Користуючись деякими правами і можливостями, що мали КП(б)У і Уряд УРСР згідно із союзним Договором та Конституцією СРСР 1924 p., патріотично налаштована частина компартії України розгорнула в 20-х роках активну діяльність, спрямовану на проведення українізації і широкого культурного будівництва.
В керівництві УРСР у ставленні до українізації можна виділити три групи. Перша, патріотично налаштована, складалася з колишніх лівих українських соціалістів-революціонерів, які вступили в КП(б)У. Їх ідейними лідерами і натхненниками були В. Блакитний (Єлланський), О. Шумський, Ф. Гринько. Аналогічних поглядів дотримувались старі більшовики (М, Скрипник та М. Хвильовий), які мали патріотичні настрої. Близьким до них був В. Чубар.
Друга група, найчисленніша — центристська. Це В. Затонський, В. Косіор та інші, які підтримували патріотично налаштовану групу, але лише до того часу, доки не утвердилася диктатура Сталіна. їхня політична позиція характеризувалася нерішучістю, непослідовністю, що значною мірою пояснюється атмосферою страху і нетерпимості, яка насаджувалася Сталіним В часи репресій вони поплатилися життям.
І нарешті третя, сталінська, прикриваючись гаслами інтернаціоналізму, здійснювала часто замасковану русифікаторську, антиукраїнську політику. Це Л. Каганович, П. Постишев та інші, які вірно служили Сталіну Керівництво ВКП(б), заспокоївши селянство непом, відчувало необхідність вироблення нової політики і в галузі національних відносин, щоб заручитися підтримкою більшості неросійських народів, які вагалися не довіряючи більшовикам. У 1923 р. на XII з´їзді РКП(б) було затверджено рішення про початок здійснення політики коренізації. З´їзд вказав на необхідність залучення до партійного та державного апарату представників неросійських народів, а службовці повинні були опановувати їхню мову і лише нею користуватися. Держава мала підтримувати їх культурний і соціальний розвиток. В Україні ця політика отримала назву «українізація».
Частина істориків діаспори та сучасних українських науковців вважає українізацію тактичним кроком, навіть широкомасштабною провокацією спрямованою на виявлення і наступне знищення національно свідомих груп українців. Насправді, визнаючи українізацію справою політичної тактики ВКП(б), не слід забувати, що для привернення на свій бік українського народу керівництво СРСР повинно було рахуватися з могутньою національною революцією в Україні, яка продовжувала півторастолітній рух українського національного відродження. Для патріотично налаштованих комуністів українізація також уявлялася продовженням національного відродження, яке вони вважали за необхідне спрямувати в русло соціалістичного будівництва. М. Скрипник не раз підкреслював: «Національну енергію українського народу - будівництву соціалізму». Переважна більшість українців-комуністів щиро вірила, що соціалізм має принести масам українських робітників, селян, інтелігенції соціальне і національне звільнення.
Українізація мала і зовнішню мету. Вона повинна була продемонструвати західним українцям, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Та й для активізації світової революції, розширення участі в ній величезних мас колоніальних народів необхідно було показати привабливий позитивний приклад вирішення національного питання. Українізація включала в себе залучення українців у партію і державні органи, вивчення та використання української мови у діяльності партійного і державного апарату, видавничій справі, пресі, освіті, культурно-освітній діяльності, мистецтві, заохочення розвитку української культури і науки.
Однак здійснення українізації вимагало змін у партійному та державному керівництві України, де ця політика зустрічала опір. Це пояснювалося значною мірою тим, що в партії переважали неукраїнські кадри. У 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54% становили росіяни, 23% -українці, 14% — євреї. Майже таким було співвідношення в партійному керівництві. Першими керівниками КП(б)У до 1953 р. були лише неукраїнці. В партійному середовищі на початку 20-х років була поширена теорія «боротьби двох культур». Один із головних її захисників Д. Лебідь незмінно підкреслював, що українська культура — селянська, російська — міська, і між ними точиться боротьба, в якій КП(б)У має підтримувати культуру міста, культуру робітничого класу. Існувала російська зверхність над «місцевими» кадрами, презирство до «нижчої» української культури.
Тому відкритих і непримиримих противників українізації з УРСР відкликали. На їхнє місце призначили дисциплінованих партійних працівників, які слухняно виконували вказівки з Москви. Зокрема, першим секретарем ЦК КП(б)У (тоді — генеральним секретарем) був призначений Л. Каганович, який проявляв показну готовність проводити українізацію у відповідності з рішеннями і вказівками Сталіна. В душі він ненавидів все українське про що красномовно свідчили наступні його дії´. Готовність щиро і енергійно проводити українізацію демонстрували М. Скрипник, О. Шумський, а також, хоч і не завжди послідовно, В. Чубар, який замінив на посаді голови уряду (Раднаркому) УРСР X. Раковського. Шумський очолив відділ пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, пізніше став наркомом освіти УРСР. З багатьох посад були усунуті великоросійські шовіністи (тоді їх називали «русотяпи»), а на їхнє місце призначалися українці.
Ці та інші заходи, сувора вимогливість партійного і радянського керівництва до виконання відповідних законодавчих актів, якими супроводжувалася нова політика в національному питанні, давала позитивні наслідки. До того ж українізацію підтримали рештки українських соціалістичних партій (укапісти, боротьбисти), а також українська інтелігенція. До неї приєдналися діячі науки та культури, які за прикладом Михайла Грушевського поверталися з еміграції, а також численні вихідці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про Українську державу на терені УРСР.
Вже у 1923 р. всі партійні та державні службовці проходили спеціально організовані курси української мови. Тим, хто не зміг їх успішно закінчити, загрожувало звільнення. У 1925 р. було введено листування українською мовою в усьому урядовому апараті. Водночас зросла кількість українців в урядових установах та партійних організаціях. На початку 30-х років їх було до 60% серед членів КП(б)У. Проте вони зосереджувалися на нижчих щаблях партійної ієрархії. Так, у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16%, в 1925 — 25%, в 1930 — 43%. Кількість українців серед службовців держапарату в 1923—1927 pp. зросла з 35% до 54%.
Кампанія українізації охопила всі сфери життя Української РСР. Вона справила позитивний вплив на розвиток всіх галузей культури в Україні, особливо народної освіти. На українську мову перейшло 86% загальноосвітніх шкіл, 30% вищих навчальних закладів, більше половини технікумів. У 1922 р. в республіці виходило до десяти українських газет і журналів, а в 1933-му з 426 газет — 373 були українські. Українська мова завдяки діяльності М.Скрипника почала запроваджуватися в армії. Розгорталася українізація в таких районах РРФСР, як Кубань, Далекий Схід та інших, де проживало багато українців.
Центром українізації став наркомат освіти, який керував всіма галузями культури. У 1927 p., після усунення з посади наркома освіти УРСР Шумського її обійняв Скрипник, який розгорнув бурхливу і плодотворну діяльність з розвитку української культури, особливо освіти.
Наркомату освіти довелося переборювати величезні труднощі, насамперед брак педагогічних кадрів, що володіли українською мовою. Бракувало приміщень для шкіл та наукових закладів. Не вистачало підручників. Доводилося долати опір російських і обрусілих студентів, які не бажали навчатися «селянською» мовою. На подолання цих та інших перешкод були мобілізовані партійні, профспілкові, комсомольські організації та громадськість. Але найбільший тягар цієї кампанії несла українська інтелігенція, особливо патріотично налаштоване учительство.
Здійснювалася політика коренізації і в районах України, компактно населених національними меншинами. У жовтні 1924 р. утворилася Молдавська автономна республіка. Поряд з цим було сформовано 13 національних районів, 954 сільради. Працювали сотні шкіл з російською, німецькою, болгарською, польською, єврейською, татарською та іншими мовами навчання.
Однак російські великодержавні шовіністи, як у партійному і державному апараті, так і в армії, на підприємствах, в каральних органах не припинили чинити опір українізації. В середині 20-х років окремі українські комуністи виступили за розширення самостійності республіки, врахування її особливостей в будівництві соціалізму, за широке використання досягнень європейської цивілізації при творенні української культури.
Письменник М.Хвильовий (справжнє прізвище — Фітільов) розгорнув у 1925-1927 pp. літературну дискусію про шляхи будівництва української культури і запропонував звільнитися від російського впливу, переорієнтуватись на європейські традиції і духовні надбання. Він полемічно загострено висловив це в гаслах «Геть від Москви», «Дайош Європу» та ін. У відповідь в партійних колах та пресі розгорнулася гостра критика «хвильовізму».
На його захист став нарком освіти УРСР О. Шумський. На червневому пленумі ЦК КП(б)У (1926 р.) у доповіді про хід українізації в республіці він різко виступив за прискорення і поглиблення цього процесу. Він вважав, що українізація здійснюється повільними темпами через опір зрусифікованої бюрократії, що партійне та державне керівництво слід доручити корінним українцям. Ще до пленуму він звинуватив Л. Кагановича в схильності до адміністрування, інтриг, дискредитації українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У В. Чубарем. У відповідь Каганович за підтримки Сталіна розгорнув шалену кампанію критики і цькування Шумського, Хвильового як керівників «націоналістичного ухилу». Шумського у лютому 1927 р. на пленумі було знято з усіх посад, виведено зі складу ЦК КП(б)У і вислано за межі України (пізніше репресовано). Проти цього рішення виступив представник компартії Західної України (КПЗУ) Карл Саврич (Максимович). Це дало привід Сталіну і Кагановичу звинуватити весь ЦК КПЗУ в «шумськізмі», і він був згодом розгромлений та знищений Виконкомом Комінтерну.
Поряд з цим за економічну самостійність України виступив М. Волобуєв. У своїх статтях, надрукованих в журналі «Більшовик України» у 1928 р., він доводив, що Україна перебуває в складі СРСР на становищі колонії, як і при царській Росії. Він підкреслював, що українська економіка є самостійним економічним комплексом, а вся економіка СРСР не єдине і однорідне ціле, а група таких комплексів. Кожний із них може не лише самостійно функціонувати, а й бути частиною світового господарства.
Проти цих «націоналістичних поглядів», які начебто загрожували справі комуністичної партії, виступила більшість керівників КП(б)У. Навіть Скрипник заявив, що ці погляди криють у собі смертельну загрозу для партії. Масова кампанія критики змусила всіх лідерів «націоналістичного ухилу» (насправді — патріотичного) визнати свої помилки і відійти від політичного життя. Під час сталінських репресій 30-х років комуністам-патріотам пригадають ці «гріхи», і вони поплатяться життям.
У політичному житті України 20-ті роки були періодом відносно ліберальним, з елементами плюралізму і боротьби думок та ідей. Це можна пояснити як традиціями змагань в революційні часи між різними соціалістичними течіями, так і гострою боротьбою за владу у верхніх ешелонах ВКП(б), що призвело до ослаблення його контролю над партією. Однак невдовзі після утвердження влади Сталіна, цей період закінчився. Хоча українізація продовжувалася до 1932 p., це була коротка, але надзвичайно енергійна і напружена «доба Скрипника». Він встиг багато зробити за роки свого керівництва Наркоматом освіти (1927-1932 pp.). В цей час українізація і розвиток української культури Досягають такого високого рівня, яких Україна не знала за всю свою попередню історію. У 1932-1933 pp., коли Сталін утвердив в СРСР тоталітарну систему, в Україні розгортається кампанія брутальної критики Скрипника. Його звинувачують у підтримці буржуазного націоналізму, троцькізмі та інших «гріхах», і він скінчив життя самогубством. Перед цим, не витримавши переслідувань і репресій проти української інтелігенції, застрелився Хвильовий. На той час в Україну приїхали тисячі російських функціонерів, була проведена чистка КП(б)У від українських комуністів-патріотів і знову апарат ЦК компартії України та інші партійні і державні керівні органи заповнили росіяни. Сталін оголосив, що головною небезпекою є місцевий націоналізм, а не російський шовінізм, як справедливо проголошувалося у 1923 р. на XI! з´їзді РКП(б). Це означало кінець українізації і початок утисків української культури. Скорочувалася кількість українських шкіл, із бібліотек вилучалися видатні твори української науки та літератури, в театрах зменшувалася кількість українських п´єс. Скоротилося видання української преси. Якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописів, то до 1940 р. це співвідношення складало відповідно 70% і 45%. Водночас підкреслювалася провідна роль Росії в СРСР, непомірно звеличувалась і поширювалась російська культура та мова. Все це маскувалося фразами про інтернаціоналізм і дружбу народів. Це була контрукраїнізація і одночасно нова хвиля русифікації. Микита Хрущов, який став у 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, підтримував русифікаторські тенденції. Контрукраїнізація призвела до падіння престижу української мови і культури та русифікації деяких регіонів України. Українська нація втрачала майже все, що було досягнуто в часи національного відродження і українізації.