Михайло ЧОРНОПИСКИЙ, к.філол.н

Анотація

Образотворча етнопоетична константа "того світу" і "райської брами" в українській народній сатирі на правителів Російської імперії та її майстерне використання в поемі Володимира Самійленка "Спритний ченчик" для Гротескного зображення кривавого більшовицького тирана Леніна і його режиму в окупованій Україні 20-х років ХХ ст.

Summary

Arts ethno-poetic constant ‘that world”, “game to paradise” in Ukrainian folk satire against Russian empire rulers that is masterly used in Volodymyr Samiylenko’s poem “Sprytnyy Chenchyk” (“Adroit Chenchyk’) for grotesque delineation of bloody bil’shovyk tyrant Lenin and his regime in occupied Ukraine in 192СГ.

Хочу звернути увагу на одну з етнопоетичних констант в українській народній сатирі, зокрема в політичній сатирі, яку умовно можна би назвати "райською брамою" і крізь яку найбільші грішники-злочинці усіх часів, замість, як належало їм за традицією присуду народної моралі, опинитися у пеклі, прагнули проскочити до раю. Розуміється, йдеться про їхні душі - про саму сутність їхнього єства. Але для повнішого розуміння естетичного аспекту обраної теми мушу бодай в тезах нагадати декілька позицій історико-теоретичного аспекту долі самої сатири в недалекому минулому, її наукового тлумачення і тогочасного суспільного використання.

Звісно, мистецтво, а з ним і словесне народне, в своїй природі оперте на таких естетичних категоріях, як ліричне, епічне, драматичне, прекрасне і потворне, величне і нице, трагічне і комічне. Учені-етнологи, мистецтвознавці, культурологи давно звернули увагу на те, що в народному мистецтві різних етносів вираженість цих категорій має, скажемо так, характерні пропорції. Наприклад, підкреслювали ліричний кордіоцентризм українців, а про присутність гумору у народній творчості українців писали навіть у підручниках географії, що Україна чи не найбагатша на нього. Зустрічаємо і такий погляд, що український гумор в чомусь подібний до французького

- галльського - можна розуміти, якогось такого грайливого, можливо, імпламентованого в той же ліричний кордіоцентризм, за що той гумор означають м´яким, добродушним, поблажливим, а то й навіть золотим. Не дарма його часто ілюструюють отим анекдотом про чумака в степу, що, ненароком перекинувши казан з кулішем, промовив: "Ну й бісова тіснота тут - ніде й повернутись". Наскільки той український народний гумор може бути блискучий зовні і глибинно місткий внутрішньо, може ілюструвати народне слово голодному російському солдатові-окупантові, що століттями був на постоях в Україні і рятував себе, як кажуть, липкими до людського добра руками: "Ти, москалю, і добрий чоловік, та шинелія твоя злодій" [12; 77]. Фігурально кажучи, барви народного гумору відзначаються надзвичайно широким спектром розмаїтих відтінків.

Чимало суджень висловлено науковцями про природу гумору і сатири, як на мій погляд, переважно схоластичних, бо одне і друге походить від широкого діапазону комічного, яке завжди присутнє у розважальному, забавному, смішному і водночас осудливому, "викривальному", дискредитуючому. В цих судженнях маємо крайності, дуже загострені вульгарносоціологічним догматизмом ідеології соціального расизму доби комунобільшовицького тоталітаризму. "Стремление буржуазных теоретиков сузить само понятие "юмор" имеет свое объяснение: не признавая юмора в широком смысле слова, они восхваляют добрый светлый смех, не покушающийся на социальные устои современного общества, уводящий в сторону от больных и сложных вопросов бытия. Той же цели служит другая распространенная тенденция: умалить достоинства сатиры, протиставив ей "безвредный" юмор" [10; 6], - писала

Л.АСпиридонова (Євстигнєєва) 1977 р., покликаючись на праці "буржуазних´ авторів

А.Кернан, Б.Віллі, А.Бергсона, Н.Фрая, Р.Елліота, - з одгого боку і "революційно- демократичних´, "марксистських´ - В.Бєлінського, М.Чернишевського, АЛуначарського, Ю.Борева, АМакарян, ДНіколаєва та ін. - з другого боку. Імпербільшовизм і народний гумор прагнув убрати в свою казармову уніформу, а тому і фольклористів-дослідників заковували догматикою своєю ідеології.

Зважимо й на те, що подібні антиномії про зв´язок гумору і сатири автори різних досліджень того часу закладали у своїх працях як ритуальні обереги від пильної цензури та замовляння від нападів компартійних критиканів-погромників, їх звинувачень у "позакласових", "непартійних´ позиціях. В той же час режим тоталітарної імперії як вогню боявся народної сатири на її владні інституції, на главарів владної шайки, на їхню суспільну практику. Боявся настільки, що викреслював з народної словесності найпопулярніші жанри, навіть уже й у післясталінський, начебто антикультівський період. Скажімо, навіть згадки нема про анекдот у схваленому міністерством освіти посібнику "Русское народное поэтическое творчество" для педагогічних інститутів видання 1969 року [8]. Викреслений цей небезпечний жанр і в схваленому міністерством освіти посібнику "Русское устное народное творчество" для філологічних факультетів університетів, виданому 1977 року, як і в його другому виправленому і доповененому перевиданні 1983 року [4]. Як прокаженого, обминали анекдот й автори у спеціальних монографіях про народну сатиру чи про жанри російського фольклору [6]. Наприклад, у монографії Е.В. Померанцевої "О русском фольклоре" є спеціальний розділ "О жанрах русского фольклора" (с. 12-54), але в ньому нема й згадки про такий чи не найпопулярніший жанр, як анекдот! [7]. Не переборола цього страху перед народною сатирою і теперішня т. зв. "ліберальна імперія", бо чим пояснити, що у довідковому виданні "Русский фольклор. Словарь- справочник" (видання 2002 р.) нема ні гасла , ні статті про сатиру народну, а є тільки "сатира детская" з абсурдним змістом, бо дитячі дражнилки, прозивалки і т. ін. тлумачить як "сатиру" [3]. Це свідчить тільки про те, що будь-яка імперія - монархічна, царська, цісарська, біла, криваво-червона, тирано-фашистська чи ліберальна, з керованою чекістською поліційною хунтою "демократією", - абсолютно не сумісна з такими поняттями, як "свобода", "рівність", "справедливість", "правда", "незалежність" поневолених нею народів тощо, а отже не може вона вживатися і з народною політичною сатирою як із своїм смертельним ворогом. Не терпить вона і народної сатири своєї пануючої нації, бо нація, яка поневоює інші нації, і сама не може бути вільною.

Багатовікова боротьба українців за свою волю і незалежність сформувала характерні особливості народної політичної сатири, що позначилися найяскравіше на осміюванні правителів верховної окупаційної влади. В Російській імперії всі піддані називали себе "царськими людьми". Цар, більше як Бог, зі своєї волі ("височайше") дарував ("жалував"), милував, карав, то ж й іменувався він "государ" московський чи російський, а всі піддані, замість іменникового етноніма, як мають народи світу, отримали приметниковий - "русские", тобто приналежні верховній владі. Тому-то більшовицькій правлячій шайці у перемальованій кров´ю імперії так легко вдалося творити культ своїх боговождів, та й саму тиранічну, терористичну державну структуру, її злотворну ідеологію виставляти як міфічний "розум, честь і совість". В українській народній традиції таке рабське величання правителя, така ґлорифікація тиранії органічно не вписувалися у суспільну свідомість. Для пригнічення та знищення цієї волелюбної народної традиції тиранічна імперська машина мусила безупинно працювати надпотужними засобами ідеологічного одурманення народів. Продуктами цього дурману і досі маніпулюють політикани на теренах колишньої імперії, в якій, за відомим висловом С.Щедріна, вільно було лише "молоть пустяки" (у більшовицькій імперії цей фразеологізм від імені влади саркастично трансформували: "Нам нужи такіє Щедріни і Ґ оґолі, чтоби нас не троґалі").

Комічне служить естетичною платформою всіх ґрадацій осміювання. Його теоретики здавна прагнули осмислити способи і типи творення комічного. Один з описів цих потуг маємо у монографії 60-х років минулого століття польського автора Богдана Дземідока [1]. Очевидно, палітра способів творення комічного у фольклорі розмаїтіша, багатша, як у професійному мистецтві, має великий запас своєрідних констант комізму і вона щедро служила живильним ґрунтом для письменників. Образ Раю і Пекла - чи не найпоплярніша і чи не найпродуктивніша етнопоетична константа у фольклорі європейців. Образи ці сформувалися, принаймні у слов´ян, як свідчать дослідження різних джерел, ще у глибоку давнину, ще до приходу християнства, у зв´язку з народними уявленнями про позагробове життя душі [5; 240-343]. "Рай - це вічно зелений сад, з золотими й срібними овочами, з вічно цвітучими лугами, по яких течуть ріки з медом і молочними берегами. В Раю "благоуханіє чюдноє". Там завжди тепло й світло, зими в Раю не буває, не буває й ані завірюхи, ані бур, ані злив. Тут завжди спокій, а райських плодів завжди повно, і наші покійники постійно бенкетують там зо своїми [5; 240-241]."

Уявлення наших пращурів про Рай як розкішний зелений сад у дохристиянські часи засвідчує й арабський гість нашого краю в Х ст. Ібн-Фадлан. Ця праслов´янська назва засвідчена старовинними українськими колядками (про "райське дерево", "рай розвився" тощо), літописними згадками про райські княжі двори, багатьма топонімами. Про Рай є згадки у Старому і Новому Заповіті Біблії, це праслов´янське слово "Рай" не змогло "виперти й заступити" при перекладах грецьке слово "paradeisos". "Від слова "Рай" є в нас багато топографічних назов і Райгородів; наші князі часом самі звали Раями й свої двори (Іпатіїв Літопис, вид. 1871-го року, ст. 336, 549, 593, 596)". "У Новому Завіті "Рай" зустрічається тільки тричі: Луки 23. 43, 2 Кор. 12.4 і Апокал. 2. 7. Грецьке "paradeisos" - парк, сад, звіринець; слово перське. Гебрейське gan - сад", - зауважує І.Огієнко [5; 241 ].

В аспекті нашої теми важливо звернути увагу, що в тих народних уявленнях про Рай присутня думка про затруднений доступу до нього: то він десь під землею, за давнішою версією, то далеко на край світу - за новішою, то він тільки для князів, вождів та бояр, то приймають до нього тільки повне тіло, так що навіть обрізані нігті треба мати за пазухою, бо "на тому світі до Раю людина повинна буде дряпатися на круту гору, і горе їй буде, коли вона позостанеться без нігтів" [5; 241-242]. Тому-то наші пращури виряджали покійника в далеку і важку дорогу в повному спорядженні і на санях.

Не дивно, що попуряна народнопоетична константа про "той світ´ органічно ввійшла в європейську літературну класику. Досить згадати "Пекло" Данте, "Діди" Міцкевича, "Енеїду" Котляревського, "Марка Проклятого" Стороженка, низку співомовок та "Думу першу. Початок світу (Адам)" Руданського . Традицію використання "того світу" сформувало ще давнє наше письменство: шкільні драми "Слово про збурення пекла", "Коротка розмова про грішну душу", "Трагедокомедія" Варлаама Лащевського, "Воскресення мертвих" Юрія Кониського, різдвяні коляди та великодні вірші, вертепна драма, леґенда про пекельного Марка і т. ін.

"Про поділ позагробового життя окремо для добрих і окремо для злих дохристиянських звісток не маємо, - його принесло, певне, Християнство, - пише І.Огієнко. - Але пізніш маємо вже звістки , що царство померлих, ад, знаходиться на Заході, в країні вічної темряви. Трохи пізніш позагробове царство було поділене на Рай для добрих людей, і на П e к л о для злих. Рай знаходиться на Небі, а Пекло - під землею" [5; 243].

Українські фольклорні твори, не кажучи вже тільки про гумористично-сатиричні жанри, - казки, леґенди, перекази, народні оповідання, прислів´я, приказки і навіть загадки - апліковані ремінісценціями етнопоетичної константи "того світу", Раю і Пекла. В українській народній сатирі тронні особи, як "скажений" Петро І ("великий"), "всесвітня блудниця", "курва", "скажена баба" Катерина ІІ і до останнього "царя- Гороха" Миколи ІІ відповідно ´"титуловані". Характерно: осміювання грабіжників- окупантів та їх вінценосних деспотів-тиранів за допомогою названих констант яскраво виражене в українському фольклорі, в той час як в російському його майже не помітно

- панівний етнос був і до певної міри залишається загіпнотизований настановою царя Миколи І, того, кажучи словами Шевченка, "неудоброзабываемого тормоза": "Россия

- государство не торговое и не земледельческое, а военное, и призвание его быть грозою света". Маніакальна імперська ідеологія, століттями втовкмачувана в голови плебсу, позначилася і на його ментальності [17].

Під час Першої світової війни націонално-визвольні змагання поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями народів бурхливо зросли як політично, так і збройно. Московсько-більшовицька шайка змовників за допомогою облуди обездолених гаслами "фабрики і заводи робітникам", "земля селянам", "грабуй награбоване", "хто був нічим, той стане всім", "бий буржуя" і т. ін. замаскувала "перезавантаження" імперського удушливого ярма, ´тюрми народів" ще більш жорстоким народовбивчим ярмом для "інородців". Хитрого і жорстокого главаря змовників Леніна верховна шайка оголосила новим месією, рятівником трудящих всього світу, якого, за відомим висловом перетвореного на трубадура режиму М. Горького, "той же фольклор в наші дні підніс Володимира Леніна на висоту міфічного героя давнини, рівного Промитеєві" (1934 рік!). Звульгаризований і канонізований соціальний расизм (приватна власність, як і колір шкіри, - ознака ворога!) Марксового "вчення" - плаґіат багатьох європейських економістів і соціологів - проголошене канонізованими священними книгами, єдино правильним одкровенням для творення нового світу. За всіма ознаками червоні правителі творили нову релігію, войовничо руйнуючи усі історично-традиційні. По суті окупована оновленим імперським режимом Україна стала для цього полігоном.

Історія показує, що навіть за таких обставин здоровий глузд народу впізнає облуду, на яку, можливо, більше стихійно як осмислено, реагує сміхом, - адже і нормальна людина переважно сміється з чогось химерного, перш ніж збагне його зміст. Щасливим збігом обставин, крім публікацій у вільних від більшовицької цензури виданнях, до нас дійшли підпільні записи з коментуванням творів фольклорної політичної сатири першого десятиліття більшовицької окупації України (1919-1929 рр.), зроблені мужнім опозиціонером Сергієм Єфремовим у його щоденниках [2]. Я проаналізував їх в окремій розвідці [14], публікація якої, на жаль, за межі університету не може поширюватися, а з огляду на обмежений обсяг доповіді зупинюся тут тільки на тому, що ближче до "райської брами".

У тому жанровому розмаїтті фольклорної сатири (анекдоти, епіграми, шаради, віршовані монострофи, пародії і т. ін.) на більшовицьких "вождів" і їхніх опричників- комісарів, що її записав С.Єфремов, багатий "букет" складають твори, пов´язані з хворобою і смертю у січні 1922 р. Леніна. В народній сатирі українців вже з давніх часів сформувалася своєрідна традиція влаштовувати ґротескні проводи "на той світ" тиранів-поневолювачів. Згадаймо, як у ХVШ ст. навіть на популярній лубочній картині була поміщена сатира на Петра I у зв´язку з його смертю (1725 р.). Помпезний похорон ката України народ зобразив ґротескним малюнком "Миші кота ховають", несучи його на санях [5; 251]. До речі, у більшовицькій імперії, яка себе проголошувала антиподом "проклятої´ царської, цей народний ґротеск дослідник, який навіть помістив у своїй праці кольорову копію згаданого лубка, від коментування утримався [6; вклейка між с. 160-161] Тепер же об´єктом народного сміху став упокоєний більшовицький "цар" і боговождь. Щедру поживу для народного сміху давало ще й шаленство влади щодо прославлення та увіковічнення тирана, яке виявлялося у спорудженні, як для фараона, спецгробниці - мовзолею, в перейменуванні міст, підприємств, перехрещуванні дітей в інтернатах, у компанійщині різних "починів", "заповітів", в аґітпропівських галасах про Ленінове "безсмертя" - про "вічно живого" Ілліча, в примусовій купівлі і читанні його писань, в розвішуванні портретів, плакатів, лозунґів та гасел. То ж традиційна в народній сатирі етнопоетична константа "того світу" запрацювала в тогочасному анекдоті на повну силу: "Ленін прислав з того світу Рикову телеграму: будь ласка, товаришу, подбайте , щоб Ленінград знов на Петроград чи Петербурґ повернули. А то я стрівся тут з Петром, він з своєю "дубинкою" - то, розумієш, що коштує мені ваша вигадка. Так змилуйтесь же, будь ласка!" [2; 92]

За вже історично сформованою в українців традицією народної сатири на упокоєння ненависних народові тиранів-поневолювачів перед райською брамою мусив появитися і більшовицький боговождь. "Сьогодні знов дещо чув з новітнього фольклору, - записав С.Єфремов 26 січня 1924 р. - Нібито Маркса аж оце свіжо тільки пущено до раю, а то десь блукав у просторах. За ним учепився й Ленін. На брамі стоп - не пускають. "Та я його ученик!" - "Ні, не можна, зажди". Тоді один з воротарів "з наших" надумався. "Лізь, каже, в мішок´. Ленін поліз. Тоді той подав мішка через браму: "Там пройшов Маркс - так це його барахло. Передайте!" [2; 62]

"Барахло" - по-народному, це і непотрібний мотлох, це і погана, негідна людина. Ось такою полісемантикою народ висміював той "єдино правильний ленінізм", яким імпербільшовизм більше як 70 років одурманював півсвіта! Про масштабну об´ємність сатиричного заряду в цьому анекдоті промовляє кожна його деталь: давно блудний у світах "учитель" Маркс і його "ученик´ одночасно опинилися на райській брамі щоб шахрайським способом, через "наших" - більшовиків-дурисвітів - опинитися серед райських праведників.

Тогочасні підпільні фольклорні записи С.Єфремова показуть, що спопеляючий вогонь народної сатири не оминув не тільки главарів більшовицької шайки - Леніна, Троцького, Сталіна, їхніх учителів Маркса та Енґельса, а й підручних (Зінов´єва, Бухаріна, Рикова, Петровського та ін.), створені ними державні інституцї та органи, їхню злочинну діяльність, та й саму їхню злочинну ідеологію. Такий могутній пласт фольклорної політичної сатири, що утворився вже з перших років панування моковсько-більшовицьких окупантів в Україні, не міг не відбитися і в літературі. І тут маємо унікальний, дивовижний прецидент, можна сказати, не тільки в українській, а й світовій літературі - взаємодії гостро політичної фольклорної сатири з літературною, взаємодії в умовах тотального політичного терору і цензури. І що найдивовижніше - леґальна публікація сатиричного - ґротескного! - літературного твору проти окупаційного режиму! Тут, що називається, митець тріумфально обвів червоного диявола кругом пальця!

Цей, скажемо без величального пафосу, геройський подвиг вдалося здійснити по-людськи дуже скромному, але дуже талановитому письменникові, гумористові і сатирику, "терапевту" наших національних болячок - Володимиру Самійленку. Коли б жив І.Франко, улюбленцем якого був Самійленко, він напевне про цей подвиг сказав би так, як він висловився про громадянський подвиг Т.Шевченка - автора сатиричної поеми "Сон", панорамної сатири на "темне царство" - Московську імперію: "Я не знаю ні в одній європейській літературі подібної поезії, написаної в подібних обставинах. Адже "Німеччина" Гейне, писана в Парижі 1844, та "Бичування" ("Les chatiments") Віктора Гюго, писані в Брюсселі 1853, постали - перша під впливом свобідного парижського повітря, а другі на вигнанні в вільнім краю, коли поетам самим не грозило нічого з боку тих властей, на які вони кидали свої громи" [13; 142].

Цим дивовижної появи твором в умовах більшовицького кривавого режиму є ґротескна поема В.Самійленка "Спритний ченчик", написана в Києві саме в рік гучних, помпезних більшовицьких "поминок´ по усопшому "вождю". Вона автором датована "1.ІХ 1924". У травні того ж року В.Самійленко, що називається, вимушено здався в руки чекістам, які вже рік тримали його дружину заручницею і вимагали за її звільнення повернення чоловіка з окупованої поляками Галичини. Чекісти зіграли на родинній драмі письменника, який, унаслідок більшовицької окупації Східної України, разом з урядом УНР опинився в зоні польської окупації на Галичині з розірваною родиною: одна дочка з бабусею залишилася в Києві, а одна була з батьками. Коли дружина письменника не витримала такого стану розлуки, вона нелеґально подалася до Києва за матір´ю і дочкою, де й була арештована, місяцями мучена в чекістських катівнях різних міст і врешті перетворена чекістами на заручницю. Вони диктували їй листи до чоловіка з вимогою переїхати на "радянську Україну", де він буде всім забезпечений - і комфортабельним житлом, і друкуванням творів, і пенсією, і гідною пошаною. При цьому утаювали смерть найстаршої дочки у Києві від голоду. Тому Самійленку, який похоронив молодшу дочку у с. Карлів (нині Прутівка Снятинського району Івано-Франківської області), що померла там після пологів, уже не залишалося іншого виходу, як їхати на ту "совіцьку Україну", у більшовицький "рай", який він так яскраво змалював у ґротескній поемі "Ґея": була ще хоч якась надія рятувати родину. Докладніше про цю родинну трагедію письменника я подав в окремій розвідці [15].

Ще коли на території України йшла боротьба між "білими" і "червоними" окупантами, Самійленкові твори та й сам автор був у інквізиційному реєстрі денікінської контррозвідки і його чекала доля десятків розстріляних нею українських діячів. В умовах облогової окупації України поет просив:

Ах, дайте, дайте нам місток

До Марса, до Венери!

Не нищуть, може, там людей,

Не продають на ринку;

Там, може, втомлена душа Зазнала б відпочинку,

I десь я там зложити б міг Хвалу природі-неньці,

Бо, може, там нема Че-Ка

I всяких конференцій.

("Шляхи", 1922 р.) [ 9; 185]

Такий же реєстр на українських патріотів, в тому числі й на автора гастрих та популярних антибільшовицьких сатир, мала і більшовицька черезвичайка, - тепер же вона найпідступнішими способами прагнула заманути біженців у свою пастку. Власне Самійленко і став здобиччю таких ловів.

У Києві Самійленка з дружиною поселили у підвалі, - лише що не замкнутому, але пильно стереженому за його зв´язками з людьми. Такими обставинами письменнику, без певних засобів для життя і в душевно важкому, гнітючому стані був визначений не довгий вік, який раптова і невиліковна недуга 12 серпня 1925 р. його таки вкоротила. Але як вірний син з юних літ оспівуваної ним України, все життя гнаний царськими сатрапами і їх більшовицькими спадкоємцями, він і в передсмертний час не впав духом, і в їхньому полоні не здався на милість ворога та знайшов спосіб - як справжній митець, як той Антей, оспіваний Лесею Українкою в "Орґії"! - віддати їм належне своєю сатирою. Для цього йому пригодився фольклорний образ "того світу" і "райська брама" в ньому, на якій він вирішив розіп´ясти своїм сміхом найбільшого і найспритнішого злочинця у світовій історії - упокоєного більшовицького боговождя.

Він також вирішив зіграти на пристрастях ворогів, які шаленіли у своєму войовничому безбожництві, організовували комсомольські загони, які верещали, бешкетували, стріляли навіть у храмах під час богослужень, а для свого агітпропу шукали ефектного атеїстичного матеріалу (це яскраво описав С.Єфремов у щоденниках). Сатирик не помилився. Антихристи клюнули на його вудочку: поему "Спритний ченчик´ одразу ж опублікували у журналі ("Червоний шлях", 1925, № 6-7), друкували і перевидавали навіть окремим виданням. Свій ґротеск сатирик замаскував підзаголовком до твору: "Еспанска леґенда (Тему позичено)", а себе застрахував від чекістів тим, що в іспанського письменника Бласко Ібаньєса, твори якого він перекладав, було оповідання "Біля райських воріт´ з подібною фабулою. Червоні опричники не помітили, що вже у заспівній частині Самійленкового твору фігурує дух новоявлених "рятівників людства":

В цю сумну добу невірства,

Що касує всі доґмати,

Я вам казочку побожну Нині хочу розказати.

В вік сухий, архіпрактичний Казочок таких не рясно,

Та одну таку подати

Чи не буде своєчасно? [9; 185-186]

Сатирик баляндрасним мереживом заспіву про "райські цимбали", "небесні вареники та ковбаски", "груші едемські", "вино правдиве з Канни Фірми "Дон Хесус і

Спілка", про "крилаті, невмирущі, канонічні янголиці" приспав пильність більшовицької цензури. Але тут же він заклав знаковий акцент "скептичних душ", які мають сумнів у "новій", - звісно якій! - "вірі правій", вірі новоявлених більшовицьких "фаховців", статут яких для України він уже за параґрафами прочитав у раніше написаному творі "Статут фаховців" (1918 р.).

У другій частині поеми сатирик від балагурної тональності оповіді перейшов до глузливо-іронічної вже з першої строфи:

Наш еспанський край щасливий,

Бо хоч босий він і голий,

Та зате святая віра Не вгасала тут ніколи [9; 186].

"Щасливий край" під гнітом Російської імперії сатирик малював ще з студентських років у знаменитому "Ельдорадо" (1886 р.), тепер же той "щасливий край" опинився під опікою кодифікаторів "нової віри":

Постановлено на раді:

Весь цей край монастирями Вкрити так, щоб тут усі вже Стали в вірі фаховцями [9; 187].

Результати тотального засилля більшовицьких інституцій і партопричників

- "в вірі фаховців" - не забарились:

Відтоді ж то в нас настала Характерна тут дрібниця,

Що на N людей ... монахів Стало N плюс одиниця [9; 187].

Я не маю наміру тут детально аналізувати ґротескну структуру поеми "Спритний ченчик", бо вже подав це в окремій розвідці [16]. Хочу тільки привернути увагу на використання письменником етнопоетичної константи "того світу" і "райської брами" в контексті традиційної фольклорної сатири на злочинного деспота-правителя, який за присудом народної моралі мав би кипіти у пекельній смолі, а не розкошувати у раю. Власне зображення цього образу домінує у четвертому, п´ятому і шостому розділах поеми, де він вимальовується в ґротескних, фривольно-грайливої тональності малюнках життя, побуту і несподіваної смерті найславетнішого розпусного "монаха" - Дон Хуана із Сараґоси. Свою "вагу" він набирав від молитов аж до непритомності перед образом свого культового патрона Мігеля - того Маркса з "капіталом", що йшов у парі з Леніном у численних народних анекдотах, - та розплодом байстрят, що були "До Хуана всі подібні". Крім багатоплідного "ритуалу", він співав на хрестинах та ще "в науку простим людям" леґенди розповідав, але на вершині слави і поваги його "Смерть скосила невблаганна":

Так він кинув прозаїчно Всю красу й принади світа,

А прожив між нами тільки П´ятдесят чотири літа [9; 191].

"П´ятдесят чотири літа" - це один з тих яскравих "ґудзиків", по яких можна пізнати, хто захований за ґротескною маскою того злочинця, якого партмонахи "нової віри" підносили до небес. Сатирик дуже ризикував: 54 - вік саме упокоєного Леніна (18701924), а метрична структура вірша дозволяла вписати, скажімо, й інші числа - 64, 74. Та саме таким реальним віком більшовицького боговождя сатирик поставив розпізнавальний "маячок" у своєму ґротескному тайнописі. Вірив, що колись прийде час розшифрування закодованого.

Штрихами яскравої ґротескності подав Самійленко кульмінаційний епізод небесної біографії більшовицького Хуана "З Сан-Мігельового дому", коли він опинився на райській брамі і прагнув обдурити райського ключника Сан-Педро, що заслужено "привітав" його відповідною лексикою: "I який там біс товчеться", "Ах, ти ж свинота!", "Марш до пекла, бо як вийду, то ще боки полатаю", "Що за чорт товчеться знову?", "Озивайсь, який там дідько?"

Призначення душі великого злочинця до раю відбувалося, як кажуть, без чистилища, коли "Не скінчили ще співати На Хуановій могилі", але на таку честь мали тільки вершники, загиблі у бою. I в цій ситуації виручив Хуана спасенною, "новомодною" ідеєю той же обожнюваний ним Мігель: осідлати черницю та під виглядом полеглого в бою гусарина-кавалериста таки проскочити крізь райську браму. Звісно, такий "алюр" цього кавалериста вимагав і відповідної стилістики ґротескного письма: "А ставайте, пані, рачки", "Я вас мушу окульбачить", "Будьте ви замість кобили" і т. ін. Вдумливий читач міг догадатися, яка "черниця" на пару з таким "хитрим ченчиком" прямувала до раю, бо про Крупську у зв´язку зі смертю Леніна, як видно з фольклорних записів С.єфремова, було тоді немало сатиричних творів.

Змісту свого ґротеску, як можна догадатися зі щоденників С.Єфремова, Самійленко міг відкрити тільки йому, бо знав його близько більше двадцяти років, а головне, знав його як одвертого опозиціонера окупаційного більшовицького режиму, мав від нього дружню опіку у скрутній ситуації, знав його як досвідченого конспіратора, висловлював йому обурливе ставлення з приводу брутальності більшовицьких безбожників і навіть заповів, аби вони своїм ритуалом з піонерськими вересками і барабанами не чинили наруги над його похороном. Але тайни свого ґротескного письма він не міг відкрити іншій близькій йому людині - Марії Грінченко, дружині Бориса Грінченка, з яким колись у Чернігові в земській управі працював за одним столом, гостювали одні в одних родинами. I все-таки він ще у рукописі показав їй свою поему. Можливо, в цьому була навіть своя хитрість винахідливого автора: пересвідчитися на її сприйнятті, чи надійна від чекістського ока езопівська покривка твору.

М.Грінченко опублікувала у Києві в 1926 р. окремою книжечкою спогади про

В.Самійленка - "Сивенький (Володимир Іванович Самійленко)", але, як видно з рукописного тексту цих спогадів, деякі епізоди з них у друк не потрапили. Серед них і такий: "Одного разу скоро прийшов, зараз же вийняв з кишені малий зшиток і дав мені:

- Ось подивіться. Поемка на 320 рядків. Перекладав Ібаньєса (здається) і знайшов там не сюжет, а так натяк ніби, що оце й написав. Єсть дещо антирелігійне, дещо так трохи фривольне.

Я розгорнула, натрапила відразу ж на куплет не фривольний, а непристойний, згорнула і віддала Сивенькому мовчки.

- Не хочеться такого писати, але таке безгрішшя, що вже й не знаю, що й почати. Думаю, що може охочіше за це заплатять.

Далі розмова почалася про інше.

Ще раз довелося вернутися до цього рукопису. Це було тоді, як Сивенький позичав у мене карбованця. Тоді він сказав, що одержав за поемку вісім червінців, продавши право видання її на п´ять років, і грошей тих уже нема.

- І ще щось таке думаєте писати?

- Не знаю, не пишеться.

Так було жалко бідного Сивенького. Вік звікував чистою людиною без сквернословія, без порнографії, а перед смертю за шматок хліба довелося зійти на цю стежку, та ще не на стежку простої порнографії, а з метою релігійною. Він же визнавав волю віри, гидував такою антирелігійною пропаґандою і сам до неї взявся. Це вже був гріх проти духа, тяжкий гріх. Але не повернувся в мене язик докоряти йому" (Національна бібліотека України ім. В.Вернадського. Відділ рукописів. І, 32555-32556).

Як бачимо, Самійленкова "проба" на надійність ґротескної маски змісту своєї сатири на більшовицьких окупантів і їхнього боговождя мала сенс. Не збагнула М.Грінченко зміст й естетичну сутність майстерності ґротеску сатирика-конспіратора, який так винахідливо, як кажуть, пошив у дурні "партійних ченчиків" разом з їхнім "вічно живим" боговожем та "розумом, честю і совістю" їхньої злочинної "партії". І зробив це не заради злиденної копійки, як це представляв добрій і сердечній приятельці, а во ім´я святої правди і волі українського народу, творчий геній якого і в лиху годину дав йому натхнення для такого громадянського подвигу. Не зважила М.Грінченко і на те, що бездарних, корисливих, а тим більше продажних графоманів сатирик все життя пришпилював своїм сміхом ("Горе поета", "Піїта", "Гостра стаття", "Ідеальний публіцист´, "Поет-фейлетоніст", "Поет-віршошкряб" та ін.), мав до таких органічну відразу. Та й нічогісінького власне порнографічного нема у творі. М.Грінченко просто не зважила на природу ґротеску, для якого характерне поєднання фантастичного, ексцентричного, карикатурного і навіть огидного, реального й абсурдного, поетичного і вульґарного. Самійленко - чи не єдиний яскравий приклад в українському літературному гуморі і сатирі, в якого так органічно поєднується народна культура комічного з високо інтеліґентною культурою авторського письма. Поема "Спритний ченчик" добрий тому приклад. Звернімо увагу тільки на авторове новаторське розцвічуваннчя лексико-фразеологічної тканини твору: "В божій касі мають конто Всі побожнії народи"; "Отже, бог якось зібрався Ввесь ін корпоре на раду І в півколі сил небесних Посідали на естраду;" "Батько всіх кодифікацій"; "Що на N людей. монахів Стало N плюс одиниця"; "І святий був дуже вдячний За той культ його портрета: В сорок літ Хуан наш важив 117 кіло нетто"; "Певно тіло й не фізичне Т еж собі тяженьке тіло"; "І старайтесь повертатись До портьєра заднім фасом".

Майстерна, граціозна стилістика ґротеску Самійленкового твору, легка і грайлива версифікаційна куплетна форма - це продукт органічнї взаємодії мистецького генія українского сатирика і традиційного національного фольклорного комізму.

Література:

[1]Bohdan Dziemidok. O komizmie. - Warszawa: Ksiqzka i wiedza, 1967. Рос. перекдад із змінами: Москва: Прогресс, 1974; [2] Єфремов Сергій. Щоденники 1923-1929. - Київ: Газета "РАДА", 1997; [3] Зуева Т.В. Русский фольклор. Словарь-справочник. - Москва: Просвещение, 2002; [4] Кравцов Н.И., Лазутин С.Г. Русское устное народное творчество. - Москва: Высшая школа, 1983; [5] Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. - Київ: Обереги, 1994; [6] Молдавский ДМ. Русская народная сатира. - Ленинград: Просвещение, 1967; [7] Померанцева Э.В. О русском фольклоре. - Москва: Наука, 1977; [8] Русское народное поетическое творчество. Под редакцией проф. А.М.Новиковой и проф. АВКокорева. - Москва: Высшая школа, 1969; [9] Самійленко Володимир. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. - К: Наукова думка, 1990; [10] Спиридонова (Евстигнеева) Л.А. Русская сатирическая литература начала ХХ века. - Москва: Наука, 1977; [11] Чорнопиский Михайло. Імпербільшовизм і його боговождь у Гротескному світі Володимира Самійленка. -Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. - 96 с.; [12] Українські народні приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.В.Марковича та інших. Уклав М.Номис. - К: Либідь, 1993; [13] Франко І. Темне царство // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - К. 1980. - Т. 26; [14] Чорнопиский Михайло. Фольклорна політична сатира 20-х років ХХ століття у записах Сергія Єфремова. - Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - 169 с.; [15] Чорнопиский Михайло. Трагічна доля родини Володимира Самійленка // Проблеми літературознавства і художнього перекладу. Збірник наукових праць і матеріалів. Львів: НТШ, 1997. - С. 166-188; [16] Чорнопиский Михайло. Імпербільшовизм і його боговождь у Гротескному світі Володимира Самійленка. -Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. - 96 с.; [17] Штепа Павло. Московство, його походження, зміст, форми й історична тяглість. Видання друге. - Дрогобич: Відродження, 1997.