Наталія ЛИСЮК, к.філол.н.

Анотація

Одною з основних засад міфологізації людини в поезії Т. Шевченка є її оприроднення, що уможливлює широкі паралелі з рослинним світом, з птахами й деякими іншими об’єктами всесвіту. Внутрішнім ядром антропологічної моделі поета є триєдність у складі серця, душі й думи (своєрідного духу-пневми), а її периферія утворюється низкою одвічних і нерозлучних супутників, якими йому бачаться доля/недоля, поетичне натхнення (Муза), слава/неслава, надія, правда/кривда, воля/неволя, нарешті, батьківщина - Україна.

Summary

One of the main mythological basis of human image in poesies by Taras Schevchenko is its naturalization what does possible wide parallels with the vegetable kingdom, birds and some other objects of the universe. The inner core of poet’s anthropological model is a three-unity including heart, soul and thought (an original analog of spirit-pneuma), and a number of inseparable human companions, such as destiny/undestiny, poetic inspiration (Muse), fame/infamy, hope, truth/untruth, freedom/bondage, at last homeland (Ukraine) form its outlying area.

Одною з основних засад міфологічного світобачення Т. Шевченка є романтично- міфологічна концепція «природної» людини, спорідненої з усім неозорим універсумом. Прийнявши романтичну тезу щодо «споконвічної гармонії між природою і людиною» (Н. Копистянська), Кобзар поряд з антропоморфізацією макрокосму доконечно оприроднює людину-мікрокосм. В його поезіях можна знайти відгомони вірувань у наявність у людини небесних двійників - зірок, комет, але найширші паралелі поет проводить між людністю і флорою. Все людство він змальовує як засіяний лан, окремі племена - як різні види рослин («Во Іудеї во дні они»). Людський рід уподібнюється рослині й структурно: пращури є корінням, гілки, квітки та плоди, ягідки - дітьми, парості - більш далекими нащадками («Княжна», «Подражаніє Ієзекіїлю», «Бували войни й військовії свари»),

Також поезії Шевченка притаманне тотальне ототожнення життєвого шляху людини з повним циклом розвитку рослинності. Поет подає напрочуд чітку й деталізовану картину людського життя-вегетації: кожна людина проростає й росте, розквітає, зріє, плодоносить і спіє, в´яне і сохне, дає парості (вегетативний код поет використовує і для опису антропоморфізованих образів-алегорій). Отож кожен етап людського життя отримує власну вегетаційну паралель: дитину поет прирівнює до зернятка, з якого може вирости і кукіль, і пшениця («Княжна»), а частіше - до квіток, які, викохані й доглянуті, квітують на своїй землі, але пропадають на чужині, «чорнилом политі, московською блекотою в німецьких теплицях заглушені». Квіти як еталон краси поет ототожнює і з юними дівчатами. Його поезії рясніють порівняннями дівчат із білими ліліями та маковим чи рожевим квітом, маківками. Ці паралелі отримують потужне підкріплення в мотиві квітчання дівчат на порі - мов намальовані, вони гордовито походжають-пишаються, заквітчавши коси рястом, синім-голубим барвінком, лілеями, червоним маком. Саме тому таким виразним стає мотив «знівеченого цвіту», який люди нищать, з якого насміхаються й над яким знущаються, як із невинної дівчини-лілеї («Лілея»),

Для означення молодих та зрілих періодів людського життя поет використовує традиційні для фольклору фітосимволи із жіночою й чоловічою семантикою: червона калина, тополя, черешня, ялина та явір, ясен, дуб відповідно. Ці дерева саджають за життя людини як її двійників, отож особливості їх вегетації тлумачаться як звістки про її долю («Ой три шляхи широкії.»). Також їх вирощують і на могилах - як уособлення душ померлих або як знак душі, що оплакує й захищає останній прихисток того, з ким зв´язана нерозривними узами, місце зустрічі поєднаних і в житті й у смерті людей. Вербалізує поет і вірування в можливість прямих генеалогічних зв´язків між людиною і рослинністю, створюючи на основі народних балад і легенд про походження дерев та квітів три повноцінні оповіді («Коло гаю в чистім полі», «Тополя», «Лілея»).

Старі батьки ототожнюються з похиленими деревами, що ось-ось упадуть. І весь український народ уявляється поетові величним дубом зі знищеною паразитами- шашелями кроною й здоровими та міцними новими пагонами - падіння цього патріарха призведе до руйнації цілої імперії («Бували войни й військовії свари»),

Родовим древом для Шевченка є дерево культурне - вишня, й саме з-під неї беруть землю, вирушаючи на чужину, її чіпляють на хрест на могилі («Катерина»); ця семантика актуалізується в образі вишневого садка як родового топосу. Особливим сенсом наділяє поет такі фітосимволи, як стеблина-билина, одірваний від гілля лист, гілочка, плід, що є уособленням самотності, відірваності від роду.

Широким діапазоном вирізняється семантика орнітоморфних символів. Пташки як уособлення волі нерідко порівнюються з дівчатами; також пташиної подоби набувають душі людей; золотокрилою пташкою постає і поетова Муза. Голуб´ята, голуби сизокрилі виступають як метафора закоханих; водночас голубом, голубоньком пестливо називають коханого, сина, кобзаря й бандуриста, поета-волхва, козака- товариша, також місяць; голубкою, голубонькою - дівчину, бабусеньку, голуб´ятами - дітей. Інші орнітоніми (голубчики, лебедики) широко використовуються в діалогах як звертання до чужих і вищих за статусом співрозмовників з метою здобуття їхньої прихильності: «Москалики! Голубчики! / Возьміть за собою; / Не цурайтесь, лебедики...» («Катерина»); «Ой паночки-голубчики, / Єй-богу, немає!» / «Брешеш, шельмо!» («Гайдамаки»), Суто дівочими орнітоморфними символами виступають у поезіях пава та сороки; суто чоловічими - сокіл та орел. Орел сизий, сизокрилий у прямому значенні є володарем пташиного («орлиного») царства («Сичі»), в переносному - героєм-богатирем, непереможним сміливцем, захисником. Орлами називає поет козаків, народних месників гайдамаків та їхніх отаманів-проводирів (таких як Тарас Трясило, славний Дорошенко, батько Максим), а також кобзарів і бандуристів, друга-письменника Котляревського, любомудрів, «єретика» Гуса. (Можливе й використання цього орнітоніма в ущипливому контексті: «І люди б не знали, що ви за орли, / І не покивали б на вас головою»). Сірі птахи-соколята та орлята є сталим означенням козацтва, а сірі гуси виступають метафорою множинності повсталого люду. Уособленням жіночої самотності стає зозуля: «Було, вночі / Сидить під тином, мов зозуля, / Та кукає» («Ми вкупочці колись росли»), Ремінісценція легенд про походження цієї птахи вчувається в поемі «Марина», героїня якої, збожеволівши, вважає себе зозулею. Єдиний раз використовуються негативна пташина метафора «чапля довгонога» для характеристики російської цариці («Сон - У всякого своя доля»).

Творчо використовує поет народно-християнську концепцію людини як перехрестя тілесного і духовного начал. Його уявлення про будову людини наскрізь просякнуті міфологічними інтуїціями. Її складовими є не лише смертна оболонка - тіло, але й безсмертне духовне ядро. На розвиток цих уявлень у духовному світі людини Кобзар виділяє три самостійні складники: серце (емоційну сферу), душу (псюхе) й думу (дух-пневму), що утворюють своєрідну триєдність. Натомість раціональна сфера (розум, знання, мудрість, освіченість) ним відкидається як очевидна облуда.

За ліричними творами Шевченка, й душа, й серце, й дума є матеріальними єствами, фактично квазіістотами. Вони наділені антропоморфними рисами (людською фізіологією, органами чуття й величезним діапазоном емоцій, людською поведінкою тощо), зокрема здатні відчувати голод і спрагу, мають потребу в розраді, у відпочинку й у сні. Серце сильно страждає від холоду, бо «голе догола», а душа щодня невтомно працює, прядучи нитку долі: «Душа убога встала рано, / Напряла мало та й лягла / Одпочивать собі, небога» («І тут, і всюди - скрізь погано»).

За поетом, душа людини - її сакральне ядро - наділяється здатністю говорити й вести постійний діалог з універсумом, а отже, відати все, що діється в світі. На прохання свого носія вона розмовляє з Богом. На відміну від облудного розуму, душа здатна багато чого осягнути - їй доступне надбачення й надзнання, зокрема про вищу справедливість. Відчуває вона й вищу за щастя земне святую благодать, однак не може висловити її словами, бо розмовляє «Очима, душею, серцем». Та інколи вона оволодіває даром красномовства й може огненно заговорити. Володіє вона й магічною силою долати відстань і час, оживляти минуле, сучасне й майбутнє, прозирати долю вигаданих героїв творів.

Цей двійник людини відчуває себе бранцем у тюрмі плоті, хоч і за життя має можливість відокремлюватися від свого носія, а після смерті продовжує існувати самостійно - в образі птахів, дерев та кущів (ними стають зазвичай дівчата), зірок, хмаринок. Червоною ниткою проходить крізь поезію Кобзаря вірування в коловоротність людського життя, тобто в можливість реінкарнації - перевтілення душі в наступному циклі життя в іншу людину («а ти... / Мов золото в тому горнилі, / В людській душі возобновилась. », «Марія») чи тварину («Мені здається, я не знаю, / А люде справді не вмирають, / А перелізе ще живе / В свиню абощо та й живе. », «Мені здається, я не знаю.»). Душа живої людини, що перебуває в напівсвідомому стані (у снах, мареннях, галюцинаціях, при сп´янінні і навіть під час побачення з коханим, поцілунки якого виймають її), набуває подоби сірої птахи, насамперед нічної (наприклад сови).

Душа-пташка може переноситися в рай та ставати проводирем людини по віртуальному потойбічному царству. Душі заставних покійників, яким не знайшлося місця в тому світі, теж набувають вигляду пташок Білі пташки зазвичай уособлюють душі безневинних жертв, що до визначеного їм строку мусять перебувати на землі біля місця своєї загибелі. Саме такими постають три душі, що несвідомо скоїли гріх, у містерії «Великий льох». Пташками стають після смерті й закохані, що прилітають із того світу на нічні побачення на посаджену дівчиною на могилі милого калину. Душі козаків і поетів ширяють понад берегами річок в Україні, назирають за могилами («О друже мій добрий!.. / Живою душею в Украйні витай, / Літай з козаками понад берегами, / Розриті могили в степу назирай» («Кавказ»), плачуть, бесідують ночами з утаємниченими, розповідаючи їм усю правду про діяння минулих літ. Натомість душі страшних грішників, винних у злочинах проти людства (масових убивствах, ледь не геноцидах, захопленні цілих країн, закріпаченні вільних людей, торгівлі людьми, нарешті, запродажу ворогам свого власного народу), здатних злякати саме пекло, втілюються в чорних птахів-стерв´ятників, ворон («Великий льох»),

Душа незнищенна, однак вразлива. Вона приходить на світ «молодою, / I непорочною, святою», чистою, як дорогий алмаз, але на землі ризикує опаскудитися, забруднитися, зробитися грішною, й тоді її соромитиметься й цуратиметься і сам носій. Можна її також ушкодити (розбити, отруїти, заморозити, покалічити), украсти й сховати в багно погане. Занапастити навіки душу може сам її носій - пропити в шинку з п´яницями чи прогуляти з дівчатами-недолітками (і навіть випадковий нерозсудливий учинок здатен згубити душу, як засвідчує приклад трьох дівчат-пташок із поеми «Великий льох»), Пропащою стає й душа самовбивці та померлого без сповіді. Згубити душу можна й шляхом запродажу її сатані, який прагне впитися пазурами в саме серце, щоб заволодіти нею. В світлі цих уявлень надзвичайної ваги набуває заява поета про те, що доля вітчизни цінніша за особисте безсмертя: «.я так люблю / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!» («Сон - Гери мої високії»),

По смерті душі грішників потрапляють до пекла-ада, а праведників - злітають на небо, стаючи ангелами біля трону вічного царя царів. Саме ці вибрані допомагають нащадкам пережити важкі часи, захищають їх, у відповідь на молитву посилають зцілення, навіюють світлі, чисті думи, заспокоюють та осявають серце, навчають любити всіх людей. За цього кожній душі важливо не втрачати зв´язку зі своїми нащадками та зі своєю батьківщиною, яку вона може відвідувати доти, доки живе пам´ять про її носія. Забуття для душі означає найстрашніше - остаточну смерть- небуття, тому вірші Шевченка сповнені закликами згадувати всіх померлих: «Тойді ж, мої любі, як мене не стане, / Згадайте про мене, про мою Мар´яну; / Я вам з того світа, любі, усміхнусь» («Мар´яна-черниця»); «I мене в сем´ї великій, / В сем´ї вольній, новій, / Не забудьте пом´янути / Незлим тихим словом» («Заповіт»),

Серце як знаряддя уяви теж здатне відриватися від свого носія - витати вгорі, линути «із чужини / На свою країну». Однак, на відміну від душі, серце смертне, і його належить ховати разом із тілом. Як і в міфологічних уявленнях, воно є вмістилищем почуттів: й позитивних (грайливість, радість, веселощі, любов, Божа благодать), і негативних (біль, муки, страждання); його переповнюють уособлені емоції (журба, розпач, люте горе, заздрість, злість), які воно здатне виражати кінетично (усміхатися, сміятися, голосно й жалібно плакати, ридати, кричати). Повсякчас жваво реагує воно на все, що діється довкола: сохне, в´яне, завмирає й оживає; холоне й замерзає чи нагрівається й палає. Взаємна любов, взаєморозуміння - найвища цінність для серця. А відсутність чи невразливість серця розцінюється як нелюдська ознака. Але навчити серце любити неможливо, це дар Божий, якого можна лише прохати.

Також серце є прямим каналом зв´язку з близькими людьми та з Богом. Здатне воно передчувати тяжку недоленьку та віщувати про це, хоч і без слів, або й говорити особливою мовою - співом-щебетом.

Відносну самостійність має в рамках Шевченкової антропології й розум - антипод серця, однак антропоморфних рис він позбавлений. За цього ставлення до нього у поета двоїсте. Розум, мудрість, пов´язані насамперед із книжною, елітарною культурою та догматичною освітою, відірваною від практичної діяльності, відмежованою від життя народу, для Шевченка негативні поняття. I хоча такі «мудрі» пишаються своєю вченістю, намагаються возвеличити «на диво / I розум наш, і наш язик», однак розумом жодній людині - ні дурню, ні мудрому - осягнути світ неможливо, тож люди, які возвеличують «учений» розум, - насправді недоуми.

На противагу їм поет пишається своєю «недовченістю», оскільки його убогу «лепту-думу немудрую» вітає сам Бог. Протиставлення письменника-дурня у сіряку з його героями в постолах визнаним розумникам виливається в знамениту інвективу щодо премудрих, позірна мудрість яких, запозичена в німців, буде спростована немудрими («І мертвим, і живим.»). Звідси парадоксальний висновок: розум від навчання - дурний. Справжній практичний розум - від батька й матері (хоч і батьки не завжди мають рацію), а ще більшою мірою - від життя. А найвищий «святий» розум, що дозволяє осягнути вищу істину, дає Бог, який просвітлює й оживляє людські думи, слова і діла. Та нині покорні й добрі люди покарані ним - їхній вольний розум дрімає, окований «Кайданами лихої ночі». Адже й по їхній «добрій волі, / По волі розуму горить», у житейськім морі «у костяній коморі» «огонь небесний» - «розумний маяк», а вони напускають туди свиней знадвору і поводять себе по-свинськи («Дурні та гордії ми люди»). Відтак істинна мудрість - любов-любомудрість та пасіонарність - здатність ставати на боротьбу за правду.

Достатньо самостійними й одухотвореними істотами бачаться поетові й продукти розумової діяльності людини - її думи, які уявляються йому менш самостійним за інших членів згаданої вище «триєдності», бо мусять підкорятися їхнім наказам. Показово, що для Шевченка думи - не тільки власне думки, але й тексти, тобто вербалізовані, відлиті у словах думки, що можуть бути сказані і навіть прочитані (таке нерозрізнення слова і думки бере свій початок від народної традиції, в рамках якої подумане дорівнює сказаному і зробленому).

Дума не має сталої субстанціальної оболонки, але може існувати в кількох тимчасових іпостасях, які дозволяють їй вільно ширяти в просторі, в т. ч. й не доступному ні для кого й ні для чого іншого: то як пташка (порода птаха пов´язана з якісним забарвленням думи: смілива, вільна думка - орел, втішна - голуб, зловісна - ворон, галич), то як комаха - бджола (якщо йдеться про численність думок), то як метеорологічне явище - роса (дума, вилита сльозами), а також долати час (в образі зерна, що має прорости в майбутнє). І лише інколи вона набуває квазіантропоморфної подоби («З старцями божими по селах / Правдива дума невесела / Меж людьми ходить...»).

Як і серце, думи є носіями широкого спектру почуттів. Є думи веселі, доступні лише дітям, є недовговічні світлі й чисті добрі думи, які краде час, є думи гордії, доля яких бути розвіяними, «Як сніжина по степу», є думи вольні, що живуть у неволі в очікуванні визволення. Та набагато більше їх забарвлено негативними емоціями - від легкої, світлої журби до страшних мук, докорів сумління, важкої скорботи. Такі думи мучать їх носія. А думки люті, лихі, темні, зловісні, прокляті, тяжкі, з якими важко жити, невідступно переслідують людину.

Як і іншим живим істотам, думі необхідно спочивати та спати. Вона має здатність слухати й чути все, в тому числі мову універсуму. Наділяється вона й здатністю говорити й вести діалог із природними об´єктами - сонцем, морем, чорною горою, вітром, завдяки чому їй відомо все, що діється в світі. Розмовляє вона й з Богом - на прохання свого носія та його душі, здобуваючи надзнання. Володіє дума магічною силою не лише долати відстань і час, а й оживляти минуле, сучасне й майбутнє, прозирати долю вигаданих героїв творів.

Стосунки думи з її носієм окреслені достоту розпливчасто. З одного боку, думи ніби є його складовою, його продуктом, з іншого - вони цілком незалежні від нього, бо прилітають звідусіль. За цього дума поділяє земну долю свого носія (її ховають разом із ним): «...може, / Мене похоронять / На чужині,— і ці думи / Зо мною сховають!» («Лічу в неволі дні і ночі»), проте і сама вона має душу живу, тобто є самостійною особою, здатною вставати з домовини та існувати після його смерті: «I оживу, / I думу вольную на волю / Із домовини воззову» («Марку Вовчку»),

Отож хоча думи можуть бути й отримані звідкілясь, у рамках тотальної Шевченкової соціологізації універсуму вони включаються в родинне коло свого носія. Іноді поет сприймає єдину думу як свою дружину, але зазвичай називає думи своїми дітьми, тобто розглядає їх як результат своєї творчості. А матір´ю своїх дум він вважає лихо. Цих дітей батько-поет ростить, пестує, доглядає, викохує, живе буденним життям разом із ними, а водночас вони розширюють його горизонти, дозволяють побачити небачене. Відтак поет часто замислюється над подальшою долею своїх дум-дітей - чи заховати їх від людей у власному серці, чи якось прилаштувати їх у цьому світі, передати однодумцям, а зрештою вирішує пустити в люди, сподіваючись, що ненька-Україна привітає його «діток нерозумних, / Як свою дитину».

Шевченкова антропологія не обмежується внутрішніми двійниками людини та продуктами її розумової діяльності. Показово, наприклад, що до складу козака можуть входити як його невід´ємні атрибути його щирі друзі-товариші - вороний кінь, що володіє людською мовою й виконує функцію порадника та чарівного помічника, та козацька зброя, що вірно служить своєму власникові (тут спостерігається пряма аналогія з традиційним образом цього персонажа у фольклорі). На розвиток народної традиції вогнепальна зброя у Шевченка здатна оплакувати загиблого власника: «Як понесуть товариша / В новую світлицю, / Загомонять самопали, / Гукнуть гаківниці. / Як положать отамана / В новій хаті спати, / Заголосить, як та мати, / Голосна гармата. / Гукатиме, кричатиме / Не одну годину. »

Поетова антропологія охоплює й тих незримих створінь, що невідступно супроводжують кожну людину по її життєвому шляху. Одвічними супутниками людини уявляються йому доля/недоля, поетичне натхнення (Муза), слава/неслава, надія, правда/кривда, воля/неволя, рідна країна. Ці алегоричні образи абстракцій, які в межах особистої, авторської міфології є особливо значущими символами, постають у поета доконечно конкретними, матеріальними, живими, оскільки він піддає їх значній антропоморфізації в дусі народнопоетичних уявлень.

Доля/недоля - одна з домінант поезії Шевченка. Як і в народній традиції, це двійник і супутник людини. Синоніми доброї долі - щастя, талан, недолі - нещаслива, зла доля, горе, лихо, зле безталання, неталан. Прикметно, що, подаючи приклади багатоликого щастя-долі, поет більшою мірою зосереджується на розкритті поняття невсипущого безталання, що переслідує знедолених, та лишенька лихого, тяжкого, злого, яке загрожує не тільки «проклятими злиднями», втратою майна, пожежею, але й різноманітними іншими життєвими негараздами. Безталанними є сироти, що не мають ні батьків, ні рідних, улюблені сини, що погибають невідомо де у світі («Невольник»), старий варнак, що «Різав все, що паном звалось, / Без милосердія і зла», а потім розкаявся («Варнак»), месник, який несе з України аж у Сибір ланцюг- пута («Петрусь»)», закохані, яким не судилося бути разом, вічні мандрівники чумаки, що поганяють чужі воли й везуть з-за Лиману вози з чужим добром («У неділю не гуляла»), козаки й невольники, поети, але насамперед нещасні дівчата й жінки: дівчина-сиротина, що виросла в наймах, серед чужих людей, і коханий якої загинув у бою («Хустина»), дівчина, яка не має собі пари і нікого не любить - їй судилося втратити свою красу й залишитися старою дівою («Якби мені черевики»), Ярина, що в розпачі через гадану загибель коханого Степана готова розплести косу й піти в черниці («Невольник»), дівчата-покритки, особливо ті, що мають дітей-байстрят («Катерина» та ін.), жінка, в якої відібрали дітей («Відьма»), героїні однойменних поем

- Титарівна, котру живую положили в домовину через чужий злочин, княгиня та генеральша, що пов´язали життя з нелюбами, зґвалтована батьком княжна, Марія, покинута апостолом і повінчана з теслярем убогим Йосипом та (в переносному сенсі) зі своїми подальшими невзгодами, нарешті, сама Вкраїна: «Любітеся, брати мої, / Украйну любіте / І за неї, безталанну, / Господа моліте»!

Доля/недоля є достоту людиноподібною, що отримує прояв у її характеристиках та поведінці. Вона може бути і доброю і злою, й ледащицею, що безпробудно спить, й роботящою, може бути чесною, але здатна й лукавити та брехати. Натомість недоля уявляється жартівницею, що не пропустить нагоди зле пожартувати з людиною, веде її колючим терном, знущається над її красою. А доля-лихо, що в розвиток народної традиції постає в образах то безпробудного п´янички, то зголоднілої дитини, то вогненного змія, то злого сімені, яким засівають життєве поле, полюбляє не тільки посміятися, а ще й потанцювати.

Нерідко доля уособлюється в образі людини, яка стає близькою й рідною (милого/ милої, дружини) - й тоді одна доля ділиться на двох. Доля ж дає чи не дає дітей, які теж є таланом. Від неї залежить і майнове становище людини. Вона наділяє, наприклад, землею або, почавши збирати колосочки на чужому полі, складає їх у снопи, потім у скирти й зрештою вибудовує палати («Невольник»); доля не покидає чоловіка й на службі, дозволяючи дослужитися до високих чинів. Та найчастіше щаслива доля означає самостійність, незалежність, волю.

Долі людина не має від народження, вона дається їй тим чи іншим чином, коли дитина стає дорослою. Її не можна придбати, вона приходить сама - зазвичай у пору молодості, тож її ждуть, як Бога, закликають, приваблюють, виглядають. І доля, й недоля сходять з неба. Їх посилає, подає чи дарує сам Бог та Богоматір, яких благають про це батьки (переважно мати - адже сама вона неспроможна «на сім світі щастя-долі дати»: «Пошли тобі матер Божа / Тії благодати, / Всього того, чого мати / Не зуміє дати»). Бог же може покарати за нерозсудливі вчинки - прогнати долю з «хати веселої на чужеє поле». Наділенню долею сприяють померлі праведники, які на самому небі виплакують її сльозами. За добру долю благословляють Бога, злую ж долю клянуть-проклинають, як і її подавача. Але інколи й добру долю ладні проміняти на «молодеє лихо».

Про свою долю можна дізнатися заздалегідь - у баб-віщунок, знахарок, ворожок, які можуть вилити талан-долю на воску або розказують про неї на прохання зацікавленої особи (завжди дівчини). Але таке знання приносить тільки горе, тому й не варто розпитувати про це. Лиху долю-недоленьку здатне передчувати, чути, віщувати й серце, яке, проте, неспроможне розповісти про неї словами, але може тихо прошептати про лихо. Недолю віщують також сичі в лісі та на стрісі.

Доля-благодать сама завертає до хати й оселяється в ній. Прихильність долі незбагненна - вона може розміститися навіть у торбинці безпритульного сіромахи й чіплятися, як реп´ях, «за латані поли». Зі своїм підопічним у неї складаються дуже близькі, майже ін.тимні стосунки, й декому вона стає «другом, братом і сестрою» («Доля»), нареченою, а то й матір´ю. Своїх улюбленців доля пестить, нянчить, убирає, доглядає та опікує, водить до школи та ще й наказує вчитися, а то й сама береться навчати. Однак вона ніколи не буває слухняною, й в деяких випадках так і залишається для людини чужою.

Та нерідко й доросла людина не має своєї долі, яка десь витає невідомо де, гуляє світами з циганами чи бурлаками. Попри своєрідний фаталізм, віру в те, що «Все од Бога! / Од Бога все! / А сам нічого / Дурний не вдіє чоловік!», поет переконаний, що до здобуття долі належить докласти і власних зусиль. Її неможливо накликати журбою, її можна лише зустріти чи роздобути. Відтак надзвичайно вагомим для поета є мотив пошуку долі. Батьки благословляють своїх дітей шукати долю на широкім світі, за морями, «За високими горами, / За широкими степами», й ті вирушають світ за очі в далекі краї, блукають чужиною й подеколи таки зустрічають свою долю в дорозі чи в чужім полі. Та значно частіше їм доводиться весь світ переходжати в пошуках долі-доленьки й блукати до самої смерті в марних спробах наздогнати її. І нерідко замість долі можна спіткати горе або загинути. Інколи й усе життя доводиться грати з долею в піжмурки, якщо вона ховається, не відповідаючи на відчайдушні заклики. Натомість недоля радо озивається на поклик, негайно реагує навіть на саму згадку про себе. А дебеле прокляте лихо, від якого неможливо сховатися, може й без прохання спіткати людину, підкрастися до неї нишком, влягтись у її серці, «як звір у темнім гаї», й ворушитися часу від часу, вичікуючи нагоди. Може воно й завернути до її оселі й принести чимало сліз і, прогудівши, заснути в хаті, а згодом прокинутись і запалити домашній рай. Інколи лихо розцінюється як покарання за гріхи, божественне возмездіє тим, хто збиткується над людьми й намагається одурити самого святого Бога. Лихо можна також позичити в когось, можна ним торгувать, можна ділитися. Так само нишком вкрадається в життя й горе, яке завжди ходить попереду людини й жене її невідомо куди.

Долю/недолю можна зневажати, однак від цієї супутниці майже неможливо позбавитися (казковий мотив): вона ні за що не покине людину, навіть якщо її лають, проклинають чи закладають, але веде її до краю, до самої домовини, й сама її ховає. Одначе добру долю можливо занапастити - відвернути від себе нерозумною поведінкою. Її можуть і вкрасти заздрісні люди. Щоправда, оскільки недоля теж смертна, її можна знищити/віддалити - закопати, утопити, затопити дрібними сльозами. Лихо теж можна переплакати - затопити сльозами, поховати-похоронити, а можна загоїти зіллям. Апотропеями від лиха є відчайдушні танці та пісні, безпробудна пиятика, нарешті, битва (саме через таку поведінку лихо мліє перед вояками- запорожцями). Та найкращий спосіб приборкати лихо - пережити важкі часи разом із коханою людиною та поховати його в хатині тихій і веселій. А горе можна заспокоювати молитвами, розважати прогулянками над морем, але можна й боротися з ним, спробувати втопити.

Та все ж влада долі над людиною безмежна: вона може приборкати її меж людьми чужими, може змусити нидіти довіку на чужому полі. Декого вона лама, декого нагинає, а когось котить, сама не відаючи, де спинить. Може доля карати і «вельможного й неможного», привести будь-яку людину до загибелі. А тому й належить гнутися туди, куди вона хилить, терпіти навіть лиху долю, що розбиває душу, бо коли людині уривається терпець, вона вмирає, як Шевченків батько. Лихо мучить і добиває людину, робить її лихою, породжує на світ на сміх людям й повиває- плекає политі сльозами думи-люті муки. Страшною є й дія горя: воно озлоблює серця, відбираючи кохання та нищачи все найкраще.

Доля/недоля має власний почет - антропоморфізовані постаті нудьги, печалі, суму-туги, журби тощо. Невсипуща нудьга приходить непроханою в гості та й засідає на цілу ніч, оступаючи душу й змушуючи людину тяжко-важко нудити білим світом - її належить розважати, але доводиться й боротися з нею, бо вона здатна з ніг звалити, задавити на чужому полі й положити в чужу землю; печаль разом із муками, скорботою, жалем знаходить людину будь-де - й у полі, й у палатах, преться в її самотню душу, як той москаль, як лютий злодій; сум-туга побивають людину; нарешті, журба-п´яничка, що «в шинку мед-горілку / Поставцем кружала», більш прихильна до людей: вона водить долю по світу за собою, а принагідно може й розповісти ввічливому козакові, де його доля: «У дівчини в чужій хаті, / У рушничку та в хустині / Захована в новій скрині».

Поетичне натхнення як потужна рушійна сила, що змушує поета мережати нові й нові книжечки, попри усвідомлення марності й безнадійності цієї праці, а до того ж і її небезпечність для життя, постає в традиційному, на перший погляд, для тогочасного красного письменства антропоморфному образі давньогрецької Музи. Однак на цей образ поет накладає власні уявлення, за своєю семантичною структурою близькі до народних. Ця пречистая, святая чарівниця бачиться йому доконечно близькою й навіть рідною - це і його сусідонька убога, і його сестра, й дядина, й дружина святая, що старіється разом із ним (антична Муза має вічну молодість). Якщо на початку мистецького шляху ця багатолика Муза з´являється в подобі молодої няньки- повитухи, що приймає новонародженого поета в свою пелену, сповиває його сивим туманом і доглядає-викохує на волі, на роздоллі - на могилі серед поля, колише, співає, зачаровує, то пізніше вона стає його долею й нерозлучною супутницею, супроводжуючи його повсюди. В далекій неволі, в казармі нечистій прилітає вона до нього чистою й святою золотокрилою пташечкою, підбадьорює своїм співом й окропляє душу живущою водою, наказуючи йому і «Вночі, / I вдень, і ввечері, і рано» «неложними устами» казати правду. I хоча пізніше поет жартома закликає вже підтоптану Музу полишити свій святий Парнас і допомогти йому писати пишно-чепурні оди про вінценосну громаду, обіцяючи їй за таке лакейство й підлабузництво перед троном невеликий «хабар»: «Намистечко, як зароблю, / Тобі к великодню куплю». Щоправда, на ділі ця допомога виливається в ущипливу сатиру, в якій, щоби «зогнать оскому» на помазаниках божих, їх показують незрячим людям і «спереду і ззаду» («Царі»).

Поетова небога-Муза допомагає йому пройти тернистий життєвий шлях до кінця, любується разом із ним чудовим світом Божим і допомагає «молитву діяти до краю», до самої смерті. З нею втомлений життям поет збирається на той світ до Бога - спочивать у веселій хаті-домовині. Та по його смерті Муза покладе його, як матір, у домовину і проливатиме сльози за своїх безсмертних очей (посвята до поеми «Неофіти»).

Образ слави/неслави - теж авторська міфологема, вибудувана почасти за усталеною в народній традиції загальною схемою конструювання персонажів- абстракцій (насамперед ідеться про наділення слави мовленням («.слава здорово кричить / За наші голови...») та про антропоморфізацію індивідуальної слави аж до уособлення її в низці жіночих образів). Загалом слава уявляється вмираючим та оживаючим персонажем - вона може як загинути, так і принагідно ожити.

За цього поет створює власну ієрархію слави, розрізняючи насамперед славу людську і славу Божу. Найвищою над усіма є неантропоморфна вічно-слава господня - воднораз і субстанція, й текст. Її щебече серце кожної людини, вона наповнює небеса як згадка про ті святі дива, що їх здатен творити Господь - наприклад, воскрешати мертвих. Однак розбойники, людоїди, що «правду побороли», насмілюються насміхатися над нею: «Встань же, Боже, - твою славу / Гордий зневажає», за що неодмінно будуть суворо покарані.

Натомість людська слава може бути доконечно різною - й широкою популярністю, й вічною ганьбою, адже заслужену своїми діяннями репутацію мають не лише сміливі лицарі, які стають на борню за правду і волю святую, видатні громадські діячі - царі волі, співці, над якими вона сяє сонцем, даруючи вічну пам´ять («Все сумує, - / Тільки слава сонцем засіяла. / Не вмре кобзар, / Бо навіки його привітала»), але й жахливі злочинці-грішники: («.кров, пожари, / Всі зла на світі, войни, чвари, / Пекельних мук безкраїй ряд... / І повен Рим байстрят! От їх догмати і їх слава»). Широкий розголос небезпечний для грішників, бо така слава розповідає всім про їхні страшні злочини, які будуть оцінені по справедливості: Господь «воздасть їм за діла їх / Кроваві, лукаві, / Погубить їх, і їх слава / Стане їм в неславу». А земному житті така слава відштовхує від нього інших людей, створює навколо нього своєрідну пустелю: «Не жаль на злого, коло його / І слава сторожем стоїть» («П. С.»).

Слава військова (козацька, гайдамацька), здобута в кривавих боях, у яких воїни лили свою кров не за себе, а за весь народ, виливається як в усні твори (думи та пісні), так і в письмові тексти: «Прочитайте знову / Тую славу. Т а читайте / Од слова до слова, / Не минайте ані титли, / Ніже тії коми», уречевлюється в матеріальних пам´ятках (містах, церквах, могилах) і стає безсмертною, вічною («Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, / Що діялось в світі»), лунаючи «На ввесь світ великий». Водночас свою частку історичної неслави дістають і боягузи (««Наробили колись шведи / Великої слави, / Утікали з Мазепою / В Бендери з Полтави»), зрадники - «батьки лукаві».

Звертає слава свою увагу й на пересічних людей - комусь залишається добра слава, зароблена зусиллями їхніх батьків, іншим - недобрая слава (неслава), що картає за найменші проступки. За цього слава істинна, святая, «Молодая, безвічная» нерідко постає в образі люблячої матері: «Его не стало! / И мир пророка потерял, / И слава сына потеряла». Своїх синів-улюбленців вона бере під опіку, укриваючи «Дорогим, золототканим, хитрошитим, / Добром та волею підбитим, / Святим омофором своїм».

Особливо яскраво змальовано образ індивідуальної Слави. Вона є доконечно вагомою для митців, які мріють її здобути. Однак ця тимчасова увага - далеко не народна любов: «Славний добре знає, / Що не його люди люблять, / А ту тяжку славу, / Що він тяжкими сльозами / Вилив на забаву» («Не завидуй багатому»). Відтак ця зрадлива й лукава Слава постає в непривабливій личині задрипанки-шинкарки, п´яної перекупки, котра з нудьги та з похмілля хиляється по шинках і мизкається із сильними світу сього («Слава»), Найперше дарує вона свої промені-лучі найстрашнішим злодіям - розпусним римським кесарям, французьким королям у Версалі, російським батюшкам-царям разом з їхніми псарями та хортами й гончими. З легкістю може одурити її й «годований кабан»-пан, що представляється презавзятим патріотом, щирим християнином і демократом, бо «п´є горілку з мужиками, / І вольнодумствує в шинку» («П. С.»). А поет, для якого «слава - заповідь», чимчикує за цією гротескно- принадною мальованою кралею, залицяється до неї, прохає зглянутись і над ним та пригорнути і його, адже «Безславному тяжко сей світ покидать». Але насправді це справа безнадійна, бо здобути примхливу славу можна лише кон´юнктурними творами-забавками: «Коли хочеш грошей, / Та ще й слави, того дива, / Співай про Матрьошу, / Про Парашу, радость нашу, / Султан, паркет, шпори, — / От де слава!!!» Натомість щирі твори, складені «навмання», без зважання на «книжну справу» (встановлені освіченими сучасниками критерії), «компетентні» вчені критики беруть на глузи, розщедрюючись хіба що на злую славу: «Поглузують, покепкують / Та й кинуть під лаву» («Гайдамаки»). Тож єдиною метою для поета має бути самовираження: «Не для людей, тієї слави, / Мережані та кучеряві / Оці вірші віршую я. / Для себе, братія моя!»

Антропоморфною й невмирущою бачить Ш. і вольную волю - свободу, самостійність у прийнятті рішень і відповідальність за них, можливість жити поза ієрархіями («Без холопа і без пана»), не підкорятися нікому й узагалі не залежати ні від кого: «Оженись на вольній волі, / На козацькій долі: / Яка буде, така й буде, / Чи гола, то й гола». Воля теж постає в парі зі своїм антиподом - неволею, образ якої розроблено набагато менш детально, однак наділено деякими залишковими антропоморфними рисами: вона стирає «цвет румяный» з личок дівчат-кріпачок («Слепая»), несе із собою тьму («Стоїть в селі Суботові»); позбутися самотужки її неможливо, хіба що спробувати затоптати «Босими ногами!» (це авторська формула неможливого) («Катерина»), але жевріє надія, що знищить її зрештою сам Господь: «Колись Бог нам верне волю, / Розіб´є неволю» («Псалми Давидові», 52).

Воля є іпостассю долі, вона існує сама по собі, і ніхто нею не володіє, бо вона нікому не належить. Людям доводиться здобувати, рятувати її, боротися за неї, щоб вона не покинула їх назавжди. Має ця святая воля своїх власних дітей - святих мучеників, які колись розп´ялися за неї.

В Україні воля козацькая народилась у широкім чистім полі, біля дніпровських порогів, де й гарцювала, підростаючи. Вмивалася вона не водою з Дніпра, як твердять популісти, а людською кров´ю, і засинала на купах окрадених трупів козаків, котрі прагнули її здобути («І мертвим, і живим»). Довелося їй поносити й жупан (У Києві на Подолі / Братерськая наша воля. / Сама собі у жупані / Розвернулася весела»), й бути голою, побувати й голодною («Отам-то милостиві ми / Ненагодовану і голу / Застукали сердешну волю / Та й цькуємо»), й п´яною донесхочу: «А воля в гостях упилась».

Поетові-невольнику співаная воленька здається гарно-молодою і прехорошою - вона усміхається йому з-за Дніпра і, як рожевая зоря, встаючи з-за моря, з-за туману, веде за собою його молодії літа («Г.З.»). Але насправді воля може бути різною - не тільки слухняною, бажаною та сподіваною, але й ледачою, сердешною і навіть хиренною. Понад те, здатна вона й дурити людей, заявляючи, що правди на землі нема.

Для козаків вольная воля була козацькою долею, дружиною, яка хоч і не розважала, але й не докучала запитаннями про те, «Чого і де болить». Однак нині місця цій долі-волі вдома не лишилося - вона десь поділась і не вертається, та й самі козаки розбрелися по Україні «та й забули / Волю рятувати», яку жінки, ридаючи, виглядають і закликають повернутися до їхніх діточок.

Поет робить кілька припущень щодо того, що сталося з волею. Можливо, вона десь упилася й загуляла «Та до Миколи заблудила. », можливо, її в калюжі утопили, можливо, люди просто викинули її геть, як бур´ян. А може, вона лягла поспати разом із козаками і міцно спить, заколисувана царем Миколою та панством - і тоді її слід будити всім миром, «А то проспить собі небога / До суду Божого страшного!». Повернути святую воленьку можна в різні способи: можливо, її поверне сам Бог, коли судитиме землю і судей лукавих та відновить на всім світі свою правду й славу, можливо, прийде новий месія, який «розпустить правду й волю / По всій Україні», а може, самі люди повстануть зі зброєю в руках та окроплять волю вражою злою кров´ю.

Деякими антропоморфними рисами наділяє поет і надію, що прагне одурити й осміяти легковірного дурня, стає призвідцем горя, яке крає серце, завдаючи йому безмежного жалю.

В парному образі Правди і Кривди вчуваються ремінісценції однойменної народної псальми. Ці антропоморфні супутники всіх людей у сукупності уявляються поетові взаємозамінними, тобто перебувають у комплементарних відносинах: хтось із них обов´язково має бути присутній поряд із ними.

Правди, що асоціюється з яскравим світлом (але не з освітою), немає на українській землі - можливо, вона не виросла, можливо, спить десь п´яна, а можливо, переможена розбойниками-людоїдами, покинула цей край і повернулася на небо («Гайдамаки», «Єретик», «Сон - У всякого своя доля», «Кавказ», «Осії. Глава XIV»), Гонителем жестоким Правди виступає безбожний московський цар - творець зла («Юродивий»), Злочинці пробували втопити правду «в німецькій пучині», однак чех- любомудр Іван Гус не дав їй загинути («Єретик»), Та все ж замість Правди править на світі Кривда-неправда, якій і поклоняються люди, що торгують Правдою. I невідомо, коли «встане Правда на сім світі», коли вона прокинеться, коли діждеться її сам Господь.

Усі правдошукачі плачуть, просять святу правду повернутися на землю, благають Господа, щоб вона не пропала. Таким є пророк із поеми «Тризна», що прагнув низвести правду долу. Своєю чергою, лицарі волі, такі як новий Ґонта, прагнутимуть розпустити «правду й волю / По всій Україні».

Зрештою, поет вірить, що колись святая правда прокинеться-оживе й прилетить на землю «Хоч на годиночку спочить», принесе людям «Не ветхеє, не древлє слово / Розтлєнноє, а слово нове» і порятує «люд окрадений» «Од ласки царської». I від цієї від правди-мсти нікуди не втечуть і не сховаються злі люди; кожен постане перед нею й муситиме понести заслужену кару.

Великою мірою олюднює Шевченко й образ України, описуючи її крізь призму людської анатомії, фізіології, психології та ментальних здатностей. Зокрема, вона володіє даром мовлення: радо вітає щире поетичне слово, сумно співає, мріючи про волю, іноді таємниче гомонить, а подеколи й кричить ґвалт; а ночами тихо-сумно розмовляє й радиться з душами своїх померлих дітей - пращурів сучасників поета; здатна вона й відповідати на прямі запитання живих людей розгорнутими монологами («Розрита могила»),

Поет приписує Україні суто людську поведінку та відповідний спосіб життя. Вона постає в множині дорогих серцю поета жіночих образів: і малої дитини, що розпачливо плаче («Тарасова ніч»), й обідраної вбогої сироти («До Основ´яненка»), і щирої вірної дружини, й безталанної вдовиці-небоги, дітей якої нагло відлучено від матері й зомбовано (власне, йдеться про ментальний інфантоцид), і тепер вони плюндрують її (поема-комедія «Сон», «І мертвим, і живим»), але найвагомішим є для нього образ сердешної матері-неньки. Дбайливо ростила вона своїх малих діточок - день і ніч не спала, доглядала, годувала, турбувалася, навчала звичаю, до схід сонця Богу молилася за них, а тепер гнівається на своїх недорікуватих і нерозумних дорослих синів, яких, «Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала». Через них ця велична мати-П´єта потерпає («Розрита могила»). Колись панувала вона на широкім світі, хоч і не раз палала у вогні битв та зазнавала тортур від ляхів скажених, але нині перебуває в страшній руїні. Остаточно занапастив її нерозумний Богдан, віддавши під оруду Москви, від якої вона зазнає нелюдських катувань (особливо від московських царів - Петра Первого, що розпинав її, та Катерини Второй, що її доконала). А найголовніше, що її плюндрують власні діти - лихі, безчесні, зрадливі, криводушні сини-перевертні, недолюдки-манкурти, отруєні московською блекотою й спотворені догматичним німецьким навчанням, котрі розпинають її гірше ляха, точать її праведную кров, допомагають «москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати», а до того ще й прагнуть перевчити її на московсько-німецький лад.

Та має вона й інших синів, - люблячих і вірних патріотів, які не хочуть мовчати навіть у кайданах і ладні віддати заради її безпеки все найдорожче, і навіть життя, щоби не дозволити катам мучити неньку («Гайдамаки», «Сон - Гори мої високії»). Патріоти щодень молять Господа за свою безталанну матір-Україну, а водночас готові заради неї навіть погубити власну душу, проклинаючи святого Бога, який так тяжко карає Україну за гріхи її нерозумних дітей.

Звичайно, Шевченкову антропологію не варто зводити виключно до міфологічного рівня - вона значно складніша, багатша і, власне, багаторівнева. Однак цей міфологічний рівень є тим субстратом, на якому вибудовується вся цілісна система уявлень поета про людину.

Загалом же міфологічний рівень становить підмурівок і всієї поезії Шевченка. Його індивідуальна, авторська міфологія характеризується поліміфією і є фактично мозаїчною, оскільки включає міфологеми й міфологічні смисли різноманітного походження - іноземного й автохтонного, усно-традиційного й книжно-елітарного, християнського й язичницького та містичного (віра в переселення душ). За цього найбільш притягальною для поета залишається автохтонна селянська міфологія в її тогочасному народно-християнському варіанті, адже він був активним її носієм. Вона піддається в його творах актуалізації в тому чи іншому напрямі, зазнає різноманітних пересемантизацій та трансформацій, а подеколи отримує й подальший розвиток Деякі з Шевченкових міфологем-трансформів є однозначними, але більшість характеризуються полісемантичністю, причому що більш вагомою є та чи інша міфологема для поета, то ширший семантичний ореол вона має. Досконале оволодіння міфологічним кодом дозволяє Кобзареві вільно оперувати не лише автохтонним матеріалом, але й міфологічними одиницями чужоземного походження (давньогрецького й давньоримського, скандинавського, християнсько-біблійного, містичного), а також дає, серед іншого, поштовх до творення суто авторських міфологем, що не мають відповідників у міфології жодного народу світу (України, слави, надії, волі, думи).