Катерина ХИЖНЯК, аспірант

Анотація

У статті розглянуті особливості фольклорних мотивів у прозових творах Марії Матіос. Автором доведено, що саме фольклорні мотиви у творчості Марії Матіос, з одного боку, створюють світ традиційних уявлень про буття українського народу, а з іншого є актуальним та сучасним елементом постмодерного дискурсу.

Ключові слова: фольклор, міфологічна свідомість, постмодернізм, хронотоп

Summary

The article observes the peculiarities of folklore motives in Maria Matios’s novels. The author proves that folklore motives in Maria Matios’s works make the world of traditional believes as for the life of Ukrainian people and on the other hand, they are representatives of contemporary and modern elements of the postmodern approach.

Key words: folklore, myth conscious, Postmodernism, hronotop

Українська проза останніх десятиліть відзначається появою художніх творів, які свідчать про активний пошук митцями нових тем, засобів виразності, жанрових модифікацій. Марія Матіос належить до числа найбільш популярних і яскравих письменниць початку ХХІ ст. Проте її творчість залишається поки ще малодослідженою. Однією з головних особливостей творчості Марії Матіос є її звернення до фольклористики та історії українського народу. Я. Голобородько стверджує: «Книжками «Нація. Одкровення» і «Солодка Даруся» Марія Матіос реактуалізувала чи не найтрадиційнішу якість української літератури - інтерес до етнорегіональної колористики» [2; 67]. Багато дослідників стверджують, що твори письменниці мають загальнонаціональний контекст [9]. Це пояснюється тим, що авторка висвітлила історичні події крізь призму життя звичайних українських селян, показала внутрішню специфіку розгортання цих подій для людини.

У статті ми пропонуємо розглянути такі твори Марії Матіос, як «Солодка Даруся», «Нація», «Майже ніколи не навпаки», «Москалиця» та ін. для того, щоб висвітлити особливості фольклорних мотивів у творчості Марії Матіос на прикладі зазначених творів.

Щодо віднесеності до певного літературного напрямку, то твори М. Матіос відповідають постмодерній прозі, адже вони можуть бути співвіднесені з багатьма рисами та специфічними характеристиками цього літературного напрямку. М. Матіос є яскравим представником постмодерністської літератури, що по-особливому розкриває фольклорні мотиви її творчості.

Слід зазначити, що твори М. Матіос є скоріш масовою літературою, ніж елітарною. Авторка в першу чергу намагається зацікавити читача, для цього вона використовує неординарні сюжетні повороти, іноді гіперболізує якісь якості персонажів та застосовує більш зрозумілу для пересічного читача мову. М. Матіос часто порівнюють із В. Стефаником, але не можна проводити абсолютні паралелі між творчістю цих двох письменників, бо на відміну від творів В. Стефаника, твори М. Матіос спрямовані на розуміння їх усіма верствами населення, незалежно від регіону, освіти та мови. [9; 70]. Мова творів М. Матіос - взагалі тема, з приводу якої можна розмірковувати вічно. Вона настільки жива та різнобарвна, що кожне слово ніби відчувається на смак Для досягнення своєї мети авторка використовує різноманітні художні засоби та образи, серед яких чи не найважливішим є звернення до фольклорних джерел.

Деякі дослідники вважають, що М. Матіос «пише псевдокласичні твори» [9; 233]. Але на наш погляд, «класичного» у цих творах небагато. Авторка наповнила свої новели власним розумінням сталих сюжетів, розфарбувала їх у ті відтінки, які прагнула сама, не нав´язуючи читачам упередженого ставлення до прочитаного.

У творах письменниці постійно зустрічаються алюзії на певні міфологічні сюжети, фольклорні образи, яскраво відчувається потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, звернення до міфологічних вірувань, оперування назвами міфічних істот. «.Панською Долиною пішов поголос, що на хуторі Трав´яному Онуфрійчукова москалиця не менше не більше - лише висиділа Того.. ..Ну, Того самого - щезника» [6; 10]. Незважаючи на умовний зв´язок із сучасністю, будь-які згадки про вигадані тварини, людей чи істот вважається цілком прийнятним та зрозумілим, люди живуть у тісній близькості із «іншим» світом - світом, де панують не людські корисливість, жадоба чи заздрість, а розсудливі створіння; світ, де питання володіння природою давно вирішено; світ, де є чітка межа між добром та злом, чорним та білим, і всіма вічними цінностями, що ними так дорожить людство з початку часів. Такі поняття, як віскі, червона ікра, телевізори та «темно-сині джинси із нашитою латочкою “Boss"» миролюбно співіснують на площині одного тексту, в одній реальності із гадюками- служницями, кіньми, що насправді перетворені дияволи, та іншими істотами, що ними завжди були переповнені українські ліси та свідомість людей.

Однією з особливостей постмодерної прози взагалі та прози М. Матіос зокрема слід вважати інтертекстуальність. За Р. Бартом, «інтертекст - це уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом тощо - всі вони ввібрані текстом і перемішані в ньому, оскільки завжди до тексту й навколо нього існує мова» [1; 417]. Мова є носієм культурного коду, що втілюється у мовленні людини, перетворену в текст або іншу знакову систему. Мова з одного боку, дає визначення будь-якому факту, утворюючи безмежний світ для ужитку та використання цього явища, тобто позначає його, а з іншого створює лише обмежені засоби для позначення цього явища/факту, тобто встановлює невидимі бар´єри для пізнання суті цих речей. Ці барви написаного життя утворюються засобами інтертекстуальної конструкції, що привертають увагу читача від початку та до кінця твору, знову і знову змушуючи повертатися до нього. Інтертекстуальність М. Матіос -це безмежний простір архаїчних, міфологічних, традиційних, модерних та постмодерних дискурсів та ідіом, що утворюють логічно стійку та виразно яскраву палітру життя людини ніби давніх часів, але таку близьку для депресивно буденного життя пересічного громадянина.

У творах М. Матіос, у зображуваних нею характерах та персонажах ми можемо зазначити таку рису, як культ незалежної особистості, що також є важливою ознакою постмодернізму. У творах письменниці цікаво поєднуються такі риси характерів персонажів, як покірливість та вміння відстоювати свою думку, хоробрість і боязкість, доброта і безмежна лють. Людина не є справжньою, цілісною, доки не має почуття гідності, не починає відповідати за свої вчинки: «В її голосі одночасно було стільки зневаги й зверхності, відчаю й неприхованого торжества, а у небачено розквітлому тілі

- справжньої жіночої сили, що Варварчукові зробилося млісно» [5; 115]. Людина може не мати якихось особливих здібностей, може не бути повноправним та поважним членом суспільства, але просто зобов´язана мати так званий «внутрішній стрижень», бути спроможною довести в першу чергу собі, що здатна захистити себе та свої переконання, відстояти власну незалежність, незалежність своєї думки та дії, самостійність у рухах та прагненнях.

Як бачимо, письменниця повсякчасно прагне поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій. Дуже часто М. Матіос навмисно зіштовхує обличчям до обличчя представників абсолютно протилежних, навіть ворожих, національностей та ідеологій. Авторка спеціально схрещує їхні долі, лишаючи слід у серці кожного з них. Прикладом може бути Северина Северин, що з дитинства відчувала на собі ворожість односельчан, адже була результатом зґвалтування української дівчини російським військовим. «.вона від народження нечиста. У гріху зачата. У гріху народжена. Та ще до всього - москалиця» [6; 21] Також можна пригадати понівечену долю Грицька Кейвана, який, повернувшись з війни, дізнався про зґвалтування своєї дружини військовим черкесом. Не маючи змоги помститися, його приборкана лють скоро стає причиною ще однієї смерті: «Не Дмитрика між дошками гамселили дужі Грицькові ноги. Не Дмитрика. Черкеса умертвляв Кейван, гопасуючи підошвами по хлопцевих нирках. Умертвляв черкеса і двох його вилупків з Теофілиної утроби. Лють свою люту і нутряний вогонь свій непогашений топтав. Мсту свою чорну» [5; 162]. Трагедії простого людського життя випливають одна з одної, стаючи одночасно і причиною, і наслідком. Цікаво, що долі деяких сімей пов´язані саме спільним нещастям, воно немов породичало їх, зробивши співучасниками одного злочину, таємними охоронцями злочину. Зробивши одне зло, людина не може зупинитися на цьому, зловісний жереб долі змушує її знову та знову чинити лихо.

Ще однією цікавою особливістю прози М. Матіос є бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу. Це ми можемо простежити на прикладі багатьох творів письменниці, але особливо яскраво це представлено на матеріалі драми «Солодка Даруся», адже цей твір наповнений персонажами з особливим психологічним станом і поглядами на всесвіт, що стали такими внаслідок трагічних подій у своєму житті, а також непоправних психічних травм. Ці люди змінилися у своїй сутності, вони почали бачити те, чого не бачать інші.

Для них розкрилися ворота невідомого, і світ чарівних істот та вірувань став для них рідним. Відомо, що так звані «юродиві» у давні часи вважалися святими. Для народу вони були носіями сакральних знань. Так і у творах М. Матіос такі персонажі, як Солодка Даруся, Маринька- богодуха є людьми з абсолютно інакшими, з протилежними поглядами на життя та життєвими принципами й цінностями. До них прислухаються, їхні пророцтва часто здійснюються, та й бачать вони значно більше, ніж інші, бо дивляться глибше, у серце людини. «Серце моє очі має, то й видить усе. Серце, коли любить, усе знає й чує без чужого розказу», - каже Маринька. Таким чином, вона доводить, що найголовніше в житті - це любов, і саме вона дає змогу бачити все таким, як воно є. А земні люди - злі, заздрісні не спроможні до чистої та безкорисливої любові. У тім і є проблема людства, тому воно і вважає тих, кому відкрилася ця істина, хворими та неадекватними. У кожного персонажа є свій метод для досягнення «моменту істини». Для Мариньки це гойдання, під час якого вона дізнається про все, що відбувається у світі, для Дарусі - її одвічна готовність до одкровень, відвідування могили батька, що є все ще живим для доньки. У драмі «Солодка Даруся» ми можемо бачити справжній калейдоскоп апокаліптичних замальовок. Навіть можна сказати, що у кожного персонажа свій власний кінець світу, який завершується великим вибухом емоцій, вірувань, переконань, кожен апокаліпсис індивідуально трагічний, але цікаво що суспільно абсолютно не значимий. Соціум немов спеціально обминає своєю увагою цих людей, забуваючи, що лінія долі повсякчасно сходиться в одну крапку, де зустрічаються усі напрямки та стежки.

Щодо автобіографічності творів письменниці, присутності образу оповідача, то варто зазначити, що, звичайно, образ автора завжди присутній у текстах. Це проявляється у власній авторській оцінці подій, вчинків персонажів, надання характеристики з позитивним чи негативним забарвленням. А для прозових творів М. Матіос специфічним є те, що авторка ніби відсторонено фіксує всі події, не даючи жодної оцінки та надаючи читачеві право все зрозуміти для себе самого. Як відомо, для постмодерної прози характерно нівелювання образу персонажа, зображення його рис схематично, невиразно та служить лише об´єктом маніпуляцій автором. Але твори М. Матіос більше суперечать цій рисі постмодернізму, ніж відповідають їй, адже всі персонажі прописані дуже чітко, виразно, до найменших деталей, їхні мотиви вчинків розкриваються повною мірою, але у читача не виникає враження, що всім цим керує автор. Скоріше, фатум, доля, яка підкорила собі і перо письменника, і дії персонажів.

Однією з важливих рис постмодернізму є «культ тіла», до тематики якого все частіше стали звертатися сучасні автори. Марія Матіос у своїх прозових творах також часто зверталася до цієї темі. Взагалі, для «сімейних саг у новелах» (саме так авторка визначила жанр своїх творів) актуалізація зазначеної теми не є явищем характерним та прийнятним. Українська література досить довго була досить консервативною, і тема «тілесності» була заборонена. Після того, як сучасні письменники змогли вільно висловлюватися з цього приводу, твори з надзвичайно високим вмістом сексуальних сцен і невисокого ґатунку полинули на полиці книжкових магазинів. Але у прозі М. Матіос звернення до «культу тіла» є зовсім іншим явищем. Наповнені сексуальним контекстом, її новели з одного боку, розкривають раніше незнані мотиви дій персонажів, а з іншого - демонструють повну близькість з природою, де все, що потрібно людині, все, що не суперечить її фізіології, - це не тільки дозволено, але й вважається абсолютно нормальним. У сучасній українській літературі фольклорні мотиви у художніх творах набувають нового звучання, здобуваючи такі риси, як синкретичність та тілесність. Саме тілесність, відчутність є особливою ознакою інтерпретації народної творчості у сучасній літературі. Ми можемо простежити це на прикладі таких творів М. Матіос, як «Солодка Даруся», «Майже ніколи не навпаки» та ін. «Припис, що не мав відтінків, півтонів, застережень, полегші чи варіантів: кожна жінка гір зобов´язана була передусім стидатися своєї статі й власного тіла. <.> .чому тіло - єдиний раз розбуджене її тіло - зазнало стільки болю, неслави, а тепер

- волає до неї голосом неминучої смерті, але при цьому не чує в собі каяття?» [5; 147 - 148]. Тіло, плоть - то є віддзеркалення бажань та прихованих мрій, воно також є певним індикатором душевного стану персонажів, показником щастя або нещастя людей.

Наскільки відомо, процес «олітературнення» фольклору поділяється на декілька етапів: 1) стилізація; 2) психологічна інтерпретація фольклорних мотивів; 3) переосмислення народної творчості [3, 699]. У нашому випадку ми стикаємося з другим етапом, адже М. Матіос у своїх творах не подає чіткого зображення будь-якого міфу чи навіть сюжету. Фольклорність її новел полягає геть в іншому. Персонажі творів письменниці є носіями так званої «міфологічної свідомості», коли людина є невід´ємною частиною природи, необхідним елементом загального буття. Міфологічна свідомість відрізняється синкретичністю, сприйняттям образів, що є породженням творчої уяви людини, як неспростовних істин, аксіом, фактів, що не потребують пояснення та сприймаються з покорою, як належне [8; 634]. «Якщо Бог розвернув її Долю в ці скелі й безлюддя - значить, вона заслужила такої Долі. А раз так - то треба дякувати Богові» [6; 21]. Людина, Бог, природа - це все одна система, система «дзеркал», де все відбивається та відображається. Живе стає неживим, а неживе знову оживає. Усе взаємопов´язано та взаємообумовлене.

Існує думка, що «змістом поняття «український фольклор» є не механічна сума регіональних усних традицій, а їх узагальнення. Його утворює діалектична єдність світоглядних, соціально-психологічних, естетичних констант та яскраво своєрідних регіональних їх реалізацій» [10]. Таким чином, проза Марії Матіос увібрала в себе психологізм вірувань наших предків, їхню мудрість та набула іншого, більш інтелектуального звучання. Дійсно, образи та елементи побудування твору не є просто запозиченими з українського фольклору, вони проаналізовані та «пропущені» крізь призму відчуттів авторки, сукупність переконань сучасного суспільства та моральних поглядів епохи.

Однією з особливостей використання фольклорних образів у творчості М. Матіос є поєднання їх з сучасними реаліями. Поруч із відчуттям часової невизначеності існують прямі вказівки на часові межі того, що відбувається у творі. «... а-ну, скажи-ко нам, що то далі з Україною буде? Видиш, тиснуть москалі Україну тим газом. » [4; 46]. Дослідники стверджують, що «час у художньому творі постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний) час» [3; 714]. Щодо хронотопу в творах М. Матіос, також слід зазначити, що ці два часи не збігаються, а подеколи і суперечать один одному. Авторка широко використовує метод ретроспекції, коли спочатку розповідається про основний момент фабули, де і відбулися головні події твору, а потім розкриваються передумови цих явищ, другорядні, описові факти. Різні факти подаються з точок зору всіх персонажів, задіяних у тому, що відбулося, і сюжет стає більш наповненим, виникають нові, до цього незнані, обставини. Так, у драмі «Солодка Даруся», у перших двох новелах «Даруся» та «Цвичок» авторка докладно розповідає про сучасне життя у селі Черемошнім, про людей, що там живуть. Так, неквапливо, читач дізнається про існування Дарусі, яку всі вважають дурною, але для милозвучності називають «солодкою», про Івана Цвичка та інших. Призначення останньої новели «Михайлове чудо» є незрозумілим аж до кінця твору, коли, власне, і роз´яснюється передісторія життя Дарусі та причина, через яку вона оніміла. Тож розв´язка, що є у кожному тексті, тут не є повною кульмінацією, але абсолютним поясненням наступних подій. Взагалі для текстів Марії Матіос характерне дуже незвичне поєднання часових і просторових характеристик До першої прямої вказівки читач може бути впевнений, що дія відбувається принаймні у ХІХ столітті, чи навіть раніше. Допомагає такому сприйняттю і специфічна колоритна мова творів, і міфологеми, а також самовідчуття самих персонажів, що ніби «застигли» у первозданній цноті свого краю. Західна Україна у творах М. Матіос - окремий світ із власними законами, правилами, що часто відрізняються від юридично прийнятих. «Місцевому люду зрідка можна було не остерігатися навіть порушення писаного закону. А ось публічного людського осуду слід було остерігатися завжди» [7; 7]. Внутрішній маленький світ кожної окремої людини тісно корелює із зовнішнім крихітним світом закритого суспільства твору; великий світ людської фантазії - з безмежним світом забобонів і передчуттів. Вони ніби так пристосувалися один до одного, що поодинці не зможуть вижити, створена стала система суспільних покарань та індивідуальної приреченості. Ця система відтворює мережу індивідуального у суспільному та суспільного в індивідуальному.

Отже, етнічність, певна міфологізація та віднесеність до фольклору у творах Марії Матіос є природною та такою ж невід´ємною частиною створеного нею світу, як специфіка західноукраїнського селянства, етнічний колорит та живе, справжнє мовлення, притаманне гуцульській народності. У своїх творах Марія Матіос вдало поєднала особливості постмодерного письменництва та фольклорні мотиви, розкривши для читача нові можливості літературного пізнання.

Письменниця, використовуючи засоби народної поетики в постмодерному дискурсі у своїй творчості, сприяє відродженню народної самобутності та національної самосвідомості серед читацької аудиторії. Саме цьому її твори викликають читацький інтерес та жваву дискусію.

Література:

[1] Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. - С. 413-423; [2] Голобородько Я. Буковинська орнаментика Марії Матіос. //Вісник Національної академії наук України. - К., 2008. - № 3. - С. 66 - 73; [3]Літературознавчий словник-довідник/ За ред. Р.Т.Гром’яка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка,- К..ВЦ «Академія», 2007. - С.699; [4] Матіос М. Солодка Даруся. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2007. - 188 с.; [5] Матіос М. Майже ніколи не навпаки. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2007. - 176 с.; [6] Матіос М. Москалиця. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2008. - 176 с.; [7] Матіос М. Мама Маріца - дружина Христофора Колумба. - Львів: ЛА «ПІРАМІДА», 2008. - 176 с.; [8] Новейший философский словарь: 3-е издание. - Мн.: Книжный дом, 2003. - С. 634; [9] Харчук Р.Б. Сучасна українська проза: Постмодерний період: Навч. посіб. - К: ВЦ «Академія», 2008. - С.68 - 72.; [10] http://Www.ukrlit. vn. ua/info/verba/folk.html