Україна з перших кроків свого незалежного існування проголосила невід’ємне право кожного її громадянина, незалежно від національності, на вільний прояв своєї етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. З метою послідовного дотримання цього принципу потрібно дбати не тільки про впорядковане сьогодення, але й про викриття «білих плям»в минувшині України. Особливе місце займають дослідження з історії України 20-х рр.ХХ ст. Складний міжнаціональний процес став характерною рисою вказаного періоду. Боротьба титульної нації за збереження державності тісно переплелась із прагненнями національних меншин України відстояти власну культурно-національну ідентичність. Складними й суперечливими стали взаємини населення із новою радянською владою. Компартія припинила безконтрольний розвиток громадського та культурного життя всіх народів. З метою ефективнішого впровадження соціалістичних ідей та контролю над громадянами було ініційовано створення нових державних установ. У даній статті зупинимо увагу на заснованих у 1920-роках секціях національних меншин, зокрема на єврейській.

Спеціальних праць, присвячених історії відділу національних меншин при НКВС або ж діяльності секцій національних меншин, немає. Однак відзначимо, що цього аспекту торкалися дослідники українського єврейства та фахівці з вивчення методів радянізації України. Так серед авторів, що дотично розглянули тему єврейських радянських державних органів, слід назвати Л. Місінкевича, М. Журбу, Л. Килимника, О. Зарембу, П. Слободянюка та ін¹. Також певну кількість фактичного матеріалу знаходимо у довідниках з етнології та історії². Варто окремо відзначити спільну працю вітчизняних та ізраїльських дослідників, де зроблено спробу розглянути всі основні аспекти діяльності євсекцій³.

Ілюструють діяльність євсекцій звіти, резолюції, листи, висновки, протоколи засідань, які на сьогодні сконцентровані у фондах архівів. Всебічно відстежити й розкрити форми й методи роботи державних органів серед національних меншин дає можливість фонд Центральної комісії у справах національних меншостей при ВУЦВК (Ф. 413) Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України та фонд Центрального комітету комуністичної партії України (Ф. 1., Оп. 20.) Центрального державного архіву громадських об’єднань України. Матеріали центральних державних архівів доповнюють документи архівів Вінницької та Хмельницької областей.

Прагнучи залучити все населення до соціалістичного суспільного експерименту, компартійна верхівка одночасно з проголошенням українізації декларувала забезпечення широких можливостей для господарсько-культурного поступу національних меншин. Спрямовувати й координувати роботу з обслуговування потреб некорінного населення республіки в контексті завдань радянізації громадськості були покликані спеціальні партійно-державні утворення.

Серед державно-адміністративних органів виділявся створений у жовтні 1922 р. при НКВС України відділ національних меншин. Його універсальні функції, поряд із формуванням класової свідомості й залучення до господарських і політичних форм радянського будівництва різнонаціональних громадян, передбачали «боротьбу з антирадянськими й контрреволюційними проявами в середовищі нацменшостей»⁴. Одним із специфічних напрямів діяльності відділу був адміністративний контроль за етноконфесійними громадами, національними кооперативними товариствами та громадсько-політичними об’єднаннями нацменшин. Заходи щодо цих громадських об’єднань відділ нацменшин здійснював у контакті з іншими силовими структурами та адміністративними органами: Нарком’юстом, Всеукраїнською надзвичайною комісією боротьби з контрреволюцією, Центральною міжвідомчою комісією у справах союзів та громад, що входила до складу Адміністративно-організаційного управління НКВС⁵.

29 квітня 1924 р. для більш ефективного проведення законодавчої та організаційно- практичної роботи серед національних груп створюється Центральна комісія національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВКу. Вона перебрала на себе в значно розширеному вигляді функції відділу нацменшин Наркомату внутрішніх справ, що так чи інакше стосувались діяльності національних громадських об’єднань. Новоутворений орган мав сприяти мирному будівництву та братерському співробітництву усіх національностей, їх матеріальному та культурному розвитку⁶. При губернських і територіальних виконкомах рад організовуються місцеві комісії й бюро ЦКНМ, головним завданням яких було погодження роботи адміністративних, господарських, культурно- освітніх установ, різних громадських організацій щодо забезпечення інтересів національних меншин. 29 лютого 1928 р. ВУЦВК затвердив нове положення про ЦКНМ та її місцеві органи.

Функції комісії значно розширилися й конкретизувалися. Їй надавалося право сприяти діяльності кооперативних та інших громадських об’єднань у національних округах і районах. Діяльність ЦКНМ та її місцевих органів у 20-ті роки, будучи пов’язаною розробкою й впровадженням у суспільну практику законопроектів у справах національностей, позитивно позначилась на багатьох сферах громадського життя національних меншин⁷. Проте значна кількість принципових проблем залишилась нерозв’язаною як через нестачу матеріальних засобів, так і з огляду на більшовицьку політику, що мала передусім пропагандистський характер, базувалась на пріоритеті класових інтересів пролетаріату і не була націлена на розвиток національних традицій та громадської самодіяльності населення нацменшин.

Особливе місце в системі управління національними відносинами займали національні секції агітації й пропаганди при партійних комітетах. У вересні 1921 р. ЦК РКП (б) ухвалив «Постанову про національні секції», згідно з якою євсекції були підпорядковані підвідділам національних меншин при відділах агітації і пропаганди на губернському, республіканському, а з 1922 р. і союзному рівнях. Керівним органом євсекцій на всесоюзному рівні було Центральне бюро євсекцій при ЦК ВКП (б). В Україні функціонувало республіканське Головбюро євсекцій при КП(б)У. Створені на початку 20-х років, вони діяли більш ніж у 30 окружкомах КП(б)У, поширюючи свій вплив на етногрупу республіки⁸. Основним змістом роботи секцій було згуртування «соціально близьких»прошарків населення нацменшин навколо постулатів комуністичної ідеології⁹. Єврейські національні секції виконували й інші специфічні функції: комуністичне виховання й радянізація єврейського населення на його рідній мові ідиш, нещадна боротьба проти іудаїзму, сіонізму, мови іврит, юдейських громадських організацій.

Основну масу членів євсекцій, у тому числі і їх керівництво, складали колишні члени єврейських соціалістичних партій Бунду, Фарейнікте, Поалей Ціон, що протягом 1920-1922 рр. вступили до компартії. Із активних діячів ЦБ Євсекції такі відомі прізвища: М. Левітан, А. Мережін, М. Рафес, М. Фрумкіна, О. Чемериський та ін. Вони належать колишнім активістам соціалістичного Бунду та Єврейського комуністичного союзу (Комфарбанду) ¹⁰.

Використовуючи відносну свободу дій, євсекції часто займали більш радикальні позиції, аніж центральні партійні органи. Загалом ці організації виконували корисну для радянської влади функцію знищення єврейської традиційної культури й незалежної єврейської політичної, ідеологічної та громадської активності руками самих євреїв¹¹. Так у протоколі засідання ЦБ Євсекції від 13 лютого 1923 р. йдеться про те, що робітники висловили докір євбюро за слабку діяльність серед єврейських робітничих мас. Одна робітниця сказала, що «єврейська культура пішла разом із Денікіним». На повторному засіданні робітників представникам євбюро вдалось розсіяти невдоволення, вказуючи на те, що саме радянська влада дала повну можливість розвитку культури на мові нацменшин¹².

Щоб прищепити юдеям стандарти радянського життя, євсекція вела невтомну боротьбу із традиційним способом існування громади. Вона виявилялася у всюдисущій агітації, закликах працювати у суботу, закритті культових споруд, обмеженні, а згодом - і забороні альтернативних комуністичній партії об’єднань тощо. Показовим є захід, проведений 1923 р. у Тульчині. Робітники в юдейські свята працювали і звернулись до єврейського населення із закликом наслідувати їх приклад. Комсомольці влаштували в Йом-Кіпур («Судний день», день посту, каяття й відпущення гріхів) великий карнавал з музикою, факелами, в якому взяли участь більше 2500 осіб. У клубі були проведені великі антирелігійні мітинги¹³.

Єврейські секції активно підтримували ідею землеоблаштування безробітних. Вони стали першою ланкою на шляху до забезпечення «народу книги»умовами та засобами для землеробської праці. З метою ліквідації наслідків погромів 1917-1920-х рр.та зменшення кількості безробітних серед жителів містечок, було створено організації допомоги громадянам єврейського походження. У 1920 р. це був Всеросійський громадський комітет допомоги потерпілим від погромів і стихійних лих (Євргромадськом), що у 1924 р. був перетворений у Комітет із земельного облаштування єврейських трудівників (Комзет). Діяльність цих організацій цілком контролювали функціонери євсекцій. Досить швидко було усвідомлено необхідність співпраці із закордонними єврейськими благочинними установами. З цією метою радянська влада налагодила стосунки із американською місією Джойнт та Американською адміністрацією допомоги (АРА), створених з метою фінансової підтримки євреїв, що постраждали внаслідок Першої світової війни і інших війн у країнах Європи й Азії. Також майже 10% усієї закордонної допомоги лягло на плечі Червоного Хреста, місії Нанесена, швейцарських комітетів в Берні й Цюріху, релігійних організацій. Однак євсекції і єврейський відділ Наркомнаца намагались повністю контролювати надходження гуманітарної допомоги і її розподіл на всіх етапах. Промовисто цю тезу доводить таємна постанова Агітпропу ЦК Євсекцій від 28 лютого 1925 р. З неї дізнаємося, що єврейський конгрес у Філадельфії, котрий був скликаний Джойнтом виключно з метою підтримки фінансування землеустрою євреїв в СРСР, у своїй резолюції, яка була прийнята «під тиском сіоністів та духовенства»не дав конкретних настанов про те, що зібрані кошти підуть на землеоблаштування євреїв СРС р. Натомість в резолюції був спеціальний пункт про допомогу колонізації в Палестині. Поряд з цим кампанія зі збору 15 млн. дол. проводилась під лозунгом фінансування аграризації євреїв СРС р. У зв’язку із цим завідуючий Євсекцією Кіпер висловлює занепокоєння, що гроші, зібрані для допомоги колонізації євреїв в СРСР підуть на інші цілі і пропонує головам окружних комітетів організувати збір звернень єврейських робітників до своїх земляцтв в Америці з вимогою здійснити тиск на Джойнт, з метою використання зібраних коштів для Радянського Союзу¹⁴. Та навіть тоді, коли кошти потрапляли до країни Рад, отримати їх мали змогу не всі. Чиновники передусім звертали увагу на соціальне походження та колишні заняття майбутніх землеробів. У той самий час, коли Джойнт зобов’язаний тісно співпрацювати з місцевими органами влади, намагався надати допомогу всім нужденним незалежно від національності та ставлення до існуючого ладу.

Закордонні організації вели планомірну підтримку єврейського сільського господарства, освіти, культури, традицій. Незважаючи на твердження єврейських секцій, що Джойнт та Агро- Джойнт підтримують переважно «класово чужі елементи»із середовища торгівців та кустарів, ці організації здійснювали свою філантропічну діяльність до початку економічної кризи у США наприкінці 1920-х- на початку 1930-х рр.

Не визнаючи напівмір в економіці, працівники євсекцій були схильні бачити тільки крайні форми і у культурному житті. «З одного боку, ми маємо грандіозний рух соціалістичного змагання мас, величезний антирелігійний рух, могутній похід культурної революції і за культурну революцію, а з іншого боку, - контрнаступ непмана, кулака та їх інтелігенції, шалений похід клерикалізму, припадки націоналізму й шовінізму, міщанського скептицизму й песимізму»¹⁵. Досягнення єврейських відділів нацменшин у культурному житті досить суперечливі. Серед прорахунків головним є нищення, на догоду новій ідеології, неповторних тисячолітніх традицій, але поряд із цим в рамках політики коренізації народжувалась нова пролетарська єврейська культура. Обов’язком євбюро Губнаросвіти було облаштування трудшкіл та дитбудинків, забезпечення їх вчителями, проведення конференцій, антиклерикальних та антихедерних кампаній, агітсудів над безграмотними та духовенством, відкриття бібліотек, хат-читалень, клубів для єврейських робітників, поширення євкомпреси та навчальної літератури¹⁶.

Отже, національна політика радянської влади мала ідейно-політичний та пропагандистсько- агітаційний характер, а не конструктивно державницький. Партійно-радянське керівництво робило все можливе, щоб схилити етнонаціональні групи до радянської влади, переконати їх в тому, що лише соціалістичний лад забезпечить їм належні умови життя й національно-культурний розвиток. Відновлення деяких елементів національно-персональної автономії значною мірою відбувалося завдяки діяльності євсекцій, яка набувала все більших масштабів. Однак її активність викликала невдоволення партійного керівництва. Йому ставало не до вподоби самостійне вирішення євсекціями деяких принципових, у тому числі кадрових питань. Головбюро євсекцій, на думку партійних керівників, намагалось стати політичним представником єврейського народу в Україні. Ось чому вже до кінця 1920-х рр.ці організації були розформовані, а їхні члени зазнали репресій.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Місінкевич Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля (20-30-ті рр.ХХ ст. ) - К.,2001; Килимник Л.. Предисловие // Еврейский вопрос: поиски ответа: Документы 1919-1926 гг. - Вып.1/ Под. общ. ред. В.Ю. Васильева. - Винница, 2003; Заремба О. Єврейська культура періоду національно- визвольних змагань в Україні (1917-1920) // Відродження. -2000. - №2. - С. 5-8; Слободянюк П. Єврейські общини Правобережної України: Наукове історико-етнологічне видання. - Хмельницький, 2005; 2. Національні меншини України у ХХ ст. : політико-правовий аспект. / Керівн. авт. кол. М. Панчук - К, 2000; Мала енциклопедія етнодержвознавства. - К, 1996; Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. - К,1993; 3.Краткая еврейская энциклопедия: Ред. И. Орен, Н. Прат. -У 9 т. - Иерусалим, 1996; 4. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.1. -Оп.20. - Спр. 1519. - Арк. 26; 5. Чирко Б.В. Національні меншини в Україні (20-30 роки ХХ століття). - К., 1995. - С. 16; 6. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). -Ф.413.- Оп.1.- Спр. 4. - Арк. 40; 7. Журба М.А. Громадські об’єднання українського села: етнонаціональні та міжнародні аспекти діяльності (20-30-ті рр.ХХ ст. )// Дис... д-ра іст. наук. -К., 2002. - С. 125; 8.ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 40. - Арк. 113-113зв; 9. Там само. - Спр. 747. - Арк. 10,11; Спр. 1519. - Арк. 3; 10. Див.: Еврейский вопрос: поиски ответа. - С. 307-332; 11. Краткая еврейская энциклопедия. - Т. 8. - С. 166; 12. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО).- Ф. П.1. - Оп.1. - Спр. 1711. - Арк. 5; 13. Там само. - Арк. 52; 14. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 2019. - Арк. 131; 15. ДАВО. - Ф. П.33. - Оп. 1. - Спр. 887. - Арк. 46; 16. ДАВО. - Ф. р. 925; Ф. П.1. - Оп.1. - Спр. 17111760.