К.А. Гордіца

Стаття присвячена проблемі науково-практичної обґрунтованості марксистської концепції економічного розвитку суспільства. Висвітлено та узагальнено досвід критичного аналізу вітчизняними вче- ними-економістами періоду «кризи марксизму» основних положень теорії ««зубожіння пролетаріату».

Ключові слова: марксизм, економічний розвиток суспільства, заробітна плата, рівень життя, відносини власності.

Постановка проблеми. Історія економічних вчень свідчить, що економічні кризи мають, серед іншого, специфічну властивість підривати довіру до існуючих економічних теорій, навіть найбільш прогресивних та успішно апробованих. Це не завжди погано, тому що, наприклад, саме завдяки розчаруванню у класичній теорії ринкової саморегуляції світ отримав потужний антикризовий інструментарій - концепцію Дж.М. Кейнса, - а згодом, як противагу до неї - теорії монетарного регулювання економіки. Але сьогодні в Україні, як і в інших пострадянських країнах, де суттєве падіння й без того низького життєвого рівня населення спонукає дослідників до пошуку альтернативних концепцій, здатних розкрити економічні та соціальні механізми, що спричиняють бідність, знов згадується «добре забуте старе» - доктрина К. Маркса. Її окремі положення донині слугують теоретичною «системою координат» для багатьох наукових розвідок, причому на лише фундаментально-теоретичних, а й прикладних. Відтак виникає потреба ще раз звернутися до питання про науково-практичну спроможність марксистської концепції економічного розвитку, зокрема в частині теорії «зубожіння пролетаріату».

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Про популярність Марксового вчення в українських суспільно-наукових колах говорить, серед іншого, наукова дискусія, що розгорнулась на сторінках одного з останніх номерів часопису «Україна модерна», цілком присвяченого проблемам сучасного бачення марксизму, його історичного місця та наукової місії [24]. Зокрема, у статті А. Рябчук, яка торкається проблем історії робітничого класу, пропонується повернутися до марксистського розуміння робітника, «який своєю працею утримує все суспільство, хоча сам не може користатися з її плодів», і проводиться думка, що «реалістичний опис страждань робітничого класу та суперечностей його існування є якнайкращим закликом до революційних перетворень» [25]. Тому важко не погодитися з висновком С. Курбатова, отриманим у результаті аналізу представленого в названому часописі «розмаїття сучасних рефлексій марксизму», що «Маркс залишається впливовим гравцем на інтелектуальному полі сучасності» [23].

Щоправда, ці та подібні їм публікації залишаються в рамках суспільно-історичного чи українознавчого, але не економічного дискурсу. Напевно, критичний аналіз теоретичної спадщини К. Маркса не входить до кола пріоритетних завдань сучасних українських фахівців у галузі економічної теорії. З огляду на це, автор як історик-економіст пропонує звернутися до відповідного вітчизняного досвіду часів «кризи марксизму», коли виявлені у цьому вченні глибокі внутрішні суперечності зумовили докорінний перегляд його основних засад. Висвітлення та узагальнення цього досвіду було започатковано у працях Л. Горкіної [7, 8] і продовжено у дослідженнях Т. Гайдай [3] та попередніх публікаціях автора цієї статті [4, 5, 6], який вважає за потрібне й надалі поглиблювати наукові розвідки в цьому напрямі.

Мета дослідження полягає в подальшому узагальненні досвіду критичного аналізу вітчизняними вченими-економістами кінця ХІХ - початку ХХ ст. марксистської концепції суспільного розвитку, зокрема теоретичної та практичної обґрунтованості теорії «зубожіння пролетаріату».

Виклад основного матеріалу. Продовжуючи розмову про науково-практичну обґрунтованість історичної концепції К. Маркса, розпочату автором даної статті на сторінках попереднього випуску цього видання [5], нагадаємо, що висновки вітчизняних вчених-економістів кінця ХІХ - початку ХХ ст., підкріплені західноєвропейськими дослідженнями та фактами господарського розвитку, доводили теоретичну і практичну обмеженість Мар-ксової теорії концентрації та спростовували його прогнози щодо неминучої майнової поляризації капіталу суспільства. Крім того, вони не узгоджувалися і зі «зворотнім боком» теорії концентрації капіталів - теорією зубожіння робітничого класу, до якої в ті часи також було висловлено багато зауважень.

Згідно з накресленою К. Марксом тенденцією, яка згодом отримала назву теорії «зубожіння пролетаріату», погіршення становища робітника є необхідним наслідком закону капіталістичного нагромадження. Розкриваючи зміст цього закону, викладеного у першому томі «Капіталу» [14, с. 626-662], М. Туган-Барановський зазначав, що з розвитком техніки дедалі менша частина капіталу перетворюється на заробітну плату і дедалі більша - на засоби виробництва. Змінний капітал утворює щораз меншу частину всього суспільного капіталу, а оскільки попит на робочі руки створюється лише змінним капіталом, то, відповідно, і попит на робочу силу, відносно всього суспільного капіталу, має падати (абсолютно, додає вчений, він зростає, але значно повільніше за збільшення суспільного капіталу й суспільного багатства). Таким чином, підсумовує вчений, закони капіталістичного виробництва призводять до утворення надлишкового населення, яке затягує робітника щодалі глибше у злидні: «Чим більшим є суспільне багатство, чим значнішим функціонуючий капітал, розміри й енергія його зростання, а, отже, чим більшою є й абсолютна величина пролетаріату і продуктивна сила праці, тим більшою є промислова резервна армія. ... Але чим більшою є ця резервна армія порівняно з активною робітничою армією, тим більшою є стійке перенаселення, а не- статки його жертв обернено пропорційні тягарю їх праці», - наводить він слова К. Маркса [21, с. 89]. Ці та інші твердження ідеолога комунізму, вважав М. Туган-Барановський, свідчать про те, що він у «Капіталі» продовжував дотримуватися тієї ж теорії зубожіння робітничого класу, яку сформулював ще в «Маніфесті Комуністичної партії», а його вислови на підтримку фабричного законодавства і законодавчого обмеження робочого дня говорять скоріше про його непослідовність. У цілому ж, на думку вченого, «Маркс дивився вкрай похмуро на можливість поліпшення становища робітничого класу в межах капіталістичного господарства» [19, с. 240].

Аналізуючи позицію К. Маркса у цьому питанні, українські економісти брали до уваги те, що вона сформувалась під впливом історичних фактів 40-х років ХІХ ст., у період зниження заробітної плати, хронічного безробіття та зростання бідності, а також під впливом економічних теорій Д. Рікардо і Т. Мальтуса, які оцінювали стан і перспективи робітничого класу не менш песимістично. Головною підставою для такої оцінки слугувала теорія «засобів існування», якої дотримувались у питанні про заробітну плату, в числі багатьох інших, обидва названі еконо- місти-класики.

Відомий дослідник проблем заробітної плати В. Желєзнов називав теорію «засобів існування» найдавнішою та найбільш визнаною теорією заробітної плати, початок якої можна знайти ще у думці Дж. Локка, що дохід робітників обмежується мінімальним прожитком (a bare subsistence). Схожою була й точка зору фізіократів: Р. Кантільйон схилявся до думки, що реальна ціна праці визначається звичайним утриманням робітника, Ф. Кене і А. Тюрго вважали заробіток робітника обмеженим граничним мінімумом необхідного для життя внаслідок конкуренції робітників. А. Сміт, на погляд В. Желєзнова, також найбільше схилявся до цієї теорії, мотивуючи її детальним аналізом співвідношення сил господарів і робітників. Але найбільш логічно закінченого вигляду, хоча й більш однобічного, теорія «засобів існування» набула у Д. Рікардо [10, с. 21].

Простежуючи хід думок англійського класика, В. Желєзнов зазначав, що схильний до абстракцій розум Д. Рікардо для кожної з головних верств населення Англії виділив найбільш характерні економічні риси: привілеям землевласників він дав вираз у законі земельної ренти, а безпорадне становище робітників перед капіталістами-підприємцями сформулював у теорії заробітної плати. При цьому для спрощення аналізу він вважає весь робітничий клас за найманого працівника у класу капіталістів, нівелюючи всі відмінності між окремими розрядами робітників, і визначає для заробітної плати всіх трудівників єдиний спільний регулятор - звичайний рівень життя [11, с. 6]. Припускаючи, що рента має природну тенденцію до зростання разом із розвитком країни, оскільки збільшення населення підвищує попит на продукти і, відповідно, їх ціну, Д. Рікардо змальовує майбутнє співвідношення частин суспільного доходу незмінним для робітників, вигідним для землевласників і збитковим для капіталістів. Рента поступово поглинатиме щодалі більшу частину національного доходу, дохід капіталістів складатиме щораз меншу частину, а грошова частина робітників хоч і зросте, але реальна їх платня залишиться незмінною, тому що вона регулюється постійним мінімумом засобів їх існування, за які просто доведеться дорожче платити [10, с. 23].

На думку В. Желєзнова, Д. Рікардо надто перебільшив значення рівня життя робітників як регулятора їх заробітку, не беручи до уваги реальні випадки як послідовного підйому, так і невпинного зниження рівня оплати праці, а також не зважаючи на зміни у працездатності робітників та на зростання продуктивності праці, - хоч усі ці процеси мали місце ще за життя вченого. Крім того, теорія британського вченого не враховувала тих явищ, які проявилися вже після Д. Рікардо, а саме: зростання сили робітничих спілок та зміни у соціальному законодавстві. Проте, всупереч цим обставинам, теорія «засобів існування» не лише продовжила користуватися широким визнанням, але й знайшла собі навіть більш різке формулювання у вигляді знаменитого «залізного закону» Ф. Лассаля, який особливо підкреслював, що економічний прогрес проходить повз робітників, анітрохи не поліпшуючи їхньої долі [10, с. 24]. Популярність теорії тяжіння заробітної плати до мінімуму засобів існування, як серед соціалістів першої половини ХіХ ст., так і серед представників «буржуазної» науки, відзначав також М. Туган- Барановський [21, с. 90].

Розвиток цієї теорії представниками «наукового соціалізму» почався, за спостереженням В. Желєзнова, у 1844 році, коли молодий Ф. Енгельс, критикуючи в одній зі своїх статей класичну політекономію, сприйняв від неї теорію заробітної плати, оскільки вона, як йому здавалося, наочно виявляла кричущі недоліки капіталістичного ладу [9, с. 63]. У тлумаченні Ф. Енгельса, що цілком відповідало його політичним уподобанням, тяжіння заробітної плати до мінімуму засобів існування виступало закономірним результатом нерівної конкурентної боротьби між робітниками, капіталістами і землевласниками. Робітник, на його погляд, програє через те, що змушений постійно працювати задля підтримки власного життя, тоді як землевласник може жити на свою ренту, а капіталіст - на проценти, а в разі потреби - на капітал або капіталізовану земельну власність, внаслідок чого найбільша частина продуктів розподіляється між капіталом і землеволодінням [9, с. 64].

Зауважимо, що в цей самий час подібні думки розвивав і К. Маркс, про що свідчать його «Економічно-філософські рукописи 1844 року». Пояснюючи перемогу капіталіста над робітником у боротьбі, яка визначає рівень заробітної плати, він зазначав, зокрема, що землевласник і капіталіст можуть додати до своїх доходів ще й підприємницький прибуток, робітник же не в змозі додати до свого заробітку ані земельної ренти, ані проценту на капітал. Важливим чинником цієї перемоги вчений вважав також високий рівень конкуренції між робітниками, зумовлений забороною робітничих об’єднань, тоді як об’єднання капіталістів є звичною та ефективною практикою [16, с. 47]. Крім того, К. Маркс звертав увагу, що робітник, обмежений внаслідок значного поділу праці рамками певної галузі, більше втрачає від коливань ринкових товарних цін, ніж капіталіст, здатний знайти для свого капіталу інший напрям застосування [16, с. 48].

Вже в цьому рукописі К. Маркс робить першу спробу виявлення основної тенденції розвитку заробітної плати й, відповідно, матеріального становища робітничого класу. При цьому він виходить з положення, що «найнижчою і єдино необхідною нормою заробітної плати є вартість існування робітника під час роботи і понад це стільки, щоб він міг прогодувати сім’ю і щоб робітнича раса не вимерла» [16, с. 47]. Аналізуючи умови існування робітників у гіпотетичних ситуаціях, коли суспільне багатство занепадає, коли воно прогресує і коли воно сягає найвищого рівня, вчений доходить висновку, що в будь-якому випадку долею робітника залишається злиденність [16, с. 51].

В. Желєзнов слушно вказував, що погляди, окреслені К. Марксом та Ф. Енгельсом у цей період, значною мірою проявились у їх подальших працях. Зокрема, у праці «Становище робітничого класу в Англії» (1845 р.) Ф. Енгельс уже прямо називав робітника «рабом буржуазії» [9, с. 64]. Правда, зважуючи вплив на рівень заробітної плати чинника конкуренції між робітниками, він визнавав, що за наявності такої конкуренції граничною величиною заробітної плати будуть необхідні засоби існування, рівень яких є неоднаковим для різних груп робітників; за відсутності ж такої конкуренції складається середня заробітна плата, дещо більша від мінімальної на величину, що залежить від середніх потреб та «ступеня цивілізації» робітників. Проте, зазначав В. Желєзнов, зробивши це застереження, Ф. Енгельс негайно повертається до попередньої думки, вказуючи, що підвищення заробітної плати веде до зростання конкуренції між робітниками та повернення плати до мінімуму; крім того, підвищення продуктивності праці внаслідок різного роду технічних удосконалень також збільшує відносний надлишок робітничого населення, яке неймовірно страждає під час криз і чинить постійний тиск на іншу частину робітників [9, с. 64-65].

Формулювання цієї теорії у «Злиденності філософії» К. Маркса (1847 р.) В. Желєзнов оцінював як значно більш різке: тут мінімум заробітної плати виступає вже як середня, нормальна величина, яка визначається тими самими умовами, що й цінність будь-яких предметів, які продаються на ринку. Цінність праці, за К. Марксом, вимірюється робочим часом, необхідним для виробництва праці як товару, тобто часом, необхідним для виробництва предметів, потрібних для підтримання життєдіяльності виробника та продовження його роду. Отже, природною ціною праці є мінімум заробітної плати, до якого і тяжіє ринковий рівень заробітної плати [9, с. 65]. Так само рішуче, на погляд українського вченого, думка, що мінімум засобів існування є середньою нормою заробітної плати, повторюється і в «Маніфесті Комуністичної партії» (1848 р.) [9, с 66].

Дійсно, в цьому історичному документі стверджується, що внаслідок збільшення поділу праці й застосування машин праця робітників стає дедалі простішою і менш кваліфікованою, через що витрати на робітника зводяться «майже виключно до життєвих засобів, необхідних для його утримання і продовження його роду» [17, с. 430]. Додамо, що в опублікованих роком пізніше під загальною назвою «Наймана праця і капітал» лекціях, читаних у 1847 році, К. Маркс також обґрунтовує тезу, що витрати виробництва простої праці зводяться до витрат існування робітника і продовження його роду, визначаючи таким чином мінімум заробітної плати, і що «заробітна плата всього робітничого класу в межах своїх коливань вирівнюється за цим мінімумом» [15, с. 440]. Крім того, значне місце у цій праці посідає дослідження впливу нагромадження і зростання капіталу на заробітну плату та становище робітничого класу, яке майже цілком відповідає змісту VII розділу першому тому «Капіталу». Його результатом є висновок, що наслідком зростання продуктивного капіталу є збільшення поділу праці і використання машин, що зумовлює посилення конкуренції між робітниками й, відповідно, зменшення їхньої заробітної плати [15, с. 458].

М. Туган-Барановський вважав теорію мінімуму засобів існування абсолютно позбавленою наукового значення. Фізіологічне тлумачення цього мінімуму, вказував він, суперечить реальним фактам суспільного життя, оскільки рівень заробітної плати в різних країнах, на відміну від фізіологічного мінімуму засобів існування, різниться дуже суттєво. Розуміння ж цього мінімуму як певної мінливої величини, що залежить від рівня культури суспільства загалом і робітничого класу зокрема, є, за його висловом, просто тавтологією: «Сказати, що розмір заробітної плати визначається необхідними витратами виробництва робочої сили, це значить - рівно нічого не сказати, тому що витрати ці можуть бути вищою мірою різними в залежності від рівня життя робітників, який визначається, у свою чергу, заробітною платою», - зазначав вчений [22, с. 24]. Він критично ставився до намагань К. Маркса пояснити заробітну плату за допомогою трудової теорії цінності і зрештою дійшов висновку про необхідність визнання повної теоретичної неспроможності Марк- сової теорії заробітної плати [22, с. 24].

Під впливом змін, які сталися в економічному житті за наступні дев’ятнадцять років, що минули до виходу у світ першого тому «Капіталу», у поглядах К. Маркса на заробітну плату та становище робітничого класу намітився певний поворот. Про це, на думку В. Желєзнова, свідчать його зауваження про англійське фабричне законодавство, які не узгоджуються із загальною характеристикою становища робітничого класу, наданою в «Капіталі». Проте теоретична система К. Маркса, фундамент якої був міцно закладений ще в 40-х роках ХІХ ст., була надто складною для глибокої перебудови, і тому в «Капіталі», за висловом вченого, «ми знаходимо лише окремі поправки до основних положень, залишених недоторканими» [9, с. 66]. Теорія «засобів існування», доповнена логічними висновками, які склали основу «теорії зубожіння», була потрібна К. Марксу для підтвердження свого переконання у необхідності якнайшвидшого знищення капіталістичного ладу і заміни його майбутнім ідеальним устроєм. «Спрямовуючи свої погляди до цього світлого майбутнього, - писав В. Желєзнов, - Маркс і в своїх теоретичних висновках ніби спішив перекинути до нього міст історичної тенденції, зраджуючи своїй глибокій науковій натурі і надмірно затушовуючи динамічний бік проблеми заробітної плати» [11, с. 10].

Дійсність, за спільним переконанням вчених, не виправдала Марксових очікувань. Усі дослідники констатували глибокі позитивні зміни, що сталися в умовах життя робітничого класу у другій половині ХІХ ст. Зокрема, К. Воблий відзначав скорочення робочого дня до 10-11 годин, а в деяких галузях до 8 і навіть до 6 годин, з неповною зміною в суботу; покращення умов праці завдяки технічному прогресу; підвищення заробітної плати у промислово розвинених країнах, таких як Франція, США, Німеччина, Бельгія і, безумовно, Англія, де статистики зафіксували її зростання протягом 50 років (з 40-х по 90-і роки) на 50-100%; розвиток системи загальної та професійної освіти робітників, підвищення їхнього культурного рівня; розвиток фабричного та робітничого законодавства, яке відіграло значну роль у справі поліпшення становища робітничого класу; виникнення у 188384 рр. різних видів державного страхування робітників (від нещасних випадків, хвороби, безробіття, старості й непрацездатності); нарешті, розквіт тред-юніонів, отримання ними у 1869 р. прав юридичних осіб та зростання їхньої чисельності [2, с. 6667].

Пояснюючи причини цих змін, вчені перш за все звертали увагу на те, що розмір доходу робітників як частки у загальному доході нації, галузі промисловості або підприємства визначається насамперед величиною цих доходів, які, своєю чергою, залежать від загального розвитку народного господарства та підвищення продуктивності праці. «На високий дохід можуть розраховувати робітники лише тієї нації, праця якої створює багато», - вважав В. Желєзнов [10, с. 41]. М. Туган-Барановський також пов’язував покращення долі трудящих мас із подальшими успіхами капіталістичної промисловості, зокрема, з підвищенням продуктивності праці, що створило тенденцію до зростання заробітної плати [21, с. 91].

Поряд із цим, спільним було також розуміння важливості відносин між підприємцями й робітниками, що безпосередньо впливають на умови здійснення купівлі-продажу робочої сили на ринку праці. Зокрема, М. Туган-Барановський зазначав, що перші кроки капіталізму насправді призвели до значного погіршення становища пролетаріату внаслідок розорення дрібних виробників і притоку робітників на фабрики й заводи, що суттєво знизило ціну на робочі руки [21, с. 91]. В. Желєзнов, зі свого боку, погоджувався, що в ті часи загальним правилом була конкуренція між робітниками і відсутність конкуренції між працедавцями. За таких умов ціна праці справді має тенденцію наближуватись до мінімального рівня, тобто до фізіологічно й соціально необхідного рівня життя. Водночас він припускав і можливість того, що робітники можуть займати монопольне становище на ринку праці - через малу чисельність, спричинену скороченням населення, або завдяки рідкісності своїх навичок чи кваліфікації, або внаслідок дуже сильної організації проти відносно слабких підприємців. У цих випадках заробітна плата може піднятися до максимально припустимого значення, аж до повного поглинання всієї чистої виручки підприємця, тобто до тієї межі, поки йому стане невигідно продовжувати свою справу [10, с. 42]. Вчений визнавав, що подібні випадки є дуже рідкісними в реальному житті і найсильніша організація робочого класу зазвичай лише зрівнює його шанси у боротьбі з підприємцями, але й цього, на його думку, вже багато, тому що зустріч із рівною силою змушує підприємців йти на поступки у пошуках розумного компромісу, назустріч вимогам більш справедливого, за збереження основ капіталістичного ладу, розподілу національного доходу [10, с. 43].

Серед факторів, що змінили ситуацію на ринку праці в бік посилення економічної могутності робочого класу, М. Туган- Барановський виділяв фабричне законодавство, робітничі спілки та кооперацію [21, с. 91]. При цьому вчений наголошував, що позитивний вплив фабричного законодавства відчули не лише робітники, а й підприємці: скорочення робочого дня не тільки не завадило успіхам фабричного виробництва Англії, але й супроводжувалось надзвичайним піднесенням останнього, оскільки це скорочення було більш ніж врівноважене підвищенням інтенсивності праці і запровадженням нових удосконалених машин. Завдяки цьому продуктивність праці значно зросла, і, відповідно, збільшилась реальна заробітна плата, за одночасного збільшення доходів капіталістів. Крім того, прямим наслідком скорочення робочого дня і заборони праці дітей молодше певного віку стало збільшення попиту та зменшення пропозиції робочої сили, що також зумовило зростання заробітної плати. Удосконалення техніки виробництва, яким фабриканти намагались компенсувати скорочення робочого часу, посилило процес витіснення дрібних підприємств великими, де умови праці зазвичай кращі. Нарешті, завдяки дозвіллю, створеному скороченням робочого дня, став можливим значний інтелектуальний прогрес робітничого класу у другій половині ХІХ ст. [20, с. 147149].

За спостереженням дослідників, успішність першого досвіду запровадження фабричного законодавства зумовила подальший наступ державного втручання у цій сфері і перехід до безпосереднього державного регулювання рівня заробітної плати, спочатку в тих галузях, де позиції трудящих були найбільш слабкими, а згодом і в багатьох інших. За такого регулювання, вказував В. Желєзнов, «пунктом тяжіння» заробітної плати знов виступає рівень життя робітників, але, на відміну від примітивних умов ринку праці, вже не фізіологічний мінімум і навіть не звичний соціальний рівень засобів існування, що склався історично, а певна раціонально визначена норма, що відповідає як господарським умовам, так і соціально- культурним вимогам часу, - так званий, «living wage» - плата, достатня для життя робітника як вільного громадянина і учасника загального розвитку його країни [10, с. 44].

У цьому ж напрямі, на переконання вчених, діють і робітничі спілки, замінюючи свободу конкуренції колективною організацією і закладаючи в такий спосіб міцне підґрунтя для колективного договору, умови якого, за спостереженням В. Желєзнова, мають тенденцію поширюватись на всю країну, створюючи в даній галузі виробництва певний обов’язковий «національний мінімум» оплати праці [10, с. 51]. У соціально та економічно розвинених країнах, зазначав учений, рівень життя працюючих робітників є доволі високим. Він складається в результаті їх боротьби за високий заробіток, і продовження цієї боротьби сприяє постійному зростанню так званого «standard of life» [10, с. 44]. М. Туган-Барановський, у свою чергу, відзначав успіхи англійських тред-юніонів, завдяки яким робітники досягли значного скорочення робочого дня за підвищення заробітку, причому навіть у тих галузях промисловості, які зовсім не регулюються фабричним законодавством [20, с. 152].

К. Маркс, за свідченням М. Туган-Барановського, не надавав великого значення робітничим спілкам як засобу підняття заробітної плати й узагалі поліпшення становища робітничого класу, і якщо він визнавав бажаним поширення такого роду організацій в робітничому середовищі, то лише тому, що бачив у них потужний засіб класового об’єднання робітників та можливість перетворення на опорні пункти для політичної організації робітничого класу [19, с. 239].

Велику роль у справі піднесення добробуту робітничого класу, на думку М. Туган-Барановського, відіграла й кооперація, щоправда, не у формі виробничих асоціацій, в яких К. Маркс бачив перші зародки нових колективних форм господарства, а у формі споживчих товариств, яким він не надавав у цьому сенсі майже ніякого значення. Перша із цих форм, пояснював український вчений, на практиці не отримала й не може отримати в умовах капіталістичного господарства скільки-небудь значного розвитку і поширення, між тим як споживчі товариства, до яких К. Маркс ставився більш ніж стримано, зробили гігантські успіхи [19, с. 240]. Першість у цій справі, без сумнівів, тримала Англія. У той час як тред-юніони організовували робітників як продавців робочої сили, споживчі товариства досягли того самого по відношенню до робітників як до споживачів. Після тривалого періоду становлення, з його успіхами й поразками, в Англії постав потужний кооперативний рух, із десятками мільйонів фунтів щорічного обігу й мільйонами фунтів щорічного прибутку, і тепер, наголошував учений, мільйони робітників Англії й усього світу отримують від кооперативного руху цілком реальні економічні вигоди [19, с. 107].

Варто додати, що наприкінці ХІХ й особливо, на початку ХХ ст. вітчизняні вчені відзначали бурхливий розвиток кооперації і в Російській імперії, причому К. Воблий, зокрема, наголошував, що для цього процесу характерним є не лише зростання кількості кооперативів, чисельності їх членів та обсягу господарського обороту, але й поступове розширення їхніх функцій.

Наприклад, сільськогосподарські товариства, створені спочатку для закупівлі або збуту продуктів, часто розпочинають їх переробку, дбають про покращення худоби, відкривають бійні, а також надають різні види страхування, організують курси, виставки, бібліотеки та ін., додаючи, таким чином, до господарських завдань культурно-просвітницькі. Більше того, К. Воблий вказував на утворення кооперативних спілок волосного або навіть імперського масштабу, що говорить про подальше зміцнення позицій кооперації на ринку. «Потужний і швидкий розвиток кооперації, - зазначав вчений, - змінює саму структуру народного господарства. В особі кооперації виступила нова економічна сила, яка суттєвим чином змінює сучасне капіталістичне господарство» [2, с. 132].

Зважаючи на всі згадані вище обставини, М. Туган- Барановський робить цілком слушний висновок: від концентрації виробництва слід відрізняти концентрацію доходу, оскільки останнє не є необхідним супутником першого [21, с. 100]. Очікування К. Маркса, що в усіх країнах суспільний дохід буде дедалі більше нагромаджуватись у руках чисельно дедалі меншої купки великих власників, у той час як середні класи населення будуть скорочуватись як за своєю чисельністю, так і за розміром зосередженого в їхніх руках доходу, не виправдались. Практично всі вчені поряд зі швидким зростанням кількості дуже великих власників відзначали одночасне скорочення відносної чисельності найбільш нужденного населення і, головне, збільшення чисельності середніх класів та їхніх доходів. На такі факти вказували, зокрема, М. Туган-Барановський [21, с. 102], В. Левитський [12, с. 451], К. Воблий [2, с. 87]. При цьому М. Туган- Барановський особливо наголошував на тій обставині, що середні класи суспільства суттєво поповнюються за рахунок висо- кооплачуваних груп робітників, так званої «робітничої аристократії», яка за своїм доходом мало відрізняється від нижчих верств буржуазії [21, с. 102]. Щоправда, цей факт вчений, у відповідності до своїх соціалістичних переконань, трактував як подальшу пролетаризацію населення і, відповідно, посилення «соціальних антагонізмів», притаманних капіталістичному ладу, та не бажав визнати, що перехід частини найбільш матеріально забезпечених робітників до середнього класу, з можливістю перетворення їх на дрібних власників, неминуче виключає їх із лав борців за знищення цього ладу.

Наукова неспроможність Марксової теорії «зубожіння пролетаріату» була настільки переконливо доведена фактами економічної дійсності, що жоден із «легальних марксистів» не наважився захищати її в цілому. Більше того, деякі з них піддали жорсткій критиці зусилля в цьому напрямі К. Каутського, побачивши у них, подібно до В. Желєзнова, спробу «врятувати доктрину вчителя ціною натяжок та хитромудрих тлумачень» [10, с. 26]. Сутність цих тлумачень, сформульованих К. Каутським у праці «Бернштейн і соціал-демократична програма» (1899 р.) та прокоментованих В. Желєзновим і М. Туган-Барановським, полягала в тому, щоб сприймати теорію «зубожіння пролетаріату» лише як тенденцію, і при тому не до абсолютного зниження рівня економічного добробуту робітничого класу, а лише до відносного погіршення становища робітників порівняно з капіталістами. Крім того, пропонувалось розуміти зубожіння не у фізіологічному, а у соціальному значенні - як невідповідність між зростанням культурних потреб людини і можливістю їх задоволення. Нарешті, робилося припущення, що К. Маркс мав на увазі більш швидке зростання, порівняно з іншими класами, нужденного і поневоленого класу пролетарів [10, с. 26; 14, с. 241].

Але жодне із цих тлумачень, на погляд названих дослідників, не відповідало цілком конкретним і недвозначним твердженням К. Маркса про поглиблення саме фізичного зубожіння і духовної деградації. І мова тут йшла не про тенденції, які можуть не здійснитись у реальному житті, а про закони капіталістичного розвитку, які реалізуються в конкретних історичних фактах. Намагання К. Каутського лише вказують, на думку

В. Желєзнова, як далеко життя відсунуло ті жахливі перспективи, які ввижалися людям сорокових та шістдесятих років [10, с. 26]. Аналогічного висновку дійшов і М. Туган-Барановський: якщо істинну доктрину К. Маркса не наважується тепер підтримувати навіть К. Каутський, зазначав він, то це «лише доводить її повну несумісність із новітніми фактами історії робітничого класу» [19, с. 242].

На противагу категоричності й безкомпромісності цих тверджень деякі інші вчені-економісти були більш обережними у своїх висновках щодо відповідності сформульованих К. Марксом закономірностей суспільного розвитку реаліям соціального та господарського життя. Так, О. Миклашевський вважав за потрібне прислухатися до точки зору тих марксистів, які доводили, що К. Маркс припускав можливість покращення умов праці, наголошуючи саме на відносному погіршенні становища робітничого класу, коли заробітна плата може зростати, але не пропорційно загальному збільшенню багатства [18, с. 516]. На цей момент звертав увагу і С. Булгаков, зауважуючи, що заробітна плата може зростати абсолютно, але відносно цінності виробленого продукту вона все-таки знижується [1, с. 150].

Дещо прояснити позицію К. Маркса у цьому питанні сучасним дослідникам його теоретичної спадщини дозволяє знайомство з рукописом «Заробітна плата», датованим, за приміткою на обкладинці, 1847 роком. У цій праці виразно окреслена думка про зменшення, в ході історичного розвитку, не лише відносної, а й реальної заробітної плати. К. Маркс абсолютно недвозначно стверджував, що заробітна плата знижується, по-перше, відносно розвитку загального багатства; по-друге, абсолютно, тому що кількість товарів, отримуваних робітником на обмін, дедалі зменшується [13, с. 589]. Тому слід визнати, що тлумачення його поглядів В. Желєзновим і М. Туган-Барановським було більш правильним, а відповідні критичні зауваження небезпідставними. Особлива увага, яку вчені приділяли цьому положенню, пояснюється тим, що воно відігравало важливу роль у Марксовій теорії криз, яка мала остаточно довести неминучість руйнації капіталістичного ладу. Аналіз цієї теорії у працях українських економістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. буде висвітлений автором даної статті в одній із наступних публікацій.

Висновки. Таким чином, подальше узагальнення досвіду критичного аналізу вітчизняними вченими-економістами кінця ХІХ - початку ХХ ст. марксистської концепції суспільного розвитку, зокрема, в частині теоретичної та практичної обґрунтованості теорії «зубожіння пролетаріату», дозволяє зробити такі висновки.

По-перше, дослідження виявило, що теоретичним фундаментом теорії «зубожіння пролетаріату» стала теорія заробітної плати, відома під назвою теорії «мінімуму засобів існування», яка отримала найбільш логічно закінченого і разом з тим однобічного вигляду в абстрактній концепції Д. Рікардо, набула специфічної інтерпретації у працях Ф. Енгельса і була розвинена К. Марксом на ґрунті його трудової теорії цінності. Головним недоліком теорій «мінімуму засобів існування» та «зубожіння пролетаріату» була їх неспроможність адекватно пояснити динаміку заробітної плати та позитивні зміни, що сталися у становищі робітничого класу в середині та у другій половині ХІХ ст., - зростання заробітної плати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці робітників, підвищення їх освітнього й культурного рівня тощо.

По-друге, вченими було показано, що погляди К. Маркса на становище робітничого класу в умовах капіталістичного господарства сформувались під впливом історичних фактів 40-х років ХІХ ст., у період зниження заробітної плати, хронічного безробіття та зростання бідності. Проте надалі, незважаючи на реалії економічного розвитку та певні зміни у власному світогляді, він не відмовився від теорії «зубожіння» пролетаріату, створеної з метою наочного виявлення соціальних недоліків капіталістичного ладу та підтвердження необхідності його термінової заміни майбутнім ідеальним (соціалістичним або комуністичним) устроєм.

По-третє, історична практика спростувала прогнози К. Маркса щодо подальшої концентрації суспільного доходу в руках дедалі меншої за кількістю купки великих власників за одночасного падіння чисельності та доходів середніх класів: поряд зі зростанням кількості великих власників відбувалось одночасне скорочення відносної чисельності найбільш нужденного населення та збільшення чисельності й доходів середнього класу. Серед чинників зростання доходів і рівня життя робітничого класу у ХІХ ст. основними були: удосконалення техніки виробництва та зростання продуктивності праці; зміна ситуації на ринку праці завдяки успіхам робітничих спілок та поширенню практики колективних договорів; розвиток фабричного законодавства та споживчої кооперації.

Отже, висловлені вітчизняними вченими-економістами на рубежі ХІХ-ХХ століть ґрунтовні критичні зауваження до Марксової теорії «зубожіння» пролетаріату, кореспондуючись із фактами історичного розвитку, виразно свідчать про теоретичну, методологічну та практичну обмеженість цієї теорії і ставлять під сумнів доцільність її використання в сучасних наукових дослідженнях.

1. Булгаков С. Н. О рынках при капиталистическом производстве : теоретический этюд / С. Н. Булгаков. — М., 1897. — 260 с.

2. Воблый К. Г. Начальный курс политической экономии. История, теория, финансы : пособие для комм. техн. училищ и для самообразов.

— 2-е изд. / К. Г. Воблый. — К., 1918. — 252, 4 с.

3. Гайдай Т. В. Історико-економічний аналіз розробки проблеми цінності у вітчизняній та зарубіжній теорії / Т. В. Гайдай // Історія нар. госп-ва та екон. думки України : зб. наук. праць. Вип. 37-38 / Відп. ред. Т. І. Дерев’янкін. — Київ, 2005. — С. 276—289.

4. Гордіца К. А. До критики теорії цінності К. Маркса українськими економістами кінця XIX - початку XX ст. / К. А. Гордіца // Історія нар. госп-ва та екон. думки України : зб. наук. праць. — Вип. 35-36. — К.,

2003. — С. 227—236.

5. Гордіца К. А. Критика марксистської концепції суспільного розвитку в працях українських економістів кінця ХІХ - початку ХХ ст. : теорія концентрації й централізації виробництва та капіталу / К. А. Гордіца // Історія нар. госп-ва та екон. думки України : зб. наук. праць. Вип. 42 / Відп. ред. В. В. Небрат. — К., 2009. — С. 57—69.

6. Гордіца К. А. Критика теорії цінності К. Маркса українськими економістами кінця XIX - початку XX ст. / К. А. Гордіца // Історія нар. госп-ва та екон. думки України : зб. наук. праць. Вип. 39-40 / Відп. ред. Т. І. Дерев’янкін. — К., 2007. — С. 227—236.

7. Горкіна Л. П. М. І. Туган-Барановський в економічній теорії та історії / Л. П. Горкіна— К. : ІЕ НАН України, 2001. — 268 с.

8. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні (остання третина ХІХ — перша третина ХХ ст.) / Л. П. Горкіна. — К. : Наук. думка, 1994. — 244 с.

9. Железнов В. Я. Главные направления в разработке теории заработной платы / В. Я. Железнов. — Киев, 1904. — 523 с.

10. Железнов В. Я. Заработная плата: Теория - политика - статистика / В. Я. Железнов. — М., 1918. — 87 с.

11. Железнов В. Я. К реформе современной теоретической экономии / В. Я. Железнов. — Киев, 1905. — 16 с.

12. Левитский В. Ф. История политической экономии в связи с историей хозяйственного быта. — 2-е изд. / В. Ф. Левитский. — Харьков, 1914. — 486 с.

13. Маркс К. Заработная плата // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. — Том 6. — С. 579—602.

14. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии. — Том 1. — Кн. 1 : Процесс производства капитала // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. — Том 23. — 907 с.

15. Маркс К. Наемный труд и капитал // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. — Том 6. — С. 428—459.

16. Маркс К. Экономическо-философские рукописи 1844 года // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. — Том 42. — С. 41—174.

17. Маркс К., Энгельс Ф. Манифест Коммунистической партии // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. — Том 4. — С. 419—459.

18. Миклашевский А. Н. История политической экономии: Философские, исторические и теоретические начала экономии ХІХ века / А. Н. Миклашевский. — Юрьев, 1909. — 638 с.

19. Туган-Барановский М. И. К лучшему будущему: Сборник социальнофилософских произведений / М. И. Туган-Барановский. — М. : «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1996. — 528 с.

20. Туган-Барановский М. И. Очерки из новейшей истории политической экономии и социализма. — 3-е изд. / М. И. Туган-Барановский. — СПб., 1906. — 271 с.

21. Туган-Барановский М. И. Современный социализм в своем историческом развитии / М. И. Туган-Барановский. — СПб., 1906. — 260 с.

22. Туган-Барановский М. И. Социальная теория распределения / М. И. Туган-Барановский. — СПб., 1913. — 96 с.

23. Курбатов С. У пошуках втраченого марксизму: версія від «України модерної» [електронний ресурс] / Сергій Курбатов // Дзеркало тижня. — № 25 (753); 4—10 липня 2009 р. — Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3150/66628/

24. Презентація нового числа часопису «Україна Модерна» [електронний ресурс] // Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України — 2009-06-04 — Режим доступу: http://www.inst-ukr. lviv. ua /news/news/?newsid=31

25. Рябчук А. «Формування» і «занепад» робітничого класу (спроба огляду) [електронний ресурс] / Анастасія Рябчук // Опубліковано: Україна Модерна. Ч. 3(14). Марксизм на сході Європи. — Київ, 2009. С. 126—142. — Режим доступу: http://commons.com.ua/archives/ 3894# ftn6 (початок); http://commons.com.ua/archives/4004 (продовження).