Світлана ПОТАПЕНКО, аспірант

Анотація

Стаття присвячена проблемі дослідження інтертекстуальності у фольклорі. Авторка пропонує деякі напрямки, в яких може здійснюватися вивчення міжтекстових зв’язків творів усної народної словесності. Прикладом фольклорної інтертекстуальності може слугувати наявність прислів їв у текстах українських народних казок.

Ключові слова: інтертекстуальнсть, текст, інтертекст, казка, прислів’я.

Summary

The article deals with investigation of intertextuality of folklore. The author offers some directions, in whch it possible to pursue a research of connections between folklore texts Proverbs in Ukrainian folk fairy tales can be an example of folklore intertextuality.

Key words: intertextuality, text, intertext, fairy tale, proverb.

Поняття «текст» для фольклористики важливіше й вагоміше, аніж для літературознавства, з тієї причини, про остаточного й незаперечного визначення фольклорного тексту, в принципі, досі не існує. У літературознавців ситуація дещо зрозуміліша: наприклад, «текст роману» і «роман» поняття загалом ідентичні; для фольклориста ж, скажімо, «прочитати текст замовляння» і «прочитати замовляння» означатиме виконати абсолютно різні дії: у першому випадку - прочитати текст запису фольклорного твору, у другому - по суті, здійснити ритуал. Відповідно проблема тексту і текстів, а відтак і зв´язків між текстами мусить бути справою фольклористів, тобто має бути прояснена насамперед на фольклорному матеріалі. Однак склалося так, що поняття «інтертекстуальність», яке вперше з´явилося у праці постструктуралістки Ю. Крістевої, саме в літературознавстві розвинулося в цілий дослідницький напрям науки про словесність. Нині визначень інтертексту й інтертекстуальності надто багато, аби щоразу їх перелічувати, коли йдеться про зв´язки між текстами, що свідчить, з одного боку, про складність явища та необхідність докладного і всебічного його вивчення, з іншого - указує на перспективність гуманітарних студій у цьому ключі, зокрема і в царині фольклористики.

У вітчизняній науці про народну творчість інтертекстуальність у фольклорі ще не вивчалася; у росіян є стаття Г. Левінтона «Інтертекст» у фольклорі» (2000 р.), близька до цієї проблеми тематика публікацій С. Неклюдова «Авантекст у фольклорній традиції» і Т. Цив´ян «Модель світу і її роль у створенні (аван)тексту».

Поширення поняття інтертекстуальності в науково-теоретичному дискурсі ХХ ст. стало наслідком опрацювання французькою дослідницею Ю. Крістевою праць М. Бахтіна, в яких порушувалася проблема настанови на діалогічність слова і тексту. В одній із розвідок учений, зокрема, зазначав: «Живе висловлювання, що осмислено виникло в певний історичний момент у соціально визначеному середовищі, не може не зачіпати тисячі живих діалогічних ниток, зітканих соціально-ідеологічною свідомістю навколо предмета висловлювання, не може не стати активним учасником соціальногодіалогу. Воно й виникає з нього, із цього діалогу, як його продовження, як репліка, а не звідкись ізбоку підходить до предмета» [3; 90]. Осмислення бахтінських ідей Ю. Крістевою дало початок розумінню інтертекстуальності як засобу літературознавчого аналізу; хоча на сьогодні застосування цього поняття давно вийшло за межі лише методу.

Літературознавець Ю. Ковалів виводить розвиток інтертекстуальних студій із теорії поліфонічності М. Бахтіна, праць представників формальної школи (зокрема Ю. Тинянова про пародію) та теорії анаграм Ф. де Соссюра, за якою у стародавніх гімнах Рігведи були зашифровані імена богів, котрим призначалася та чи інша молитва [9; 431].

Поворотними у вивченні тексту й міжтекстових зв´язків стали ідеї Р. Барта: у праці «Від твору до тексту» він розмежовує поняття «твір» і «текст»; із його міркувань випливає, що текст становить собою певний безперервний простір, вічно рухомий і безмежний [1; 415]. «Усякий текст, - стверджує дослідник, - це між-текст стосовно якогось іншого тексту», який «утворюється із анонімних, невловних і разом з тим уже читаних цитат - із цитат без лапок» [1; 418]. У знаковій розвідці «Смерть автора» він висловлюється категоричніше: «.Текст становить собою не лінійний ланцюжок слів, який виражає єдиний, начебто теологічний смисл («повідомлення» Автора-Бога), але багатомірний простір, де поєднуються і сперечаються один з одним різні види письма, жоден з яких не виступає вихідним; текст зітканий з цитат, які відсилають до тисяч культурних джерел» [2; 388].

Студії з інтертекстуальності отримували свій подальший розвиток у бік розширення й деталізації дослідницького інструментарію. Так, М. Ріффатер увів у науковий ужиток поняття «третього тексту», стверджуючи, що текст та інтертекст не пов´язані між собою винятково як «донор» і «реципієнт», відтак відношення між ними не слід зводити лише до уявлень про запозичення і впливи.

Найзагальнішу класифікацію міжтекстових взаємодій запропонував Ж. Женет у книжці «Палімпсести: література у другому ступені», виокремивши власне інтертекстуальність (цитати, алюзії, плагіат тощо), паратекстуальність (текст - заголовок, післяслово, епіграф), метатекстуальність (коментар або критичне посилання на претекст), гіпертекстуальність (пародіювання чи осміювання претексту) та архітекстуальність (жанровий зв´язок текстів) [цит. за: 15; 45].

У статті «Інтертекстуальність» М. Гловінський блискуче критикує класифікацію Ж. Женета, конструктивно зводячи п´ять його позицій до трьох: інтертекстуальності, метатекстуальності й архітекстуальності [6; 289-291]. Польський дослідник застерігає і від надто широкого розуміння явища, посилаючись на книжку американської фольклористки С. Стюарт, присвячену поетиці нонсенсу: «Тут ми маємо справу з радикально узагальненим розумінням; у цьому сенсі інтертекстуальним явищем є, наприклад, будь-яка розмова, в якій окремі проблеми мусять входити між собою у різного роду зв´язки. Проте, оскільки діалогічність, як здається, таким генералізаціям може обґрунтовано підлягати, то інтертекстуальність за такого її розуміння втрачає контури, розмивається. Вона не може виступати в такій іпостасі, тому що не є простою реакцією («діалоговою») одного тексту на інший чи одного висловлювання на інше, натомість є справою особливого значеннєвого зв´язку, який кристалізується між двома елементами. Проте це не суперечить фактові, що інтертекстуальність у властивому значенні цього слова завжди має діалоговий характер (у бахтінівському сенсі)» [6; 288289].

Так само й польська теоретик літератури З. Мітосек схиляється до «вузького» розуміння інтертексту і вважає більш прийнятною для застосування сьогодні «концепцію обмеженої інтертекстуальності» [цит. за: 16].

Водночас російські дослідники примножують кількість визначень інтертексту та інтертекстуальності і рухаються в бік ще докладнішого виокремлення типів і різновидів міжтекстових зв´язків і взаємодій. Так, Н. Кузьміна, аби розібратися в масі вже відомих науці дефініцій інтертексту, змушена згрупувати їх у певні більш-менш узагальнені визначення:

- будь-який текст, який завжди становить собою «нову тканину, зіткану зі старих цитат» (Р. Барт, В. Лейч, Ш. Г рівель та ін.);

- декілька творів (чи фрагментів), які утворюють єдиний текстовий (інтертекстовий) простір і засвідчують невипадкову спільність елементів (А. Жолковський, I. Смірнов, Н. Фатєєва);

- текст, що містить цитати (у широкому сенсі). Існує думка, ніби такий тип тексту специфічний для мистецтва постмодернізму (В. Руднєв);

- текст-джерело («старший», але не в діахронічному, а в еволюційному плані) стосовно «молодшого» тексту;

- підтекст як компонент семантичної структури твору (С. Золян) [10; 20].

Своєю чергою російська дослідниця Н. Фатєєва в монографії «Контрапункт

інтертекстуальності, або Інтертекст у світі текстів», називаючи найповнішими класифікації П. X Торопа і Ж Женета, наводить свою, ще розгалуженішу класифікацію інтертекстуальних відношень: цитатність (цитати, алюзії, центонні тексти), паратекстуальність (цитати-заголовки, епіграфи), метатекстуальність (інтертекст-переказ, дописування «чужого» тексту, мовна гра з претекстами), гіпертекстуальність (осміювання та пародіювання), архітекстуальність та інші моделі інтертекстуальності, зокрема інтертекст як троп чи стилістична фігура, інтермедіальні тропи чи стилістичні фігури, звуко-складовий і морфемний типи інтертекст та запозичення прийому [див.: 18; 120-160].

Таким чином, коли західні вчені пройшли через етап деконструктивізму й пантекстуалізації, найяскравіше виражений у працях Ж. Деріди, де практично все почало розглядатися як текст - література, культура, суспільство, історія, сама людина [див.: 8; 216], а російські дослідники інтертекстуальності рухаються у напрямку до все більш деталізованого і розщепленого вивчення явищ міжтекстової взаємодії, польські літературознавці схиляються до звуженого підходу в інтертекстуальних студіях, намагаючись повернутися до ідей М. Бахтіна, Ю. Крістевої та Р. Барта, яким належить найзагальніше розуміння інтертекстуальності - як «здатність будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами» [10; 19].

У цьому зв´язку хочеться зауважити, що питання про те, хто з літературознавців має бути «ближчим» фольклористові за методологією, термінологічним інструментарієм та ін. - історик літератури, компаративіст чи власне дослідник інтертекстуальності - видається не таким важливим, як питання предмета досліджень кожного з них. М. Гловінський зазначає: «Дослідник інтертекстуальності дивиться на своєрідне, властиве літературі від самого початку її існування, спілкування текстів з іншої перспективи, ніж історик літератури в старому стилі, і задає зовсім інші запитання. Він не запитує, звідки було почерпнуто дані елементи аналізованого твору - його цікавить дещо цілком інше: що вони означають, яке місце займають у його структурі, яку роль відіграють у його семантичному наповненні» [6; 285]. Водночас, провадить учений, відповісти на питання про суть і роль «чужого слова» в аналізованому тексті неможливо, не з´ясувавши чиє це слово, тобто не встановивши джерело. Утім «дослідження джерел» потрактоване тут однозначно вужче, ніж у позитивістській історії літератури. Адже її цікавили будь-які можливі залежності, які пов´язували аналізований твір із попередньою літературою. Сфера інтертекстуальності вимальовується інакше: до її складу входять виключно ті відносини з іншими творами, які стали структурним елементом, або - якщо завгодно - елементом значеннєвим (чи семантичним), стосунки навмисні і в той чи інший спосіб видимі, можна сказати: призначені для читача. Таким чином, інтертекстуальним фактом не є, наприклад, вплив балад Нємцевича на балади Міцкевича, оскільки в них немає значеннєво наповнених посилань на твори попередника» [6; 286-287].

Тут слід зазначити, що звертання до праць літературознавців зовсім не означає штучного беззастережного перенесення вже виробленого методологічного апарату науки про літературу на фольклорний матеріал, від чого цілком слушно застерігає Г. Левінтон у статті «Інтертекст» у фольклорі». Погоджуємося і з твердженням

С. Неклюдова про те, що питання інтертекстуальності стосовно фольклору мусить бути переформульованим, зважаючи на своєрідність аналізованого матеріалу. Однак докладне вивчення вже чималих здобутків світової гуманітарної думки у сфері інтертекстуальних досліджень дасть змогу фольклористиці якнайпродуктивніше провадити і власні дослідження в цьому річищі. Дослідження інтертекстуальності у фольклорі, з´ясування своєрідності міжтекстових зв´язків творів усної народної творчості важливе, зокрема, і в контексті взаємозбагачення здобутків теоретичної фольклористики й сучасного літературознавства. Утім, тимчасом як теоретики літератури перебувають на етапі якнайточнішого визначення інтертексту чи найбільш тонкого розмежування типів міжтекстових зв´язків, перед фольклористами стоять проблеми іншого ґатунку - насамперед з´ясування базових для інтертекстуальних студій понять, які іноді (а деякі часто) застосовуються в наукових працях, не маючи, однак, достатнього теоретичного обґрунтування. Натомість дослідники інтертекстуальності у фольклорі повинні мати в розпорядженні досконало розроблений інструментарій досліджень. Поки що, як уже зазначалося, навіть таке засадниче для науки про народну словесність поняття, як текст, не має у фольклористиці остаточного права на визнання. (Заради справедливості варто завважити, що в цьому питанні порядку немає не тільки в нас: «Лінгвісти стверджують, що існує близько 250 визначень тексту, [...] однак жодне з них не прийнято за канонічне» [10; 23]). Отже, російський дослідник Г. Левінтон стверджує: «Тексту в «літературному» сенсі у фольклорі, власне, немає. [...] Фольклорний текст - це або абстракція (відсторонена від варіантів, наслідок зусиль дослідника), або - потенція, що втілюється лише в момент виконання (в результаті дій виконавця), до того ж непередбачуваним чином» [11; 1]. Тут хочеться додати, що в наявності у фольклорі літературного твору ніхто, власне, не переконує; натомість цілком слушно вживається (і російський дослідник не виняток) розрізнення «твір літературний» і «твір фольклорний». За логікою Г. Левінтона, за відсутності тексту не слід згадувати і про будь-які інтертекстуальні явища у фольклорі; у такому разі певне здивування викликають подальші висловлювання автора на зразок такого: «Тим цікавіші ті нечисленні приклади, коли ми можемо з упевненістю говорити про цитування, про інтертекстуальні відношення» [11; 2], - підтверджені далі кількома показовими прикладами: весільними плачами, поховальним обрядом незаміжньої дівчини, а також шкільними непристойними переробками відомих віршиків.

Водночас в українській фольклористиці ставлення до тексту часом не менш суворе; зокрема, О. Бріцина, посилаючись на фінського дослідника Л. Хонко, у статті «Усна теорія і текстологічне дослідження української прозової традиції» наголошує, що саме поняття «текст» мало б використовуватися лише для означення явищ писаної мови. Дослідниця переконана, що «.фольклористика передусім потребує оперування поняттям «усний текст». Якщо для вирішення текстологічних питань, що постають у зв´язку з писаними текстами, можна частково використати досвід та досягнення літературознавства у цій царині, то для розгляду проблем постання та функціонування усних текстів та для формування методики їх фіксації необхідне глибоке усвідомлення усної природи явищ традиційної творчості» [5; 33]. Але це, як здається, питання дещо іншого понятійного рівня: якщо зважити на те, що текст, хочемо ми цього чи ні, давно із вузькоспеціального терміну перетворився на культурологічний концепт, і прийняти за класичне семіотичне його визначення, згідно з яким будь-який текст становить собою осмислену послідовність знаків, то стає очевидним, що зв´язки між текстами існують не залежно від типу їх екзистенції. Зрештою, із термінологічною невизначеністю в цій сфері розібрався С. Росовецький у своєму посібнику з українського фольклору, виокремивши текст виконання фольклорного твору (усну природу твору враховано) і текст запису фольклорного твору (те, із чим насамперед матиме справу дослідник інтертекстуальності у фольклорі) [див.: 17; 46-48]. Тож якщо тривалі суперечки щодо того, існує у фольклорі текст чи не існує, видаються не надто конструктивними (однаково ж усі фольклористи користуються цим поняттям!), то репліка з приводу текстологічних питань варта уваги. Вивчення фольклорної інтертекстуальності суттєво розширить і прояснить деякі аспекти текстології фольклору, адже внаслідок залучення провідних дослідницьких стратегій сучасних гуманітарних наук має збагатити обґрунтування й методологічне навантаження найвагоміших для фольклористики понять, таких як «фольклорний текст», «фольклорний твір», «фольклорний варіант» тощо.

Так, судячи з деяких фольклористичних розвідок, неабиякий потенціал для дослідника традиційної народної творчості має поняття «авантекст», запозичене із генетичної критики. Там «авантекст - це реконструкція того, що передувало тексту, здійснена генетичним критиком за допомогою спеціального методу, що дає змогу читати твір у його континуумі» [4; 102]. С. Неклюдов у своїй інтернетній статті «Авантекст у фольклорній традиції» зазначає: «Усе те, чому належить реалізуватися у виконанні (жанрова модель, сюжетний каркас, тематичні блоки, стилістичні кліше тощо), має «дотекстовий» статус і заслуговує називатися авантекстом». І далі: «Авантекстові» компоненти фольклору належать традиції в цілому, а не даному конкретному тесту й навіть не самому твору (уявлення про який у носія даної культури і її дослідників базується на знанні про всі його відомі варіанти і про можливості подальших виконань)» [12]. Водночас дослідник наголошує на необхідності розмежування тих елементів, які реально живуть у традиції і безсумнівно мають авантекстовий характер - стилістичні звороти, фольклорна топоніміка, сюжетні обриси текстів тощо, і схем та узагальнень, що виникли внаслідок зусиль дослідників, відображають знання науки про структуру, семантику і прагматику творів народної словесності і не можуть називатися авантекстом.

Спираючись на неклюдовське визначення фольклорного авантексту, Т. Цив´ян висловлює припущення, ніби будь-який авантекст відпочатку володіє певною структурою, в основі якої лежить модель світу. Відтак «фольклорний авантекст як попередня стадія тексту продуктивний і легко реалізується в текст/тексти ще й тому, що базується не лише на збереженні в пам´яті носія окремих елементів чи фрагментів традиції, а й тому, що в пам´яті носія МС (моделі світу. - С.П.) закладені певні основи, певні правила монтажу вихідних елементів» [19]. Цікаво зауважити, що в контексті свого твердження дослідниця вирізняє «широке» і «вузьке» розуміння авантексту «власне текстові фрагменти (авантекст у вузькому розумінні, своєрідна чернетка)», а також говорить про «текстовий авантекст» і «структурний», або «каркасний», авантекст».

Таким чином, ще належить з´ясувати перспективи застосування поняття «авантекст» у вивченні фольклорної творчості, утім як і розв´язати низку інших питань, а саме: що собою становить явище фольклорної інтертекстуальності, у чому його своєрідність порівняно з інтертекстуальністю художніх творів і які існують реальні форми його реалізації; якими є функції і властивості фольклорного інтертексту; чи можна говорити про «простір інтертекстуальності» конкретного фольклорного твору і чи включає в себе цей пункт питання про інонаціональні фольклорні запозичення тощо.

Водночас видається, що не варто остаточно відкидати і т. зв. широке розуміння інтертекстуальності, що існує в сучасній гуманітаристиці і поділяється багатьма літературознавцями. У такому контексті проблема постає вже в цілком іншому світлі і зачіпає питання розуміння фольклору як універсального виду духовної людської діяльності, його сутності та особливостей. Адже чим дивує і зачаровує кожну, навіть мало обізнану людину справжня поезія? Тим, що в ній стикаєшся із незвичними сполученнями слів і звуків, які зазвичай не використовуєш у щоденному мовленні. Тим самим приваблює талановитий оратор, бо вживає звороти і вислови, не звичні для вуха пересічного слухача. Побутове мовлення всуціль «інтертекстуальне», якщо розуміти інтертекст передовсім як «чуже слово», - послухавши будь-який діалог на вулиці, можна зрозуміти, що кожна з почутих фраз уже вимовлялася (не раз!) кимось раніше в якійсь іншій розмові; відтак мовлення - безкінечний простір щораз повторюваних одних і тих самих слів і сполучень слів. Більше того - кожна окремо взята людина «вариться» у своїх фразах і висловах, вироблених за життя стереотипних речень, і повторює їх у подібних ситуаціях безкінечну кількість разів. А досконале володіння (тобто знання напам´ять і влучне та своєчасне їх використання) чужими зафіксованими в часі і просторі фразами - афоризмами - засвідчує справжню словесну майстерність, дотепність і гостроту розуму пересічного мовця. Натомість справжнє словесне мистецтво визнається талановитим лише якщо знаходить щось справді нове - або нові слова, або нові їх поєднання, що завдяки хитромудрості цих сплетінь і величезній кількості значень, які ці сплетіння здатні передавати, «торкаються найглибших струн у душі кожної людини». Недаремно існує вислів «нове слово» - нове слово науки, нове слово в поезії - про щось справді вагоме і впливове, що вражає. Таким чином, література приваблює нас новизною. Секрет і унікальний парадокс фольклору в тому, що він приваблює і зберігається століттями саме завдяки своїй традиційності і повторюваності. Мені здається, це вже питання скоріше філософії, аніж філології; але оскільки «сучасна фольклористика вже не боїться, розширивши поле фольклору, увійти в сфери, які традиційно належали іншим наукам» [7; 5], філософський аспект функціонування та рецепції творів усної народної творчості також має враховуватися.

Що ж стосується безпосередньо текстового рівня дослідження, то привертають увагу зв´язки між конкретними фольклорними текстами: наприклад, казками та наявними в їхній структурі пареміями, зокрема прислів´ями. Найбільше прислів´їв трапляється в текстах соціально-побутових (або новелістичних) казок, що серед іншого пов´язано з яскравіше вираженою в них повчальністю, порівняно, наприклад, із чарівними казками.

У світлі інтертекстуальних пошуків важливо з´ясувати, чи прислів´я в казці є явищем її структури, і тоді це невід´ємний елемент саме цієї казки, чи паремія вмонтована в казку і становить собою елемент мовної характеристики персонажа тощо. Скажімо, приказки часто органічно вплітаються в казкові діалоги, «розчиняються» в них, слугуючи для увиразнення значення сказаного, семантичного наголошення значущих для розвитку сюжету моментів («Ото як докучила баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо що дня одно товкла...» («Дідова дочка і бабина дочка»)) [14; 55].

Українські казки в доволі значній мірі містять приклади різного типу інтертекстуальних зв´язків. Так, прислів´я в тексті казки може бути невід´ємним структурним елементом, наприклад, бути зачином («От, кажуть люде, щоб до Юр’я було сіно і у дурня; а як до Благовіщення дозімував скотину, а на Благовіщення - хоч на лубочку вивези на луг, то вже не здохне. Ото я вам скажу: У одного бідного чоловіка конячка одним одна була...» (далі казка про двох коней - Прала і Паконя) («Два товариші») [14; 16] або завершувати казку («Пішла далі; лежить балабайка. Вона [лисиця] підійшла, - бренькає. «Е, каже, гарненький голосок, да чортова думка!» («Лисиця, ведмідь і мужик») [13; 18], може стосуватися всього твору й подавати описану ситуацію в іншому світлі, на новому семантичному рівні, в інших випадках присутність паремії на перший погляд видається щонайменше невиправданою, тобто причини появи її в тексті казки затемнені. У кожному випадку окреме прислів´я отримує щоразу нове функціональне навантаження, виконує певні завдання в тексті й відображає різні типи міжтекстової взаємодії.

Підсумовуючи, можемо ствердити: наукова вага й перспективи дослідження фольклорної інтертекстуальності безсумнівні, адже порівняння текстів дає нові знання про їхні зв´язки й відношення на різних рівнях існування твору. Це засвідчують, зосібна, неабиякі здобутки літературознавчих студій у цьому річищі, а також придатність фольклорного матеріалу для подібних шукань і можливість заповнити чимало білих плям у теорії фольклористики, зокрема текстології фольклору.

Література:

[1] Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. - С. 413-424. [2] Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. - С. 384-392. [3]Бахтин М. Слово в романе //Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. - М.: «Художественная литература», 1975. - С. 72-233. [4] Бельмен-Ноэль Ж. Воссоздать рукопись, описать черновики, составить авантекст // Генетическая критика во Франции: Антология. - М.: ОГИ, 1999. - С. 93-114. [5] Бріцина О. Усна теорія і текстологічне дослідження української прозової традиції // Усна епіка: Етнічні традиції та виконавство. Матеріали Міжнародної наукової конференції присвяченої пам’яті Ф.Колесси та АЛорда. - К., 1997. - Ч. І. - А-Л. [6] Ґловінський М. Інтертекстуальність // Теорія літератури в Польші: Антологія текстів. Друга половина - початок ХХІ ст. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. - С. 284-309. [7] Івановська О. Український фольклор як функціонально-образна система суб’єктності. Монографія. - К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2005. - 228 с. [8] Ильин И. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник. - М.: Интрада-ИНИОН, 1996. - С. 215-221. [9] Інтертекстуальність // Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1 / Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - С. 431. [10] Кузьмина Н. Интертекст и его роль в процессах эволюции поэтического языка: Монография. - Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та - Омск: Омск. гос. ун-т, 1999. - 268 с. [11] Левинтон Г. «Интертекст» в фольклоре // http://www.ruthenia.ru/folklore/levinton1.htm. [12] Неклюдов С. Авантекст в фольклорной традиции // http://Www.futhenia.ru/fOlklore/avantext.html. [13] Народные южнорусскія сказки. Издалъ И.Рудченко. Выпускъ 1. - К.: Въ Типографіи Е.Федорова, 1869. [14]Народные южнорусскія сказки. Издалъ И.Рудченко. - К.: Въ Типографіи Е.Федорова, 1870. [15] Остапчук Т. Інтертекстуальне прочитання роману ЮТарнавського «Три бльондинки і смерть» на тлі роману Т.Манна «Чарівна гора» // Слово і Час. - 2О0З. - № 11. - С. 44-50. [16] Росовецький С. Інтертекстуальність у літературі (методологічні нотатки) // Рукопис. [17] Росовецький С. Український фольклор у теоретичному висвітленні: Посібник для університетів. - К: Фітосоціоцентр, 2005. - Частина 1: Теорія фольклору. - 232 с. [18] Фатеева Н. Контрапункт интертекстуальности, или Интертекст в мире текстов. - М., 2000. [19] Цивьян Т. Модель мира и ее роль в создании (аван)текста // http://Www.futhenia.fu/fOlklofe/tcivian2.htm.