У відповідь на антиукраїнську колонізаторську спрямованість діяльності уряду і шовіністично налаштованих громадсько-політичних об’єднань Польщі українці вели активну національно-визвольну боротьбу. В перші роки після війни ЗУНР з Польщею сили, що творили національну революцію в Західній Україні, не змирилися з польською окупацією і продовжували боротьбу.
Радикальна молодь створила у 1920 р. в підпіллі Українську військову організацію (УВО), яка розгорнула терористичну діяльність. У ній певний час мали значний вплив ліві, і УВО довго не ставала на шлях анти радянської боротьби. З´являються прорадянськи налаштовані партизанські загони. Радянська Україна з її українізацією, як пріоритетною політикою, справляє враження, що вона — батьківщина всіх українців. Цьому сприяли і протести СРСР проти окупаційного режиму в Східній Галичині і на Волині, а також винахідлива діяльність українських дипломатів із радянських зовнішньополітичних представництв у містах найбільшого зосередження українських зарубіжних громад. Поміркована українська газета «Діло», орган УНДО, писала: «На берегах Дніпра кладуть підвалини того національно-державного будинку, який об´єднує в собі всі частини роз´єднаної і розшматованої тепер землі».
Подібні настрої в 20-х роках пояснюють зростаюче бажання різних прошарків західноукраїнського населення до переміщення в УСРР. Це було прагнення української інтелігенції, інших соціальних груп до об’єднання національних сил в ім´я державотворчої роботи. Певні деякі можливості для цього існували тільки в УСРР. Зростаючий потік переселенців, переважно з Галичини, прибував до Харкова, Києва, інших міст і активно включився у суспільно-економічне, громадське та військове життя УСРР. Справжній ренесанс української мови і культури, атмосфера загального піднесення справляли позитивний вплив на західноукраїнське населення.
У 30-х роках контрукраїнізація, насильництво в часи форсованої індустріалізації та колективізації, голодомор, масові репресії загальмували і надали зворотного напряму прорадянським симпатіям значної частини західноукраїнського населення. Зближенню і єднанню національних сил українців було завдано величезної шкоди. Галичани, котрі переїхали до УРСР, загинули підчас репресій. В західноукраїнському таборі загострюються розбіжності і суперечності, хоча в боротьбі проти окупантів сили національного визволення часто прагнули однієї мети — об´єднати українців у незалежній державі.
Особливо загострилися протиріччя в кінці 20-х років, після того як загарбання Східної Галичини остаточно санкціонувалося країнами Заходу. Виявилося кілька груп суперечностей: між комуністами та їх опонентами, між радикальними націоналістами і центристськими партіями, католиками і греко-католиками, з одного боку, та православними — з другого, між політиками, традиційно схильними до співробітництва з колонізаторами, раніше австрійцями, тепер — поляками, і непримиримими до колоніального гніту діячами. Змінювався склад антиколонізаторських сил та їх структура.
Учасники національно-визвольної західноукраїнської революції, накопичивши досвід і революційне загартування, тепер були основною силою в галицькому суспільстві. Серед них була група борців, яка виховувала нові покоління, що, вступаючи в життя, займали своє місце в антиколоніальному русі. Старші і молодші покоління втягувалися в різні струмені боротьби: центристський, поміркований, де застосовувалися легальні форми діяльності; комуністичний, схильний до підготовки і проведення різних революційних дій; крайній радикальний націоналістичний, який вдавався як до масових революційних акцій, так і до індивідуального терору.
Лівий, центристський та правий напрями політичної діяльності українців охоплювали 12 партій. Серед них найчисельнішим і найвпливовішим було Українське національно-демократичне об´єднання (УНДО), прямий спадкоємець довоєнної Національно-демократичної партії — провідної до і в часи польсько-української війни 1918-1920 pp. Ця ліберальна партія української інтелігенції, духовенства і частково селянства виступала за конституційну демократію та незалежність України, але вважала за необхідне досягти цього шляхом реформ. Ця партія мала гнучку тактику, йшла на компроміси, намагаючись нормалізувати польсько-українські відносини. Але репресії і традиційно непримирима шовіністична політика польського уряду та екстремізм українських націоналістів ускладнювали і зривали ці намагання. Об´єднання контролювало багато українських фінансових, кооперативних, культурних закладів та організацій (Ревізійний союз українських кооперативів — 450 тис. чоловік, «Просвіта» — 400 тис, «Сокіл» — 2 тис). На виборах до польського сейму УНДО збирало до 600 тис, голосів, завойовуючи величезну більшість українських мандатів.
До лівого центризму слід віднести Радикальну партію, яка існувала з кінця XIX ст. Вона схилялася до європейського соціал-демократизму, а її програма закликала до справедливого поділу землі серед селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави та створення українцями незалежної держави. У 1926 р. вона об´єдналася з партією соціалістів-революціонерів, яка діяла на Волині, Поліссі й Холмщині, і разом вони утворили Українську соціалістичну радикальну партію. У 30-х роках партія радикалів налічувала близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників та групу інтелігенції. У кінці 20-х років на виборах до сейму вона здобула підтримку 300 тис. виборців, а з 1930 р. стала членом II Інтернаціоналу. Вона мала свою молодіжну спілку «Каменярі», яка налічувала до 7 тис. членів. На початку 20-х років орієнтувалася на зближення з комуністами, за що була заборонена. У 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, але вже незалежно від комуністів, дотримувалася поглядів європейської соціал-демократи та засуджувала сталінські методи будівництва соціалізму. Під її керівництвом працювало культурне товариство «Робітнича громада» та профспілкові організації. Партія видавала часописи «Вперед» і «Професійний вісник». У Західній Україні діяли і деякі угодовські організації, зокрема Українська католицька народна партія, яка з 1931 р. стала називатися «Українська народна обнова» (УНО). Вона спиралась на греко-католицьке духовенство, була лояльною щодо Польщі і проповідувала польсько-українське зближення та співжиття в Галичині. Використовуючи деякі можливості опозиційної колонізаторському режиму діяльності, українські громадські та політичні центристські організації намагалися хоча б трохи поліпшити становище українців. Однак безуспішно. Це вело до посилення радикальних форм боротьби.
У Західній Україні досить активно розповсюджувалися ідеї марксизму, і в 1919 р. виникає комуністична партія Східної Галичини, у 1923 р. перейменована на комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною комуністичної партії Польщі (КПП), де мала автономні права. КПЗУ ставила завдання шляхом соціалістичної революції українських і польських трудящих здійснити їх соціальне та національне визволення. Висувалося гасло приєднання Західної України до УСРР. «Демократичні уряди» Польщі переслідували комуністів і загнали КПЗУ в підпілля. У зв´язку з цим вона створює формально непартійні легальні організації, зокрема, у 1926 р. організовує Українське селянсько-робітниче соціалістичне об´єднання «Сельроб», яке охопило своїм впливом досить широкі маси, особливо на Волині. У 1928 р. на виборах до сейму «Сельроб» набрав 240 тис. голосів і в кінці 20-х років в його рядах налічувалося близько 10 тис. членів. Це об´єднання організувало кілька масових страйків та селянських виступів. Але всередині партії відбувалися безперервні конфлікти, загострювалися фракційні суперечності.
Однак найбільшим недоліком КПЗУ було сектантство: всі некомуністичні партії, навіть соціалістичні, вона зараховувала до фашистських. Ці негативні явища в діяльності партії значною мірою визначалися тиском з боку вищих партійних інстанцій. До них належали компартія Польщі, до складу якої входила КПЗУ та КП(б)У, яка забезпечувала її зв´язки з ВКП(б) і очолюваним нею Комінтерном. Та попри все КПЗУ прагнула діяти з урахуванням ситуації в Західній Україні та інтересів всієї України. У березні — квітні 1927 p., коли в УСРР з´явилися перші ознаки контрукраїнізації, яку замасковано розгортав Каганович, КПЗУ відкрито і послідовно підтримує Шумського та інших комуністів-патріотів. До її патріотичної «незалежної» діяльності з усе більшою підозрою приглядаються в Харкові і Москві. Це також викликало занепокоєння в польській комуністичній партії.
За цих умов більшість лідерів КПЗУ все більше схиляються до розв’язання як соціальної, так і національної проблем, намагаються досягти єдності дій антиколонізаторських сил. Залишаючись противниками лідерів Організації українських націоналістів, вони з повагою і розумінням ставилися до її рядових членів, шукаючи контактів з ними.
У Москві це викликало роздратування і недовіру. Проти західноукраїнських комуністів розгортається наклепницька кампанія. Існування КПЗУ ставало за цих умов проблематичним. її керівники невдовзі були репресовані сталінською групою, а партія розпущена. Тим самим сталінська кліка своїми волюнтаристськими хижацькими діями розвалила вже майже готову і таку необхідну єдність національно-визвольних сил, що могла принести національному визволенню Західної України неоціниму користь. До того ж, на довгі роки ліві патріотичні сили були викреслені з її суспільно-політичного життя, а монопольне становище в ньому перейшло до «інтегрального» націоналізму.
Наступ польської реакції («пацифікація») в кінці 20-х років та розгром українського національного відродження в кінці в УСРР, світова економічна криза створили сприятливі умови для розвитку праворадикального націоналізму в Західній Україні. Широкі маси українського населення надзвичайно гостро відчували необхідність своєї державності. Однак, голосуючи за центристські партії з їх парламентаризмом і компромісами, вони не бачили практичних результатів в зміні свого колоніального становища. Радикальний націоналізм зі своєю стратегією національної революції і тактикою терору сприймався частиною населення, особливо молоддю, як необхідний. Революційна націоналістична молодь, демонструючи свою готовність до самопожертви в боротьбі за державність України, викликала все більшу симпатію.
В середині 20-х років все більше привертає до себе симпатії молоді Українська військова організація (УВО), яка вела боротьбу з окупантами, здійснювала терористичні акції та саботаж проти особливо ненависних польських колонізаторів. її керівник Є. Коновалець, готуючись до створення нової організації на більш широкій основі, надавав важливого значення розробці ідеології всього націоналістичного руху, її розробляв в основному Д. Донцов. У 1926 р. у Львові вийшла його книга «Націоналізм». Головний постулат: нація — це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. Викладена в цій книзі і в низці статей концепція була правонаціоналістична, досить поширена в Європі (Угорщина, Румунія, Югославія). Вона отримала назву «інтегральний націоналізм». Автор відкидав всі загальновизнані закономірності історичного розвитку. Для нього мав сенс «лише один закон» — «закон боротьби... закон вічного суперництва націй». В такий спосіб здійснювалося нав´язування «єдиної норми поведінки», обстоювалася необхідність «єдиної організації з єдиним вождем». А це означало нетерпимість до плюралізму думок, організацій, заперечення вироблених передовими країнами норм демократи, багатопартійності та компромісності. Донцов розумів історичний розвиток як «вічний гін народів до експансії і підбою», ділив їх на тих, хто підкоряє, і тих, хто підкоряється. Оскільки українському народові були нанесені тяжкі історичні кривди, але він вижив і розвивається, то це свідчить про його «виключність», яка протиставлялася іншим. Він закликав своїх прибічників бути сильними особистостями, які мають ні перед чим не зупинятися для досягнення своїх цілей. Народ треба змусити діяти як єдине ціле, яким керують лише інтегральні націоналісти. Він вважав необхідним розрив української нації зі своїми традиціями, з досягненнями політичної думки таких національних мислителів, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський та ін. Замість їх вдумливих теоретичних пошуків пропонувалася агресивність до всіх, хто не погоджувався з його ідеями, з позицією інтегральних націоналістів. Донцов закликав молодь до славних справ, до «героїчного гину», і в той же час ставав на невиправданий шлях невіри в свій народ та пошуки зовнішніх факторів. І це поєднувалося з проповіддю необхідності українському народові, як представникові сильної раси, намагатись стати пануючим народом. Щоправда, конкретно не вказувалося, над якими народами панувати: «Живуть і панують лише раси, які не знають сумнівів, які не задумуються над правом на існування коштом слабких і нездар, які покладаються не на обставини, але на негнуту силу раси, для яких і розріс і їх ідея є догмою абсолютною...» Це вже була підміна загальнолюдських духовних цінностей і моралі правом і культом сили та насильства, від яких так багато страждав український народ.
Ця теоретична платформа могла лише відштовхнути від українського націоналістичного руху європейські та американські ліберальні демократії. Натомість вона привертала все пильнішу увагу фашистських режимів Німеччини та Італії і найголовніше — вона перекривала шлях до єдності всіх українських політичних сил, що виступали за національну свободу України та її державність. А без такого об´єднання, як свідчить історичний досвід, про незалежну Україну не могло бути й мови. Отже, ідеологія інтегрального націоналізму була тоталітарною, в ній відчувався вплив фашизму. Та його не можна відірвати від ідей свого часу: тоталітарні режими існували в кінці 20-х років в Італії, СРСР, Угорщині, демократія переростала в тоталітаризм у Німеччині й Польщі. В той же час історики недостатньо підкреслюють те, що ці погляди породжені пригнобленою нацією, яка вичерпала всі можливості демократичних форм боротьби за свою незалежність. Залишалося одне: боротьба глибоко законспірованих, суворо централізованих організацій з використанням жорстоких методів. Це породження відчаю нації, що терпіла поразки в боротьбі з сильними сусідами, яких не подолати у відкритій війні. Не можна відкидати і того, яка на тлі поразок попередніх методів боротьби нова ідеологія, стратегія й тактика інтегрального націоналізму багатьом, особливо молодим, здавалась ефективним досягненням, давала надію і натхнення, і хоча не можна виправдати терор і тоталітаризм інтегрального націоналізму, та можна його зрозуміти, враховуючи стан України в кінці 20-х — на початку 30-х років.
У січні — лютому 1929 р. була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), яку очолив Є. Коновалець. Під його керівництвом вона зміцнювалася і розвивалася. Завдяки героїзму багатьох оунівців зростав її авторитет серед молоді. Однак головним методом їхньої боротьби був терор, жорстокий і кривавий. На жаль, окремі українські партії, хоча й різко критикували ОУН за жорстокість, водночас контактів з нею не цуралися. Для розширення свого впливу вона проникала в різні господарські, політичні структури та молодіжні організації і зуміла залучити на свій бік велику частину молоді, особливо студентства.
Практична діяльність ОУН зводилася до постійних збройних акцій проти окупантів, аж поки революційне кипіння мас не досягло такого напруження, яке мало вибухнути всенародним повстанням. З цією метою організовувалися численні терористичні акти, які особливо посилилися, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера (1933). На початку 30-х років, крім актів саботажу, нападів на банки, поштові відділення з метою експропріації коштів для боротьби, було здійснено 60 замахів та вбивств. Найбільший резонанс мали вбивства працівника радянського консульства у Львові (1933 p.), а також міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького (1934 p.). Наслідком убивства Б. Перацького був арешт великої групи діячів ОУН і серед них Степана Бандери. Заарештовані трималися мужньо, захищали і пропагували свою боротьбу і отримали широку громадську підтримку в Галичині та популярність у всій Західній Україні. Тому смертну кару, присуд якої вони зустріли з гідністю, їм замінили довічним ув’язненням. Разом із членами проводу великі строки тюремного ув´язнення отримали десятки рядових оунівців. Всі українські партії, керівник греко-католицької церкви А. Шептицький засудили терор ОУН. Вона ж продовжувала свою боротьбу. У 1938 р. Є. Коновалець був убитий у Роттердамі (Голландія) радянським розвідником. Наступником стає його перший заступник А. Мельник, який корегує тактику ОУН, орієнтуючись на фашистську Німеччину як головний чинник розв´язання проблеми незалежності України. Німеччина — ворог Польщі і СРСР — здавалася йому природним союзником ОУН. Тому майбутню діяльність закордонної частини ОУН він тісно пов´язує з політикою Гітлера, сподіваючись, що фюрер фашистської Німеччини допоможе здобути самостійність України. Перебування нового лідера ОУН за кордоном викликало невдоволення. Назрівали внутрішні суперечності, розколи, але організація продовжувала працювати, що мало дуже важливе значення в умовах насування Другої світової війни.