Жанна ЯНКОВСЬКА, к.філол.н.

Анотація

Уся українська традиційна обрядовість українців наскрізь пронизана відголосками давніх дохристиянських вірувань, культів. Мабуть, найкраще в українській народній культурі збереглися елементи культу предків, очевидно, через те, що належать до найбільш утаємниченої й до сьогодні далеко не повністю вивченої сфери людського буття. Наскільки культ предків відображений у календарних обрядах українців, що дійшли до нашого часу, маємо на меті розглянути у поданій нижче розвідці.

Ключові слова: традиційна культура, календарна обрядовість, культ предків, дохристиянські вірування, Різдво, Дідух, Русалії, Купала.

Summary

The whole Ukrainian traditional ritualism is speared by resonance of archaic pre-Christian belief, cults. The elements of the ancestors’ cult are supposed to be saved in the Ukrainian folk culture in the best way - probably the reason is that they are the most mysterious and not researched sphere of people’s life till now. The article deals with the problems how the ancestors’ cult is reflected in the Ukrainian calendar rituals whch were saved in culture till now.

Key words: traditional culture, calendar ritualism, the ancestors’ cult, pre-Christian belief, Christmas, Diduh, Rusaliji, Kupala.

У час становлення України як самостійної держави ми намагаємося зберегти нашу духовну спадщину, своє етнічне обличчя, аби не переступити межу, де починається космополітизм. Сучасні науковці зараз прикладають багато зусиль для того, щоб відновити праформи слов´янської, а отже, і української культури. Працюючи методом наукової реконструкції, за трансформованими елементами у сучасних проявах народної культури, вони намагаються відновити ті символічні коди, за допомогою яких можна дешифрувати первинні значення обрядових дій, що зараз для широкого загалу є, на жаль, незрозумілими, часто розважально-театралізованими.

Свою духовну культуру наші пращури почали творити ще задовго до прийняття християнства. Саме в цей «поганський» період постали найдавніші релігійні культи, у яких закарбувався первинний світогляд давніх українців. Одним із таких є культ вшанування предків, з яким пов´язана віра людини у своє безсмертя, перехід в інший вимір буття, потойбічний світ. За словами дослідниці О.Шалак, «вшановування померлих - культ, що існував, як гадають, іще до появи віри в богів. Бог і першопредок бачилися в давнину в одній особі, яка створила світ і стала батьком першої родини. В Україні цей культ поєднався із вшановуванням покійних родичів, перевтілившись у закон родового самозбереження. Донині збереглося неписане правило: про небіжчиків говорити лише добре»[10;117]. На цих переконаннях було створено цілий ряд ритуалізованих дійств, якими була проникнута як повсякденність наших предків, так і календарна та родинна обрядовість. Ця природна, зрозуміла людям віра водночас була гарантом безперервності існування народу, виражала споконвічні прагнення - забезпечити щастя і добробут, відвести зло, передбачити майбутнє. Ці уявлення продовжують існувати у свідомості українців і з приходом християнства. Вони трансформувалися, поповнилися християнською символікою, переплелися з новими обрядодійствами, явивши собою феномен українського християнства, фактично новий тип віри, світогляду, що дослідники нині називають релігійним дуалізмом або синкретизмом.

Багато аспектів, що стосуються вивчення світоглядних основ давніх українців, на сьогодні ще залишаються не виясненими, мають свої «білі плями». Такою ж незавершеною у дослідженні є проблема, що й досі не розглядалася спеціально, - про обрядодійства, пов´язані в українців із культом вшанування предків, зокрема, у контексті календарної обрядовості. Розглядаючи праці по вивченню традиційних календарних обрядів (С.Килимника, КСосенка, В.Скуратівського, О.Воропая,

В.Борисенко, В.Давидюка та інших дослідників), знаходимо матеріал, де у тематичних описах подано особливості вшанування предків на певних етапах річного календарного циклу. Праці цих дослідників є джерельною базою для цієї розвідки.

Акцентуючи увагу на походженні культу предків, потрібно звернутись до первісних вірувань слов´ян, в часи існування яких зародився цей культ. Зокрема, племінним релігіям властиве поклоніння духам як природи, так і предків, яким спочатку надавали зооморфних, а пізніше антропоморфних рис. Відправлення культу на честь предків супроводжувалось різними магічними обрядами, звідси саме і походить звичай вшановувати прародителів під час різних свят та створення відповідної обрядовості.

У свідомості українського народу сформувалось уявлення про предків як охоронців людського роду. Від них, як вірили, залежить духовне та матеріальне становище людини, адже духи предків наділені надприродною силою і здатні опікуватися проблемами живих, забезпечувати їм здоров´я та круглорічний добробут. Тому обряди, присвячені вшануванню предків, глибоко усвідомлюються вже на архетипічному рівні. Ці обряди виникли в більшості для того, аби заручитись підтримкою «духів» та «душ» померлих родичів у земних справах. Зокрема, вшануванням предків насичена календарна обрядовість українців, в якій поряд з аграрними елементами співіснують і поминальні.

Розгляд календарної обрядовості та визначення в ній місця культу пошанування предків слід почати із зимового циклу свят, оскільки саме різдвяні святкування чи не найбільш сакральні та безпосередньо пов´язані із цим культом .

Центральною точкою Різдва є Свята Вечеря, навколо якої безліч сакральних дійств. Найвеличнішою постаттю свята є Дідух - перший зажинковий (на окремих територіях - обжинковий) сніп, якого ставили у парадному (червоному, покутньому) кутку і який символізував собою першопредка та був вмістилищем душ предків усі різдвяно-новорічні свята. Вважалося, що добрі душі пращурів мають оберігати посіви та врожай від всіляких природних стихій, тобто вони виступають гарантами безпечного життя людини.

КСосенко у праці «Різдво-Коляда і Щедрий вечір» писав про те, що у різдвяній традиції Дідух виступає не тільки символом одинокого предка народу, а й батьком первісної людини. Вже на Святім вечорі господар, господиня і їх діти виступають в ідеальних ролях, неначе перша рідня. За таких ідеальних їх вважають співці- колядники, вітаючи їх своїми колядками, разом з тим порівнюють їх з ідеальною праріднею[4;65-66]. Співзвучними щодо цього є й думки О.Таланчук, яка зазначає: «До дідуха, символом якого є сніп пшениці, ставляться як до первородного предка свого роду й народу. Його вважають невмирущим (тому символом виступає місяць, який завжди відновлюється). Його запрошують, чекають у гості, до нього звертаються з проханнями, пригощають. Хліб і кутя, які ставлять біля дідуха, розглядаються не стільки як вечеря для померлих, скільки - жертва богові, а саме свято - як культ предка-бога, а не культ покійників»[6;63]. Думається, що ще в давнину ці культи наклалися і взаємодоповнили один одного.

Саме внесення Дідуха до хати сповіщає про настання Святого вечора і вказує на його таємничу та сакральну місію. Досить виразно описує обряд внесення Дідуха

О.Воропай у своєму етнографічному нарисі «Звичаї нашого народу»[1,Кн.І;65-66]. На переважній території України господиня, вносячи вечерю, ставить перед Дідухом хліб та кутю, що є актом жертвоприношення, який сьогодні можна трактувати троояко: це жертва душам предків, які, за народними віруваннями, приходять на Святвечір і залишаються на всі свята до Водохреща, і жертва Богу-предку та Господу. Знову спостерігаємо: при світоглядних трансформаціях відбувається злиття (накладення) образів одного семантичного ряду. Саме через це, мабуть, і ставлять Дідуха-Коляду на покутті, під іконами. Це і є один із яскравих виявів синкретизму у сучасному християнстві, яке принесло своє розуміння культу предків, причому дохристиянський зміст культу не вступає у дисгармонію із християнським, навпаки, досить влучно до нього приєднується.

Ще, як згадувалося, Дідуха вважають символом люнарним, що означає Місяць який відповідає за щедрий майбутній врожай. Народ зображує прадіда-місяця, небесного господаря, серед астральної рідні. Саме цей сюжет лежить в основі різдвяних колядок Прадід у них виступав в образі місяця, «господаря», «жона» його - сонце, «діти» - зірки. Ця родинна група являє собою першу прарідню, яка виступає в ролі астральної тріади.

Мабуть, немає оселі, де б у цей вечір не згадували померлих родичів, не виконували певних обрядодій для їх пошанування, наприклад, продмухування чи протирання лави перед тим, як сісти, або залишання на столі води, рушника і чистої ложки біля миски з кутею - безумовно, жертовною стравою. Поминаючи покійних предків і запрошуючи їх на Святвечір, господар виголошував слова приблизно такого змісту (подається за дослідженням С. Килимника): «Усі душі нашого роду, ідіть з нами кутю їсти! Дай, Боже, царство небесне всім померлим, у небі панування, а нам щастя, здоров´я і довге життя!»[2;30]. Померлі родичі мали сприяти у всьому цьому живим саме за пам´ять про них.

Досить цікавим є обряд, пов´язаний із символом прадіда на Закарпатській Україні, який описує КСосенко. На відмінну від снопа-Дідуха, на цій території шанують Корочуна. Він являє собою великий білий хліб, обставлений довкола малими калачами-крачунами. Всі містерії з Корочуном є по формі та за змістом тотожними містеріям з Дідухом. Без сумніву, Корочун є прадідом, першим сподвижником культури. Різняться вони лише за деяким обрядовим дійством. Не ставлять перед Корочуном хліб і кутю з медом, як перші харчові здобутки, зате посипають його зерном, яке є такою ж самою жертвою на честь боготвореного прадіда. Малі Крачуни навколо хліба-Крачуна - це образ прадіда з ріднею, символи астральних святих[4;77].

Одвічний мотив родинного благополуччя тісно пов´язувався з обрядом колядування. Колядники в Україні завжди сприймалися як «гості здалеку». Вони несли радісну звістку про благополуччя, добрий врожай тим, кого відвідували. Їх прихід сприймався як «звідси - сюди»: з темряви - до світла, з холоду - до тепла. Деколи в колядках йшлося про переправу через річку, а вода, як відомо, у світоглядній традиції українців розділяє «цей» та «інший», «той» світи, є пограниччям життя і смерті. Перерядженими стають після покриття обличчя сажею або одягання маски, що є знаком перебування на «тому» світі. Тому вважається, що колядники - це прибульці зі світу померлих. Це своєрідний символ зв´язку померлих із живими, який відображає безпосередній контакт, спілкування, сприяння між ними, адже авторитет предків був незаперечним, бо саме вони визначали норми родинних стосунків, навчили людей вирощувати злаки, випікати хліб. Свій прижиттєвий досвід вони зберігали і після смерті, тому залишали за собою право впливати на всі сфери земного життя, особливо близьких родичів. Звідси, очевидно, і обдаровування колядників та щедрівників, що є відголоском давніх жертвоприношень. Зокрема, щедрувальники вивертали свій верхній одяг - кожух і шапку, що вказувало на приналежність до предків, в яких, за повір´ями, у їхньому потойбічному світі «все навпаки». Тому ряження символізує собою відвідини дідами-духами своїх родичів. Окремі семантичні групи колядок, які ще зберегли дохристиянські мотиви, також мають відбиток культу предків. Про це згадується у відповідній статті в словнику-довіднику «Українська фольклористика»[8;207].

Подекуди на Україні існує обряд, коли господар, перщ ніж розпочати родинну вечерю (інколи - після неї), годує святовечірніми стравами тварин. Бачиться, що цей звичай своїм корінням сягає ще часів тотемізму, коли тварини уявлялися міфічними засновниками роду, у них, за повір´ями, вселялися душі померлих родичів.

Святкування Нового року також пов´язане з культом вшанування предків.

С.Килимник зазначає, що за віруваннями наших далеких пращурів, у ніч напередодні Нового року «Щедрий Бог» сходить з неба на селянську ниву, селянську хату, в господарство до худоби. Його зустрічають у хатах „дід-Ладо” та духи померлих, що прийшли з поля й лугів і є в цей час у духові-снопові, у сіні-соломі, що на долівці. Цей «Щедрий Бог» все бачить, все знає, але його бачить лише «дід-Ладо» та інші духи померлих [2, Кн.І;125-126].

Усі дії новорічної ночі та Нового року - це магічні дії. Вони скеровані на те, щоб ублагати та прихилити Бога-предка дати у цьому році добрий врожай, гарний приплід худоби, птиці, багато роїв.

За народними віруваннями, в окремих регіонах України від Різдва до Василя не годилося замітати хату та виносити з неї сміття. Це також пов´язувалося з тим, що впродовж тижня до оселі повертаються добрі духи покійників. Щоб їх не винести разом із сміттям (а отже, і своєї долі) люди й не замітають хату. Подекуди сіном з-під Дідуха та пучком стебел із нього у Щедрий вечір обкурювали сад, фруктові дерева, аби добре родили, отже, і тут допомагали душі предків.

Культ предків також відчутний в обряді посівання. Посівають виключно хлопчики, які були і залишаються символом невинності, чистоти, надії, продовження роду. За уявленнями народу, у них зберігається добрий дух прадідів. Обряд засівання знаменує собою весняний посів зернових та благодать, яку приносять в оселю душі предків, сприяючи щедрому майбутньому врожаю.

По закінченні різдвяно-новорічних свят разом із спаленням або виносом із хати різдвяного Дідуха відходять у вирій душі предків, щоб знову повернутись весною.

У день Стрітення (15 лютого) зима зустрічається з весною, проте незалежно від того, хто з них переможе, господарі справжню зустріч весни починали з прильотом перших птахів. У народі існує таке повір´я, що птахи прилітають з вирію, країни сонця й вічного тепла, й на своїх крилах приносять весну-літо й що в образі птахів прилітають і душі прародителів. Їхня функція у весняному циклі полягає у сприянні вдалому посіву та росту майбутнього врожаю. Досить важливим тут є обряд першої оранки. Зокрема,

С.Килимник зазначає, що під час першої оранки, перед початком роботи, господар розстеляв скатертину, викладав їство, ставив свічку і, наповнивши зерном коробки, до схід сонця читав «Отче наш». З розім´ятих колосків (часто перше посівне яре зерно жита й пшениці змішували із зерном з Дідуха та із посівання) робив символічний, у формі хреста засів, а потім звертався до «польних» духів - дідів із проханням про добрий врожай. Дослідник, аби читачі мали достовірніше уявлення про «дідів», подає спогади із дитинства дідуся Фаньки: «Ото раз і кажуть мені неня (царство їм небесне, душі легенько - теж словесне пошанування предків - курсив Я.Ж.): - Синоцю Фаню, завтра з дедьом поїдете на своє поле орати. Завтра у нас Перша борозна! Це свято. До нього треба ладненько приготуватися. Ти будеш волики водити-поганяти, будеш погейкувати. Треба звечора гарно помитись, раніше лягти спати, бо завтра треба раненько вставати, до схід сонця. У цей день треба й пообідати всім до сходу сонця, щоб і діди з нами обідали, бо їх треба шанувати».

Я не знав, які ж то «діди» й поспитав неню. А неня мені й оповіли:: «Діди, Фаню, це душечки наших дідів, наших родителів близьких і далеких. А вони наші дорогі й постійні гості. Вони нам чинять добро: охороняють від грому та тучі наші ниви, ростять урожай житечка, пшенички й іншого хлібця; гарну траву нам доглядають, гарні телятка, лошатка, ягнятка родяться. Отож з ними треба бути добрими»[2, Кн.ІІ;264]. Йдеться у розповіді згаданого інформатора й про те, де «живуть» діди та якою жертовною стравою їх пошановували. За розповіддю, живуть вони «по кутках у хаті, на «покуті», на горищі, в клуні-стодолі, на оборі, біля бджіл і на ниві - у житі та пшениці. Але діди снують тільки по заході сонця.-,»[Там же]. А страви, якими задобрювали душі предків - традиційні, поминальні: «А ось горщатко пшоняної каші - це для «дідів». А оце другий горщик каші - це також для «дідів», але їстимете цю кашу всі разом, коли закінчите роботу. А коли повернетеся, то будемо вечеряти усі разом оцю кашу, що цілий день стоятиме на «покуті», бо «діди» сидять по кутках...»[Там же;265]

Досить специфічним є культ вшанування предків під час Великодніх свят. Подекуди уже в Чистий четвер випікалися паски. В окремих регіонах випікали такі види пасок, як жовті, білі, чорні (зазначено у дослідженні С.Килимника). Кожна з них має своє призначення. Жовті призначалися сонцю, білі - покійникам і повітрю - щоб не приносили лиха, смерті, чорні - господарям і людям, тобто родючій землі (як хліб щоденний). Для білих пасок, які подекуди випікали у п´ятницю і які призначалися предкам, як записує С. Килимник, було таке причитання: «Хай будуть праведні душі чисті і святі, як чиста і свята та велична паска. Щоб було вам так відрадно там, як паскам у печі. Вам, родителі наші, ці паски печемо, шануємо вас, а ви допомагаєте нам»[2, Кн.ІІ;45]. У цьому випадку паска випікається не тільки на пошану предків, але і є безкровною жертвою для них. На Великдень душі прадідів витають у хатах своїх нащадків. Із воскресінням Христа воскресають і покійники. Тому, за народними переказами, прародителів на Великдень не можна було називати покійниками, а належало говорити про них, як про живих.

На окремих територіях у Чистий четвер, а на деяких - на четвер після Великодня припадає Мертвецький (Навський, Рахманський) Великдень, «Навій день». У статті «Навський Великдень» О.Шалак зазначає, що «у цей день мерці виходять зі своїх могил. У сутінках вони дуже небезпечні. Цього дня на них не впливають ні «хрест святий», ні молитва. За давніми віруваннями, мертвяки не чіпають лише того, хто здогадається облитися водою. Непереливки було тим, хто не шанував своїх померлих родичів. Заборонено було називати душі предків «мерцями», «покійниками» (тільки на ймення), бо вони в цей час повертаються додому і все чують. У помешканнях слід запалити свічку або лампадку, щоб праведній душі легше знайти дорогу, на підвіконня поставити коливо - поминальну їжу»[9;139]. Люди, прийшовши додому, робили своєрідну «тайну вечерю», яка символізувала спільну вечерю людей із покійниками. У цей день нічого важливого не робили (бо, за повір´ям, виросте «навська» - мертва кістка), особливо не саджали у землю та не сіяли ніякої городини («бо насіння у землі замре»). Подекуди ця заборона розповсюджувалась на весь тиждень після Великодня, який вважається поминальним і завершується Вселенськими Проводами.

Відсвяткувавши Великдень, люди не поспішали розлучатися із обрядовими виробами, передусім писанками і крашанками. У кожній родині зберігався недоторканий припас пофарбованих яєць. Їх обов´язково тримали до наступної неділі, яку в народі називають Провідною або, як було зазначено, Проводами, Г робками. За звичаями найдавніших часів, на Проводи вимагається умилостивити, ублагати, задобрити предків. Це відбувається саме у важливий для господарства період - весною, коли сподіваються на врожай у полі, приплід худоби тощо. Звертаючись до магічної сили предків, їм приносили різні жертви: проводили надгробну трапезу, поминальний обід, що нагадував стародавню тризну. Уже після прийняття християнства окремі господарі запрошували священика, аби відправити панахиду біля могил своїх родичів. На кожній такій могилі ставили мисочку із свяченою їжею (найчастіше коливо), запалювали свічку, і священик відправляв коротку службу. Потім розстеляли скатерку біля могили чи на могилі, запрошували всіх родичів і починали поминати своїх предків до того покоління, до якого пам´ятали, запрошуючи і їх самих до трапези. Серед народу існує легенда про те, що у день Вселенських Проводів всі невидимі душі покійників виходять до воріт, щоб зустріти своїх живих родичів, які прийдуть їх поминати. І дуже образливо тим, про кого забули. Тому предки можуть затаїти злобу на них. Якщо немає можливості прийти на кладовище, то потрібно поминати бодай вдома або у церкві. Цю Провідну неділю деінде ще називають Томиною.

Як бачимо, багато елементів нашої стародавньої культури трансформувалися і органічно поєдналися із християнськими традиціями, утворивши синкретичні культурні феномени, які можна спостерігати лише на Україні. Скажімо, із прийняттям християнства в часи Київської Русі, хоч і змінено, але залишився звичай молитися за померлих над коливом та хлібом (жертовними стравами). У «Словнику символів культури України» знаходимо пояснення: «.Коливо (канун, сита) - ритуальна поминальна страва, різновид куті»[5;121]. Зварена з медом пшениця (кутя), вважалася їжею покійників. Книші - це один великий чи три менші хлібини, що приносились в церкву чи на кладовище і над якими відправлялась панахида. Вони мали специфічну форму - випікалися з «душею» - загорнутим наверх шматком тіста. Відправа над хлібом у церкві як поминальне літургійне дійство стало одним із сакральних християнських обрядів, що існує і до сьогодні.

Літньо-осінній календарний цикл також включає в себе обряди, пов´язані із вшануванням предків. Господарі прагнуть заручитися їхньою підтримкою, щоб зібрати високий урожай, захистити його від згубних дій природних стихій.

Наші пращури, намагалися пізнати світ. Всі ці спроби його пізнання, намагання прихилити всі добрі сили на служіння собі та відхилити злі, шкідливі зосереджувалися навколо культу предків. Саме Зелені свята не втратили поєднання діалогу людини та природи. Вони є найбільшою урочистістю весняно-літнього періоду.

Останній напередодні Трійці тиждень має назву "зелений" або "клечальний". У цей час, як правило, починають квітувати жита. У цей період, за народними віруваннями, оживають душі тих, хто помер не своєю смертю - утоплених, мертвонароджених, нехрещених. У народі вірили, що душі таких небіжчиків перетворюються в русалок Відтак, зеленосвятський тиждень називають Русаліями. Існує повір´я про те, що на Зеленому тижні дівчата із зеленим волоссям (русалки) виходять, аби подивитися, чи вшановують живі їхню пам´ять. За дослідженням

О.Шалак, «жінки кладуть на межу поля по шматку щойно спеченого хліба, парою якого русалки й живляться. А улюблена пора русалок - полудень та опівнічний час. Русалки тоді розпалюють вогнища та водять довкола танці»[11;169].

Дослідник купальської обрядовості українців Ю.Климець зазначає, що ремінісценції культу предків у купальській обрядовості найбільшою мірою можна виявити, простеживши зв´язок свята Купала з язичницькими русаліями. Русалії є спільнослов´янським аграрним святом, пов´язаним із родючістю полів, наповненим моліннями про дощ, тепло і народження, наливання та дозрівання колосків. Русалії - поминальне обрядодійство [3;23].

В обрядах весняно-літніх русалій чітко простежується культ померлих предків і поділ його на структурні частини, подібні до тих, що виконувалися під час весняних та різдвяно-новорічних свят: запрошування і зустріч душ померлих родичів, ритуальне спілкування з ними, проводи до їх постійного місця перебування. У давнину існували вірування про те, що духи померлих взимку перебувають у воді, особливо тих, хто помер не власною смертю. Наприкінці весни, коли починається літо, їх душі переселяються до лісу, в поля, де квітує жито, в квіти та дерева. Звичай вносити до хати зелень на Трійцю означав запросини русалок, а відповідно, і душ померлих родичів, бо вони живуть у травах і квітах, гілочках дерев. У народній уяві русалки - це добрі, але інколи і шкідливі духи. Тому їх треба задобрити, ублагати, щоб не збивали квіту в житі, щоб не ламали його, не насилали зливи, грому, граду.

У дослідженні Ю.Климця, знаходимо запис звичаю поминання померлих родичів у дідову п´ятницю перед Трійцею в с.Борове Зарічнянського району Рівненської області. У цей день готують пісну вечерю і, сідаючи до столу, примовляють: «Просимо всю сім´ю, звану, незвану повечеряти». А після вечері вставали із-за столу, зрушуючи його з місця, тричі хлюпаючи водою під стіл, говорили: «Вибачте душеньки, чим мали, тим і приймали, а як будете допомагати, то будемо краще приймати»[3;27].

Вороже ставлення ортодоксів християнського віровчення до язичницької суті русалій не могло не відбитися і на поглядах на русалок. Їх було переведено у ранг нечистої сили, оскільки русалками почали вважати душі померлих нехрещених дітей, заручених дівчат, які наклали на себе руки, чи самогубців. Ось чому русалок (мавок, нявок) почали трактували саме в негативному, ворожому стосовно людей плані. Справді, до наших днів у пам´яті народу збереглися вірування про русалок як істот, що могли принести людині шкоду. Проте одночасно існували уявлення протилежного характеру. Так, деякі обряди їх ритуального вшанування (наприклад, обряд водіння русалок, спільна трапеза людей із душами померлих, вивішування одягу, проводи русалок до постійного місця перебування) аж ніяк не свідчать про вороже ставлення до цих міфологічних істот. В уявленні українців, русалки виходять під час русального тижня в поле, танцюють, водять хороводи, качаються по землі, внаслідок чого краще родить овес, густішає та зеленіє трава. Отже, народні знання про русалок зберегли і до нашого часу свою двоїсту природу.

Одним із головних компонентів купальського святкування було розпалювання обрядових вогнів, що супроводжувалися перестрибуванням через них. Вчені вважають такі дії трансформованими рудиментами ритуалу проводів на той світ. Це підтверджують окремі ритуали проводів русалок, які в язичницькі часи відбувалися в день літнього сонцестояння. Так, проводячи русалок, перед кладовищем розпалювали вогонь, перестрибували через нього (таким чином, очевидно, очищуючись) і тільки тоді йшли на цвинтар. Чи не сягає обряд перестрибування через вогонь (в тому числі й купальське вогнище) своїм корінням часів кремації (трупоспалення), таким чином означаючи спілкування з душами померлих предків?

Купальські ритуали до краю наповнені спілкуванням з духами, в тому числі й русалками, які нібито в цю ніч активізують свої дії. А тому обрядові дійства людей у цей час спрямовані на оберігання себе, подвір´я, достигаючих посівів від будь-яких згубних сил. Отже, русалки - це демонологічний антропоморфний образ, що своїми генетичними коренями сягає культу предків і засвідчує безсумнівний зв´язок із вегетацією та ідеєю родючості.

Із настанням осені та проведенням збору врожаю не забували і про своїх предків- родителів, яких задобрювали цілий рік Зокрема, по закінченню жнив залишали трохи недожатих стебел з колосками - «Спасові на бороду». Те недожате колосся жниці зв´язували в пучок червоною ниткою або виплітали волосяну китицю, ніби бороду, й пригинали колосся до землі. Суть Спасової бороди пояснюється тим, що це останній притулок польових духів (предків), а незжаті колоски - жертва їм. Іноді біля цієї бороди кладуть окраєць хліба, дрібку солі, воду - як жертовну їжу для цих духів, віддячуючи їм за те, що охороняли ниву.

День пророка Іллі святкують 2 серпня. За народними віруваннями, Ілля є наступником язичницького бога-громовержця Перуна. Іллі підвладні грім, блискавка, сильні грози та буревії, які можуть порушувати добробут людини. Тому давнього бога Перуна, а тепер Іллю, також вважають за бога-предка, якого потрібно поважати та задобрювати, щоб відвернути від себе загрозливу дію природних стихій.

Культ предків можна виявити в християнському святі Спаса. На Спаса також поминають мертвих родичів. За народною міфологією, це третя поява померлих на світ у весняно-літньому сезоні: душі покійників з´являються на Страсний четвер, на Зелені свята і на Спаса. В українців існує заборона не вживати яблук до Спаса. Цій забороні є свого роду пояснення. За цвітінням садів, дозріванням смакових якостей фруктів стежать, ведуть охорону духи покійних родичів. І тому не дозволялося втручатись у це дійство.

На Україні з осіннім Дмитровим святом (8 листопада) пов´язується давній звичай поминання покійників - так звані «дідівські суботи».

Своєрідний зміст цього свята розкриває М.Ткач у статті «Від Дмитра до Михайла найтемніші ночі». Він зазначає, що на св. Дмитра вшановуються далекі предки - діди, прадіди. Днем поминання є не саме свято, а субота напередодні його - Дмитрівська субота. Її називають «дідовою», «родинною» і вважають найзначнішою в обряді поминання померлих родичів. Те, що для поминання обирається саме субота, як зазначає М.Ткач, випливає з того, що вона є останнім днем у світотворенні, коли Бог спочив, скінчивши свою працю. Тому субота уособлює період найнижчої активності буття[7;31].

Цю суботу ще називають пам´ятною. Жінки в цей день несуть до церкви поминальні страви, серед яких коливо та три хлібини (книші), і роздають їх бідним людям, щоб ті помолилися за померлих родичів. Перша хлібина призначалась давно померлим пращурам, друга - дідам найближчого роду, а третя - тим хто помер наглою смертю. Вважалося, що нібито в цей день Бог посилає покійників в образі старців на землю, щоб вони обійшли її, обдивившись, як живуть їхні родичі, підживились, оскільки їм не дають їсти на тому світі, і про все доповіли Богу-Отцю. Тому до прохачів у поминальні ставились із особливою пошаною. Деякі господарі організовували ритуальні обіди вдома. На них запрошували сусідів, літніх і вбогих людей, випадкових мандрівників з вулиці. Перед трапезою годилося помолитися за покійників, скуштувавши колова, і сідати за обід. На відмінну від інших поминальних субот, у Дмитрівську суботу майже повсюдно не ходили на кладовище.

Подекуди, обдаровуючи жебраків, залишали від цих частувань невелику частину. Це їство призначалося покійникам, його ставили на покутті, клали поруч ложки, а також воду і рушник - щоб душі померлих повмивались і пообідали. Як уже зазначалося, подібний обряд виконували на Святвечір. Деінде вранці та увечері запалювали свічки, бо вірили, що як тільки смеркне, «то діди снуватимуть по кутках».

У зимових святах, які традиційно належать ще до осіннього циклу і передують Різдву, також відбувалося вшанування наших предків. Зокрема, це можна простежити в обрядовості свята Введення в храм Пресвятої Богородиці (у народі це свято називають «Веденнє», «Видіння» або «Третя Пречиста»), Це зумовлено народним віруванням, згідно з яким Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло. Разом із «добрими» духами відпускає і «недобрих». Звідси і двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку ми вшановуємо покійних предків, з іншого - вживаємо найрізноманітніших оберегів від них та від «нечистої сили». Ось чому вдаються до захисту від чаклунських дій відьом, які є дуже активними в цей день. Для цього обсипають подвір´я і стайні маком-самосівом (відюком), обкурюють зіллям худобу.

Звичай викликати Долю та ворожити на щасливе заміжжя простежується у обрядовості свят Катерини та Андрія Первозванного. Дівчата, запрошуючи до себе Долю, водночас звертались і до душ предків та просили послати їм щасливе майбутнє і вдале заміжжя.

Обмащування лиця сажею під час андріївської розваги - обряду кусання калити

- також свідчить про те, що духи померлих предків перебувають разом із своїми живими родичами.

Таким чином, аналізуючи усе сказане, можна зробити висновок, що культ предків займає важливе значення в календарній обрядовості українців. Це ритуали, які засвідчують зв´язок поколінь, зв´язок світу предків і світу живих, мають функції оберегів, допомагають зберегти генетичну пам´ять.

Виходячи із вищезазначеного, можемо стверджувати, що культ предків є одним із найархаїчніших в українській обрядовості. Зародившись ще на початку культурного розвитку людства, він еволюціонував у свідомості людини, переплівшись із багатьма іншими ритуалізовано-обрядовими елементами.

Література:

[1] Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. Етнографчний нарис. - К : "Обереги", 1991. - Книга I - 456с; Книга ІІ - 448с. [2] Килимник С. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. - К: AT "Обереги", 1994. - Книга І - 400с; Книга ІІ - 528. [3] Климець Ю. Д. Купальська обрядовість на Україні. - К: Наукова думка, 1990. - 122с. [4] Сосенко К Різдво-Коляда і Щедрий Вечір. Культурологічна оповідь. - К: Сінто, 1994. - 286с. [5] Словник символів культури України. - К: Міленіум, 2002. - 260с. [6] Таланчук О.М. Ясен місяць - пан-господар//О.М.Таланчук. Українознавство . - К: Либідь, 1998. - С.63-64. [7] Ткач М. Від Дмитра до Михайла найтемніші ночі //Українська культура. - 1997. - №10. - С.31-34. [8] Українська фольклористика. Словник- довідник. - Тернопіль: Видавництво «Підручники і посібники», 2008. - 448с. [9] Шалак О. Навський Великдень//100 найвідоміших образів української міфології - К.,: Книжковий дім «Орфей», 2002. - С.139-141. [10] Шалак О. Потойбччя. Смерть//100 найвідоміших образів... - С.118-125. [11] Шалак О. Русалка//100 найвідоміших образів,. - С.166-169.