Поширення кооперативної ідеї на теренах Волині відбулося наприкінці ХІХ - початкуХХ ст. і мало певні особливості, відмінні від інших територій етнічної України. Статус губернії як «окраїни» величезної Російської імперії, і разом з тим запровадження «особливої» політики царського уряду щодо таких адміністративних одиниць, не сприяли росту самоорганізації населення у питаннях поліпшення власного економічного становища. Будь-які спроби кооперування сприймалися владою як загроза монархічному режиму. Крім того, втручання політичного «Союзу руського народу» у розвиток кооперативного руху на Волині у 1905-1913р р. створило безпрецедентне для українських губерній протистояння безпосередньо в середовищі регіонального кооперативного руху.

Постать Д. Марковича широко висвітлена в сучасній українській історіографії. Його діяльність на літературній ниві глибоко розкрили дослідники, зокрема О. Засенко у передмові до перевиданих вперше за більше ніж шістдесят років творів письменника, які увійшли в збірку «По степах та хуторах» (Київ: «Дніпро», 1991).² У кінці 1992 р. визначною подією стала публікація «Я ніколи не забував про свій народ» вінницьких краєзнавців Л. Шпильової і М. Становича.³ У поданому авторами нарисі глибоко і всебічно розглянуті віхи життя і творчої праці письменника і чи не вперше висвітлені маловідомі сторінки його участі в громадських справах в Україні і, зокрема на Поділлі.

Декілька цікавих публікацій про Д. Марковича з’явилося в останні роки в журналах «Слово і час»⁴ і «Дивослово»,⁵ зокрема статтях І. Немченко, Ф. Білецького, В. Сороки та інших.

Творчу спадщину Д. Марковича глибоко дослідила С.А. Панченко у дисертації «Творчість Дмитра Марковича у контексті розвитку українського літературного процесу кінця XIX-початкуXIXстоліття» (Запоріжжя, 2000р.)⁶. Дисертант з глибоким знанням генези літературної творчості письменника та засобами наукового аналізу спадщини письменника довела неабияке значення його новаторських методів формування новітніх течій у розвитку української літератури.

Комплексний підхід у дослідженні кооперативної, громадсько-політичної діяльності Д. Марковича здійснив автор цієї публікації в книзі «З людьми і для людей... » (Дмитро Маркович в українському національно-визвольному русі: кінець ХІХ-початок ХХ ст.)».⁷ Але у всіх вищезгаданих працях мало висвітлена діяльність Дмитра Васильовича у боротьбі проти насадження ідеології великодержавного шовінізму на Україні, зокрема активна діяльність провідників православної церкви з Почаївської Лаври у підпорядкуванні кооперативних організацій Волині під керівництво сумнозвісного «Союзу руського народу».

У статті розглядаються деякі особливості деструктивної ролі політичного «Союзу руського народу» у розбудові кооперації Волині, висвітлюється спроба релігійних діячів тогочасної православної церкви підпорядкувати кооперативний рух під політичні цілі монархічного режиму Російської імперії, а також висвітлюються спроби Д. Марковича протистояти втручанню політичних і релігійних діячів у розбудову кооперативних товариств і їх спілок на території краю.

Варто зазначити, що на початку ХХ ст. зародження політичних партій лівого спрямування і водночас загострення політичної боротьби, активізація національно-визвольних рухів, передусім українського, польського, єврейського та інших народів, невдачі зовнішньої політики Російської імперії та глибока економічна криза створили революційну ситуацію в країні. Намагаючись всіляко запобігти критичному розвитку подій та з метою укріплення єдності «Великой Руси» і заодно влади царської династії, уряд сприяв виникненню низки політичних партій і організацій, які ставали носіями ідеї великодержавного шовінізму Російської імперії. Політичний чорносотенський рух, який, на думку відомого російського історика В. Кожінова, непорушно сповідав «християнсько-православні, монархічно-самодержавні і народно-національні переконання», виявився ідеологічною базою для такої партії, якою став створений у 1905 р. «Союз руського народу» (далі: «СРН»).⁸ Утворений «Союз» мав відвертий антисемітський характер та займав войовничу позицію проти інших народів, що намагалися мати свою державність, національну культуру, мову й релігію.

Відомо, що чорносотенський рух зародився, визрів та набув організованого характеру завдячуючи кращим представникам російської (і не тільки - В.Р.) інтелігенції та релігійних діячів. Власне кажучи, ідеологію чорносотенства ще до початку XX ст. забезпечило старше покоління відомих діячів чорносотенських організацій як, наприклад, Д.І. Іловайський (1832-1920),К.Ф. Головін (1843 - 1913), С.Ф. Шарапов (1850-1911), В.А.. Грінгмут (1851 - 1907), Л.А. Тихомиров (1852 - 1923), А.І. Соболевський ( 1856 - 1929), І.І. Восторгов (1864 - 1918).⁹

На Волині посіяна на здавна підготовлений грунт чорносотенська ідеологія швидко знайшла своїх прихильників і провідників у лоні Почаївської Лаври серед тенет словоблуддя духовних пасторів цієї обителі. До них приєдналися і склали кістяк найповажніших діячів «Союзу» сумнівні особи з числа далеко не російського походження, але котрі намагалися довести своє рабську покору перед «великим народом». Серед оприлюднених «Радою» діячів читаємо: «Грінгмут, Булацель, Доррер, Берг, Енгельгард, Храпель, Піхно, Юзефович, Крушеван... все перевертні з німців, молдованів і наших-таки українців, що відцурались свого рідного і пошились у «русские люди».¹⁰

Програмними документами «СРН» були визначені пріоритетні напрямки діяльності цієї політичної організації, які зводилися до укріплення царського трону, встановлення верховенства російської православної церкви та заволодіння товарно-грошовим обігом населення, зокрема сільським.

До негативних чинників, які істотно вплинули на поширення кооперативної ідеї на теренах Волині, необхідно додати кооперативний авантюризм помісної православної церкви на чолі з настоятелями Почаївської лаври. Підтримуючи з 1906 р. ідеї кооперації, провідники Почаєва розгорнули серед селянства значну пропагандистську роботу щодо створення споживчих, ощадно- позичкових та кредитних товариств. Виконуючи настанови керівників «Союзу» та вимоги статуту (п. 9) «просвіти народу для розвитку у населення свідомого політичного життя в дусі самодержавства і для розповсюдження серед населення християнських початків... шляхом влаштування читань, зборів, бесід, розповсюдженням книг і брошур відповідного напрямку та шляхом видання своїх газет, журналів і тощо», провідники Почаївської Лаври розгорнули широкомасштабні заходи.¹¹ На сторінках щоденної газети «Почаевские Известия», а після її зоборони, у «Почаевскому Листку», «Прибавлении к Почаевскому Листку» та інших видань на кшталт «Календарь и Еванглие» і «Часослов» значними тиражами пропагувалися ідеї «Союзу руського народу», які відверто закликали до створення ворожих відносин між євреями, поляками, німцями, чехами та іншими «недержавними» народами імперії.¹²

Діяльність «СРН» підтримували цар Микола II і російська православна церква. Саме тому ця чорносотенська організація користувалась всебічними привілеями на місцях, особливо на Волині. Не дивно, що після спроб значної частини свідомих службовців Волинської губернії протистояти поширенню прокламацій «союзників», губернатор Волині барон Штакельберг (його особу також нерідко згадували «патріоти» - В.р.) змушений був направити розпорядження мировим посередникам, у якому в категоричній формі вимагалося «дати негайно розпорядження волосним правлінням про те, щоб направлена селянам кореспонденція і газети видавались останнім безперешкодно».¹³ Свою «любов» і «раболепие» до царя «підтвердив і волинський народ» у зібраних і вручених цареві книгах з особистими підписами волинян. Збір підписів організували почаївські «союзники», першим особам якого вдалося «відвідати Царя і піднести йому за підписами всього вірного Волинського народу у 13 книгах вірнопіддану адресу про утвердження Самодержавія».¹⁴

За повідомленням провідника «Союзу» О. Дубровіна, на початку 1908 р. з 10 млн. усіх членів «СРН» імперії «одна Волинь, об’єднавшись за закликом Почаївської лаври, має 1 700 000 об’єднаних чорносотенців» (дані перебільшені О. Дубровіним більше, ніж у 5 разів - В.р.).¹⁵ Причини прихильного ставлення населення Волині до чорносотенських ідей потребують спеціального дослідження, але очевидним і безперечним є факт неабиякої ролі (як на нас, ролі вирішальної - В.р.) релігійних функціонерів від православної церкви та Почаївської лаври зокрема. З цього приводу у «Раді» читаємо: «Серце стискається з болю і обурення, коли читати ту проповідь ненависті до ближнього рясно уквітчану брехнею і безсоромною лайкою, а ще сумніше стає, коли згадати, що все це видає Почаївська лавра, сіють ту брехню і ненависть монахи, які ніби відреклися світа і присвятили себе на службу Божу: за редакторів того «Почаївського Листка» підписані архімандрит Віталій та ієромонах Іліодор, а благословив їх на таке нехристиянське діло намісник лаври, архімандрит Амвросій».¹⁶

На відміну від політичної боротьби у 1905-1907 роках, ситуація в економічній сфері країни схилялася на користь розвитку кооперативних установ. Засновники «Союзу» добре розуміли, що перемога на політичних теренах формується через вдале вирішення економічного добробуту населення. Тому у програму своєї діяльності вони заклали надзвичайно привабливий для простих людей розділ про економічну діяльність, який повністю дублював функції кооперативних установ і відверто зазіхав на вже існуючі та майбутні товариства, засновані на принципах самоорганізації без національних, релігійних та соціальних обмежень.

Без сумніву, почаївські «патріоти» зрозуміли, що опанування значними фінансовими можливостями кооперативних установ - найкращий засіб підтримати сам рух і його учасників у потрібному руслі політичних торів.

Для досягнення таких цілей вище духовенство Волині задіяло один із найефективніших видів зброї - друковане і пастирське слово. Для цього були залучені можливості друкарні при Почаївській лаврі - однієї з найкращих і потужних друкарень того часу. Митрополит Іларіон (І. Огієнко) стверджував, що до Першої світової війни цей видавничий орган мав найкраще устаткування, але «побіч релігійних видань там щораз більше друкували публікації російського імперіалістичного шовінізму».¹⁷ Поширене релігійне видання Лаври у вигляді щотижневика «Почаївський Листок» друкувалося з 1887 року.¹⁸ З приходом на посаду головного редактора «Листка» архімандрита Віталія у кінці 1903 р. значно збільшився тираж, змінилася тематика і характер діяльності часопису. Саме з появою нового редактора преподобного архімандрита Віталія Максименка - зрусифікованого українця (родом з села Липки на Волині - В.Р.), людини «з роздвоєною душею», на сторінках почаївських видань розпочалося насадження чорносотенської ідеології «СРН» і відверте розпалювання войовничого антисемітизму та людиноненависництва.¹⁹ Відомий український історик, громадський і державний діяч Д.І. Дорошенко у 1912 р. мав зустріч з цим і описував цю подію так: «На початку ХХ ст. Почаївський монастир під кермою спритних ченців, особливо настоятеля (ігумена) Віталія, зробився цитаделею т. зв. чорносотенського руху, який, ставлячи своїм гаслом боротьбу з польським та жидівським елементами і укріплення самодержавія, був, по суті, проявом російського націоналізму і з особливим завзяттям виступавпроти «мазепинства», себто українства на сторінках видаваного монастирем «Почаївськоголистка».

Особливого розмаху набули агітаційні та організаційні заходи з появою на теренах Волині вікарного єпископа Никона. Він з’явився тут у 1908 році після того, як його «викурив» з Поділля владика Серафим.²¹ Обійнявши посаду єпископа Кременецького, преподобний Никон розпочав масові акції з організації «союзних лавок» у підпорядкованих йому парафіях. Використовуючи унікальну можливість верховенства «союзників» у суспільних відносинах в єпархії та беззаперечну підтримку владики Антонія, преосвященний Никон з величезним завзяттям розпочав працю з організаційних питань та підпорядкування кооперативного руху під омофор особистого керівництва.

Проти антикооперативних заходів «союзників» неодноразово виступав Д. Маркович - український письменник, правозахисник, фундатор кооперації на Волині. Перебуваючи на Волині з початку ХХ ст., письменник активно долучився до становлення кредитної кооперації краю, створив перше сільське кредитне товариство в с.Михалківцях (1904р.) і плідно працював у поширенні кооперативної ідеї серед темного і неосвіченого селянства. Його статті у газеті «Рада» та окремо опубліковані нариси приносили неабияку користь початківцям кооперативного руху й застерігали населення від участі у політичній грі, яку затіяли релігійні ченці з Почаєва. Про відверті наміри ошукати селян і використати їхні кошти не на кооперативні цілі Д. Маркович вміло висвітлював у циклі своїх статей під рубрикою «Листи з Волині» (надруковані у 1906, 1908,1910, 1912, 1913 рр.- В.Р.), в яких автор дохідливою мовою переконував читачів у некооперативних намірах діячів від церкви.²² Низка його публікацій: «Діяльність почаївських союзників» (1910р.), «Ще про почаївський союз» (1910р.), «Пам’ятник Т. Шевченкові й наші «приятелі» (1912р.), «Кооперативний з’їзд та союзники» (1913р.) та інші торкалися розпалювання міжнаціональних стосунків серед населення Волині й викривали наміри представників шовіністичного союзу втягнути кооперацію у загострення ворожого ставлення до євреїв, поляків, чехів та інших «недержавних» народів.²³ Зокрема, у статті «Про споживчі товариства на Волині» він критикував стиль і методи організації та діяльності так званих «руських» крамниць, які намагалися запровадити почаївські «патріоти».

«Для союзників важно досолити жидові, - писав він, - а не взагалі повстати проти дуків- крамарів, що засіли по селах і визискують темного гречкосія».²⁴

Разом з тим, завдячуючи зусиллям єпископа Никона і його прихильників, «союзникам» в 1908 - 1910 рр.вдалося дещо зробити. При Лаврі вони заснували союзну крамницю, яка за півроку діяльності у 1909 році спромоглася при торгівлі борошном, крупами і сіллю отримати 3000 крб. збитків. Такі значні на ті часи кошти були покриті за рахунок зібраних народних «піврублів і рублів». Союзники започаткували чайну і читальню та завели три артілі з виробництва медальйонів, рамок і торгівлі іконами. Згодом відкрили свою майстерню для виробництва рамок, знаків, хрестів, образів, петель, ґудзиків та інших речей з деревини і металів.²⁵ Зрозуміло, що усі ці заклади про потреби споживачів піклуватися не збиралися, а обслуговували, в основному, меркантильні інтереси засновників і провідників «Союзу».

Наступним кроком єпископа Никона стала спроба створити Почаївський союз споживчих товариств, ідея організації якого виникла і обговорювалася на губернському з’їзді «союзних» старост у Почаєві 5-7 жовтня 1909 року. Квінтесенцією зібрання стали «пророчі» слова преосвященного Никона, що «Союз» «повинен вносити християнські початки правди і милосердя, замість пануючих тепер початків талмуда - обману і жорстокості».²⁶

Досить цікаву інформацію щодо діяльності одної з кращих союзницьких крамниць, тобто «Эмельчинской лавки русского народного потребительного общества», подав на з’їзді отець Аристарх Словінський.²⁷ У доповіді о. Аристарх повідомив, що пайовий (обіговий) капітал товариства складався з внесків приватних осіб - 1659 крб., почаївський «Союз» вніс 500 крб. і 1000 крб. «вклав» поміщик Уваров, який, до того ж, збудував добротне приміщення для крамниці і передав в оренду товариству.²⁸ Із великим задоволенням і почуттям виконаного обов’язку доповідач сповістив, що справами крамниці безкоштовно опікується місцевий священик о. Федір Оставовський, який «вкладає свою працю і енергію в цю справу без будь-якої винагороди на посаді скарбника і завідуючого крамницею».²⁹ Пересічному читачеві стане зрозумілим, що коли працювати за формулою «сам торгую, сам підраховую і сам здаю касу», не важко освіченій людині зробити так, щоб начебто обороти були пристойні, доходи також, а от чистий прибуток - не дуже. Крім того, аналізуючи розподіл чистого прибутку за принципом нарахувань на пайовий внесок членів товариства, розуміємо, що найбільшу суму дивідендів отримав пан Уваров (31,7 %), «Союзу» мусять відрахувати майже 16 %, а іншу суму, трохи більше половини чистого прибутку, розподілити між сотнею або більше простих членів товариства.³⁰

Отже, найбільшого зиску від кооперативної крамниці отримали пан Уваров (ще необхідно додати до його «баришу» платню за оренду приміщення і можливість набору в борг майже шостої частини усіх товарів - В.Р.). Трохи менше чистогану отримував почаївський «СРН» і, на наше переконання, не зовсім безкоштовно трудився «радетель» товариства отець Федір Оставовський. Всі інші пайовики задовольнилися мізерними дивідендами і вкрай обмеженим асортиментом товарів.

Отже, грубі відхилення (торгівля в борг, нерівність пайових внесків, нехтування бухгалтерським обліком та ін.) від принципів «рочдельської кооперативної доктрини» порушили основні засади споживчого товариства - діяти для покращення економічних, соціальних і духовних потреб кожного члена товариства шляхом створення рівноправної системи заощаджень. Фактично кооперативна крамниця й переважна більшість членів товариства працювали заради отримання «баришів» пана Уварова, функціонерів Почаївського «Союзу» і декількох інших спритних діячів товариства. Тому, на наше переконання, потрібно погодитися із справедливою оцінкою діяльності «союзних крамниць», яку висловив Д. Маркович: «Словом, «союзні лавки» - це пародія на кооперацію й пародія дуже шкодлива».³¹

Для порівняння й підтвердження негативної оцінки «союзницьких» споживчих товариств наведемо коротку характеристику діяльності Житомирського споживчого товариства, яке працювало поза політикою та впливом церковних діячів з Почаєва. Засноване у 1881 р. (змушене було швидко закритись), товариство відновило свою діяльність у 1903 році й набуло сталого динамічного розвитку.³² Саме завдячуючи дотриманню основних кооперативних принципів, мало гарні кількісні і якісні показники своєї праці. Успіхи кооператорів забезпечили ріст членства, нарощування обсягів торговельних операцій та фінансової стабільності за рахунок потужного пайового капіталу і дійового контролю за господарською діяльністю товариства. Так за 1905 -

1907 роки кількість членів виросла у 2,4 рази і досягла числа 546, при цьому в склад товариства входили 15 колективних членів, переважно з числа казенних установ. Пайовий капітал у зазначений період виріс з 3212 крб. до 9638 крб., тобто збільшився у 3 рази, і на черговому засіданні уповноважених правління постало питання про обмеження величини крупних пайових внесків у зв’язку з достатністю обігових коштів та отримання відчутних переваг володарями крупних паїв у розподілі доходів і премій на забраний товар.³³ Досить успішними темпами зростав річний товарообіг товариства, від 18000 крб. у 1905 році до 102787 крб. на початок 1908р., тобто товариство щорічно подвоювало обсяги торговельних операцій, а в 1907 р. отримало 4007 крб.чистого доходу.³⁴

Отже, порівнюючи діяльність двох вищенаведених товариств, очевидним є факт використання почаївської «потребительной лавки» як «комерческого предприятия», яке у такий спосіб, прикриваючись кооперативною вивіскою, експлуатувало саму ідею та її учасників. З іншого боку, ми маємо приклад, коли всі члени Житомирського товариства успішно вирішували свої економічні, соціальні та духовні потреби.

Повертаючись до справ почаївських кооператорів, необхідно додати, що 8 червня 1910 р. в Почаєві відбувся з’їзд уповноважених російських споживчих товариств. Зібрання виробило статут Почаєво-Волинського союзу споживчих товариств, узявши за основу статут Московського союзу споживчих товариств (створений 1898 р.).³⁵ На форумі уповноважені обрали організаційне Бюро під назвою «Бюро Почаево-Волынского Союза русских потребительных обществ», яке очолив єпископ Никон, заступником став архімандрит Віталій.³⁶ Бюро взялося влаштовувати загальні справи товариств з постачання товарів гуртовими партіями (солі, гасу і тощо), виступати від імені товариств замовником товарних партій, надавати практичну допомогу в організації товариств і тощо. Фактично Почаївське бюро в економічному плані мало характер посередницької контори, а в організаційних питаннях виступило бюрократичною надбудовою над незначною кількістю (16) кооперативних крамниць, які ввійшли до об’єднання і користувалися послугами новоствореного Бюро. Сподівання засновників і провідників «Союзу» на масовий вступ існуючих і створення нових товариств отримали повне фіаско. З діючих на той час близько 100 товариств разом з новоствореними набули членства і погодилися співпрацювати з Бюро лише 16 товариств. Заклики почаївських «союзників», за висловом Никона, стали «голосом волаючого в пустелі» і з цього приводу його «дуже сумно, сумно», але він точно визначив, що така «повільність та індиферентність» є ніщо інше, як підступи «страшних ворогів, жидів».³⁷

Ще декілька років єпископ Никон разом з командою очолював «нещадну боротьбу», але відчутних результатів псевдокооператорам досягти не вдалося. Станом на кінець 1913 р. Почаївське бюро об’єднувало лише 24 із 204 волинських споживчих товариств, тобто менше восьмої частини кооперативних формувань Волині.³⁸ При цьому більшість «союзних» крамниць знаходилися у катастрофічній фінансовій скруті і виживала завдяки відчутній фінансовій підтримці почаївського «СНР».

Отже, безпрецедентне втручання почаївського духовенства у кооперативні справи фактично призвело до їх антикооперативної діяльності та зазнало поразки. Вплутуючи політику у кооперативні справи, всупереч дотриманню чисто економічної ідеології для покращення життя членів кооперативних установ, почаївські «кооператори» знехтували основними постулатами кооперації - не займатися ні політикою, ні релігією і обходитися власними силами для досягнення своєї мети. Окрім цього, почаївські ченці спробували змінити ці традиції й намагалися запровадити політичне керівництво та контроль, надати товариствам статусу шовіністичних організацій. Тут доречним було б навести вислів відомого подільського кооператора І. Зборовського, який дотепно відзначив, що «політика і кооперація мають між собою стільки спільного, скільки його мала покійна кобила нашого дяка з музикою Бетховена», і котрий вважав, що «засновуючи політичні кубла під прапором кооперації, можна дочекатись тільки почасти справдження своїх надій: кооперація лопне, ідею буде скомпроментовано».³⁹

Власне, так і сталося. Намагання «Союзу руського народу» створити кооперативний союз споживчих товариств на чорносотенській ідеології людиноненависництва призвела до занепаду започаткованих ними організацій. Навіть спроби спритних демагогів о. Віталія з своєю компанією «...не цуратися вживати українську мову, коли це було їм потрібно... і опорядкування козацьких могилок під Берестечком і організація масового до них паломництва» також, за оцінкою Д. Дорошенка, «було виявом почаївської демагогії».⁴⁰ До того ж, шовіністська ідеологія національної і релігійної зверхності «державного» - «русскаго народа» - посіяла страшне, по суті, і трагічне за змістом міжнаціональне протистояння. На жаль, історія має достатньо прикладів трагедій цілих народів і донині незагоєних ран, утворених загостренням делікатних міжнаціональних і міжконфесійних відносин. Як правило, їх розпалювання не називає переможців, лише залишає людське горе й закарбовує в серцях недовіру до інших народів і віросповідань.

Для Д. Марковича боротьба на захист кооперації від впливу заполітизованих релігійних діячів закінчилися трагічно. Його відверті викривальні виступи на сторінках «Ради» та інших видань проти великодержавного шовінізму, активна пропаганда справжньої кооперативної ідеї серед сільського населення Волині, участь у діяльності Товариства українських поступовців та постійна присутність у його маєтку гостей з числа відомих в імперії прихильників українства (Д. Дорошенко, М. Левицький, подружжя Русових, А. Ніковський та ін.) не могли пройти поза прискіпливим наглядом жандармерії.⁴¹ Проти нього царські урядники порушили кримінальну справу, релігійні фанатики спалили клуню разом з врожаєм, його ім’я продовжували цькувати у місцевих релігійних та інших періодичних виданнях. Зваживши всі «за» і «проти», він залишив маєток синові Леву Марковичу та на початку 1913 р. покинув рідні Михалківці і перебрався до м.

Вінниці.⁴²

Однак, на нашу думку, для Д. Марковича це була не поразка, а лише сумний досвід і урок для переосмислення своїх політичних уподобань та визначення нових шляхів у боротьбі за рідну його серцю Україну, котрій він служив до кінця свого життя.

У наступних дослідженнях варто було б вивчити питання щодо діяльності «Союзу руського народу» на території Поділля, розглянути участь церковних діячів у розвитку кооперативного руху та визначити їхній вплив на поширення кооперативної ідеї серед населення краю.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Засенко О. «Треба жити по-новому, люблячи людей...»// Маркович Д. По степах та хуторах. - К., 1991. - C. 454; 2. Там само; 3. Л. Шпильова, М. Станович. Я ніколи не забував про свій народ // Вінниччина. 1992. - 28 листопада, 5, 19, 26 грудня; 4. Немченко І. Вистежуючи іскру добра // Слово і час. - 1993. - № - С. 61 - 65; 5. Білецький Ф. «Неабиякий белетристичний талант» (Штрихи до портрета Дмитра Марковича) // Дивослово. - 1995. - № 5 - 6. - С. 5 - 9; 6. Панченко С. А. Творчість Дмитра Марковича у контексті розвитку українського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століття: Дис. канд. філолог. наук. - Запоріжжя, 2000. - С. 160; 7. Рекрут В. П. «З людьми і для людей...» (Дмитро Маркович в українському національно-визвольному русі: кінець ХІХ - початок ХХ ст.) - Вінниця, 2006. - 408 с.; іл.; 8. Вадим Кожинов. «Черносотенцы» и Революция. Издание 2-ое, дополненное. - Москва, 1998. - С. 11; 9. Там само. - С. 16; 10. Почаївські ченці і «Союз русскаго народа»// Рада. - 1906. - № 20; 11. Б. Стопневич. Споживча кооперація на Україні. - С. 31; 12. Рекрут В. П. «З людьми і для людей...»- С. 89; 13. В. Острецов. Черная сотня и красная сотня. - Москва, 2005. - С. 15; 14. Ба р. Штекельберге р. От Волынскаго губернатора мировым посредникам Волынской губернии // Почаевские Известия. - 1907. - № 141; 15. Павло Скоропадський. Спогади ( кінець 1917 - грудень 1918). - Київ, Філадельфія, 1995. - С. 326 - 327; 16. Как начался Союз Русскаго Народа на Руси //Почаевские Известия. - 1908. - № 22; 17. В. Острецов. Черная сотня и красная сотня. - М., 2005. - С. 2 - 3; 18. І. Дубилко. Почаївський монастир в історії нашого народу. - Вінніпег, 1986. - С. 79 - 80; 19. Вольїнскія Епархальныя Въдомости. - 1903. - № 3. - С. 921; 20. Дорошенко Дмитро. Мої спогади про давнє минуле (1901 - 1914 роки). Науково-популярне видання. - К., 2007. - С.164; Почаевский Листок - 1907. - № 1. - С. 3; 22. Рекрут В. П. «З людьми і для людей...»- С. 294 - 320; 23. Там само. - С.320 - 338.; 24. Денис Гнатович. Ще про українофільство «Почаївського Листка» // Рада. - - № 10; 25. Волиняк. Про споживчі товариства на Волині // Рада. - 1913. - № 87; 26. Отчет о деятельности Почаевскаго Союза Русскаго Народа // Прибавление к Почаевскому Листку. - 1909. - № 54; 27. Съезд союзных старост в Почаеве // Прибавление к Почаевскому Листку. - 1909. - № 51; 28. Прибавление к Почаевскому Листку. - 1909. - № 57; 29. Там само 30. Рекрут В. П. «З людьми і для людей...»- С. 97; 31. Прибавление к Почаевскому Листку. - 1909. - № 57; 32. В. Подолян, В. Рекрут. Йоахим Волошиновський у становленні українського кооперативного руху (1897-1939 рр.). - Вінниця, 2005. - С. 318; 33. Волиняк. Про споживчі товариства на Волині // Рада. - 1913. - № 87; 34. Общее собрание Житомирскаго потребительнаго общества // Вестник Волыни. - 1908. - № 85; 35. Там же; 36. Союзные дела // Почаевский Листок. - 1911. - № 6. - С. 22; 37. Там же; 88. Б. Стопневич. Споживча кооперація на Україні.