Олеся НАУМОВСЬКА, к. філол.н.,

Анотація

У статті йдеться про дослідження Михайлом Драгомановим національних поглядів на сім’ю, родину, господарство, суспільне життя - національної психології - через народні уснопоетичні твори та про універсалізм наукових досліджень Федора Вовка.

Summary

The article is devoted to the Mykhaylo’s Dragomanov researches of the national view to family, economy, public life - national psychology - through folk-works and about universalismof Fedfs VoVk scientific researches.

Фольклористичні праці М.Драгоманова, на яких свого часу (ще в минулому столітті) була зосереджена увага Івана Франка, Михайла Павлика, Мелітона Бучинського, Лесі Українки, Михайла Грушевського та інших діячів вітчизняної культури, внесли в українську науку струмінь історичної конкретики, зокрема на компаративістському рівні. У них зустрічаємо чимало принципів філософської антропології, яка в Україні лише зараз стає на науковий грунт. Досі вітчизняна наука ще не здійснила належного аналізу численних праць одного з найвизначніших діячів на ниві української фольклористики.

Людина, на думку Драгоманова, - продукт суспільних відносин - «громад». Усна народна творчість розкриває життя суспільства, є продуктом духовної діяльності громад.

Велике значення для пізнання народу Драгоманов надавав усній народній творчості, в якій відтворюються національні погляди на сім´ю, родину, господарство, суспільне життя. Особливу увагу дослідник приділяв тим пісням, які виконуються неписьменними людьми, оскільки ліричні твори розкривають національну психологію: «Пісня для неписьменного чоловіка - все одно, що книга для письменного, та часом ще важніша, бо власне через те, що пісню неписьменний держить в пам´яті, а не на папері, треба було, щоб вона дуже його вразила, щоб він її пам´ятав, та ще й не один чоловік, а цілі тисячі. Давно вже вчені люди запримітили, що українські люди дуже люблять співати, мають багато пісень, в котрих в деяких розказують і про те, що робилось на Україні од старих часів і доси, про те, як люди українські одбивались од усякої неволі. З тих пісень можна бачити те, що думають ... про громадські порядки, а значить і те, як треба приступати до українських людей тим, хто хоче битись з неволею на їхній землі?» [1; 3].

Отже, Драгоманов в оцінці пісенної спадщини українського народу повторює думки своїх попередників, зокрема, Миколи Гоголя, Осипа Бодянського, Миколи Костомарова, звертаючи увагу на громадський аспект сучасної народної пісні, який допоможе збагнути сучасний стан життя українського народу: «На цей раз, - пише він,

- ми візьмемо тільки новітні пісні, котрі склали українські мужики за останні сотню або сто двадцять років, з того часу, як в кінець запанували на Україні ті порядки, які ми бачимо тепер» [1; 4].

Невеликий історичний екскурс, до якого вдається Драгоманов, дає можливість читачеві коротко прослідкувати трагічну долю українського народу, який більшу частину свого життя був поневолений і тому змушений відстоювати свою свободу: «Так ми бачимо, що по всій Україні за останню сотню років мужицтво дісталось під неволю чужих панів, чиновників, багатирів та ... і залишено було же самого себе: майже ніхто не вчив нічому» (с. 5). Українська народна поезія передає ставлення простого люду до свого поневолення, тому Драгоманова цікавить, яким чином це відображається в творах: «Цікаво ж тепер поглянути, як думало українське мужицтво про все, що діялось на його землі за ці часи, і про свої громадські справи та які думки видно про це в піснях того мужицтва?» [1; 5-6].

За Драгомановим, українці складають етнічну спільність і тому вони мають право на утворення власної держави. Цю думку вчений підтверджує багатьма науково доведеними фактами та аргументами.

По-перше, Драгоманов наводить основні антропологічні ознаки українця, які переконливо свідчать, що «в зрості, в барві очей і волосся, в будівлі лиця і черепа і т.п. між українцями з одного боку і поляками і москалями з других боків єсть великі одміни» [1; 6].

По-друге, українці мають власну мову, а не діалект, яка «самостояча серед мов других слов´ян, як і мова польська чи москальська» [1; 6].

По-третє, українці мають власну культуру, обряди, звичаї, які накладають відбиток на устрій та спосіб життя. «Треба прибавити, що коли українці держать себе як осібна порода власне од тих, котрі панували над ними, то, як кажуть і чужі дослідачі, вони не мають зневаги до чужих пород і звичаїв людей, котрі живуть серед них, аби тільки чужі люди жили мирно» [1; 7]. Драгоманов вказує також на народну мораль, яка виступала за однонаціональні шлюби, і давала можливість довгий час вберегти себе від асиміляції та впливу інших культур, обрядів та звичаїв.

По-четверте, національна специфіка української психології, народного життя прослідковується найяскравіше через порівняння творів усної народної творчості.

«Коли порівняти пісні українські з московськими (.) і польськими (.), то не знайдемо більш п´ятдесяти пісень, котрі однакові в двох народів - та й з тих більша половина такі, котрі вчені звуть бродячими (.) і котрі знайдете не тільки в слав´ян, але й у французів, німців і зовсім чужих народів» [1; 7].

М.П.Драгоманов довів, що українська народна лірика займає особливе місце серед слов´янської пісенності, оскільки пройшла своєрідний шлях історичного розвитку, за своєю мелодійністю може конкурувати зі словацькими співанками. «Що ж до пісень білоруських, - зазначив історик, - то в них майже дві третини долі однакові з українськими, а з них більша половина просто взята в українців, - бо в них співається про такі речі, котрі були або єсть в Україні й котрих не було, або нема в Білій Русі (козаки, . і т.п.)». На думку Драгоманова, вона (українська народна лірика) відмінна від польської та московської, генетично близька до словацьких та білоруських пісень.

Розглянуті та науково доведені Драгомановим факти дали йому підстави дійти висновку про те, що «українці самі отдають своє добро і переймають його більше од тих сусідів, котрі не нагнітають на них державною силою, ніж од тих, держави котрих українці були або єсть підданими» [1; 8].

Таким чином, Драгоманов висловив припущення про залежність історико- культурного впливу між народами від рівня розвитку суспільно-політичних відносин: чим відкритіше суспільство, тим вільніше відбувається процес культурного обміну між народами.

За формами відображення дійсності всю пісенну творчість Драгоманов поділив на такі групи:

1) пісні, котрі показують погляди українців на природу і віру (веснянки, купальні, колядки);

2) пісні, котрі малюють життя домове, родинне (любовні, весільні);

3) пісні, які відображають господарське життя (косарські, жнивні, чумацькі, бурлацькі).

Національну специфіку передають пісні про державне громадське життя, причому створюються вони і, як правило, виконуються в тих регіонах, де зародилися. Таким чином, Драгоманов звернув увагу на локальні особливості розвитку УНТ, поширення ліричних творів в цих регіонах. «З таких пісень кожна частина України має деякі свої, котрих не здибаєш в других: так по горам карпатським співають пісні про опришків, котрі півтораста років назад розбивали людей, а найбільш багатих; на правім боці Дніпра - про гайдамак, котрі ще сто двадцять років назад різали . жидівських багатирів і польських панів і чиновників, - на лівім боці й у степах кобзарі співають думи, або псальми про турецьку і польську неволю й про війну з нею козаків» [1; 8-9].

Така характеристика української пісні знайшла відгуки Михайла Павлика та Івана Франка.

Аналіз цих досліджень і видань спонукає до висновку, що у народній поезії М.Драгоманов насамперед вбачав відображення психології народу: «Така річ, як поезія простонародна, та й писана, не живе сама по собі, без психологічного ґрунту. Коли поезія вимирає чи псується, то значить є щось у душі народу або суспільності, що вмирає чи псується, і коли при тім утрата нічим не заступається, то се очевидна суспільна небезпека, peril social, як кажуть французи, і конче потрібно розбирати її найсерйознішим чином» [2].

Ці слова яскраво характеризують позицію М.Драгоманова щодо критеріїв вивчення народної пісенності. Досвід історика, літературознавця збагачується його пошуками психологічних факторів та особливостей побутування фольклорної поезії. Учений намагається пояснити побутові та суспільні причини, які зумовили появу того чи іншого сюжету, мотиву, образу. Однією з найяскравіших психологічних праць такого плану є дослідження «Фатальна вдова (карно-психологічна тема в українській народній пісні)», опублікована 1888р. («Киевская старина», № 12) [4]. Стаття викликає інтерес ще й тому, що написана в одному руслі з працями Олександра Боровиковського («Женская доля по малороссийским песням. Очерк из малорусской поэзии»), Михайла Павлика («Неволя женщин») та Івана Франка («Жіноча неволя в руських піснях народних»), В цьому дослідженні про генезу виникнення сюжету вбивства чоловіком власної дружини Михайла Драгоманов, висловлюючи переконання, що народна словесність є «одним із дзеркал, коли не найвищим дзеркалом народної душі», апелює до реальних кримінальних фактів сімейних конфліктів - посягання чоловіка-зрадника на життя дружини з намови коханки. Аналізуючи варіанти сюжетів балади про Якима, записаних і Яковом Головацьким, Іваном Манжурою, Миколою Костомаровим та ін., співставляючи колізії пісні з фактами реальної поведінки скривдженої чоловіком дружини, її співчуття до нього, засудженого на каторгу, дослідник наголошує на «дивних» рисах характеру українського жіноцтва, подружній вірності, терплячості, всепрощенні чоловікові- зраднику. Досліджуючи цю та іншу баладу («Ой пити би горівочку»), акцентуючи на аналогічному мотиві співчуття до засудженого чоловіка-кривдника, І.Франко, котрий пояснював подібні факти поганим «економічним порядком», що призводить до духовної та фізичної кризи в сімейних стосунках, висловив цікаву думку: «Муза народна глядить глибше і судить гуманніше, ніж учена справедливість» [6; 237].

В екологічній структурі української духовності культи природи, моралі, народної естетики зав´язані на культ роду і представлені в нерозривному причинно- наслідковому зразку. На думку Т.Єфіменко, в українській моралі начало, яке «зберігає, а не руйнує», за своєю сутністю є і причиною, і наслідком етнічної практики [5; 61].

М.Драгоманов, розуміючи цю істину (що в українській моралі начало, яке «зберігає, а не руйнує», за своєю сутністю є і причиною, і наслідком етнічної практики), зосереджував увагу на психологічних мотивах українських ліричних та соціальних пісень, чим засвідчив наявність у своїх наукових пошуках антропологічних мотивів. Для ученого важливим залишається той факт, що народна пісня часто адекватна поведінці та психіці українця, його сприйняттю навколишнього соціального та етнографічного середовища. Цим, а не іншими причинами, пояснює дослідник інертність селянина, його споконвічно примирливий зі своїм становищем стан. Якщо інші дослідники, зокрема М. Павлик, І.Франко, шукали у народній поезії пояснення важкої долі українського народу, вмотивовуючи це соціальною експансією, то М.Драгоманов ретельно студіював генетичні особливості українського характеру, його взаємозв´язок з культурою. «В наших піснях немає ніякого роялізму, окрім того осібного роялізму деяких козацьких пісень, котрий ми вказали висше. У нас не знайдете нічого подібного тому, що бачимо у Великорусів, котрі і в святкових піснях і в весільних і при колискових і в таких, що передають трагічні випадки родинного життя, споминають «царя-батюшку», славлять його, молять ся за нього й т. д.» [3; 77].

Аналіз фольклористичного доробку видатного ученого, матеріалів його епістолярії, зокрема листування з Іваном Франком, Михайлом Павликом, Мелітоном Бучинським та іншими соратниками сподвижницької народознавчої думки, переконують у тому, що, переважно працюючи у руслі культурно-історичного напряму, Михайло Драгоманов здійснив глибокий психологічний аналіз етнохарактерів та етносвідомості, що свідчить про започаткування ним в Україні принципів філософської антропології. Тезу Осипа Бодянського про мистецтво - «поезія визначається історією народу» - Михайло Драгоманов доповнює висновком: народна словесність є «найвиразнішим дзеркалом народної душі», і «головну вартість пісень чинять багатство та виразність психологічного аналізу».

З 1876 до 1878 року, субсидійований киянами, в Женеві перебував Федір Кіндртійович Вовк, де разом з Михайлом Петровичем Драгомановим підготував перші томи збірника «Громада».

Для багатьох європейських вчених того часу характерним був універсалізм наукових досліджень. Етнологія, передісторія, етнографія, на переконання Федора Вовка та вчених його школи, входили до розряду антропологічних наук Ці науки в багатьох країнах світу до цього часу вважаються антропологічними. Ф.Вовк використав здобутки західноєвропейської науки, наукову методику, теоретичні засади та застосував їх на національному грунті. Можна стверджувати, що антропологію в Україні за стандартами європейської науки можна починати саме від досліджень Ф.Вовка. В розряд антропологічних наук він включає етнологію (вчення про народи, їх етнічний склад, походження, матеріальний побут, психологію) та етнографію (вчення про форми побуту і їх розвиток). 15 років учений працював над дисертацією, наукова вартість якої була настільки вагомою, що Ф.Вовк став видатним західноєвропейським вченим поруч зі знаменитими Г та А.Мортільє, Л.Манувріє, П.Топінаром, Е.Амі та іншими. Своїми дослідженнями Ф.Вовк показав зміну скелету стопи в еволюційному розвитку (від лазання по дереву до ходіння на ногах) людини розумної «homo sapiens». Другим внеском у світову антропологічну науку був встановлений вченим і прийнятий як міжнародний стандарт індекс вимірів стопи.

Федір Кіндртійович зацікавився антропологією з перших днів перебування в Парижі, про що свідчить його стаття «Антропологія України», яку він написав до чеського наукового словника Отто (1889), впродовж кількох років вчений читав курс слов’янської антропології у Вищій школі суспільних наук при Сорбонні, де приділяв значну увагу східним слов’янам. В 1906р. в «Українському віснику» вчений опублікував велику статтю «Украинцы в антропологическом отношении». Маючи за плечами великий досвід і світове визнання, вчений створив український етнографічний центр у Львові, де проводив в 1903-1906 роках комплексні експедиції. Вже з 1907р. Ф.Вовк спрямовує свою діяльність на антропологічне дослідження українців. В 1916 році в Петербурзі Ф.Вовк опублікував працю «Антропологічні особливості українського народу», що підсумовувала величезну багаторічну роботу вченого в галузі антропології. Вперше на основі більше ніж п’ять тисяч вимірів і всебічних досліджень українців від Карпат до Кубані, що були здіснені ним і цілою школою його учнів і послідовників, Ф.Вовк подав характеристику фізичних рис українського народу. В цій праці Ф.Вовк дійшов висновків, що «українці є досить одноманітне плем’я, темноволосе, темнооке, вищого за середній чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довшими нижніми кінцівками». За Ф. Вовком, українці найбільше зберегли древні риси фізичного типу слов’ян: брахіцефалію, високорослість, темну пігментацію волосся та очей. Вчений дійшов висновку, що український народ за найголовнішими антропологічними ознаками здебільшого однорідний, виняток становлять тільки окраїни, внаслідок домішування елементів суміжних етнічних груп, вже за новітніх часів. Антропологічний тип українців вчений відносить до адріатичної або динарської раси. В цьому він мав попередників (Е.Амі, Й.Денікер), послідовників (учні вченого, які називали цей тип «альпо-ядранським») та опонентів (ДАнучін, В.Дяченко).

Праці Ф.Вовка визначили місце і роль українців серед народів світу. На засадах науковості, потужного арсеналу методології і методики різних європейських шкіл і течій та великого джерельного матеріалу, вже зібраного Ф.Вовком в різних місцевостях України і за її межами, вчений планував у Києві створити науковий антропологічний центр, який був заснований 1921 року вже учнями його школи.

Підсумовуючи, варто зазначити, що Федір Кіндратійович Вовк - один із основоположників української антропології - висунув і науково обгрунтував ідеї єдності і неподільності українського народу. Наукові концепції Ф.Вовка, які довели фізичну, мовну, побутову і духовну спорідненість всього, на той час роз’єднаного, українського народу від Карпат до Слобожанщини і від Полісся до Кубані, довели, що український народ є окремим, самостійним, давнім народом, обґрунтували право української нації на історичність і рівноправне існування серед інших народів світу. Ці наукові концепції актуальні і сьогодні.

Література:

[1] Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи. - Львів, 1764-1880. - С.3; 4; 5; 6; 7; 8; 9. [2] Драгоманов М. Псування українських народних пісень //Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. - Т.ІІ, Львів, 1900. [3] Драгоманов М. Студії народної словесності у Великій і Малій Русі. // Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство. - Львів, 1906. Т.3. - С. 77. [4] Драгоманов М. Фатальна вдова (карно-психологічна тема в українській народній пісні) // («Киевская старина», 1888 - № 12. [5] Єфіменко Т. Екологічність української духовності як умова збереження і розвитку етнічної культури. // Етнічна самосвідомість: національна культура. - К., 1991. - С. 61. [6] Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних//І.Франко. Твори. В 50-"" т-х., Т.26. - К., 1980. - С.237.