В.В. Небрат, Н.А. Супрун

Представлено результати дослідження інституційних чинників кризових явищ у фінансовій сфері наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., узагальнено головні напрями наукової розробки даної проблематики у вітчизняній економічній літературі зазначеного періоду.

Ключові слова: вітчизняна економічна думка, історія фінансів, криза, протекціонізм, акціонерні товариства, спекулятивний капітал, бюджетний дефіцит, державний борг.

Постановка проблеми. Загальна увага до історико- теоретичних і практичних аспектів глобальної фінансової нестабільності та внутрішніх механізмів розгортання та взаємопосилення інституційної, економічної, фінансової, структурної криз актуалізують питання про природу та чинники цих явищ. На сьогодні є загальновизнаним, що, крім технологічних і організаційно-економічних детермінант, кризи мають потужну інституційну складову, що базується на ролі суб’єктивних чинників в економіці та механізмах колективної психології. На думку відомого теоретика сучасних фінансово-економічних криз, нобелівського лауреата Пола Кругмана, широкомасштабні кризові явища безпосередньо пов’язані з прорахунками в економічній політиці, що викликають кризу довіри [9, с. 11]. Саме криза довіри запускає механізм низхідної спіралі економічної кризи, руйнуючи усталені зв’язки, порушуючи баланс компаній і макроекономічну рівновагу, актуалізуючи глобальні диспропорції. Відтак, механізми успішного виходу з кризи завжди пов’язані з відновленням довіри, а політика, яка не може цього досягти, наперед приречена.

Ситуацію розбалансування усталених економічних пропорцій та порушення макроекономічної рівноваги можуть породжувати будь-які, в тому числі прогресивні, новації уряду. Нестабільність економічного розвитку тісно пов’язана з інституційни- ми змінами, що обумовлюють посилення невизначеності та збільшення ризиків у фінансово-господарській діяльності. Державні фінанси як ресурсна база економічної політики та законодавство як головний інструмент її реалізації набувають ключової ролі в механізмі економічної взаємодії. Природно, що саме в цих сферах варто шукати інституційні чинники кризових явищ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Невирішена частина загальної проблеми. Останнім часом у численних публікаціях, присвячених історії та теорії криз [9; 18; 28], аналізу загальних закономірностей та специфічних особливостей сучасної глобальної фінансової кризи [8; 10; 30], зовнішніх чинників і внутрішніх механізмів розгортання кризи в Україні [5; 7; 26; 27], виявлено немало суперечливих тенденцій і сформульовано низку контраверсійних за своїм змістом теоретичних концептів. Разом з тим, питання інституційної взаємодії фінансового та реального секторів економіки як одного з потужних дестабілізуючих чинників, ролі держави у порушенні макроекономічної рівноваги та стимулюванні процесів форсованого, а відтак незба- лансованого розвитку окремих виробництв ціною занепаду інших в історико-теоретичному аспекті є чи не найменш дослідженими. На нашу думку, вивчення історії перманентних кризових явищ у фінансовій сфері другої половини ХІХ – початку ХХ ст. є важливим завданням у контексті виявлення витоків тих інституційних механізмів, які в модернізованому вигляді формують основу сучасної фінансово-економічної кризи в Україні.

Метою даного дослідження є спроба виявлення на історичному матеріалі дестабілізуючих чинників у самій урядовій діяльності, що певною мірою може сприяти формуванню передумов кризи та ускладнювати дію механізмів самовідновлення економіки на основі санації та «природного відбору» конкурентоспроможних і перспективних виробництв. Іншим аспектом дослідження є виявлення ролі неекономічних чинників (стереотипи суспільної свідомості та поведінки, недосконалість законодавства, відсутність інститутів суспільного контролю тощо) у розгортанні суперечностей, що ведуть до ескалації фінансово- економічної напруги та, зрештою, обумовлюють кумулятивний характер кризових явищ.

Джерельною базою дослідження слугували праці вітчизняних науковців другої половини ХІХ - початку ХХ ст., які, з одного боку, містять оцінку стану та динаміки сільськогосподарського і промислового виробництва, торговельної кон’юнктури, грошового обігу, а з іншого - представляють аналіз урядової політики та теоретичні узагальнення щодо ролі держави у розгортанні та подоланні кризових явищ загальноекономічного та фінансового характеру.

Основні результати дослідження. Пошук шляхів вирішення проблем економічних криз і кон’юнктури ринків, починаючи від Дж.М. Кейнса, передбачав, що держава засобами мак- роекономічного регулювання має скеровувати економіку в напрямі збалансованого, врівноваженого, пропорційного розвитку. У сучасній економічній науці сформувалося трактування ролі держави як арбітра, який врегульовує взаємодію, узгоджує інтереси, компенсує «провали ринку» тощо. Проте історія кризових явищ та урядової діяльності в добу становлення й розвитку ринкових відносин та індустріального суспільства свідчить про неоднозначний вплив держави та її фінансово-економічної політики на стабільність господарського розвитку.

Досліджуючи модель взаємодії держави й суспільства в умовах ринкової економіки, Дж. Гелбрейт зауважив, що підтримка уряду спрямовується насамперед у найбільш потужні й динамічні галузі, які набувають гіпертрофованого розвитку завдяки постійному припливу капіталу та урядовим гарантіям. Це призводить до обмеження конкуренції, розбалансування економіки, порушення її оптимальної галузевої структури. Таким чином, невід’ємною частиною і чинником нерівномірного економічного розвитку є нерівномірний розподіл послуг, що надаються державою [4, с. 368-369]. Вказана характеристика економічної політики держави у вітчизняному господарстві з особливою силою виявилася в ході форсованої модернізації, що проходила у другій половині ХІХ ст. за сценарієм так званого «наздоганяючого розвитку».

Економічна модернізація та інституційні зміни в економіці полягали в розвитку капіталістичних відносин і великої машинної промисловості, яким іманентні диспропорційність і нерівномірність розвитку. Але ці глибинні причини кризових явищ доповнювалися й обтяжувалися додатковими інституційними чинниками. Економіка України розвивалась у контексті загаль- ноімперських перетворень, оскільки, перебуваючи у складі Російської імперії, підпадала під дію інституційних новацій, запроваджуваних центральним урядом у ході ліберальних реформ другої половини ХІХ ст. [13, с. 25-33]. В основу силової моделі модернізації економіки було покладено принцип упровадження передових організаційно-економічних механізмів, запозичених із-зовні. Тобто під тиском зовнішніх чинників, за рахунок залучення іноземних інвестицій і технологій у господарстві України формувався передовий виробничо-економічний комплекс, який до певної міри був чужорідним для традиційної господарської культури та організаційних форм виробництва, що органічно розвинулись упродовж тривалого історичного періоду. Разом із прогресивними технологіями та формами організації праці, системою соціальних відносин, інтересів і суперечностей, ці новітні економічні форми містили в собі закономірності та тенденції подальшого розвитку, які підривали основи традиційного суспільства, усталений спосіб виробництва, сформовані економічні пропорції та співвідношення.

Принциповою особливістю наздоганяючої моделі модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється в ініціюванні реформ і активній участі урядових структур у їх здійсненні, встановленні державного контролю над усіма сферами народного господарства. Одержавлення економіки закономірно призводить до зростання авторитарності влади, посилення централізму в управлінні, збільшення кількості та розростання повноважень адміністративно-бюрократичного апарату. Відтак, формується специфічний сценарій модернізації, при реалізації якого структурні перекоси в галузевій структурі, нерівномірність розвитку регіонів, суперечності між різними укладами економіки посилюються самою урядовою діяльністю. Концентрація економічної влади в руках державного апарату найперше виявляється у зосередженні та перерозподілі через державний бюджет значної частки національного доходу. Характеризуючи масштаби цього явища у вітчизняній економіці, М. Туган-Барановський зауважив: «У жодній країні світу державний бюджет не поглинає такої величезної частки народного доходу, і ніде в руках трудової маси не залишається така незначна частка її трудового продукту, як у Росії» [24, с. 361]. Учений вказував на скорочення споживчого попиту та розбалансування внутрішнього ринку внаслідок урядової фіскальної політики як один із дестабілізуючих чинників економічного розвитку.

Прогресуюче розбалансування внутрішніх ринків товарів і капіталів посилювалося екзогенними чинниками, вплив яких пов’язаний зі збільшенням відкритості господарства, розширенням міжнародних торговельних і грошово-кредитних відносин, інтенсифікацією економічних зв’язків у процесі формування світового та європейського ринків. Політика тарифного протекціонізму, проваджувана російським урядом, призвела до обмеження ввозу товарів, але не могла зупинити експансії європейського капіталу та запозичення новітніх організаційних форм ведення господарства.

Серед прогресивних організаційно-економічних форм підприємництва, що мали забезпечити високі темпи зростання, технічний прогрес і створення власної індустріальної бази виробництва у другій половині ХІХ ст., особливе місце посідали акціонерні товариства. Урядова політика була спрямована на підтримку процесу корпоратизації у найбільш суспільно важливих галузях, що знайшло відображення у системі встановлення урядових гарантій щодо дивідендних виплат, пільг при реєстрації акціонерних товариств та отримання концесій на їх заснування тощо. При цьому концесійна політика розглядалась як істотна ознака акціонерного товариства, що поєднувала риси підприємницької корпорації та публічного закладу, який виконував важливі державні функції. Згортання темпів акціонерного засновництва у роки Кримської війни (1853-1856 рр.) змусило уряд вжити низку заходів щодо активізації акціонерного нагромадження шляхом маніпуляції банківськими відсотками за вкладами, що зберігалися у казенних кредитних закладах. Зниження відсотку за вкладами (з 4 до 3%) стало чинником переливу капіталу із банківської сфери в акціонерне підприємництво, оскільки дивіденди акціонерних товариств на той час становили 8-10% [19, с. 12]. Таким чином, урядова політика активно сприяла розвитку корпоративного сектора з усіма його перевагами та недоліками. Аналізу особливостей акціонерної форми капіталу та корпорації як специфічної організаційно-правової форми підприємництва належить одне з центральних місць у науковій літературі досліджуваного періоду.

Оригінальним науковим підходом відзначений аналіз соціально-економічної природи корпоративних відносин у працях Л. Петражицького, який, будучи одним із представників Київської психологічної школи політекономії, за основу методології дослідження особливостей процесу акціонерного нагромадження капіталів обрав психологічний підхід. Відтак, процеси зосередження акціонерних капіталів і біржової спекуляції досліджувалися науковцем у контексті з’ясування психологічних аспектів та особливостей суспільної поведінки. Акцентуючи увагу на домінантному значенні психологічних чинників у процесах акціонерної акумуляції капіталів, учений висунув тезу про необхідність свідомого регулювання та обмеження ажіотажних тенденцій суспільного попиту на ринку цінних паперів, які призводять до порушення загальноекономічної рівноваги та стають каталізатором кризових явищ в економіці.

Важливим чинником еволюції корпоративних відносин Л. Петражицький називав перетворення інституту індивідуально-одноособової свідомості економічних суб’єктів на корпоративну суспільну, яка може бути реалізована лише у формі колективної господарської взаємодії. Дослідження особливостей формування корпоративних організаційних форм та створення системи їх регулювання, на його думку, є можливим лише за умови глибинного та системного аналізу психологічних явищ, які виступають підґрунтям даних процесів. Відтак, аналіз сукупності економічних інтересів співвласників акціонерного капіталу і системи механізмів щодо їх реалізації передбачає виявлення та ранжування за ступенем впливу різних суспільно- психологічних чинників [15, с. 124-126]. Запропоновані Л. Пет- ражицьким теоретико-методологічні підходи до вивчення процесів акціонерного нагромадження створили можливість для визначення різних за своєю природою чинників розгортання кризових явищ у розвитку фондового ринку та ринкового середовища загалом, справедливість яких була підтверджена подальшим розвитком корпоративних відносин.

Урядове заступництво та підтримка акціонерної форми підприємництва спотворювали механізми конкуренції та саморегулювання ринкового середовища, оскільки особливий статус так званих гарантованих акціонерних компаній убезпечував їх від ризиків та сприяв неефективному веденню господарської діяльності внаслідок слабкої заінтересованості в економному веденні справи. Показово, що з початком у 1860-х роках промислової кризи, яка призвела до значного спаду виробництва в основних галузях економіки, тільки акціонерні компанії, що отримували державні субсидії, продовжували розвиватися швидко і стабільно. Тобто убезпечення окремих підприємств від наслідків промислової кризи відбувалося за рахунок урядових ін’єкцій, а відтак вело до поглиблення розриву між видатками і доходами казни, слугувало основою дестабілізації у сфері державних фінансів. Особливим каналом перерозподілу коштів стало залізничне будівництво. При заснуванні акціонерних товариств для будівництва та експлуатації залізниць дохід за акціями та облігаціями гарантувався урядом, унаслідок чого останні були абсолютно надійними й користувалися підвищеним попитом населення. За слушним зауваженням Г. Шершеневича, саме «урядова участь вселяє особливу довіру з боку публіки» [25, с. 152], тобто стимулює акумуляцію капіталу та забезпечує його спрямування у пріоритетні галузі.

Сприяння з боку уряду розвиткові великих акціонерних підприємств обумовило прискорення й без того форсованого процесу концентрації виробництва та капіталу. Це, своєю чергою, посилювало нерівномірність розвитку промисловості: поряд із порівняно передовими у технічному відношенні підприємствами, що функціонували на основі нових організаційних форм виробництва, управління та фінансування великим акціонерним капіталом, діяли відсталі підприємства, на яких майже весь виробничий процес здійснювався ручним способом. Південна металургійна промисловість, для прикладу, була оснащена передовою технікою і забезпечувала понад третину всієї загальноі- мперської продукції чавуну. Натомість, більшість інших галузей і регіонів залишалися на доіндустріальному рівні технічної організації (промислові підприємства не мали механічних двигунів). Таким чином, заступництво уряду щодо розвитку великих підприємств у перспективних галузях супроводжувалося занепадом традиційних галузей, що посилювало внутрішні диспропорції у розвитку економіки.

Разом з тим, великі масштаби акціонерних компаній, чисельність і частка яких у вітчизняній економіці стрімко зростала, перешкоджали гнучкості та мобільності у веденні справ, уповільненню реакції на зміни ринкової кон’юнктури. Як зазначав Л. Петражицький, «акціонерні компанії затягують зазвичай кризу, що виникає в певній галузі промисловості, вони продовжують працювати і виготовляти продукти, на які немає достатнього попиту, так що ускладнюється відновлення рівноваги між попитом і пропозицією» [15, с. 195]. У поєднанні з іншими негативними тенденціями розвитку корпоративного сектору вітчизняної економіки, як-от: гіпертрофованим зростанням частки непродуктивних витрат у загальних витратах компанії; можливістю надмірних позикових залучень капіталу з метою підтримання високого рівня дивідендів, що не завжди вдається досягти за рахунок основної діяльності акціонерних товариств; поширенню шахрайського засновництва, коли у формі акціонерних товариств створюються нежиттєздатні компанії з метою акумулювання та привласнення коштів; біржовою спекуляцією як формою і чинником надання господарській діяльності спекулятивного характеру; тяжінням до монополізму та «зрощення» промислових і урядових кіл, коли представники великого бізнесу лобіюють власні інтереси, - акціонерне підприємництво стало потужним дестабілізуючим чинником і реального, і фінансового секторів економіки [21, с. 104-107]..

Своєю чергою, об’єктивна можливість до нагромадження значних за розмірами капіталів в акціонерній формі стає підґрунтям їх монопольного становища не лише в економічному середовищі, а й у суспільстві загалом, що виявляється в лобіюванні власних інтересів на законодавчому та загальнодержавному рівні. Таким чином, корпорації-монополісти, як зазначав Д. Піхно, стають впливовими чинниками «державного управління, здійснюючи тиск на уряд для досягнення цілей, які не узгоджуються з суспільним добробутом» [16, с. 125].

Особливе місце в історії вітчизняної промисловості та державних фінансів посідають 1890-ті роки, коли темпи економічного розвитку були надзвичайно високими. Зростання виробництва в металургії та машинобудуванні відбувалося насамперед за рахунок великих підприємств, що виконували вигідні казенні замовлення. Характерною особливістю нового підйому акціонерного засновництва у цей період стало посилення зв’язку акціонерного бізнесу з ринковою інфраструктурою (фондовим і фінансово-кредитним ринками, які стали відігравати важливу роль в акумуляції та перерозподілі корпоративних капіталів) та зростання кількості іноземних інвестицій у вітчизняні акціонерні компанії. Проникнення іноземного капіталу у вітчизняну економіку розпочалося ще у 1860-1870-х роках, але наприкінці століття його роль суттєво зросла. Якщо в 1890 р. іноземцям належало близько ¹/₃ усіх акціонерних капіталів імперської промисловості, то на початок ХХ ст. вони вже володіли майже половиною цих капіталів. Надаючи всілякі пільги та забезпечуючи підприємства іноземців казенними замовленнями, уряд заохочував приплив капіталу, розвиток передових виробництв і розбудову виробничої інфраструктури. Проте іноземні інвестиції слугували одним із дестабілізуючих чинників. Політика заохочення стосовно іноземних капіталів була пов’язана й безпосередньо випливала з усієї фінансової політики самодержавства. На думку царського уряду, залучення іноземних капіталів було засобом, що сприяв зрівноважуванню платіжного балансу країни. Цей аргумент з часом набував усе більшої ваги, бо пасивна частина платіжного балансу безперервно росла. Розвиток ринку цінних паперів у поєднанні з виникненням комерційних банків і розширенням обігу кредитних зобов’язань у подальшому призвели до збільшення частки спекулятивних операцій.

У 1890-х роках завдяки становленню інституту фондової біржі та зростанню обсягів операцій із цінними паперами розгорнулося нестримне засновництво, зростав біржовий ажіотаж. За умов організаційно-правової неврегульованості корпоративних форм господарювання, бум акціонерного засновництва призвів до збільшення спекулятивних капіталів, поглиблення розриву між реальним і фінансовим секторами економіки. На проблеми інституційного забезпечення розвитку акціонерної форми підприємництва та шляхи його вдосконалення вказували М. Бунге, С. Гольдельман, А. Камінка, Л. Петражицький, Д. Піхно, І. Тарасов, П. Цитович. У працях названих вітчизняних учених другої половини ХІХ - початку ХХ ст. наголошувалося на формах взаємодії держави та підприємницького сектора, зокрема корпоративного, у контексті гармонізації економічних інтересів і потреб розвитку народного господарства. Розглядувана в контексті ажіотажного попиту та біржової спекуляції, акціонерна форма власності та підприємництва розцінювалася дослідниками як підґрунтя для поширення серед громадян перебільшених рентоорієнтованих очікувань та споживацьких настроїв. Так, К. Воблий зазначав: «Акціонерна форма підприєм-ства розвиває дух спекуляції і гонитву за прибутком в суспільних колах, що не беруть участі в промисловій діяльності», що надає господарській діяльності «спекулятивного характеру» [2, с. 129].

Разом з тим, на практиці, з поширенням масштабів корпоративного бізнесу та розвитком фондового ринку, як зазначали вітчизняні вчені, означилась тенденція до зміни мотиваційних пріоритетів інвестиційного процесу, що виявилось у переорієнтації інтересу інвесторів на вкладення коштів в акціонерні капітали з метою отримання доходу за рахунок подальшої біржової спекуляції цінними паперами. С. Гольдельман вказував зокрема, що відносини капіталу-власності «ще недавно прив’язані найтіснішим чином до акціонерного товариства, перетворюються на відносини власності на акції» [3, с. 147]. Як результат, більшість акціонерів «не цікавиться підприємством, в акції якого вони вклали свої капітали, найбільше, що їх цікавить - це розмір дивіденду, <...> або стан акцій на біржі, якщо вони їх набули з метою спекуляції» [3, с. 133]. У вітчизняній науковій літературі кінця ХІХ - початку Хх ст. було порушено проблему зростання розриву між капіталом-власністю та капіталом-функцією, який згодом в теоретичних дослідженнях ХХ ст. отримав назву «принципал-агент» конфлікту.

Розв’язання цієї дилеми вимагає встановлення певних норм корпоративної взаємодії, що створюють можливості для суспільного контролю та ґрунтуються на принципах гласності та інформаційної відкритості. Зокрема, І. Тарасов, наголошуючи, що «акціонерна компанія є суспільним, а не приватним закладом», зазначав, що «з діяльністю акціонерної компанії пов’язані інтереси не однієї особи, а цілої сукупності осіб і навіть цілої держави, внаслідок чого діяльність акціонерної компанії повинна бути публічна, гласна» [22, с. 56]. Вказуючи на те, що акціонерна компанія за своєю сутністю є публічною організацією, Л. Петражицький акцентував увагу на тому, що вона завжди «піддається публічній цензурі і критиці» [15, с. 200].

Публічність діяльності корпорацій розглядалася вченими як органічне продовження принципу обмеженої відповідальності, що актуалізує необхідність суспільної оцінки результатів їхньої діяльності та, своєю чергою, зміцнює довіру інвесторів та кредиторів до акціонерної справи загалом. Ця довіра, як зазначав С. Гольдельман, ґрунтується на особливій публічній природі акціонерних компаній, що уможливлює контроль за діяльністю акціонерного товариства через представництво довірених осіб у наглядовій раді [3, с. 136]. У даній тезі цілком виразно проглядає піонерне для свого часу трактування корпорації як суспільного інституту, діяльність якого пов’язана з інтересами значного кола осіб, що в майбутньому знайшло відображення у теорії інтересів та концепції стейкхолдерів. У цьому контексті викликають особливий інтерес наукові праці Л. Петражицького, в яких із позицій соціально-психологічного підходу здійснено аналіз проблем взаємодії учасників корпоративних відносин та значення впливу на корпорацію груп інтересів. «Існує масовий психічний тиск, що скеровує акціонерну підприємливість на шлях безпосередньо корисний для суспільства та протидіючий заснуванню таких підприємств, що є суспільно-шкідливими, а корисними лише для приватних кишень» [15, с. 200]. Особливо виразно вплив груп інтересів на діяльність акціонерної компанії виявляється, на думку Л. Петражицького, на ринку цінних паперів. Вчений зазначає, що «для успішної емісії акцій вельми важливим є не лише спрямування виключної народногосподарської критики цих акцій публікою, а й симпатія чи антипатія публіки до цих акцій, що базується на етичній народногосподарській критиці» [15, с. 200]. Дана характеристика визначає необхідність врахування інтересів «публіки» загалом та окремих груп впливу зокрема у процесі вибору стратегії розвитку акціонерного товариства органами управління та побудови системи корпоративного контролю.

Основним засобом здійснення зовнішнього контролю більшість науковців називали гласність та оприлюднення інформації про результати фінансово-господарської діяльності.

І. Тарасов із цього приводу писав: «Без широкого застосування засад гласності неможливий правильний контроль, немислимо запо-бігти тим кричущим зловживанням, які виявила акціонерна практика, звівши гласність до пустої формальності, що не має жодного практичного значення» [22, с. 56]. Як найбільш зручний спосіб оприлюднення інформації визначалася необхідність організації звітності та регулярна публікація звітів акціонерних компаній, яка уможливила б постановку діяльності корпорацій під суспільний контроль. І. Тарасов вказував, що правильна та відкрита звітність є «однією з найбільш надійних гарантій як для акціонерів, так і для третіх осіб» [22, с. 51].

Підґрунтям для утвердження норм прозорості та публічності в діяльності корпорацій вчені називали необхідність законодавчого закріплення норм щодо обов’язкового оприлюднення фінансової звітності. Так, С. Пахман підкреслював, що «гласність і відповідальність повинні бути узаконені у значних розмірах як найнадійніші гарантії, що убезпечують інтереси акціонерів, публіки та цілого народного господарства з одного боку проти необґрунтованих ініціатив <...> засновників, а з іншого, - проти недобросовісності та сваволі директорів» [14, с. 147]. Загалом, дослідження основних характеристик корпоративних відносин у наукових працях українських вчених свідчить, що в них було актуалізовано необхідність формування певної системи інституційних обмежень, яка уможливлює контроль за ефективністю функціонування корпоративної власності та стримування спекулятивних тенденцій у сфері корпоративних фінансів.

Небувалим сплеском грюндерства та спекуляції супроводжувався процес великомасштабного залізничного будівництва 1890-х років і супроводжуючих його казенних замовлень. З метою інвестиційної підтримки приватного залізничного будівництва було залучено державний кредит, у тому числі закордонні позики, які здійснювались як безпосередньо державою, так і приватними акціонерними компаніями, але з урядовою гарантією. В останньому випадку держава виступала позичальником у прихованому вигляді, бо, надаючи гарантії щодо сплати відсотків і наступних платежів, вона весь тягар цієї заборгованості фактично покладала на бюджет.

Проте основну частину видатків на залізничне будівництво покривали т.зв. звичайні державні доходи, отримані шляхом посилення оподаткування населення, зокрема стягнення викупних платежів, збільшення непрямого оподаткування, запровадження нових податків і зборів. П. Мігулін, відомий дослідник історії державного кредиту та банківської політики ХІХ - початку

ХХ ст., характеризуючи діяльність уряду в царині залізничного будівництва, зазначав: «Практика, що не має прецедентів у історії фінансів!» [11, с. 323]. За рахунок витратного кошторису звичайного бюджету здійснювалися видатки на всілякі субсидії приватним товариствам, відшкодування збитковості залізничного господарства, утримання відомств шляхів сполучення тощо. Кошти надзвичайного бюджету залучалися для фінансування нового залізничного будівництва, а з 1880-х років - для викупу приватних залізниць казною [12].

Зростання абсолютних і відносних показників витрат на залізничне будівництво було спричинено не лише масштабами, а й винятковою дорожнечею будівництва. Платники податків мали розраховуватися за той безлад, розкрадання та марнотратство, які існували в залізничному господарстві. Разом з тим, надзвичайно складні й різносторонні фінансові взаємовідносини казни із залізничними «тузами» були навмисно заплутані царськими чиновниками, щоб приховати від громадськості масштаби казнокрадства та механізми розграбування народних коштів. Тобто, під прикриттям здійснення великих суспільно значущих проектів були створені інституційні механізми «каналізації» національного доходу на користь різного роду концесіонерів, засновників та ін. Союз правлячої бюрократії та фінансової олігархії реалізовувався через надання державних коштів на залізничне будівництво та урядових гарантій щодо облігацій та акцій залізничних товариств.

Заступницька політика царського уряду щодо розвитку капіталістичної промисловості забезпечувала зростання вітчизняного виробництва, а ще більше - зростання прибутків великих підприємців. Серед протекціоністських заходів у 1890-х роках особливого значення набули високі митні тарифи. Варто зауважити, що М. Соболєв у своєму фундаментальному дослідженні «Митна політика Росії у другій половині ХІХ століття» (1911 р.) з’ясував причини зміни фритредерських і протекціоністських течій в економічній політиці Російської імперії та довів, що головною з них були фіскальні інтереси держави. Протекціоністська дія на промисловість урядової політики, на думку М. Соболєва, була побічним результатом високого фіскального мита [20]. Таким чином, підтверджується теза про те, що головним мотивом урядових дій була не турбота про досягнення стратегічних завдань технологічного та промислового розвитку економіки, а фіскальні інтереси казни та забезпечення надприбутків потужних груп впливу, які представляли інтереси великого фінансового капіталу.

Промислове піднесення наприкінці ХІХ ст. ще більше загострило суперечності, які окреслились упродовж попереднього етапу розвитку вітчизняної економіки. Особливу роль у системі фінансово-економічних суперечностей вітчизняного господарства кінця ХІХ ст. відігравала політика підтримки поміщиків- землевласників. Зокрема, крім згадуваних вище викупних платежів, що стягувалися з селян до 1907 р., тягарем для суспільства й гальмом економічного розвитку виступав іпотечний кредит, що відволікав значну частину коштів від продуктивного використання на користь дворянства. Характеризуючи банківську політику уряду щодо підтримки поміщицького класу, Л. Яснопольський зазначав: «Субсидії Дворянському банку належать до категорії тих самих витрат на підтримку привілейованого стану, які так важко позначилися на долі дореформених кредит-них установ» [31, с. 12]. Після реформування банківської системи операції щодо підтримки комерційного кредиту здійснювались переважно за рахунок казенних коштів, що знаходилися в розпорядженні Державного банку. Використання державного банку в якості головного комерційного банку та залучення державних фінансових ресурсів для підтримки нестійких кредитних установ не змогли вирішити проблему фінансової стабілізації підприємницького сектора, але стали інституційними передумовами кризових явищ у сфері державних фінансів.

Зростанню дефіциту бюджету та зовнішньої заборгованості сприяли надмірні видатки казни, що спрямовувались на військово-політичні цілі, на утримання поліційно-репресивного та бюрократично-адміністративного апарату. Для прикладу, протягом 1860-1890-х років витрати міністерства внутрішніх справ зросли більш, ніж утричі [17, с. 94]. Левову частку видаткової частини бюджету становили кошторис військового міністерства та витрати на погашення позик і сплату відсотків за ними. Величезні видатки на обслуговування державного боргу відбивали катастрофічне підвищення заборгованості держави, змушеної брати все більші нові позики, аби платити за старими. Аналіз видатків державного бюджету першого десятиліття ХХ ст., здій- снений П. Кованьком [6], засвідчив, що збільшення їх обсягу та спрямування не відповідали потребам економічного розвитку, а лише погіршували фінансове становище країни.

Масштаби та розподіл видатків бюджету безпосередньо слугували чинником фінансової нестабільності, виснаження платіжних сил країни, збільшення державного боргу тощо. Крім того, політика перерозподілу бюджетних коштів сприяла утвердженню споживацьких настроїв, які своєю чергою підігрівали спекулятивний ажіотаж і гіпертрофований розвиток фінансового сектора відносно реального. Непродуктивний характер урядових витрат скорочував внутрішні можливості нагромадження капіталу, породжував попит на зовнішні інвестиції, формував кредитну залежність. Таким чином, наростало розбалансування як між реальним і фінансовим секторами економіки, так і між внутрішнім потенціалом і зовнішнім боргом. При цьому державний сектор усе більше перебирав на себе перерозподі- льчі функції, замість координаційних. Податкові надходження спрямовувалися у приватний сектор як бариші.

Зловживанням у сфері державних фінансів та подальшій дестабілізації фінансової системи сприяли такі риси бюджетного процесу, як таємність, відсутність транспарентних і обов’язкових для виконання законодавчих норм тощо. Для прикладу, існування звичайного та надзвичайного бюджетів не відбивало реального співвідношення доходів і видатків казни, а міністріальна система розпису маскувала спрямування урядових коштів. Потужним механізмом підтримки груп впливу та забезпечення їхніх економічних інтересів була практика продажу та викупу державного майна (так, залізниці, збудовані казенним коштом, були пізніше передані в експлуатацію приватним товариствам). Зростаючі видатки надзвичайного бюджету покривалися майже винятково за рахунок зовнішніх позик, що обумовлювало необхідність подальших запозичень.

Криза 1900-1902 рр. прискорила процес монополізації промисловості. Характерною є та обставина, що найбільш монополізовані галузі отримували систематичну допомогу від держави у вигляді казенних замовлень, субсидій і премій. На початку ХХ ст., коли кризові явища як загальноекономічного, так і вузько-фінансового характеру набули розмаху, в економічній літературі з’явилися суперечливі твердження щодо ролі синдикатів і трестів у пом’якшенні й навіть повному подоланні кризових явищ. Разом з тим, не покладаючись на позитивне вирішення проблем інвестиційної стабілізації, вчені пропонували шляхи та інструменти втручання держави у господарське життя, використання «способів і засобів, що ведуть до більшої організованості народного господарства, а разом і запобігання можливості порушення рівноваги між виробництвом і споживанням» [2, с. 226]. К. Воблий до таких засобів зараховував діяльність національних споживчих спілок, які мають у своєму розпорядженні підприємства, заводи й ферми, політику професійних спілок, що має забезпечити підтримку платоспроможності робітників, вплив центральних банків на настрої публіки та загальний фінансовий стан, зрештою, одержавлення деяких галузей промисловості.

Проте ці заходи, навіть якби вони були можливими, аж ніяк не змогли б нейтралізувати іншого, набагато більш потужного впливу на народне господарство, який чинила вся система державного господарства і, зокрема, міністерство фінансів. Характеризуючи міністерську діяльність М. Бунге і С. Вітте, діячів, яких визнано чи не найбільш успішними в російській історії фінансів, М. Туган-Барановський дав розгорнутий виклад головної ідеї імперської державної політики. Він писав: «Основою політичної могутності є гроші, й тому діяльність з поповнення державної казни була спокон віку предметом особливих турбот творців і керівників нашої державності. <...> Без грошей неможливо воювати і розширювати свої володіння, а розширення володінь і взагалі зміцнення політичної могутності Росії було найвищою метою нашої політики відтоді, як склалася наша держава» [23, с. 146].

У дослідженнях 1890-1910-х років, присвячених аналізу господарського становища та розвитку капіталістичних відносин в Україні, знайшли відображення процеси загострення суперечностей економічного відтворення та модифікації інституційної структури суспільства. Зокрема вказувалося на те, що після 1861 р. в економічному житті виявилося два взаємопов’язаних і водночас суперечливих процеси. З одного боку, йшов розвиток промислового капіталізму, цілком прогресивний процес, що збільшував продуктивні сили країни, створював нову структуру суспільства, нові потреби та іншу модель економічного зростання. З іншого боку, в силу збереження залишків кріпосництва і феодального ладу, напівазіатського характеру політичного режиму, відбувався занепад села, розорення дрібного селянського господарства, йшов процес деградації та підриву основ економіки як цілісного комплексу, спроможного до самовідтворення. Ці два процеси взаємодіяли, загострюючи суперечність між старими і новими формами, поглиблюючи прірву між потребами динамічного розвитку капіталістичної промисловості та обмеженими продуктивними, фіскальними та платоспроможними можливостями селянства. Урядова діяльність значною мірою сприяла загостренню суперечностей між розвитком промисловості та сільського господарства; між новими високотехнологіч- ними та традиційними галузями, що базувалися на примітивній організації та ручній праці; промисловістю, реальним і фінансовим секторами; між виробництвом і споживанням.

Розгортання системи економічних суперечностей супроводжувалося невтихаючою полемікою щодо перспектив капіталізму. В перше десятиліття ХХ ст. з новою силою дискутувалося питання про особливості та самобутній шлях розвитку Росії, причому однією з найбільш популярних була ідея повороту до державного соціалізму. Промисловий розвиток на основі заступництва держави, консервативні форми політичного життя, низький рівень капіталізації аграрної сфери об’єктивно слугували основою подальшої етатизації економіки. Аграрна програма прихильників демократичного розвитку зводилася до зміцнення так званого трудового господарства, тобто перевлаштування соціального життя на основі державної і колективної власності. Представники великого капіталу наполягали на розширенні конституційних засад державного управління з тим, щоб через механізми представницької демократії впливати на економічну політику в напрямі сприяння розвиткові підприємництва. Ідеї щодо формування інститутів громадянського суспільства та їх впливу на вирішення фінансово-економічних проблем знайшли висвітлення в науковій літературі того часу.

У працях українських економістів прослідковується думка про те, що вирішальне значення для благополуччя фінансів мають не розмір доходів казни, не масштаби урядових запозичень, а прозорість урядової діяльності та підвищення її ефективності. Для реалізації цих засад важливо розвивати відповідні суспільні інститути. Зокрема І. Янжул наголошував на ролі публічності бюджетного процесу для забезпечення його ефективності та відповідності потребам довгострокового соціально- економічного розвитку [29]. Підпорядкування державної машини інтересам фінансової олігархії, як зазначав учений, можливе лише в умовах безправності громадян і відсутності інституцій- них механізмів контролю за процесом акумуляції та використання фінансових ресурсів.

М. Алексєєнко вказував на необхідність правильної організації державного господарства як умови досягнення стабільності економіки та прогресу нації, зазначивши при цьому, що «приведення до порядку цілого [народного господарства - авт.] посередництвом права і здійснення права шляхом управління - ось завдання, яке постійно розширюється та ускладнюється» [1, с. 16]. Відтак можна стверджувати, що інституційна недостатність фінансового механізму та його підпорядкування корпоративним інтересам слугували загальною передумовою кризових явищ у фінансовій сфері другої половини ХІХ початку ХХ ст. Ці процеси, своєю чергою, були відображенням загальної тенденції узалежнення політичної влади від економічної.

Висновки. Урядова політика заступництва щодо великого капіталу, яка провадилася шляхом надання всіляких преференцій, гарантій, казенних замовлень, тобто фактичного перерозподілу державного бюджету і взагалі національного доходу на користь фінансової олігархії, була одним із чинників перманентних кризових явищ у вітчизняній економіці на межі XIX- XX ст. Сформувалася спекулятивна економіка, в якій існував повний дисбаланс між виробництвом і споживанням, продуктивним і непродуктивним сектором економіки, реальним і фінансовим капіталом, доходами і витратами казни, народним і державним господарством. Разом з тим, більшість вчених-економістів виступали не лише за збільшення частки державної власності, а й за посилення регулюючої політики держави. Проте посилення державного втручання в економіку в умовах відсутності демократичних політичних інститутів не спроможне було забезпечити ні стабільності, ні рівноваги ринку.

Чинниками розгортання кризи державних фінансів і розладу системи грошового обігу в умовах ринкових перетворень другої половини ХІХ ст. були непродуктивний характер видатків державного бюджету, скорочення бази оподаткування внаслідок неефективної фіскальної політики, боргове фінансування хронічного дефіциту бюджету. Основними каналами дестабілі- заційного впливу держави на економіку та фінансову систему були такі:

- державна підтримка великої промисловості (політика заступництва), що призвела до фіскального виснаження економіки поряд із розростанням спекулятивного капіталу (позастатутні позики державного банку, урядові гарантії, замовлення тощо);

- проциклічна політика уряду - збільшення державних замовлень, виплата премій тощо навіть (і особливо) в період промислового підйому;

- квазіпротекціоністська митна політика, що сформувала інвестиційну залежність і експортоорієнтовану структуру економіки, тим самим посиливши її залежність від кон’юнктури світового товарного та фінансового ринків;

- залучення іноземного капіталу та поглиблення суперечності між промисловим і аграрним сектором, технічно передовими молодими та відсталими традиційними галузями. Потужний розвиток промисловості відбувався за рахунок урядового заступництва і супроводжувався повним занепадом сільського господарства;

- зростання урядових видатків непродуктивного характеру та державного боргу, боргове фінансування бюджетного дефіциту і перманентні конверсії урядових запозичень.

1. Алексеенко М. М. Организация государственного хозяйничанья / М. М. Алексеенко. — Харьков, 1870. — 91 с.

2. Воблый К. Г. Начальный курс политической экономии. История, теория и финансы / К. Г. Воблый. — К., 1918. — 252, IV с.

3. Гольдельман С. І. Економія і політика промисловості / С. І. Гольдельман. — Подєбради : Вид-во Тов-ва при УГА, 1923. — 210 с.

4. Гэлбрейт Дж. Экономические теории и цели общества / Джон К. Гэлбрейт ; [пер. с англ. В. В. Зотова, В. А. Кирова, Т. Л. Клячко, под общ. ред. Н. Н. Иноземцева и А. Г. Милейковского]. — М. : Прогресс, 1976. — 406 с.

5. Диба М. І. Вплив іноземного капіталу на економічні процеси в Україні / М. І. Диба , Є. С. Осадчий // Фінанси України. — 2009. — № 11. — С. 35—46.

6. Кованько П. Л. Государственные расходы России по предметам назначения за 1903-1911 гг. : Финансово-статистический очерк с 15 диаграммами / П. Л. Кованько. — К. : Типография Импер. Ун-та Св. Владимира, 1911. — 67 с.

7. Козюк В. В. Експансія кредиту в системі макрофінансових дисбалансів / В. В. Козюк // Фінанси України.— 2010. — № 1. — С. 54—65.

8. Корнєєв В. В. Фінансові спекуляції та стійкість економічних систем / В. В. Корнєєв // Економіка та прогнозування : Наук. журн. — № 2. — С. 24—48.

9. Кругман П. Возвращение Великой депрессии? Мировой кризис глазами нобелевского лауреата / Пол Кругман ; [пер. с англ. В. Н. Егорова, под ред. Л. А. Амелехина]. — М. : Эксмо, 2009. — 336 с.

10. Лемещенко П. С. Институциональная природа денег, или к основанию тайны финансового кризиса / П. С. Лемещенко // Наук. праці Донецького нац. технічного ун-ту. Серія : економічна. Вип. 37-1. — Донецьк : ДонНТУ, 2009. — С. 114—129.

11. Мигулин П. П. Наша новейшая политика и железнодорожные займы (1893-1902) / П. П. Мигулин. — Харьков, 1903. — [4]; IV; 360; VI с.

12. Мигулин П. П. Казна и частные железнодорожные общества / П. Мигулин // «Народное хозяйство». —1903. март-апрель. — С. 83—87.

13. Небрат В. В. Українська фінансова думка другої половини ХІХ - початку ХХ століть / В. В. Небрат. — К. : Ін-т економіки та прогнозув. НАН України, 2007. — 224 с.

14. Пахман С. О задачах предстоящей реформы акционерного законодательства : Речь, написанная для произнесения в торжественном собрании Императорского Харьковского ун-та, 30 августа 1861 г. / С. Пахман. — Х. : Университетская типография, 1861. — 159 с.

15. Петражицкий Л. И. Акционерная компания. Акционерные злоупотребления и роль акционерных компаний в народном хозяйстве. По поводу предстоящей реформы акционерного права : Экономическое исследование / Л. И. Петражицкий. — С.-Пб., 1898. — 226 с.

16. Пихно Д. И. Основания политической экономии. 2-е изд. / Д. И. Пихно. — К., 1899. — Вып. 1-2. — 260 с.

17. Погребинский А. П. Очерки истории финансов дореволюционной России (XIX-XX вв.) / проф. А. П. Погребинский. — М. : Госфиниздат, 1954. — 268 с.

18. Пороховський О. А. Економічна криза як рубіж сучасного світового і національного розвитку / О. А. Пороховський // Економічна теорія. — 2008. — С. 5—13.

19. Пушкин Н. Статистика акционерного дела в России. Вып. 1. Состав директоров правлений / Н. Пушкин. — СПб., 1897. — 300 с.

20. Соболев М. Н. Таможенная политика России во второй половине ХІХ века / М. Н. Соболев. — Томск, 1911. — 850 с.; приложения - 26 с.

21. Супрун Н. А. Еволюція вітчизняної моделі корпоративного управління: монографія / Н. А. Супрун. — К. : КНЕУ, 2009. — 270, [2] с.

22.Тарасов И. Т. Учение об акционерных компаниях : Рассуждение, представленное для публичной защиты на степень доктора / И. Т. Тарасов. — К. : Университетская типография И. Завадского, 1878. — 706; VI; 50 с.

23.Туган-Барановский М. И. Витте и Бунге как министры финансов / М. И. Туган-Барановский // Северные записки. — 1915. — № 3. —

С. 146—153.

24.Туган-Барановский М. И. Иностранные капиталы / М. И. Туган- Барановский // Історія народного господарства та економічної думки України : зб. наук. праць. — Вип. 39-40. — Київ, 2007. — С. 360—363.

25. Шершеневич Г. Ф. Учебник торгового права. По изданию 1914 года / Г. Ф. Шершеневич. — М. : Фирма СПАРК, 1994. — 335 с.

26. Шубравська О. В. Агропродовольчий сектор в умовах кризи: основні тенденції та виклики розвитку / О. В. Шубравська // Економіка і прогнозування : наук. журн. — 2009. — № 3. — С. 99—110.

27. Шумська С. С. Банківське кредитування в умовах фінансової нестабільності / С. С. Шумська // Економіка і прогнозування : наук. журн. — 2009. — № 3. — С. 18—35.

28. Юрій С. Світові економічні кризи та їх сучасні модифікації / С. Юрій // Вища школа. — 2008. — № 2. — С. 13—15.

29. Янжул И. И. Как англичане критикуют свои государственные расходы / И. И. Янжул. — С.-Пб., 1908. — 167 с.

30. Яременко О. Л. Институциональные характеристики финансовой глобализации / О. Л. Яременко, Т. В. Розит // Наук. праці Донецького нац. технічного ун-ту. Серія: економічна. Вип. 37-1. — Донецьк : ДонНТУ, 2009. — С. 152—158.

31. Яснопольский Л. Н. Государственный банк / Л. Н. Яснопольский. — С-Пб. : типография Т-ва «Общественная польза», 1907. — 73 с.