Діставши підтримку країн Антанти і рішення Паризької мирної конференції про тимчасову окупацію Галичини, Польща проводила політику, спрямовану на остаточне і повне її приєднання. Був запроваджений жорстокий окупаційний режим, скасований Галицький районний сейм, ліквідовані органи самоврядування. Окупанти заборонили навіть назви «Західна Україна» і «Східна Галичина», ввівши замість них «Малопольську Всходню». Українці, німці, євреї були усунуті з адміністративних посад, а багато хто — із державних установ.
Намагаючись завершити анексію Галичини, польський уряду 1921 р. провів перепис населення, включаючи і західноукраїнське, у 1922 — загальні парламентські вибори. Українці бойкотували ці акції, розгорнувши саботажницький рух та почали організовуючи партизанські загони. Створена у 1920 р. Українська військова організація здійснила ряд терористичних актів.
Знаходячись у Відні, еміграційний уряд ЗУНР під керівництвом Є. Петрушевича надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежності Галичини. Однак у березні 1923 р. вони остаточно визнали Східну Галичину частиною Польської Республіки, яка обіцяла надати Західній Україні автономію та можливість вільного розвитку. Як показали наступні події, Польща вкотре здійснила обманний дипломатичний маневр. Цим рішенням Антанти українці були залишені на милість їхніх ворогів. Всі польські політичні партії, за винятком компартії Польщі, виступали за закріплення польського панування на анексованих землях, вдаючись то до примусової асиміляції і терору, то до гнучких та поміркованих методів.
З 1923 по 1926 рік уряд національних демократів (ендеків), зміцнюючи соціальну базу польського колоніалізму і здійснюючи політику асиміляції українців, переселив до Галичини і Волині більше 300 тис. військових і цивільних колоністів («осадників), яким, незважаючи на земельний «голод» в українському селі, виділив велику кількість кращих земель та щедрі субсидії. Ті, хто не мав хисту до сільського господарства, обіймали привілейовані посади поліцаїв, поштових, залізничників. Це викликало гостре невдоволення серед українців. Уряд Польщі брав курс на колонізацію. У 1923 р. забороняється вживання слова «українець», «український», а замість них вводилося — «русин», «руський». У 1924 р. уряд забороняє в державних установах та органах самоврядування українську мову, а українські школи перетворюються у двомовні («утраквістичні») з переважанням польської. У Львівському університеті ліквідуються українські кафедри, а на навчання майже не приймається галицька молодь. Все це свідчило про те, що до середини 20-х років уряд і переважна більшість польських партій проводили по відношенню до української меншості політику конфронтації та колоніального гніту.
У 1926 р. уряд Ю. Пілсудського зробив кілька спроб поліпшити стосунки з українцями. При цьому малося на увазі залучити галичан до здійснення ідеї так званого «прометеїзму». Суть його полягала в тому, що історичною місією Польщі є звільнення народів Радянського Союзу, насамперед українського та білоруського, від московського панування та об´єднання їх з Польщею на федеративних засадах. Однак відбулося лише деяке поліпшення становища волинських селян, серед яких розподілили певну частину урядових земель. Поряд з цим посилюється наступ польських націоналістів і фанатичних католиків на православну церкву на Волині. Православне волинське селянство цим обурилося, і всі акції по примиренню були зведені нанівець. Ідея «прометеїзму» зустріла впертий опір частини урядовців, а також польських націоналістів і була швидко забута, хоча за нею ховалася спроба підготовки нового походу на Київ.
Економічна криза 1929-1933 pp., яка боляче вдарила по українському селянству, ще більше загострила конфронтацію між українцями і польським колоніалізмом. Особливо погіршилися стосунки між галичанами і польськими колоністами. Влітку 1930 р. прокотилася хвиля селянських стихійних нападів на польські маєтки, їх підпалів та розгрому. Було зареєстровано близько 2200 актів «саботажу». У відповідь уряд здійснив жорстокі акти покарання: в села Галичини вводилися підрозділи польської поліції та кавалерії для «пацифікації» (заспокоєння). Вони руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко били селян, а то й убивали їх. Було розгромлено 500 сіл, заарештовано 2000 чоловік, переважно молодих, третину їх засудили до різних строків тюремного ув´язнення.
В цей час Пілсудський розпустив парламент, посадив під арешт українських депутатів, а їх виборців, вдаючись до терору, примушували голосувати за польських кандидатів у депутати. Все це поглибило польсько-українське протистояння, призвело до зростання екстремізму з обох сторін. В цих умовах помірковані польські кола, уряд Польщі і ліберальне українське національно-демократичне об´єднання (УНДО), деякі кооперативні лідери пішли на взаємні поступки і уклали обмежену угоду, відому під назвою «Нормалізація», яка зобов´язувала українців підтримувати інтереси польської держави, голосувати за бюджет, за що українці мали отримати невеликі поступки. Однак ненависть і недовіра в українському суспільстві були такими глибокими, що угода викликала лише роздратування та критику і була зірвана.
У другій половині 30-х років посилюється польський шовінізм та його агресивні акції проти українців. Натовпи поляків плюндрували українські установи, переслідували і цькували українців. Особливою жорстокістю відзначалися напіввоєнізовані загони польських «стрільців», що переслідували і громили українські організації, особливо культурні. їх підтримували воєнні кола та релігійні католицькі діячі.
На Волині продовжувався наступ на православну церкву — основну опору української самобутності в краї. Велася пропаганда окатоличення православних українців. Греко- чи римокатоликам власті передали 150 православних церков, а 190 по-варварському зруйнували. Із 389 православних церков, що діяли на Волині в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися на сусідній Холмщині та Поліссі, де озброєні банди тероризували місцевих жителів, змушували їх перейти в католицтво. Але переважна більшість віруючих зберігала вірність православній церкві.