали діяти в області. Від кваліфікації лікарів і медичних сестер залежало і ставлення до них окупантів. Багато докторів, маючи великий досвід, добре лікували пацієнтів, тому поступово завоювали у гітлерівців повагу. Їм певною мірою довіряли, до їх висловлень прислуховувались й іноді навіть виконували їх побажання. Звичайно, харківські медики у такій ситуації скористались можливістю, щоб допомагати місцевим жителям, військовополоненим, пораненим, партизанам.

Багато медичних працівників займалися підпільною роботою, прикриваючись службою у німецьких госпіталях.

Серед них виділяється передусім Олександр Іванович Мєщанінов. Напередодні війни він очолював 9 лікарню, розташовану на Холодній горі. За віком до армії Мєщанінова не мобілізували, та після відкриття на базі його лікарні госпіталю він там постійно перебував. Олександра Івановича хотіли евакуювати, однак відданість справі не дала можливості це зробити. До останньої години він оперував і коли пішов додому, щоб забрати валізи для від’їзду, виявилося, що міст зруйнований і добратися до свого будинку він не зможе. Тому Мєщанінов повернувся до лікарні і наказав своїм підлеглим йти шукати поранених червоноармійців і приносити їх до клініки. Крім того, у шпиталі знаходилось багато поранених, яких не встигли евакуювати. Тому, адміністрація лікарні, намагаючись врятувати червоноармійців від полону, переконала німецьку владу, що у лазареті знаходяться хворі на висипний тиф.

У холодногорській тюрмі, що знаходиться неподалік від лікарні, гітлерівці розгорнули шталаг № 363 для військовополонених. Тут перебувало понад 20 тис. осіб. Як і у всіх концтаборах, створених окупантами, тут лютував голод, антисанітарія. За спогадами очевидців, тут щодня від голоду і виснажливої праці помирало до 200 осіб.

Олександр Іванович зумів вмовити німецького головного лікаря, щоб той дозволив йому відкрити при 9-й лікарні спеціальне відділення для лікування полонених. Таке відділення було відкрито. У медичному пункті концтабору відбирали таких в’язнів, що потребували госпіталізації, і відправляли до лікарні. Очолював тюремний медпункт Костянтин Романович Сєдов, йому допомагали Сергій Петрович Іванісов, Іван Пилипович Фунтіков, Анатолій Васильович Козьмін та Дмитрієв. Щоб забезпечити якомога більшу кількість військовополонених допомогою, було відкрите ще одне відділення у приміщенні 7-ї поліклініки. Однак крім дозволу відкрити відділення для лікування виснажених полонених, медпрацівники нічого не отримали. Перед ними постали проблеми не тільки лікування нещасних, а ще і їх годування. Олександр Іванович звернувся за допомогою до населення. Харків’яни відгукнулися на цей заклик, а згодом вдалося організувати збирання продуктів у сільських районах області. Часто, коли продуктів харчування для поранених бракувало, лікарі віддавали свої пайки. Поранених, що одужали, ніхто не збирався повертати до концтабору. І знову ж таки за допомогою населення медперсонал лікарні людей, що одужали, зумів забезпечити цивільним одягом, документами та допомогти продовжити боротьбу.

Добувати необхідні документи Мєщанінову допомагав син його друга Юрій Узуньян. Юнак на початку війни був поранений, лікувався у Харкові, у батьківському домі. І коли німці захопили Харків, він пішов працювати до райбугомістрату. Працюючи у 8-му райбургомістраті (на Холодній горі), Ю. Узуньян організував групу із 5 осіб. Вони діставали бланки «аусвайсів» втікачам і кандидатам на вивезення до Німеччини. Патріоти підробили 20 перепусток і допомогли 4 полоненим.

Із 550 арештантів, що знайшли прихисток у лікарні з квітня до листопада 1942 р., жоден не повернувся до тюрми. У 1942 році втечі набувають масового характеру. Вони не припиняються й після того, як професор Мєщанінов одержав наказ від начальника концтабору з вимогою, щоб полонені утримувалися в лікарні «до стану, коли вони можуть бути переведені у приміщення, які охороняються більш надійно». Але медперсонал лікарні продовжував рятувати військовополонених. Майже 2 тис. червоноармійців залишилися жити завдяки допомоги О.І. Мєщанінова та його соратників [5].

Оскільки втечі з лікарні Мєщанінова не припинялися, у листопаді 1942 року полонених вирішено було перевести до 1-ої лікарні, яка також стала осередком рятування радянських військовополонених у Харкові.

1-у міську лікарню очолювала Віра Федорівна Никитинська, яка, як і О.І. Мєщанінов, допомагала пораненим і хворим радянським воїнам. Лікарі «оперували» полонених (переважно вночі): робили розрізи шкіри на животі й накладали шви. Ставлячи діагноз гострого апендициту або виразки шлунка прописували їм постільний режим, а незабаром виводили із шпиталю.

Здійснювалося це різними засобами: кілька разів вдалося провести врятованих за чужими перепустками; залишали на ніч у трупарні, звідки можна було вийти (вона не охоронялася); користувалися ходами через підвальні двері на вулицю тощо. Під опікою 1-ої лікарні опинився пересильний госпіталь для військовополонених, розташований по сусідству у приміщенні 13-ї школи. Віра Федорівна домоглася, щоб полонені лікарі Попов, Розмазанов, Джиндзалідзе, Пурганов, Аршуньян почали працювати у лікувальних закладах [4, арк. 10]. Кількасот полонених у такий спосіб опинились на волі. Серед них і майбутній Герой Радянського Союзу льотчик М.О. Соболєв.

Щоб врятувати поранених червоноармійців, лікарі 6-ї поліклініки після відступу радянських військ з міста перенесли пацієнтів до приватних осель. Вони не полишили поранених напризволяще, а продовжували їх лікувати і годувати.

Від примусового відправлення на роботу до Німеччини рятувала Харків’ян лікар 2-го туберкульозного диспансеру Ксенія Олександрівна Іліаді. Вона надавала довідки про захворювання туберкульозом тим, хто не хотів від’їжджати з батьківщини. Інколи, щоб врятувати людину, їй доводилося накладати штучний пневмоторакс на здорові легені. Після війни у своїх спогадах К.О. Іліаді відзначала, що рятувати людей, особливо підлітків, від рабства - її обов’язок і як лікаря, і як громадянина своєї держави [див. 1].

У лютому 1943 року Харків вперше був звільнений від гітлерівців. Тут знову розташувалось багато різноманітних госпіталів. Однак через місяць німці відбили місто і ще п’ять місяців хазяйнували в ньому.

Із 15 тис. поранених, що проходили лікування у харківських лікарнях, не встигли евакуюватися 3 тисячі. Потрапивши у гітлерівські лабети, багато хто з них загинув мученицькою смертю. У березні 1943 року гітлерівці підпалили один із корпусів військового шпиталю на вул. Тринклера, де заживо згоріло або було розстріляно при намаганні врятуватися 250 осіб [4, с. 10].

Під час другої окупації Харкова 1-у лікарню німці зайняли під свій військовий шпиталь, а шпиталь для військовополонених перенесли у приміщення 13-ї школи на вул. Карла Маркса. Працювати стало набагато важче, ніж у 1-й лікарні. Шпиталь став схожий на концтабір. Скрізь був колючий дріт і посилена охорона. Та незважаючи на це, мужні лікарі, медичні сестри, санітарки продовжували надавати допомогу полоненим. Після війни, згадуючи ті події, Віра Федорівна казала, що ніколи не вважала, що робила щось героїчне. Вона робила свою повсякденну, іноді не зовсім звичайну працю [10].

Свою гуманну місію, перебуваючи у Харкові, виконували медичні робітники П.С. Делевський, М.О. Мєщанінова, В.І. Воротинцев, Т.В. Радіонова, Н.Я. Семеренко, Л.В. Бонда, Н.П. Протопова, О.В. Поддубна, П.К. Давиденко та багато інших.

У березні 1943 р., під час відступу радянських військ із Харкова, у підвалі напівзруйнованої лікарні Нової Водолаги залишилися 73 важкопоранених бійці, яких не можна було транспортувати. Півроку лікарі на чолі з хірургом Ю.Ю. Вороним надавали їм необхідну медичну допомогу й забезпечували продуктами харчування. Німецькій владі було сказано, що серед поранених є хворі на черевний тиф, тому гітлерівці не показувалися у лікарні. Майже всі поранені видужали й надалі продовжили боротьбу з ворогом [11, с. 143-144].

Завідувач інфекційного відділення Богодухівської лікарні М.О. Козловський лікував у себе у відділенні хворих військовополонених і допомагав їм втікати, видаючи фіктивні довідки про те, що вони є місцевими мешканцями [10].

Так само вчиняли й інші групи лікарів, очолені Е.Я. Сербіновою у Колонтаєві Краснокутського району, Е.Г. Стремедловською із с. Баранового Шевченківського району, лікарі С.О. Головіна з Борової, Б.А. Юрчук з Лихачово та багато інших. Вони також допомагали молоді, надаючи довідки про хвороби або проголошуючи цілі райони тифозними.

Брали участь медики і у партизанському русі на Харківщині. Наприклад, з Краснокутським партизанським загоном була пов´язана Ельза Яківна Сербінова, лікар села Колонтаївка того ж району. Естонка за національністю, вона добре знала німецьку мову й проголосила себе німкенею, щоб увійти у довіру до окупантів. Разом із своїм чоловіком та медсестрою Марією Кононенко вона викопала та обладнала під будинком лікарні спеціальне приміщення, де переховувала поранених партизан, червоноармійців та підпільників. Коли окупанти почали проводити масові розстріли полонених і населення над яром за селом, Сербінова разом з м. Кононенко і партизанами вирушила до цього місця, щоб дізнатися, чи, може, хтось вижив. На мотузці Е. Сербінову спустили у яр. Там вона серед розстріляних знайшла поранених. Партизани витягнули їх нагору і повезли до лікарні. Потім такі експедиції повторювались не раз, було врятовано багато життів. Пізніше один із врятованих, солдат Шведов, писав: «Шановна Ельза Яківна! Рятуючи нас від смерті, Ви самі були у смертельній небезпеці... З Вашим ликом у серці, за ваші муки і страждання я жорстоко мщу тепер ворогові» [див. 2]. Крім цього, завдяки довірі гітлерівців, Ельза Яківна знала, коли буде чергова мобілізація для відправки на роботу у Німеччину. Вона попереджала молодь, і ті, хто підлягав мобілізації, негайно ховалися у лісах.

Дуже часто партизани потребували стаціонарного госпітального лікування. Їх привозили під виглядом місцевих мешканців у цивільні лікарні й довіряли турботам медиків, передусім, що були зв´язані з партизанським рухом. Якщо такої можливості не було, то поранених і хворих партизан тайкома доставляли на конспіративні квартири місцевих мешканців, що були заздалегідь підготовлені для їх госпіталізації та лікування. Господарями таких квартир нерідко були представники медичних професій. Однією з них була лікар Олександра Калинівна Макаренко, що була зв´язана з партизанським загоном під командуванням І.Я. Мірошниченка [9, 11]. її помешкання розташовувалось на Лисій горі поруч із глибоким яром. Це давало можливість непомітно доставляти туди хворих і поранених. Звісно, переховуючи у себе поранених, жінка наражалася на велику небезпеку. Будь-якої миті до квартири могли вдертися гітлерівці. Часом тільки чудо та винахідливість рятували життя їй самій та пораненим. Про один з таких випадків О.К. Макаренко розповіла у своїх спогадах: одного разу, коли у неї знаходився важкопоранений, до квартири зайшли німці. Оскільки О.К. Макаренко за фахом була гінекологом, то сказала, що в квартирі знаходиться породілля, і, крім цього, у жінки, що народжує, є ознаки висипного тифу. Оскільки німці дуже боялися тифу, вони відразу залишили квартиру [див. 7].

Всі вони ризикували власним життям. Не раз погрожував покарою О.І. Мєщанінову німецький лікар. Однак менш іменитих лікарів окупанти безжалісно розстрілювали на очах у інших. Так у 1-й лікарні терапевтичним відділенням завідував І.Н.Рахманінов. Коли військовий лікар Ганс Штапперт дізнався, що із цього відділення втекло декілька в’язнів, він викликав усіх завідуючих відділеннями до себе і звинуватив І.Н. Рахманінова у тому, що він погано стежить за своїми пацієнтами. І.Н. Рахманінов відповів, що він лікар, а не кат. Розлючений Штапперт застрелив мужнього лікаря.

Не можна не сказати, що дійсно тільки на Харківщині десятки медиків, не зважаючи ні на яку небезпеку, виконували свій лікарський і громадянський обов´язок, надаючи допомогу військовополоненим, партизанам і підпільникам, нехтуючи навіть власним життям. Багато хто з медиків після перемоги отримав нагороди. Так О.І. Мєщанінов був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, Е.Я. Сербінова - орденами Леніна та Червоної Зірки й медаллю «Партизану Великої Вітчизняної війни» І ступеня.

Отже, залишаючись на окупованій території, медичні працівники вели боротьбу з ворогом, передусім, що продовжували виконувати свій професійний обов´язок, надаючи допомогу пораненим партизанам, рятуючи життя військовополоненим і місцевих жителів. І вдавалось їм це робити завдяки власному авторитету, заробленому завдяки співпраці із окупантами.

Дана тема потребує подальшої розробки, передовсім у напрямі співпраці медичних працівників з окупантами.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Автобіографія К.О. Іліади Харківський Історичний Музей (далі - ХІМ), НДФ-2523; 2. Автобіографія Е.Я.Сербінової ХІМ, НДФ-7638; 3 Боевая характеристика О.К. Макаренко ХІМ, НДФ-2935; 4. Звіт про роботу підпільних парторганізацій і партизанський рух у Харківській області в період тимчасової німецької окупації 1941 - 1943 рік. ХІМ. Інв. № 11112; 5. Мещанинов А.И. Мой путь врача хирурга. Воспоминания. - ХІМ, НДФ-7695; 6. Спогади К.О. Іліади ХІМ, НДФ-2734; 7 .Спогади О.К. Макаренко про роботу у партизанських загонах під час Великої Вітчизняної війни. - ХІМ, НДФ-2933; 8. Спогади М.С. Матяша ХІМ, НДФ-7996; 9. Спогади командира партизанського загону Матвеева. - ХІМ, НДФ-2937; 10. Труфанова В.Ф. В суровые годы. Воспоминания. - ХІМ, НДФ-3534; 11. Медицина в солдатской шинели: Сборник к 45-летию победы. 1945-1990 гг. / Отв. ред. А.Е.Романенко и др. - К.: Здоровье, 1985. - 317 с.; 12. Донской Я.Е., Шаповал А.П. Люди в белых халатах. - Харьков: Прапор, 1966.- 102 с.; 13. Дудко М.О. Радянська медицина на службі у партизанів України. - К.: Здоров´я, 1966. - 83 с.; 14. Здравоохранение в годы Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг. / Под ред. М.И. Барсукова, Д.Д. Кувшинского. - М.: Медицина, 1977. - 575 с.; 15. Історія Харківського державного медичного університету, 1805-2005. / За ред. А.Я.Циганенка. - Харків: ХДМУ, 2005. - 742 с.; 16. Опыт советской медицины в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.: В 3-х т. Т. 3. / Под ред. Смирнова Е.И. и др. - М., 1958. - 578 с.; 17. Подвиги во имя Отчизны / Под ред. В.И. Исаева. - Харьков: Прапор, 1985. - 710 с.; 18. Сатрапинский Ф.В. Подвиги героев- медиков в годы Великой Отечественной войны. - Л., 1958. - 77 с.; 19. Скоробогатов А.В. Харків у часи німецької окупації (1941-1943). - Харків: Прапор, 2004. - 366 с.; 20. Хорош И.Д. Успехи здравоохранения в Харькове за 40 лет Советской власти. - Харьков, 1958. - 15 с.; 21. Вохмянин В.К., Подопригора А.И. Харьков, 1941-й. Ч. 1: У края грозы. - Харьков, 2008. - 100 с.