Анатолій МОМРИК, к.істор.н.

Анотація

В статті, на базі етнографічних експедиційних досліджень автора, розглянуто сучасні інтеграційні етнокультурні процеси в середовищі українського населення верховинських районів Закарпаття. Простежені елементи уніфікації та стандартизації в самосвідомості, мові, традиційній матеріальній та духовній культурі.

Summary

In the article on the base ethnographical expeditionary investigation of author observed modern integration ethnocultural processes in environment of Ukrainian peoples of Transcarpathian highlander region. We have found elements of unification and standardization in self-consciousness, language, traditional material and spiritual culture.

Восени 2008 р. в Міжгірському та Воловецькому районах Закарпатської області на базі ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України були проведені експедиційні етнографічні дослідження присвячені 170-річчю з дня народження Павла Юхимовича Чубинського. Саме Чубинським в 1870-их роках на базі Південно-Західного відділення Російського географічного товариства були проведені перші комплексні етнографічні дослідження України. Поставивши собі за мету дослідити духовну і матеріальну культуру українського народу Чубинський обмежений рамками Південно- Західного краю Російської імперії все ж таки зміг вийти за межі дослідження Київщини, Поділля та Волині. Шлях трьох його експедицій проліг не лише через землі Правобережної України, а охопив і пограничні території сусідніх земель України. Науковець відвідав придніпровські повіти Лівобережжя, Хотинський повіт Бессарабської губернії, Холмщину і білорусько-українське Полісся. Спроби Чубинського відвідати Галичину і землі Угорської Русі, що належали тоді Австро- Угорщині закінчились невдачею. Саме тому наша експедиція направилась в гірські райони Закарпаття, щоб відвідати землі, котрі вимушено залишились поза увагою великого українця.

Протягом півтора століття після експедиції Чубинського в Закарпатті була проведено десятки сучасних етнологічних досліджень, що дають нам чіткі уявлення про особливості матеріальної та духовної культури місцевого українського населення. Тож темою нашого дослідження було не лише збір та поповнення, значною мірою вже відомої інформації, але й виявлення і аналіз сучасних етнокультурних процесів регіону.

В даній роботі ми зупинимось на виявлених нами процесах етнокультурної інтеграції та консолідації в середовищі місцевого українського населення.

Наші дослідження підтвердили поширення на більшість населення Закарпаття загальноукраїнської етнічної самосвідомості та відсутність масової бази для політичного русинства. Всі респонденти повідомляють, що раніше їх, мешканців Закарпаття за Австрійської, Чеської та Угорської влади називали русинами. Представники сільської інтелігенції навіть пам´ятають, що в довоєнні часи в селах працювали вчителі та священики різної орієнтації: русофіли, українофіли, русинофіли. Саме їх різнонаправлена діяльність, використання в освітній і культурній діяльності літератури написаної російською, українською і кількома редакціями місцевої русинської говірки і призвели до розмивання етнічної ідентичності місцевого населення. В той же час респонденти, що скінчили початкову школу в довоєнний період (с.Торунь, Колочава) зауважували, що українські книжки вони розуміли легше.

Респонденти зазначають, що до війни у них не було чіткого розуміння відмінності між Росією і Україною: землі на північ від Карпат сприймались як близькі, споріднені, але асоціювались з Росією. Саме тому в 1939-41 роках верховинні райони Закарпаття охопив рух до втечі «в Росію», тобто на Галичину, котра в той момент була приєднана Сталіним до радянської України.

З приєднанням Закарпаття в 1946 до радянської України, поширенням на його території загальноукраїнської освіти та культури витіснило регіональну русинську самосвідомість на периферію місцевого дискурсу. Слова «русин, руський» доволі часто вживається при поясненні місцевих реалій, але тепер воно вже використовується як синонім до слова українець.

«Раньше називалися усі русини, но Колочава тепер українське село.» (Малета В.Д.1931 р.н., с. Колочава Міжгірського району Закарпатської області)

«От директор сусідньої´ школи каже що він русин бо його батько був русин. А вже ми молодь вже відвикли від того слова, бо ми народилися за радянської´ України і ми вже привикли, що ми все-таки українці.» (Тайстра І.М. 1959 р.н., с.Лозянське Міжгірського району Закарпатської області).

З розпадом Радянського Союзу відбувся певний ренесанс даного поняття як в Україні так і поза її межами. Воно періодично використовується в політичних цілях, має своїх місцевих прибічників і навіть отримало власну назву «політичне русинство».

Наші дослідження підтвердили, що місцеві мешканці знають про спроби поодиноких закарпатців відстоювати свою русинську окремішність, але ставлення більшості закарпатців до подібної позиції є доволі індиферентним.

«Русини зараз є по всьому Закарпаттю. У Хусті, Мукачеві. Там окремі люди є які так викобилюються (сміється). У Колочаві, на Міжгірщині нема русинів.. А там є окремі ідеологи, а можливо їх там хто підкручує ззовні. Я думаю Могочі [ Р.П.Магочі американський науковець і політичний діяч, що відстоює концепцію окремішності русинів і українців - М.А] може і Росії там є. Може десь когось підкупив. Бо мовою не різняться. Всі в Закарпатті одне одного розуміють. Шо є відтінки: лем, кунь, пошов. Такий діалект. Мадярські слова. Кажуть на кукурузу там - мелай, там - тенгериця. І таких назв много. Тут так, а там по другому.» (Малета В.Д.1931 р.н., с.Колочава)

«І тепер є Товариство русинів. Навіть на Міжгіщині є. І в селі в тому числі...Вони намагаються відновити старий русинський діалект. Це слова більше похожі до старослов’янської мови. Говорити нею вони не можуть. То тільки активісти, старші люди повертаються до вивчення старих слів.

Українцями вважають себе люди молодшого покоління. Молодь русинством не дуже цкавиться.» (Тайстра І.М. 1959 р.н., с.Лозянське Міжгірського району Закарпатської області).

Разом зі зміною самосвідомості відбувається виведення з активного вжитку значного масиву діалектизмів, що зберігаються лише в мові старшого покоління та його заміна загальноукраїнською лексикою в середовищі середнього та молодшого покоління.

«Мало прості люди, жінки колочавські, старші діалект, відтинок є в діалекті. Ну а молоді вже українська мова ввійшла в життя.

Я тоже можу так говорити. Теперішнє покоління пройшло виховання і бльшість говорить на українській мові. Є ще у теперішніх дітей і людей 20-30-ти годових окремі діалектичні слова. Всякі зустрінете. Але я багато слів називаю давніх то молоді мої´ учні та й 30-40-річного віку їх не знают. Кажуть: я не чув!

Ну таких слів дуже багато. Вони вже зжили себе. Молоді люди вже говорять українською мовою і старі повмирали та діалект змішаних слов відходить. Вони заміняються новими словами. Я тепер вже коли слова молоді вживають то я вже починаю задумуватися. Я таких слів не чув. Хоча я учитель історії, не скажу шо я много знаю, дещо знаю но не всьо. А тепер вже не знаю.» (Малета В Д.1931 р.н., с.Колочава).

В той час як поступове поширення загальноукраїнської самосвідомості і мовного стандарту української мови є процесом довготривалим, то поява «козацького міфу» є явищем останнього десятиліття. Представники сільської інтелігенції намагаються довести, що Закарпаття також було місцем поширення козацтва і створюють в школах козацькі гуртки (с.Голятин, с.Колочава).

«Знайшов і своїх родичів з острова Хортиці бо мої´ пращури козацького роду, походження Хоркавчук. Я знайшов прадіда Хоркавець Мигаль. Мій прадід написано 1832 хрещений в Брустурах (нинішнє Лопухово). Батько його Хоркавчук Андрій прийшов з Хортиці. Може він ще а може й батько його. Переказували і батько, але я не дуже цікавився в молодості, а вони не дуже то й розуміли.» (Малета В.Д.1931 р.н., с.Колочава)

Прізвище Хоркавчук є антропонімічним і походить від Харко (Харитон), а не від топоніму Хортиця, але для формування міфу, як ми знаємо, це не важливо. Головне віра в нього.

Колишній директор школи, організатор народного музею Малета пояснює цю концепцію так «Подосліджував. Були два періоди в які козаки селилися і в Карпатах окремі групи. Після невдачної битви під Полтавою в 1709 прихильники гетьмана Мазепи спасались козаки спасались хто де міг. І в Карпати окремі. І після 1776 року коли цариця Катерина вобще ліквідувала Запорозьку січ. Частина, окремі козаки хто куди. Ну і в Карпати окремі. І ще шо мало вплив на поселення по Карпатах. На Закарпатті посли Богдана Хмельницького. Він підтримував тісні зв’язки з князями Закарпаття. Марамуреш, Угорщина. І посли Хмельницького і син Тимош били декілька раз по Закарпаттю.» (Малета В.Д.1931 р.н., с.Колочава)

Аналіз цих пояснень підтверджує певну натягнутість даної концепції, відсутність достовірної інформації, тобто дозволяє нам говорити саме про «козацький міф». Його декотра позанауковість не зменшує його значення для формування у місцевого населення загальноукраїнської історичної самосвідомості.

В той час як дані уніфікаційні та антиуніфікаційні концепції мають чітку мету, направлену на зміни етнічної ідентичності закарпатських верховинців то зміни в традиційній обрядовій та матеріальній культурі відбуваються переважно латентно, непомітно.

Нами були виявлені знакові зміни, новації, котрі зближують місцеву культуру з загальноукраїнським стандартом, поступово поширюючи його реалії в масову обрядовість регіону.

Респонденти, оповідаючи про закарпатську весільну обрядовість, котра має дуже відчутні відмінності від її наддніпрянського еквівалента, регулярно змушені були зауважувати, що сучасне свято відбувається вже не так як було заведено з діда- прадіда. Зміни ці стосуються багатьох знакових елементів обряду, таких як використання обов´язкових для Наддніпрянщини, але не притаманних Закарпаттю рушників та караваю.

«Нє ручниками сватів не перев’язували. То вже тепер май прийшло з України, май з Росії то вже роблять, а раніше нє.» (Федорець АО. с.Верхні Ворота Воловецького району Закарпатської області)

«Раніше запрошувати з молодою ніхто не ходив. Тепер уже в останні роки зявились дружки. Раніше ходили запрошувати в повсякденному одягу.

Зранку в день весілля приходили дружки до молодої, дружби приходили до молодого. Потім дружби йшли до хати молодої. Відбувалась своєрідна церемонія: молоду виводили до молодого. Раніше виводили справжню молоду. А тепер так з’явилось, що виводять несправжню.» (Тайстра І.М. 1959 р.н., с.Лозянське Міжгірського району Закарпатської області)

«То розписуються то вже коли свадьбу роблять, то встрічаються з там-ка з хлібом-сіллю. Так раніше не робили...

То вже тепер на воротях викупляють, тоді такого не було...

То вже тепер так: приходять хлопці та вже договорили свадьбу, онде молодий з молодов то вже перегороджують. Мати і молодого і як матері, і то та с хлібом і сіллю і молодої уже мати з хлібом і сіллю так зустрічають. Раніше так не було.

Хліб ставили. Там був окремий хліб. Просто хліб, ну а каравай то вже тепер- ка печуть. Тоді не було. Не було того. То тепер ставлять» (Федорець аО. с.Верхні Ворота Воловецького району Закарпатської області)

«Тепер уже одягають (на весіллі рушник). На старосту лише. А дружбу і дружку то перев’язують якимись лєнтами. Того не було...

С хлібом і сіллю ідуть встрічаються і ідуть в сільраду розписуватися. І там їх стрічають з хлібом і сіллю. (Головка Калина 1937 р.н. с.Торунь Міжгірського району Закарпатської області).

Подібні загальноукраїнські віяння стосуються і інших сфер обрядової традиційної культури.

В поховальній обрядовості: «Я чую що то тоже (заборона на поминки їсти виделками), звідкись пішло, приходить і до нас таке. Ложки кладуть.» (Малета В.Д.1931 р.н., с.Колочава).

Для закарпатської традиції святкування Різдва не була притаманна така обрядова страва як кутя, що є знаковим елементом для інших регіонів України. Респонденти зазначають, що бачать по телевізору як кутю роблять в Україні і самі намагаються так робити. Вони не розуміють її символіку, але латентно усвідомлюють її необхідність на святковому столі. «Бо так мусить бути».

Подібні зміни стосуються і трансформації матеріальної культури. Але тут варто говорити не лише про привнесення в Закарпаття центрально українських реалій, але також і про редукцію регіональних особливостей. Результатом чого так саме є зближення поведінкових моделей, стереотипів українців регіону і України загалом.

Так респонденти, говорячи про деградацію одного з основних родів діяльності верховинців - вівчарства, зазначали, що це відбувається не лише під впливом економічної кризи і загального занепаду села. Ними були зауважені і помітні зміни в традиційній матеріальній культурі.

Якщо раніше селяни активно використовували вовну для виготовлення плетених вручну елементів одягу для внутрішнього вжитку, то тепер ці речі почали виходити з ужитку. «Раніше всі носили саморобні плетені з овечої´ вовни речі, то тепер це стало не модно». «Люди стали більше по заробітках їздить, достатнє всього на базар купити і то дешевше». (Тайстра І.М. 1959 р.н., с.Лозянське Міжгірського району Закарпатської області)

Теж саме відбувається і з овечою бринзою. Якщо зовсім недавно основу харчування верховинців складали виключно картопля і бринза власного виробництва, то тепер раціон селян інтенсивно збагачується новими продуктами і стравами. Активна участь закарпатців у відходницьких промислах, вплив засобів масової інформації, реальне зростання матеріального рівня життя змінює і смакові традиції. Селяни зазначали, що їм просто вже не хочеться тої бринзи. Вони стали активно використовувати в своєму раціоні м´ясо, салати із раніше невідомих консервованої кукурудзи, крабових паличок («Салатів раніше не було, а тепер хтось знайде, дивиться, покушали і вже сусідка переймає»), починають готувати борщ, що ніколи не був притаманний для цього регіону України.

В наслідок цього потреба в вівцях знижується, їх поголів´я в приватному секторі скорочується, а харчова культура закарпатців все більше зближується з загальноукраїнськими реаліями.

Теж саме слід сказати і про зовнішній вигляд верховинського села: масове використання пластикової вагонки та пластикових вікон перетворює класичні верховинські рублені дерев´яні хижі в сільські будинки, подібні до житла інших регіонів України.

Підсумовуючи наше дослідження, слід сказати, що в середовищі місцевого слов´янського населення верховинних районів Закарпаття завершується його інтеграція в структуру сучасного українського суспільства; поширюються загальноукраїнська самосвідомість і літературний стандарт української мови; відбувається уніфікація духовної та матеріальної культури, наслідком чого є її зближення з реаліями притаманними для Середнього Подніпров´я.