Творення Української держави мало розпочатися з формування системи її управління, яка враховувала історичні, національні та культурні традиції народу. А це вимагало формування законодавчої бази, здатної забезпечити будівництво нової системи управління та існування суверенної держави. Первинність у питаннях державотворення належить законодавчій владі — Верховній Раді. На цей час вона чітко взяла курс на те, щоб зосередити в своїх руках всю повноту влади в Українській державі. На це були достатні підстави, бо український парламент уже працював без директив державної партії. Верховна Рада дванадцятого скликання була обрана у 1990 р. і проіснувала до 1994 р. В її складі значними та впливовими були групи консервативних депутатів та «лівих». Це накладало певний відбиток на законодавчу діяльність, вело до гальмування реформ, а також необхідних для будівництва незалежної Української держави законів, викликало в стінах парламенту багато, бурхливих і гострих, часто безплідних дискусій.
До того ж ця Верховна Рада ще не була достатньо чітко структурована на «ліву», «праву» частини і «центр», як це має місце в парламентах сучасних розвинутих держав. Це обумовлювало декларативність, суперечливість законів, які нею приймалися. Давалися також взнаки непрофесіоналізм частини депутатів, відсутність у багатьох досвіду законодавчої діяльності та складність і новизна становища, що визначалися перетворенням Верховної Ради в парламент незалежної держави.
Слід звернути увагу на певну суперечливість функціонування Верховної Ради: з одного боку, вона символізувала спадковість, послідовність, традиційність владної діяльності, виступала основною провідною силою у країні, а з другого — не спромоглася визначити стратегічний шлях розвитку України, формування науково обґрунтованої моделі демократичної держави.
Верховна Рада дванадцятого скликання внесла в політичну структуру України дуже важливий елемент, запровадивши законом від 5 липня 1991 р. посаду Президента України як глави виконавчої влади. Цим передбачалося зміцнити цю гілку влади, гарантувати послідовність і всебічність процесу реформ, забезпечити політичну єдність у центрі і на місцях в умовах кризових явищ.
Президентові країни був підпорядкований Кабінет Міністрів. Глава держави мав пропонувати Верховній Раді для затвердження персональний склад Кабінету Міністрів та прем´єр-міністра. Цей орган виконавчої влади повинен був здійснювати заходи щодо забезпечення національної безпеки країни, вирішувати питання соціально-економічної політики, проблем культури, екології та ін. Таким чином, створена система трьох центрів влади, між якими зразу ж розпочалася боротьба. Незабаром стало зрозуміло, що ця система потребує удосконалення, а головна роль Президента в системі виконавчої влади імовірно тимчасова.
Верховна Рада України також виробила основні засади діяльності судової гілки влади та її контролюючого органу — Генеральної прокуратури. Однак у цій діяльності Верховна Рада припустилася помилок, механічно поєднуючи принципи парламентської республіки та президентського правління, значно ослабивши місцеве самоуправління тим, що поділила його між радами і системою правління представників президента на місцях.
Та попри все Верховна Рада на початку 90-х була основним керівним центром країни, зосереджуючи в своїх руках всю владу. На цей час в суспільстві утвердилася думка, що політичний розвиток має відбуватися демократичним шляхом, а боротьба різних політичних сил — тільки у парламентських формах. Тому парламентське керівництво держави, маючи підтримку значної частини суспільства, вдалося до активного творення законів. Лише за 1992-1994 pp. Верховна Рада України прийняла. 450 законів. Однак керівництво партій, державних органів на чолі з Президентом та спікером Верховної Ради не мали програми чи цільної концепції переходу до демократичного суспільства, багато законів були відірвані від життя і належним чином не спрацювали. Місцеві ради не могли задовільно справлятися з великою кількістю повноважень. За радянських часів вони спиралися на підтримку всевладної компартії. Тепер вона не працювала, а відповідної заміни не було. Виборці (електорат) тиснули на ради, вимагаючи встановлення порядку, організованості, забезпечення їх потреб, виконання законів, затверджених Верховною Радою, але місцеві ради в багатьох випадках були безпорадними. Наслідком стало загальне зниження ефективності державного управління в усіх його ланках і послаблення авторитету влади. Це створювало сприятливі умови для зростання корупції та злочинності. Відбувається прогресуюча деморалізація частини суспільства.
Першими кроками законодавства було створення силових структур. Ще 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла постанову, якою підпорядкувала собі всі війська, дислоковані на території України. Тоді ж було створено міністерство оборони. 11 жовтня і 6 грудня законодавчо затверджувалася концепція будівництва збройних сил та оборони країни: без´ядерність, позаблоковість, заборона діяльності у військах політичних партій, введення в армії української мови, використання збройних сил лише для виконання завдань, пов´язаних з обороною країни. Створювалися роди військ: сухопутні, повітряні, Морфлот та ін. На Президента України покладалися обов´язки головнокомандувача збройних сил.
Низка законів (листопад-грудень 1991 р.) спрямовувалася на визначення режиму кордонів України, порядок їх охорони, перетину, створення прикордонних військ, митної служби та ін. Законом від 4 листопада 1991 р. на базі військ МВС була створена національна гвардія України. Таким чином, Українська держава вже до кінця року створила власні збройні сили, спроможні здійснювати її оборону. Паралельно формувалася система сил національної безпеки. Вже у вересні 1991 р. постановою Верховної Ради був ліквідований Комітет державної безпеки СРСР (Українське відділення). На його матеріально-технічній та кадровій основі створювалася Служба безпеки України (СБУ). Вона була підпорядкована Президенту України і підконтрольна Верховній Раді. Постанова зобов’язувала її користуватися лише конституційними методами діяльності.
У січні 1992 р. після довгих і запеклих дискусій Верховна Рада затвердила державну символіку України (жовто-блакитний прапор і малий герб -— тризуб князя Володимира), державний гімн -- «Ще не вмерла України і слава, і воля» (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького). Важливе значення для створення демократичної Української держави мало реформування державних структур. Верховна Рада як основний законодавчий орган залишалася без змін, виконавча — зазнала реорганізації. Змінилися кількість і характер міністерств. Було створено 26 міністерств, які здійснювали державну політику у відповідних сферах економічного і культурного жил я. Цьому заважав поділ місцевого самоврядування на дві частини: ради і представництва Президента на місцях.
У 1992 р. створювалися посади представників Президента — голів місцевої державної адміністрації, що мали статус найвищих посадових осіб виконавчої влади. Представники Президента мали широкі повноваження. Однак надто часто в Україні змінювалися форми керівних органів, а не зміст їхньої діяльності. До того ж на керівних посадах знаходилися, за невеликим винятком, представники тієї самої державної еліти, що й до серпня 1991 p., лише дещо доповненої вихідцями із демократичних партій і організацій. Це значною мірою гальмувало здійснення давно назрілих реформ.
Складними виявилися національні проблеми та збереження єдності України. Загострення кризових явищ у соціально-економічній сфері стимулювало сепаратистські настрої в ряді регіонів України, переважно на сході і півдні. Але особливо загострилися вони в Криму, дві третини населення якого становили росіяни. Найважливішим виявилося розв´язання питання про повернення татар, незаконно виселених за наказом Сталіна у 1944 р. Фінансування їх повернення мало здійснюватися урядом СРСР, але після його розпаду важким тягарем лягло на знесилену економіку України. Не дочекавшись державної допомоги, кримські татари самотужки поверталися на історичну батьківщину і самочинно будували свої селища на нових місцях. Це викликало конфлікти з органами влади, міліцією, російським населенням. Боротьбу за права татарського населення очолили Організація кримськотатарського національного руху і представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу. Кримські татари домагалися права на власну державність і особливий статус Криму в складі України.
Непростим було становище 700 тисяч українців у Криму, які не мали національних шкіл, преси, ефірного часу на телебаченні і закладів культури. Це спонукало їх до консолідації та організованої боротьби з русифікацією. У 1992 р. був проведений Всеукраїнський конгрес українців, який намітив стратегію боротьби за Крим як невіддільну частину України, а також підтримав справедливі домагання кримськотатарського народу, обравши Всекримську координаційну раду. Згодом була створена єдина організацію — Український громадянський конгрес Криму. Потужні проросійські сепаратистські сили згуртувалися в Республіканському русі Криму (РРК), який об´єднав навколо себе значну частину російського населення. Ядром руху стала Республіканська партія Криму (РПК). РРК і РПК виступили за повернення Криму, особливо Севастополя, до складу Росії. Але верховна рада Кримської АРСР (з лютого 1992 р. — Республіка Крим) виступила за державну самостійність. Верховна Рада України відмінила декілька законів Верховної Ради Криму, спрямованих на поступове приєднання його до Росії чи його самостійність, і врешті-решт у 1994-1995 pp. у Республіці Крим було запроваджено законодавство, за яким вона стала складовою частиною України. З 1992 р. в Республіці Крим існує представництво Президента України, яке контролює здійснення там законів України.
У розв´язанні проблем державного будівництва було немало протиріч і складних питань. Вони частково пов´язані із затягуванням прийняття нової Конституції, що дало б можливість чітко поділити владу на законодавчу, виконавчу і судову. В Конституцію 1978 р. лише вносилися деякі зміни, але вона залишалася діючою до 1996 p., хоча Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції ще в червні 1991 р. Негативно відбивалася на проведенні реформ, особливо економічних, неузгодженість функцій Верховної Ради як органу законодавчої влади і Президента як представника і керівника виконавчої. У лютому 1992 р. Президент Л.Кравчук, прагнучи керувати країною за допомогою указів, заснував Державну думу України. Цей орган, як свідчить відповідний указ, мав виконувати консультативні функції при Президентові. Насправді поява Думи та її перші кроки свідчили про намір Кравчука не обмежитися виконавчою владою, а взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. Однак парламент недвозначно і твердо висловився проти цього, і Президент розпустив Думу.
Конституційно невизначеними залишалися також взаємовідносини найвищих посадових осіб в середовищі виконавчої влади — між Президентом і прем´єр-міністром. Не викликала сумнівів лише підпорядкованість Президентові керівника уряду. Після того як голодуючі студенти змусили В, Масола піти у відставку, керівником Кабінету Міністрів (так тепер став називатися уряд, щоб чіткіше визначалася його підпорядкованість Президенту) став В. Фокін. Всі сімнадцять місяців свого правління він піддавався гострій критиці лівих і правих партій, політичних діячів, профспілок, оскільки економічне становище безперервно погіршувалося. Вже у 1992 р. назріває криза, яка охоплює всі сфери життя країни.
У жовтні 1992 р. уряд очолив Л.Кучма. За період його діяльності економіка продовжувала занепадати. Весною 1993 p., з метою посилення свого впливу на місцях, він зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях, включивши їх до складу Кабінету Міністрів. Але Верховна Рада не дала на це дозволу. Певний час не погоджувалася вона і на відставку Кучми, який не знаходив спільної мови з Кравчуком. Врешті-решт під тиском широкої страйкової боротьби, подальшого загострення суперечностей в уряді Верховна Рада дозволила голові уряду піти у відставку. Таким чином, за відсутності конституції, законів, що визначали б компетенцію посадових осіб, навіть керівники держави не завжди могли домовитися між собою. А парламент та органи влади на місцях у своїй діяльності часто заходили в глухий кут. До того ж давалися взнаки невміння багатьох з них знаходити компромісні рішення, прислухатися до думки опонента. У інших бракувало знань та досвіду парламентаризму, що властиво для полі-тичної еліти раніше гнобленої нації. Боротьба між Верховною Радою і виконавчою владою, роздвоєність і слабкість останньої все більше поглиблювали кризу.
Складність державотворчого процесу і політичного становища України в цілому частково обумовлювалася і відсутністю досвідчених масових політичних партій. Нові партії, які виникли відразу у великій кількості, відштовхували маси тим, що їх керівники поверхово і одноманітно критикували владу, соціалістичне минуле, один одного або лише «лівих». Відчувалося, що багато лідерів політичних партій борються за кар´єру, за крісло для себе і не бажають чи нездатні щось змінити в житті народу і держави. Масовими організаціями залишались лише комуністи, соціалісти та Народний рух. Досить складними були зміни в Народному русі України, який сформувався в боротьбі за незалежність і був лише для цього пристосований. Тепер йому потрібно було чітко визначити своє місце в державотворчому процесі. На НІ з´їзді (лютий-березень 1992 р.) Рух оголосив, що перебуватиме в конструктивній опозиції до виконавчих структур. Однак після з´їзду в таборі націонал-демократів стався розкол. Значна їх частина взяла курс на активну участь у зміцненні державності України і відмовлялася від опозиційності. Вони почали обіймати посади в президентських структурах, міністерствах та посольствах.
Частина Руху згуртувалася навколо В. Чорновола і продовжувала боротьбу з владою, хоч все більше ставала зрозумілою необхідність серйозної конструктивної праці на благо Української держави. До складу кабінету Л. Кучми увійшли деякі пов´язані з Рухом діячі: академік Т. Юхновський зайняв посаду першого віце-прем´єра, академік М. Жулинський і професор В. Пинзеник стали віце-прем´єрами. З часом Рух пережив ще ряд розколів: у 1993 р. від нього відійшла окрема організація — Всенародний рух України на чолі з Л. Скорик і М. Поровським. Ще гостріше відбувався розкол Руху в 1999 р. Чисельність первинних організацій партії скорочувалася, вплив її на маси поступово падав. Поряд з цим у 1997-1998 pp. зміцнювала свої позиції правоцентристська Народно-демократична партія.
Комуністична і соціалістична партії, залишившись без номенклатури, шукали собі місця в новій державі, виробляли нову стратегію і тактику. Вони продовжували зростати, що пов´язано з їх справедливою критикою влади та погіршенням становища народних мас. Однак ці партії все ще не оприлюднили своїх конструктивних програм виходу з кризи і вели широку агітаційну роботу під гаслами боротьби за соціальну справедливість. Вони поповнювали свої ряди людьми переважно старшого покоління, які за радянських часів мали певний прожитковий мінімум, а в умовах незалежності ледве виживали.
Частина компартійної номенклатури не витримала конкурентної боротьби на різного роду виборах і відходила від влади. Дехто з комуністів-реформаторів відійшов у науку, народне господарство, в інші партії. Багато представників номенклатури, користуючись давнім впливом в господарських структурах та іншими важелями, започаткували прошарок банкірів, президентів фінансових фондів, біржовиків, власників підприємств і торговельних фірм. Номенклатура швидко вписалася у ринкові відносини, збагачувалася і зростала. Значна група номенклатурників утворила так звану «партію влади». Це спеціалісти різних галузей економіки та культури з великим досвідом організаційної роботи, без якого життя сучасного суспільства неможливе. Слід мати на увазі, що державна партія упродовж багатьох років була єдиною владною структурою СРСР і підбирала за допомогою добре поставленої системи підготовки кадрів найбільш здібних людей з усіх прошарків суспільства. І в нових умовах значну їх частину суспільство мало використовувати в системі влади. До того ж самостійність України підносила статус політичної еліти й відкривала перед нею міжнародні горизонти. У Верховній Раді «партія влади» займала переважну більшість місць. В основному всі їхні представники проголосили себе безпартійними. Реформи вони здійснювали обережно, часто не бажаючи зрозуміти їх, а також боячись втратити владу.
Протистояння Президента і Верховної Ради на фоні всеохоплюючої кризи закінчилося рішенням обох сторін достроково припинити свої повноваження. Гострота кризи знімалася, почалося оновлення вищих органів влади, хоча цей процес виявився коротким. У березні-квітні 1994 р. за мажоритарною системою відбулися нові вибори до Верховної Ради. Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед насуванням кризи. Багато з них не з´явилися на виборчі дільниці (було заповнено 338 депутатських місць з 450). Лише 182 депутати були обрані за партійними списками. Фракції чисельністю понад 10 чоловік дістали тільки чотири партії: комуністів (90), Народний рух (22), селянська партія (21), соціалісти (15). До останніх пізніше увійшло дев´ять комуністів. Головою Верховної Ради обрано лідера СПУ О. Мороза. В червні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Леонід Кучма, якого підтримали ліві, профспілки та інші сили.
У новій Верховній Раді відбулася більш чітка структуризація і розподіл на фракції (більше 25 депутатів) і групи (менше 25 депутатів) — всього їх було дев´ять. Із них шість мали чітку політичну орієнтацію. Зокрема, фракція «Комуністи України за соціальну справедливість та народовладдя», яка об´єднала понад 80 депутатів, утворена на суто партійній основі. Більшість її депутатів представляли східний та південний регіони України. Збіг партійної і регіональної належності створив сприятливі умови для діяльності фракції. Вона фактично керувала роботою шести постійних комісій Верховної Ради. Соціалістична партія України об´єднувала 24 депутатів. Дотримуючись помірковано-лівої позиції, тісно співпрацювала з фракцією «Комуністи України» і була досить помітною політичною силою в парламенті. Формувались і посилювалися центристські сили, особливо Народно-демократична партія.
Партії правого спрямування були представлені депутатськими групами «Реформи», «Державність», фракцією «Народний рух України». Однак жодна з політичних сил не створила парламентської більшості і не взяла на себе політичну відповідальність за становище, що склалося. Сили, що прийшли до парламенту, мали надто суперечливі уявлення про шляхи розвитку України, були надто непримиренними, щоб прийняти необхідні законодавчі акти для реформування України. Жодна фракція не взяла на себе функцію об´єднання всіх політичних сил України і виведення республіки з кризи. І все ж Верховна Рада тринадцятого скликання значно розширила правову базу реформ, прийнявши 753 закони.
18 травня 1995 р. Верховна Рада затвердила Закон «Про державну владу й місцеве самоврядування», згідно з яким Президент став одноосібним главою уряду, який він і формував без узгодження і затверджень Верховною Радою. Він же мав очолити й систему місцевих органів виконавчої влади через голів місцевих адміністрацій. 8 червня 1995 р. Л. Кучма і О. Мороз після довгих і складних переговорів підписали з цього питання конституційну угоду, чим було відкрито шлях до створення хоча б частково дієздатного уряду. Однак і після виборів 1994 р. становлення правової, демократичної держави здійснювалося повільно. Виконавча влада, хоч діяла активніше, ніж попередня, але в повну силу себе не виявляла. Верховна Рада виявилася зрілішою. Після довгих дискусій, зволікань та узгоджень у 1996 р. активізувався конституційний процес, і нарешті, 28 червня 1996 р. п´ята сесія Верховної Ради затвердила нову Конституцію України, яка в основному відповідала основним вимогам розвитку сучасного українського суспільства. Україна стала президентсько-парламентською демократичною державою, в якій чітко розмежовані законодавча і виконавча влади. Третьою владою встановлена незалежна судова система. Конституція декларує широкі політичні права громадян та свободу для кожної людини. Однак ця Конституція мала ще пройти перевірку життям.
Та прийняття її не змінило кризового стану в країні. Продовжували існувати безвідповідальне ставлення до своїх обов´язків органів влади, корупція, посилювався негативний вплив на життя суспільства, рекетирство, мафіозних структур та кримінальних груп. Посилюється соціальна диференціація. Поряд із зростаючою бідністю народних мас у 1998 р. в Україні нараховувалося 150 тис. мільйонерів. Багатство багатьох з них було нажите незаконно.
У 1997 р. дещо уповільнився спад економіки. Однак криза продовжувалась і в 1998 р. Майже половина господарства країни перетворилася в «тіньову», вийшла з-під контролю уряду, а він виявився безсилим щось змінити. Все гостріше поставало питання про необхідність змін у керівництві країною.
У 1997 р. Верховна Рада на принципах змішаної мажоритарно-про-порційної системи затвердила новий закон про вибори. Вибори до Верховної Ради чотирнадцятого скликання відбулися у березні 1998 p., і пройшли вони в гострій боротьбі. Жодна партія не отримала більшості. У новому парламенті сформувалася така розстановка сил: Компартія України — 24,7%, Народний рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України — 8,6%, Партія зелених —5,4%, Народно-демократична партія України — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4 %, Соціал-демократична (об´єднана) — 4%. Це свідчило про певний успіх лівих партій та невдачу центристських сил, які підтримували президентський курс. Не порадували ці вибори і табір правих партій. Це зумовлювалося тяжким становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці в бюджетній сфері, затримка виплат зарплати і пенсій, занепад системи соціального забезпечення, охорони здоров´я та ін.). Негативну роль відіграло й те, що в Україні в цей час існувала велика кількість політичних партій, переважна більшість яких неспроможна була займатися конструктивною діяльністю. Та й для кожного з таборів характерною була відсутність єдності, внутрішні протиріччя та тертя. Існували суперечності; у центристів — між НДП та «Громадою», у «лівих» — між СПУ та ПСП.
У новообраному парламенті, відповідно до результатів виборів, у керівництві переважали «ліві». Новим головою Верховної Ради став лідер «лівої» Селянської партії, союзниці СПУ, — О. Ткаченко, його першим заступником — комуніст А. Мартинюк, заступником — В. Медведчук, лідер СДПУ(о). Однак блок «лівих» не став домінуючим. А «праві» і «центристи» теж не могли повністю відстояти свої інтереси. Це диктувало кожному табору необхідність збільшення своїх рядів, посилення позицій, активізацію перегрупування та консолідації.
За час діяльності цієї Верховної Ради відбулося кілька складних політичних процесів: розкол Народного руху на НРУ (керівник Г. Удовенко) і УНР на чолі з Ю. Костенком, розкол в НДП. Особливо важким був розвал фракції «Громада», викликаний підозрами в аферах і привласненні великих сум державних коштів її лідером прем´єр-міністром П. Назаренком. Переважна більшість «громадівців» перейшла до інших фракцій. Все це посилювало недовіру до владних структур.
Та попри всі труднощі і негаразди, значна частина її депутатів поступово набувала досвіду та професіоналізму. Зокрема, цьому сприяло те, що понад 33% депутатів працювали у Верховній Раді попереднього скликання, тобто вже мали певний досвід законотворення.
З кінця 1998 р. і до листопада 1999 р. в Україні проходила кампанія виборів Президента України. Характерним для неї була низка нових явищ:
1. Значне зростання кількості претендентів на найвищу посаду в країні. Якщо на виборах 1994 р їх було сім, то у 1999 р. зареєструвалося 15, і це при тому, що законом передбачалася реєстрація претендентів лише за умови подання мільйона підписів громадян на їх підтримку.
2. Відсутність згуртованості в крайніх лівому і правому таборах, що виявилося в неспроможності кожного висунути єдиного кандидата в президенти.
3. Невдалі спроби створити коаліції («канівська четвірка») через неспроможність приймати компромісні рішення.
4. Орієнтація виборців не на програми кандидатів, а на їх особисті якості.
5. Досить висока активність всього електорату, але особливо людей старшого покоління.
6. Зростання впливу на виборців владних структур, особливо на місцях (використання так званого «адмінресурсу»), а також «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама та ін.).
У другому турі голосування, де змагалися діючий Президент Л. Кучма (правоцентристська орієнтація) та лідер Компартії України П. Симоненко (ліворадикальна позиція), переміг Л. Кучма — 56,3% (понад 15 млн) голосів. За П. Симоненка віддали свої голоси майже 38% (понад 10 мли) виборців.
І після цих виборів боротьба між Верховною Радою та президентською владою продовжувалась, як відбувалася вона і в стінах самої Верховної Ради між провладними, пропрезидентськими силами та опозицією. Намагаючись загасити гостру боротьбу, подолати протистояння з Президентом, більшість депутатів вирішила піти на компроміс і об´єднатись у єдиний блок. Частина з них дещо поступилася окремими позиціями і принципами. Інші під впливом пропрезидентських сил переходили з однієї фракції до іншої. В результаті була сформована парламентська більшість, до якої увійшло 237 депутатів з 11 фракцій: «Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», «Партія зелених», «Реформи-конгрес», СДПУ(о), «Трудова Україна». Журналісти називали членів «більшості» — «більшовиками». Це пропрезидентське об´єднання проголосило підтримку курсу реформ та діяльності реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став Віктор Ющенко.
Однак, опинившись у меншості, «ліві» в парламенті та його керівних органах не погодилися з таким розвитком подій і розгорнули непримиренну боротьбу проти «більшості». Український парламент переживав гостру кризу і виявився практично паралізованим, втративши авторитет і довіру народу.
Щоб вийти з кризового становища, 21 січня 2000 р. «більшість» прийняла рішення про відкликання голови Верховної Ради та його першого заступника. Незабаром головою Верховної Ради обирається І. Плющ, а першим його заступником — В. Медведчук. Це на деякий час приглушило суперечності та протиріччя, пов´язані з боротьбою різних політичних сил за владу і сфери впливу, але не зняло її з порядку денного. Восени 2000 р. ситуація в суспільстві і парламенті загострюється у зв´язку з таємничим і жорстоким убивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. «Масла у вогонь» підлив «касетний» скандал, пов´язаний з магнітофонними записами розмов високих посадовців у кабінеті Президента України. Вони викликали підозри і недовіру в суспільстві щодо керівництва держави. А в країні все ще панувала важка соціально-економічна криза, яка викликала невдоволення широких мас населення.
З 15 по 26 грудня 2000 р. у Києві функціонувало наметове містечко опозиціонерів, відбувалися бурхливі демонстрації і мітинги. В середовищі опозиції сформувалися три осередки: «Форум національного порятунку» (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду». І хоча між ними існували деякі відмінності, в основному вони хотіли одного: зміни влади, її оновлення та проведення нової політики. 9 березня 2001 р. опозиційні сили, переважно радикальні молодіжні групи, перейшли до вуличної боротьби з силами правопорядку, що закінчилися численними сутичками та арештами демонстрантів.
В цих умовах влада і опозиція мали провести переговори за «круглим столом» і знайти компромісні рішення, однак це не вдалося через відсутність достатньої волі і гнучкості влади та радикалізму окремих опозиційних груп. Спроби опозиції ініціювати референдум про дострокові перевибори владних структур були визнані незаконними. Поступово масовий рух спадає.
До того ж «ліва» опозиція під керівництвом Компартії ініціювала боротьбу за відставку уряду Ющенка, і 26 квітня 2001 р. ця урядова «команда» розпалася. До влади прийшов уряд А.Кінаха, який перед тим очолював «Спілку промисловців і підприємців України». Цей уряд декларував активізацію реформ, поглиблення соціально спрямованої діяльності для підвищення життєвого рівня населення. В Україні настало коротке затишшя. Але соціально-економічна ситуація майже не покращувалася, що таїло в собі нове загострення боротьби.
Нова хвиля активізації політичного протистояння розгорнулася у 2002 р. у зв´язку з черговими парламентськими виборами, які проводилися за мажоритарно-пропорційним принципом.
Характерні особливості нового виборчого «марафону»:
1. Більш чітка структуризація політичних сил у країні. Центристи об´єдналися в блок «За єдину Україну», праві сили — «Наша Україна», яким керував В. Ющенко. Самостійно виступило об´єднання «Блок Юлії Тимошенко», але воно повсякчасно демонструвало свою солідарність і підтримку об´єднанню В. Ющенка. Ліві партії вели виборчу кампанію кожна окремо.
2. Значне зростання впливу і ролі правих сил під керівництвом досить популярного В. Ющенка.
3. На відміну від попередніх виборів, коли основне протиборство йшло між «лівими», з одного боку, і рештою сил — з другого, тепер боротьба велася між «правими» і центристами.
4. Подальше посилення тиску місцевої влади на виборців, використання різних виборчих технологій, «адмінресурсу». Це викликало звинувачення опозицією владних структур у фальсифікації виборів.
5. Активізація боротьби підприємців, бізнесменів за депутатські місця в мажоритарних округах. Після виборів понад 100 мажоритарників, які пройшли до Верховної Ради, підкреслювали, що вся виборча кампанія кожному з них обійшлася по кілька мільйонів гривень.
На виборах найбільше голосів зібрала «Наша Україна». На другому і третьому місцях відповідно були «За єдину Україну» і Компартія.
Але більшість депутатів підтримали об´єднання «За єдину Україну», що в кінцевому підсумку визначило перемогу цього центристського блоку, який мав чіткий пропрезидентський характер.
Всього до Верховної Ради пройшло шість об´єднань і партій. Крім вищеназваних, це СПУ, БЮТ і СДПУ(о).
Знову, як і у Верховній Раді попереднього скликання, центристами створюється «більшість» (9 партій та груп). Вона й взяла на себе місію формування уряду, ініціювала прийняття ряду законів. їй протистоїть опозиція, в якій об´єдналися як «праві», так і «ліві». У ній постійно беруть участь «Наша Україна», СПУ, БЮТ. До неї входить Компартія, яка діє в залежності від ситуації. Головою Верховної Ради був обраний В. Литвин («За єдину Україну»). Внутрішньополітичне життя України у 2003 р. характеризувалося загостренням боротьби між Президентом, «більшістю» Верховної Ради і опозицією, особливо з питань реформування Конституції, перетворення України з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську, а також питань соціально-економічного життя (мінімальна зарплата, пенсійне забезпечення та ін.).
Помаранчева революція 2004 р.
На початку XXI ст. Україна все ще перебувала в умовах економічної і політичної кризи, яка все більше поглиблювалася у зв´язку з президентськими виборами осені-зими 2004 р.
Кінець 2004 р, означився грандіозним революційним виступом широких мас українського народу проти порушень у президентських виборах. Більшістью революційно настроєних мас була студентська молодь та інтелігенція. Центром виступів стала столиця України. Рух охопив також все Правобережжя, Західну Україну, частину Лівобережжя. Лідером народного виступу став Віктор Андрійович Ющенко і його команда, які органічно відображали сподівання українців, їх прагнення і потреби, гасла і вимоги: чесні вибори, чесна влада, турбота про народ (формування соціального суспільства, громадянської держави), безкомпромісна боротьба проти корупції, зрощення влади і кримінальних структур. Команда Ющенка виступила також за проведення патріотичної, проукраїнської зовнішньої політики та її європейської орієнтації.
Наростала боротьба народних мас проти крайнього зубожіння: населення перебувало на межі виживання, в той час як в руках кількох сімей зосередилися всі багатства країни . Україна за кількістю мільярдерів, чи тих, хто наближався до цього рівня, випередила більшість країн Європи і світу. Це були виступи проти розгулу злочинності, недемократичності внутрішньополітичного життя, незаконного збагачення владних структур. Та група Леоніда Кучми вистояла в цих кризових умовах, щоправда, за рахунок відсутності єдності в рядах опозиції. Однак невдоволення мас посилювалося, назрівала революційна ситуація. Настрої і вимоги невдоволених мас відображали опозиційні політичні партії і блоки.
До середини 2004 року опозиційні сили, до яких входили блок Віктора Ющенка і блок Юлії Тимошенко, Комуністична і Соціалістична партії України, виявилися роз´єднаними. Тому коли 22 листопада 2004 р. сотні тисяч людей вийшли з протестом проти фальсифікації виборів провладним кандидатом в президенти Віктором Федоровичем Януковичем та державним апаратом України, що підпорядковувався чинному тоді президенту Л. Кучмі, на чолі революції виявилася лише команда лідерів блоків Ющенка і Тимошенко. Згодом до них приєдналася Соціалістична партія України, очолювана О. Морозом.
Які ж суперечності в суспільстві призвели до революції? Відповідаючи на це запитання, слід зазначити, що головні завдання, які постали перед Україною у 1991 р. — створення могутньої української держави, демократичної політичної системи, конкурентоспроможної ринкової економіки, високого рівня життя всього народу — не виконувалися. Українська держава виявилася слабкою: демократія обмежувалася і переслідувалася, ринкова економіка робила лише перші несміливі кроки, а рівень життя переважної більшості народу був найнижчим у Європі. І це на фоні багатства невеликої кучки олігархів, тісно зв´язаних з криміналізованою владою. Поряд з цим країну накрила хвиля безробіття та найбільша за всю історію України еміграція. Відбувалося винищення виробничих сил і трудових ресурсів села — цієї багатовікової опори України, грабіжницька приватизація та інші негативні явища. Вони підірвали довіру до влади. Мізерний авторитет правлячих кіл, огидні методи боротьби проти опозиції, підкупи, фальсифікації масово виявилися під час виборів, що й переповнило чашу терпіння народу.
Слід підкреслити, що чинна влада на чолі з Л. Кучмою, висуваючи В. Януковича кандидатом в Президенти України, надаючи йому допомогу у виборчих перегонах, плекала надію продовжити і після виборів залишитися при владі, зберегти і примножити свої величезні капітали, значною мірою здобуті шляхом корупції. Однак після другого туру виборів, коли Верховний суд України справедливо визнав їх сфальсифікованими і призначив повторне переголосування, Янукович виступив проти влади чинного президента.
Все це загострило боротьбу, але зусиллями опозиції на чолі з В. Ющенком ці питання вдалося розв´язати конституційним шляхом, не проливши ні краплі крові. Виступ народу проти корумпованої влади був актом мирної революції. Український народ продемонстрував в ній політичну зрілість та високу організованість. Авангардом революційного виступу була київська інтелігенція та керована нею студентська молодь, а надійним тилом і опорою — переважаюча більшість населення Західної України, перш за все Львів.
Однак значна частина населення восьми східних та південних областей виступила з іншими гаслами і віддала свої голоси за В. Януковича. Це пояснюється, перш за все, масовим впливом адмінресурсу. Вся сила влади тоді чинного президента Л. Кучми і місцевих органів спрямовувалася нате, щоб дискредитувати опозиційного кандидата в президенти. Виборці цих регіонів фактично були позбавлені об´єктивної інформації преси, радіо, телебачення про програму реформ В. Ющенка і його союзників, про причини формування ними нового політичного, економічного і соціального курсу Української держави. Жорстке придушення інформації, тиск влади, використання проблеми російської мови і стосунків з Росією, фальсифікації дезорієнтували значну частину електорату. Навіть більшість населення потужного індустріального центру України, її інтелектуальної столиці — Харкова проголосували за кандидата, запропонованого владою.
Поряд з цим певну роль відіграло і те, що в Донбасі в 2003-2004 pp. почало пожвавлюватися економічне життя, зменшилося безробіття, шахтарям підвищили і почали регулярно виплачувати зарплату. Все це пов´язувалося з діяльністю В. Януковича, хоч не завжди відповідало дійсності. Насправді це було частково пов´язано із загальносвітовою тенденцією зростання цін на метал та енергоносії.
Ситуація в південно-східних областях особливо загострилася, коли губернатори Харківщини, Луганщини та Донеччини висунули антиконституційні гасла федералізації України, відокремлення цих областей та приєднання їх до Росії. Та попри все більшість українських виборців підтримала В.Ющенка.
Який же характер мала ця революція? Це була нова, незалежна від революційних подій 1988-1991 pp. чи продовження її? Відповісти на ці запитання можна лише врахувавши гасла та завдання революційного руху кінця 2004 p., склад революційних сил, характеристику їх лідерів, розвиток подій, про що коротко говорилося вище.
Революція 2004 р. є продовженням процесу розпаду СРСР та утворення незалежної Української держави у серпні — грудні 1991 p., друга її хвиля. Обидві вони є складовою частиною процесу національного відродження української нації, утворення її держави, що здійснюється зусиллями передової частини українського народу, особливо української інтелігенції.
Чи ставить революційний виступ українського народу у 2004 р. завдання змінити структуру соціально-економічного і політичного ладу і Конституції? Ні! Ставилося і ставиться завдання надати владі і політичному життю морального характеру, стимулювати високі темпи розвитку економіки, підвищити матеріальний добробут кожного українця, про зміни взаємин держава-народ, чиновник-громадянин на користь людини, кожного члена суспільства. Фактично є намагання поставити при владі нових людей-чесних, творчих, позбавлених компартійно-бюрократичних радянських традицій. У кінці 2004 р. склалася типова революційна ситуація, коли верхи вже не могли управляти постарому, а низи вимагали змін, різке зросла активність населення, його готовність ціною життя домогтися приходу нової влади, нових лідерів.
Створене опозицією в Києві наметове містечко на Майдані Незалежності та на Хрещатику демонструвало чесність, доброту, гуманізм і нав´язувало ці риси шокованій подіями, паралізованій владі Кучми, Мєдведчука та Януковича. Монолітна єдність революційних сил, їх тактика, використання легітимних методів боротьби за свої права, їх висока моральність та солідарність лідерів і громадськості Європи нейтралізували каральні наміри кучмівського керівництва, що отримувало підтримку правлячих кіл Росії. Все це забезпечило 26 грудня 2004 р. в ході переголосування другого туру виборів отримати переконливу перемогу В. Ющенку — близько 52% голосів.
Це свідчить, що в результаті нової хвилі революції в Україні утверджується демократія, відповідальність влади перед народом, що є характерним для країн Західної Європи.
Таким чином, в Україні відбулася народна демократична революція, спрямована на подальше удосконалення Української держави, поглиблення її політичних, духовних та соціально-економічних основ. В ході її значно зросла національна свідомість та зрілість українців. Зміцнення української державності, зростання національної самосвідомості українців, їх згуртованості, політичної зрілості відкриває нову сторінку в реалізації української національної ідеї. 2004 рік — це новий етап національної демократичної революції, продовження відродження української нації.
Слід зазначити, що революція, виступаючи проти зубожіння народних мас і збагачення невеликої елітної групи (трьох так званих кланів), мала і соціальний зміст: боротьба за підвищення життєвого рівня демократичних соціальних груп суспільства — пенсіонерів, студентів, селян, учителів, лікарів. Революційний виступ був також спрямований на обмеження «тіньового» капіталу, всевладдя «олігархів» та утворення середнього класу — опори стабільного розвитку суспільства і держави.
Отже, це був новий крок на шляху здійснення «української ідеї». До цієї справи долучилася більшість українського народу, очолювана групою нових політиків на чолі з Віктором Ющенком. Україна отримала імпульс прискореного розвитку на основі широкої програми реформ, перетворення в сучасну європейську державу, хоча на цьому шляху український народ та його лідерів чекало багато випробувань.
23 січня 2005 р. третій президент України В. Ющенко склав присягу на вірність Україні, і український народ розпочав нове п´ятиріччя своєї історії з новими сподіваннями і надіями.
Після інавгурації командою «помаранчевих» було здійснене формування оновлених органів влади. Прем´єром Кабінету Міністрів була затверджена Юлія Тимошенко, головою Ради Національної Безпеки України Петро Порошенко, Спікером парламенту України залишився Володимир Литвин. Створення керівних органів Української держави відбувалося в атмосфері довіри і очікування позитивних змін у державі та поліпшення життя народу. Влада «помаранчевих» підтримувалася більшістю народних мас. В цих умовах Верховна Рада голосувала за їхню програму, а противники згорнули свою діяльність, примирившись з поразкою.
В органах влади з´явилося багато молодих людей, не забруднених співробітництвом з кланами і кримінальними колами. Керівники органів управління в Україні пройшли загартування у всіх перипетіях боротьби на Майдані. Кабінет Міністрів України став одним із самих молодих та працьовитих за період незалежності України. У ньому енергійно і самовіддано почали працювати чотири міністри-соціалісти, які очолили сектори економіки та культури. У цілому ж правлячі кола були сформовані трьома політичними об´єднаннями: «Нашою Україною», «Блоком Ю. Тимошенко», Соціалістичною партією України.
Перед новою владою стояло багато складних завдань, пов´язаних з тим, що попередня влада в процесі приватизації допустила розграбування значної частини економіки, не розв´язала фінансових проблем, залишила розбалансований бюджет, а це зривало забезпечення всіх програм і обіцянок нового керівництва країни. Тому одним із головних було завдання поповнити бюджет держави у таких розмірах, які б дозволили виконати взяті «помаранчевими» силами обіцянки. І уряду вдалося збільшити надходження коштів до бюджету різних рівнів у 2005 р. на 70% порівняно з 2004 р., без введення нових податків.
В Україні розгортається процес виконання передвиборної програми В.Ющенка «Десять кроків назустріч людям». Передбачалося значно збільшити пенсії, зарплати, допомоги жінкам на дітей, особливо при народженні дитини та ін. 2005 р. був проголошений часом розв´язання соціальних проблем країни. Відповідно і бюджет його мав в основному соціальний характер.
У зв´язку з тим, що на початку XXI ст. в Україні поглибилася демографічна проблема (смертність вдвічі перевищувала народжуваність), уряд збільшив допомогу жінкам при народженні дитини у 11,7 раза (від 725 грн до майже 8,5 тис. грн), а також допомогу одиноким матерям у 4,1 раза. Посилилася допомога малозабезпеченим та багатодітним сім´ям. Близько 405 тис. малозабезпечених сімей отримали допомогу на загальну суму майже 547 млн грн. Матеріальну підтримку одержали 978 тис. сімей на загальну суму 584 млн грн. На фінансування програми «Безпритульні діти» спрямовано 70 млн грн. Створено і функціонує 1053 центри соціальних служб для сім´ї, дітей та молоді, у тому числі 316 будинків-інтернатів.
Значну увагу керівництво України приділяло питанням підвищення і поліпшення пенсійного забезпечення: 16% ВВП спрямовувалося на пенсійну програму. Розмір пенсій значно зріс (більше ніж на 20%) і в середньому становив 396,38 грн. Була ліквідована зрівнялівка у пенсійному забезпеченні, відновлена залежність пенсій від стажу роботи та заробітної плати. Збільшено обсяг видатків на медицину та освіту. Середня заробітна плата медперсоналу зросла на 20,3%.
У 2005 р. посадові оклади працівникам освіти були збільшені на 51%. На 37,5% зросло фінансування культури, а працівникам галузі підвищено зарплату на 17,6%. Поряд з цим уряд збільшив кількість навчальних місць для студентів-бюджетників від 50% у 2004 р. до 54% у 2005-2006 навчальному році, що дозволило додатково навчатися «не за плату» 12 тис. молодих людей які вступили до вузів завдяки своїм знанням і здібностям. Уряд зумів погасити заборгованість по зарплаті шахтарям, що накопичувалася від 1994 р.
Однак в економічній сфері досягнення «команди Майдану» виявилися набагато скромнішими, що пояснюється багатьма причинами: значним зростанням цін на нафтопродукти на світових ринках, зниженням вартості українських експортних товарів, особливо металу та ін. Як наслідок, приріст економіки у 2005 р. — 2,4%. Невирішеною запишається проблема безробіття, хоча за 2005 р. було створено майже мільйон нових робочих місць.
Уряд намагався здійснити ряд заходів спрямованих на створення сприятливих умов для малого і середнього бізнесу. Для цього довелося ліквідувати більше 100 нормативно-правових актів, які заважали розвитку підприємництва, прийняти ряд нових актів, спрямованих на його підтримку та спрощення процесу реєстрації бізнесу. Однак ці заходи виявилися недостатніми, щоб прискорити розвиток економіки в країні. Особливо болючим явищем для населення була висока інфляція та зростання цін. І всі спроби зупинити цей процес виявилися марними, хоча уряд намагався це зробити, вживаючи різних заходів. Це свідчило про неефективність ліберальної економічної політики «помаранчевої» команди, про втрату нею контролю над економічними та фінансовими процесами, про необхідність значного удосконалення соціально-економічної стратегії. Невдачі і труднощі в економіці певною мірою посилювали незадоволення населення, внутрішні суперечності і тертя в таборі «помаранчевих», що завершилося розколом і відставкою у вересні
2005 р. Кабінету Міністрів Юлії Тимошенко та приходу до влади уряду Юрія Єханурова. До того ж наступні вибори до Верховної Ради у березні
2006 р. та розширення повноважень Прем´єра у зв´язку зі зміною Конституції, що зробило цю посаду дуже привабливою, загострили ситуацію у країні. У 2005 — на початку 2006 р. в Україні часто виникали різні економічні кризи: бензинова, цукрова та ін. Особливо важкою та небезпечною була «газова», коли Росія підняла майже у п´ять разів ціни на газ, що поставлявся в Україну. Хоч після драматичних змагань і переговорів вдалося підписати з Росією нові газові угоди, виходячи із збільшення ціни лише у два рази, економічна ситуація в Україні погіршувалася.
Надзвичайно складною залишалася ситуація в сільському господарстві. У 2005 р. вдалося зібрати хороший урожай. Однак уряд не зумів надати допомогу селянам в його успішній реалізації, і вони залишилися без прибутків, не змогли оновити давно вже застарілу техніку. Зусиллями уряду Єханурова та Верховної Ради в бюджеті 2006 р. були запрограмовані досить ефективні заходи, спрямовані на розв´язання зростаючих проблем села. Вперше за всю історію незалежної України в цьому бюджеті було заплановано виділити на його потреби більше 12 млрд. грн. Значна їх частина була спрямована на дотації: розширення площі посівів, зростання тваринництва, газифікацію. У 2005—2006 pp. уряд не допустив закриття сільських лікарень, шкіл, розширив автобусне обслуговування учнів. Відчувалося намагання підтримати фермерство. Однак ігнорувалися великі можливості кооперативного руху в розвитку виробництва і соціальної сфери на селі.
Деяке підвищення зарплат, пенсій та різних виплат сприяли незначному зростанню споживання населенням продуктів, промтоварів, збільшенню вкладів у банках, однак воно було б значно істотнішим при зменшенні темпів зростання цін та інфляції.
Суспільно-політичне життя у 2005-2006 pp. в Україні характеризувалося зміцненням засад демократії, прав людини, свободи критики і висловлювань, хоча новій владі дісталася від кучмівського керівництва важка спадщина не лише в економіці, а й у корумпованій управлінській сфері, в складі кадрового потенціалу країни. Негативним чинником була і відсутність конструктивного співробітництва з попереднім складом парламенту, що значною мірою відображав інтереси кланово-олігархічних сил суспільства.
Слід зазначити, що Віктор Ющенко проводив політику, яка характеризувалася прозорістю, чесністю і демократизмом, хоча окремі групи його оточення, часто замасковано, здійснювали інші принципи. Президент і його команда не зуміли в перші місяці свого керівництва обмежити і ослабити кланово-олігархічні кола. Через відсутність у «помаранчевої» команди плану поетапного демонтажу спадщини попереднього президента Ющенко ретельно підбирав кадри на певні напрями державної діяльності, щедро і щиро нагороджував своїх соратників, що пройшли з ним виборчу президентську кампанію. Однак незабаром у його команді розгорілися конфлікти, коли її впливові члени не могли поділити «портфелі». Ці суперечності відволікали владу від формування її стратегічної лінії на реформи і спричинили відставку уряду Юлії Тимошенко.
Слід зазначити, що в суспільстві до середини літа 2005 р. відчувалося дивне самозаспокоєння, надії на те, що все необхідне уже зроблено. Час був втрачений, авторитет «помаранчевої» влади значно підірваний, частина виборців розчарована. Це чітко виявилося в наступних парламентських виборах. Вибори до Верховної Ради і місцевих рад 2006 р. за пропорційним принципом проходили в надзвичайно гострій боротьбі між найбільш авторитетними політичними силами: Партією регіонів (лідери В. Янукович, Р. Ахметов), «Нашою Україною» (В. Ющенко, Ю. Єхануров), блоком Ю. Тимошенко, Соціалістичною партією (О. Мороз), Комуністичною партією (П. Симоненко) та ін. Всі вони виступали розрізнено, не намагаючись до закінчення виборів створити союзи і блоки. Всього у виборчій кампанії брали участь 45 партій і союзів, які представляли різні соціальні і політичні сили, Боротьба між багатьма з них була надзвичайно гострою, навіть жорстокою. В ній відстоювались переважно вузькопартійні та особисті інтереси. Єдності в боротьбі за інтереси України та її народу не проявляли більшість суб´єктів передвиборної боротьби. А ця єдність надзвичайно потрібна для подальшого зміцнення і зростання незалежної України.
Розпорошеність сил негативно впливає на суспільство. Вибори 26 березня 2006 р. до підрахунку голосів у виборчих комісіях проходили в основному демократично і чесно. Однак незабаром виявилося, що при проведенні підрахункових засідань деяких виборчих комісій були допущені помилки, які викликали обурення і демонстрації протесту (зокрема Крим, Харків). Це призвело до того, що в багатьох областях довелося проводити повторний підрахунок голосів.
У підсумку більшість депутатських місць отримали помаранчеві сили — «Наша Україна», блок Ю.Тимошенко, Соціалістична партія України — майже 42% голосів сукупно. Партія регіонів отримала майже 32%. Інші партії і блоки зібрали менше трьох відсотків голосів кожний і не змогли пройти в парламент, тому що діяв так званий «трьохвідсотковнй бар´єр». Цей бар´єр подолала також Компартія України (трохи більше 3,5% голосів). Однак в міжпартійні союзи вона не вступала і традиційно виконувала роль «ідеологічної опозиції».
Помаранчеві сили, за результатами виборів, дістали можливість створити парламентську більшість, яка отримала право формувати уряд, підзвітний Верховній Раді.
Об´єднані сили «помаранчевих» в результаті перемоги на виборах мали продовжувати програми реформ, обіцяних в часи революційних виступів на Майдані у листопаді — грудні 2004 р.
Таким чином, головними складовими частинами всього суспільно-політичного життя незалежної Української держави кінця XX — початку XXI ст. були:
1. Державотворчі процеси, активне створення всіх атрибутів демократичної правової держави.
2. Вироблення і прийняття Конституції незалежної, соборної України.
3. Формування багатопартійної системи, громадянського суспільства.
4. Створення в Україні понад ста політичних партій, більшість з яких неспроможні здійснювати вагомий позитивний вплив на будівництво демократичної правової держави, існування такої кількості «карликових» партій справляє негативний вплив на державотворчі процеси.
5. Структурування найбільших політичних партій та їх об´єднань (з кінця 90-х pp.).
6. Вироблення в боротьбі та гострих дискусіях раціональних форм стосунків між різними гілками влади в країні.
7. Повільне зростання політичної стабільності в країні, авторитетності її владних структур, що пов´язано з корумпованістю певної їх частини.