Василь СОКІЛ, д. філол. н,

Анотація

У статті розглядаються народні оповідання та перекази про голодомор. Основна увага звертається на процес творення фольклорного образу, поштовхом якого початково була реалія. Йдеться про трансформацію предметного світу у світ духовний.

Summary

The folk stories and tales about famine are considered in the article. The main attention is paid to the process of creation of folklore’s character, evoked by real fact. The transformation of article’s world in spiritual world is had in mind.

Досліджуючи жанрову систему українського фольклору, відомий учений Степан Мишанич дійшов висновку, що усна народна проза ділиться на два великі масиви: на власне художню творчість (казки, анекдоти) і документальну прозу (легенди, перекази, оповідання) [11, 368]. На означення останньої він використовував термін «документальна проза», орієнтуючись на одну з визначальних функцій цих творів - засвідчувати і пояснювати історично вірогідні джерела та первісне значення терміна (лат. documentum - повчальний приклад, взірець, доказ).

В історичній, юридичній, мовознавчій науці під «документом» розуміють передусім письмовий папір, літопис, грамоту як повідомлення про щось надзвичайно важливе. Однак «документ» може існувати не тільки в письмовій, а й усній формі. Розповіді про голодомор з усією впевненістю можемо зарахувати до народної документалістики, оскільки у творах змальовуються справжні події, такі, що стали фактом як особистого, так і суспільного життя. А факт - це дійсність, реальність, що підтверджується свідченнями людей, котрі були безпосередніми учасниками, очевидцями цих епізодів чи певним чином обізнаними у конкретних ситуаціях.

Спостереження за подіями, пов´язаними з голодомором 1932-1933 років, сьогодні вже можна ґрунтовно вивчати, адже наявність спогадів стало, так сказати б, історичним фактом. Мабуть, жодна тверезо мисляча людина не стане заперечувати явища голодомору в Україні, бо це аксіома, що не потребує доведення. Ворожі напади на українських селян, масові пограбування, руйнація фізична й духовна, виживання в неймовірно важких умовах - ось далеко неповний перелік подій, що сталися. А масове вимирання людей - очевидні й неспростовні факти. Вони лягли в основу народних оповідань і переказів досліджуваної тематики. Йдеться про конкретні події, однак їхня інтерпретація у порівнянні з трактуваннями в інших фольклорних жанрах, скажімо, в казках, баладах, історичних піснях різна. Тут рівень відтворення достовірності інформації чи не найвищий, що є домінантною ознакою суб´єктивізації цих фактів [4, 87], бо ж оповідач передає їх зі значними подробицями, намагаючись не забути про них та не схибити в правдоподібності висловлюваного. Інакше кажучи, він прагне створити аналоги об´єктів (фактів), які були б схожими один на одного. Тому адекватно моделюються ситуації, події, образи. За Ю. Лотманом, модель і предмет знаходяться в стані подібності, але не тотожності [9, 24], адже ця остання передбачає цілковиту схожість чого-небудь до чогось за своєю суттю, ознаками, виявом.

Треба ще раз підкреслити, що оповідач у народній прозі про голодомор був свідком чи очевидцем тих подій (за винятком незначної кількості переказів). Найголовніша цільова установка, заради якої ці твори розповідаються, - принцип достовірності, правдоподібності. Але що таке «правда», про яку так багато дискутується в науковій літературі? І що таке «правда» взагалі? Дослідники вважають, що існує дві форми «правди», які усвідомлюються сучасною людиною. Одна з них - та, яка прямо відповідає історії, тобто так звана «історична правда», пов´язана з точним повідомленням того, що було. Проте дійсність минулого синтезується, передається внаслідок творчого осмислення. Таке осмислення фактів уже не «правда» в буквальному розумінні слова, а наближення до «художньої правди». У творах, про які тут ідеться, слід говорити про «правду фольклорну» чи про «фольклорний історизм», під яким мається на увазі послідовних, закономірно зумовлених форм і принципів більшою чи меншою мірою художнього пізнання й відображення подій [13, 164].

Оповідання, переказ хоч і намагаються точно передати факти, та все ж це не їхня копія чи фотографія, а суб´єктивне сприйняття, яке належить до чуттєвої сфери людини. Воно формується у свідомості і породжується пам´яттю та уявою, «виліплюючи» в такий спосіб образ когось чи чогось - його вигляд, подобу. Образ не може збігатися з оригіналом навіть уже через те, що він добувається з контексту свідомості. З іншого боку, у його творенні бере активну участь емоційне ставлення до об´єкта [1, 124], яке містить чимало суб´єктивного, різних душевних переживань і почуттів.

Отже, наративи про голодомор репродукують реальний світ - конкретні речі, людей, тварин тощо. Саме реалії є носіями образів як фрагментів картини світу, у нашому випадку голодомору 1932-1933 років. Подоба об´єкта виникає внаслідок його відображення, але він не бере участі у цьому процесі. Створюється ефект присутності в ситуації його відсутності. Коли об´кт усунутий із поля зору, може з´явитися образ, вихоплений пам´яттю із минулого. Так, в уяві оповідачки із с. Лукаші Переяслав- Хмельницького району Київської області виринув образ немовляти з картопляною сосочкою: «А воно, бєдненьке, ето смоктало. Году ще не було. А приходять раз, дак воно вже і неживеньке» [14, 100]. Звичайно, на час розповіді не було ні матері, ні дитини, ані тієї картопляної сосочки, вони залишились гірким спогадом у пам´яті носія збереженого факту в її емоційному відтворенні.

Народна проза про голодомор містить чимало образів, у тому числі й специфічних, породжених драматичною, трагічною ситуацією. Матеріал дає підстави простежити природу їхнього формування. Ще І. Франко звернув увагу на сам процес творення образу, який він уподібнював зі сном, оскільки в цьому останньому відбувається доволі цікаве комбінування забутих вражень, сцен, ситуацій [15, 72-73]. При певному психофізичному стані людини у її пам´яті знову зринає інформація, що викликала сильні почуття, яка набирає чітких ознак образу. Для підтвердження цієї думки наведемо три приклади із теми голодомору, представлених у формі сну.

1. Образ скаженого собаки, що постав в одному з прозових творів. Дочка переповідає материн сон, згідно з яким та побачила скаженого собаку, що біг берегом. Мати почала кричати, щоб інші люди втікали від нього. Проснувшись, вона побачила, що йдуть голова колгоспу, голова сільради і міліція записувати у колгосп, бо «вже заяву нечиста сила требує» [14, 26]. Зазначений образ має символічне значення, оскільки, за народними віруваннями, собака створений дияволом [3, 327], а «диявольське» походження містить у собі щось погане. У конкретному випадку в образі собаки уособлюються «правителі», які силоміць записували людей у колгоспи. Цю їхню негативну функцію підкреслюють і епітети «скажений собака», «нечиста сила».

2. Інший приклад стосується постаті української жінки. Для її змалювання знадобилися традиційні есхатологічні мотиви. Згідно з християнськими віруваннями, людина за природою двоїста, складається з тіла і душі. Остання не вмирає, а відправляється на той світ - місце її постійного знаходження. Отже, під час голодомору померла сусідка, інформується у творі. Вона ж (померла) «розповідає» про своє позагробне життя, яке цілком нагадує реальне, адже їй доводиться там займатися тим, чим і займалась, властиво невтомно працювати [14, 187]. У такий спосіб у пам´яті оповідачки заново відтворився образ працьовитої сусідки, якій так і не вдалося врятуватися від голодної смерті.

3. Образ поминальної вечері, який з´явився у пам´яті Тетяни Порухи з Хмельниччини: «Я маму в голод поховала, нічого не робила. А вже, - каже, - як пройшло, трохи я тего розжилася і сняться мені моя мама, шо наче приходять до хати і кажуть: «О, ти палиш». Вона каже: «Палю, вару тего». - «Може, ти мені б дала ложечку борщу?» Так приснилося. Я тоді беру, збираю людей і зварила борщ, зварила каши... Пообідали і за маму помолилися Богу - і всьо» [2, 234]. Ясна річ, що за померлими під час голодомору не справляли поминок, хоча це важливий обряд, зв´язаний з давнім культом вшанування предків. Як бачимо, дочка справила поминки з обов´язковою молитвою за душу покійної матері. Поминальний обід - вагомий, концептуальний образ в аналізованому творі.

З попередньо викладеного видно, що сон є спробою людського мозку образно пояснити окремі аспекти сильних вражень про голодомор - чи то примусовий запис людей до колгоспів, чи то дії та вчинки жінки-трудівниці в реальному і потойбічному світі, навіть елементи похоронно-поминального обряду, дотримання якого регламентувала українська етнокультурна традиція.

Певне місце в системі образів прози про голодомор займають персонажі - реальні за своєю суттю, що мають історичні прототипи. Деякі виступають під конкретними іменами, прізвищами, інші внаслідок дії фактору часу втратили їх. Елементи у зображенні цих людей переважно реалістичні. З іншого боку, простежується тенденція до узагальненості, тобто до формування фольклорного образу з ознаками стереотипності. Для прикладу візьмемо позитивні чоловічі персонажі, наявні в багатьох творах, - батька (діда, почасти дорослого сина, сусіда та ін.). Основна їхня функція - господарська. Оповідачка з Луганщини так передає хазяйновитість свого батька: «Зразу ж і корова оце, телиця, дванадцять штук овець, свиня із поросятами. Була каламажка, зробив батько. Таке, як бричка, тільки трошки вид не такий [...]. I букар був свій, те, що землю оре. Землю ж орать - букар купили, борону купили, тоді оце ж купили сівалку, віялку» [14, 22]. Кожен мав більший чи менший шматок землі, на якому працював разом зі своєю сім´єю.

У низці оповідань і переказів фігурує номінація «куркуль». Так зневажливо називала офіційна влада заможних селян-власників. До речі, саме слово «куркуль» не українського, а турецького походження, що означає «той, що вселяє страх, страшний, небезпечний», і є похідним від «боятися» [8, 155]. Його семантичним ядром виявилось не стільки поняття «багач», «власник», скільки «небезпека», яку становив український господар комуністичному режиму.

Інша нав´язлива назва - «кулак» [14, 31. В. Даль у тлумачному словнику навів кілька значень цього слова, серед інших і той, що «живе обманом, обрахунками, обміром [7, 215]. Тобто йшлося про сформування негативного ставлення до українського господаря. Крім того, влада вважала «куркулів», «кулаків» «ворогами народу», яких треба знищити, вивезти в Сибір, Соловки, Колиму. В такий спосіб цілеспрямовано руйнувались підвалини української ментальності, адже йшлося про ліквідацію селян-власників як потужного соціального стану, на якому трималося господарство України, зрештою її безпека. У народному сприйнятті образ хоч і фігурував з ярликовою назвою «куркуль», «кулак», проте залишився позитивним - розумним, «добрим хазяїном» [14, 78], що вмів дати лад у всьому.

Психологи стверджують, що однією з рис української ментальності був господарський індивідуалізм, загострене почуття власності [ 86]. Тому, як свідчать очевидці, господарі не хотіли добровільно усуспільнювати своє майно, боляче споглядали, а то й протестували, коли силоміць забирали всі його статки.

Майже у всіх наративах про голодомор 1932-1933 років діють негативні персонажі. Вони виступають, як правило, у загальних номінаціях - «правителі», «уполномочені», «агітатори», «ударники», «буксирники», «червона колона», «червона команда», «енкаведисти», «красна (червона) мітла» тощо, підкреслюючи таким чином їхню приналежність до владних структур чи роду діяльності. Основу семантики слів складає збірне поняття, яке об´єднує цих людей, вказує на спільні риси, дії та вчинки. Вони не індивідуалізовані, безликі і становлять узагальнене сприйняття сукупності. Зазначені та подібні до них образи-персонажі - породження конкретного суспільно-історичного періоду, які фігурують лише в тематичному циклі про голодомор 1932-1933 років. Деякі з них можна вже зарахувати до концептуальних знаків цієї епохи. Для прикладу візьмемо образ «красної (червоної) мітли». Це не звичайне словосполучення, а символ, наповнений вагомим культурно-історичним змістом.

Так-от, мітла (реалія) - зв´язаний жмуток лозин, гілок для підмітання долівки, підлоги. Однак ця реалія у спогадах про голодомор набуває символічного звучання, адже дія («замітати») переноситься на воєнізовані бригади, які забирали в селян хліб («геть все чисто вимели») [14, 78]. Крім того, образ включає в себе і колір («червона»), який перебуває в асоціативному зв´язку з «червоноармійцями», котрих значною мірою використовували у цих спецопераціях.

Тепер щодо семантичного варіанту образу - «буксирники». Тлумачний словник інформує, що «буксир» - це машина або судно, що тягне за собою іншу машину чи судно [5, 66]. Центральною тут є дія. Отже, дія предметних реалій переосмислюється і переноситься на окремих людей, котрі мали завдання «витягати» в селян всі запаси хліба і звозити їх у відповідні місця.

Наслідок голодомору - сотні, тисячі спухлих людей, які ледве пересувалися чи лежали (валялися) по хатах, на вулицях, на полях і т. д. Це наскрізний зоровий образ, що викликає глибокі переживання, співчуття, адже з болем душі дивишся на набряклі тіла, очі, ноги. Інколи акцентується увага на частині тіла замість цілого (синекдоха). Скажімо, у пам´яті оповідача застиг образ батькових ніг «А перед моїми очима стояли опухлі ноги мого тата, шкіра на них світилася, як шкляна» [14, 24]. Або інший подібний за змалюванням випадок, пов´язаний з образом ніг, коли напівмертвого дідуся везли на кладовище: «Кинули на віз його і ноги ше тако телипалися, як зара бачу ... ноги телипалися» [2, 102].

Певне місце в системі образів займають тварини, серед яких найчастіше зустрічається корова. У традиційній народній культурі вона втілювала багатство, тому недаремно оповідачі підкреслювали наявність великої рогатої худоби в українських господарів. Корова забезпечувала людину необхідними продуктами харчування, яких так не вистачало в часи голодомору. Молоко пили, варили на ньому каші, додавали навіть до різних сурогатних харчів, щоб «покращити» їхні смакові якості. Як свідчать народні оповідання і перекази, образ цієї тварини поступився певною мірою своєю давньою функцією, пов´язаною з багатством, набувши в екстремальних умовах іншої - рятувальниці людей під час голодомору, що перебували на межі життя і смерті. Тому корову любили, ховали від грабіжників, надто ж боялися насильницького відбирання: « А діти ж почіплялися коло загороди, - йдеться в одному творі, - шоб корову не ... Вони ввійшли у двір корову брать. А ті діти:

- Дяді, - просять... Дядечки, не беріть коровки, в нас нема чо´ їсти, тільки молочко» [14, 28].

Доволі часто в досліджуваному масиві зустрічається образ коня. Тут він виступає не стільки тягловою силою, що використовувалась у господарській діяльності, а більше як засіб для транспортування померлих до місць поховання. Запряжена тварина «у возик», «гарбу», що проїжджала по селу, - це сигнал про чергове підбирання та перевезення мертвих. У деяких творах цей образ набув виразного символічного звучання, як, скажімо, у спогаді оповідача з Кіровоградщини: «Для дітей маленьких був той білий кінь страшний, як смерть. Ми щитали, що це дід нас їде забирать і одвезе на кладовище». Тому його боялися, особливо діти, яких інколи дорослі лякали: «Не будеш слухать, буде їхать дідо білою конякою - забере він тебе туди» [14, 174]. Отже, за цією реалією стоїть не лише предметна віднесеність, а й конкретна концептуально осмислена історико-культурологічна сутність. «Біла коняка» (чи просто «кінь») в аналізованому оповідному циклі виступає вісником смерті. Цей образ суголосний з міфологізованою твариною, пов´язаною зі смертю та поховальним обрядом, адже коня в давнину вважали основною транспортною і тягловою силою, що втілювала зв´язок з потойбічним світом [12, 590].

Для прискіпливого виявлення захованого зерна «уповноважені» використовували спеціальний інструмент у вигляді залізного стержня, який народ називав «шомпол», «щуп» [14, 44; 61], «шпичка», «гостра шпиця», «залізна палиця» [2, 97; 217; 229] і т. д. Слід підкреслити, що у спогадах ідеться не стільки про предметну реалію спеціального призначення, а в пам´яті оповідача виникає образ, який відображає епоху тотального відбирання в людей зерна, навіть закопаного в землі, це насторожливий знак наближення вірогідної голодної смерті.

Жах наводив на людей інший предметний образ - «чорного ворона». «Стоїть «чорний ворон, - згадує оповідачка з Хмельниччини, - міліції тілько... Тако тато сидить. Тато побачили і стали плакати. I я стала плакати. Міліціонєр каже, шо в нас не плачуть. Взяли мене за плечі - випхали. I так, як забрали, так ми і не знаєм, де і шо, й яке» [14, 41]. «Чорний ворон» (реалія) - автомашина, якою транспортували арештованих. Образ, що виникає в уяві має, з одного боку, метафоричне значення (за швидкістю пересування до птаха), а з іншого - символічне, адже «ворон», згідно з народними уявленнями, - зловіща птиця, пов´язана зі світом мертвих [6, 444]. У нашому випадку «чорний ворон» сигналізує про ув´язнення, засудження і в більшості випадків про трагічну смерть героя.

Отже, ми розглянули тільки окремі факти і образи, пов´язані з голодомором 19321933 років. Між ними існує тісний взаємозв´язок, оскільки реалії дали поштовх для їх образного відтворення й сприйняття, що вирізняється посиленою емоційністю, насамперед страху і тривоги, туги й журби.

Література:

1. Арутюнова Н.Д. Образ (опыт концептуального анализа) // Референция и проблемы текстообразования (Сборник научных трудов). - М.: Наука, 1988, - С. 117-129. 2. Борисенко В. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. - К: Стилос, 2007; 3. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. - К: Довіра, 1992; 4. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості. - Дніпропетровськ, 2001; 5. Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К; Ірпінь: Перун, 2003; 6. Гура А. В. Ворон // Славянские древности: Этнолингвистический словарь. В пяти томах. - М.: Международные отношения, 1995, Т. 1. - С. 434-438; 7. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4-х т. - М.: Изд-во иностранных и национальных словарей, 1955, - Т. 2; 8.Етимологнний словник української мови: У семи томах. - К.: Наук, думка, 1989. - Т. 3; 9. Лотман Ю. М. Лекции по структурной поэтике (Введение, теория стиха). - Тарту, 1964. - Вып. 1; 10, Льовочкіна А. М. Етнопсихологія: Навчальний посібник. - К., 2002; 11. Мишанич С. Жанрова система українського фольклору // Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Донецьк: Донецький національний ун-т, 2003, - Т. 2. - С. 365-376; 12.Петрухин В. Я. Конь // Славянские древности. Этнолингвистический словарь: В пяти томах. - М.: Международные отношения, 1999. - Т. 2. - С. 590-594; 13. Путилов Б. Н. Типология фольклорного историзма // Типология народного эпоса. - М.: Наука, 1975. - С. 164-181; 13, Українці про голод 1932-1933/ Фольклорні записи Василя Сокола. - Львів, 2003; 15, Франко , Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. - К : Наук, думка, 1981. - Т. 31. - С, 45-119.