Марія КАЧМАР, аспірант

Анотація

Термін „етіологчна легенда” на означення творів про причини походження явищ природного та соціального життя увійшов у світову науку про народну творчсть на початку

ХХ століття. У статті простежено шлях входження терміна в українську фольклористику ( від початку ХХ століття до наших часів), розглянуто його використання в наукових працях вітчизняних та зарубіжних дослідників, вказано на різні межі застосування цієї номінації

Ключові слова: термін, етіологічна легенда, причина, українська фольклористика, використання.

Summary

The term „etiological legend” used for attribute of writings about reasons for appearance of different phenomena of natural and social life entered the world’s science about folklore at the beginning of XX century. The author has observed a way of term’s entering Ukrainian folkloristic (from the beginning of XX century till our times), considered it’s using in studies of Ukrainian and foreign scientists. Next the author has noted different limits of this term’s employment.

Key words: term, etiological legend, reason, Ukrainian folkloristic, using.

Питання класифікації неказкової прози та використання відповідної термінології для номінації окремих жанрів та жанрових різновидів належить до складних та до кінця нез´ясованих в українській фольклористичній науці. Дуже часто спостерігається довільне вживання терміна на означення різного фольклорного матеріалу, його звуження чи надто широке застосування. Не є винятком й „етіологічна легенда”. Шлях входження цього терміна в українську науку про народну творчість як номінації особливого жанрового різновиду легенди досить важкий. Актуальною ця проблема залишається і на сьогодні, оскільки, дотримуючись різних принципів класифікації легендного матеріалу, дослідники дуже часто не звертають належної уваги на етіологічні легенди.

Термін „етіологічна легенда” - словосполучення, в якому кожен із членів різного походження. Так, слово „легенда” походить від лат. „legenda” (те, що має бути прочитаним) [12, 222]. Усі без винятку дослідники жанру легенди вказують на запозичений книжний характер цього терміна, який лише згодом стали використовувати для називання народних творів. Його ж дефініцію вчені тлумачать по-різному. Щодо означення „етіологічний”, то у словниках натрапляємо лише на відповідний іменник „етіологія” (від грец. ата - причина та AoyoZ - вчення, слово) [23, 209]. Словник іншомовних слів та Великий тлумачний словник сучасної української мови подають такі тлумачення цього терміна: 1) вчення про причини та умови виникнення хворіб; 2) причина виникнення захворювання, паталогічного стану [23, 209; 5, 357]. Отже, термін „етіологія” початково використовувався в медицині, оскільки словникові статті не містять інших значень. Взявши до уваги значення етіології як самої причини виникнення явища (саме це словосполучення має основне смислове навантаження), вважаємо термін „етіологічна легенда” тотожним номінації „легенда про причини виникнення”. Саме цей термін з таким відповідним значенням використовують у фольклористичній науці багатьох країн світу.

Українська етіологічна легенда стала об´єктом зацікавлення збирачів народної словесності ще у другій половині ХІХ століття. Саме тоді з´являються перші публікації цих творів у виданнях П. Чубинського, М. Драгоманова, на початку ХХ століття - В. Шухевича, В. Г натюка, А. Онищука. Однак у цих збірниках твори про походження різноманітних з´яв природного та суспільного життя не виділялися в окрему групу під окремою назвою. Скажімо, у П. Чубинського весь матеріал згрупований за об´єктами: етнографічні відомості, народні легенди та повір´я про явище духовної чи матеріальної культури об´єднані в окрему тематичну групу. Хоча варто одразу ж зазначити, що дослідники уже тоді звертали увагу на ці твори. Зацікавлення народною творчістю, легендами зокрема, активізувалося із створенням та діяльністю у Львові Наукового товариства імені Шевченка та Етнографічної комісії. У Програмі до збирання відомостей про українсько-руський край пролунав заклик звернути особливу увагу на погляди про початок чи створення світу, походження людей, окремих народів, на повір´я про різноманітні природні явища [21, 7]. Уже згодом Іван Франко та Володимир Гнатюк, бажаючи укласти збірник народних легенд, звернулися із проханням фіксувати „оповідання про сотворенє світа, про бунт ангелів, про гріх Адама, про Адамову смерть, про потопу світа і на цілий ряд оповідань на тему: відки взялося се або те?” [27, 176]. Отже, дослідники визнавали існування серед усього різноманіття легендного матеріалу окремої групи народних творів про походження предметів та явищ, однак ще не використовували окремої назви на їх позначення. Першим в українській фольклористиці, хто використав для позначення цієї групи творів окремий термін та дав своє визначення легендам про походження був Володимир Гнатюк Учений у науково-популярному збірнику „Як постав світ: Народні легенди з історії природи й людського побуту” (Львів, 1926) вказував на те, що окрему групу творять легенди із історії природи та людського побуту. „У нас коротко можна назвати їх, - вважав дослідник, - хіба чужим терміном „експлікативні легенди”, себто такі, що пояснюють, звідки взялося якесь природне явище, або чому воно саме таке, як його бачимо” [8, IV].

Такі висновки укладача монументального збірника українських легенд вважаємо цілком очевидними та закономірними, оскільки українська народознавча наука до 1939 року в Галичині розвивалася у контексті загальноєвропейської. Скажімо, уже на початку ХХ століття, окрім відомого казкового покажчика Аарне - Томпсона, виходять у світ невеликі, укладені Аарне покажчики фінських етіологічних легенд і фольклорних пояснень голосів і звуків природи (1912), каталог естонського прозового фольклору (1918), покажчик для фінської фольклорної прози 1908-1918 років (1920). У них окрему групу творів становили етіологічні легенди. Так, у покажчику фінської фольклорної прози під назвою „етіологічні легенди” або „Ursprungssagen” подані сюжети та мотиви творів про походження світу, людини, звірів, риб, комах, рослин [1, 177]. Вихід у світ цих покажчиків мав, на нашу думку, вирішальне значення у закріпленні за творами про походження предметів та явищ світу терміна „етіологічна легенда”, оскільки вони стали основою для створення багатьох національних покажчиків народної прози, зокрема й східнослов´янських, а саме покажчика російських казкових сюжетів М. Андреєва та білоруських переказів та легенд Л. Барага [1, 178].

У радянський період розвитку фольклористичної науки спостерігаємо кілька цікавих тенденцій. По-перше, закріплення та тривале домінування в українській фольклористиці поділу легендного матеріалу за способом зображення дійсності на міфологічні, апокрифічні та героїчні твори та відсутність використання терміна „етіологічна легенда” у науковому вжитку. Серед міфологічних легенд українські дослідники виділяють так звані ономатологічні чи етимологічні, які з´ясовують реальні причини походження певних місцевостей, річок, озер, могил, населених пунктів і правдиво розкривають закріплені за ними власні назви [26, 402]. Згодом до функцій етимологічних легенд, окрім тлумачення назв річок, озер, українські вчені почали зараховувати й пояснення походження назв тварин, птахів, риб, комах, рослин тощо [14, 245]. Легенди про походження різноманітних явищ природи та суспільного життя українські вчені-фольклористи найчастіше розглядали в межах міфологічних (про походження рослинного та тваринного світів) та апокрифічних (Бог і Сатанаїл створюють світ) творів. Цілком іншу тенденцію в цей період спостерігаємо у російській та білоруській народознавчих науках. Слід відзначити перш за все плюралізм поглядів на саму легенду та її основні жанротворчі елементи (В. Пропп, К Чистов, С. Азбелєв).

В. Пропп вживає означення „етіологічний” не у словосполученні із легендою, а з міфами. Це пов´язано із тим, що вчений вважав легенду безпосередньо пов´язаною із християнською релігією [22, 378], а етіологічні оповіді сягають у переважній більшості міфологічних часів. Погляди В. Проппа розвинув В. Гусєв, поділивши міфи на космогонічні, власне етіологічні, історико-культурні та героїчні. У запропонованій класифікації вживання терміна „етіологічний міф” звужено до творів про походження лише окремих об´єктів, а саме людини, живих істот, рослин [10, 122]. Варто зазначити, що вживання прикметника „етіологічний” у словосполученні з іменником „міф” набуде значного поширення у наступні десятиліття ХХ століття, скажімо у енциклопедії „Мифы народов мира”.

Своєрідним поворотним моментом у вирішенні цієї проблеми стало проведення у 1963 році Міжнародної будапештської наради, де комісія з неказкової прози рекомендувала поділити легенди і перекази на чотири розділи: етіологічні та есхатологічні; історичні та культурно-історичні; надприродні істоти і сили (міфічні оповідання) та міфи про богів та героїв. Згодом на Московському етнографічному конгресі у 1964 році цю класифікацію уточнили, матеріал про природу об´єднали у трьох рубриках: етіологічні, есхатологічні легенди та culturalia [1, 182]. Отже, на цих двох наукових форумах не лише була запропонована міжнародна класифікація неказкової прози, що мала б лягти в основу національних класифікацій, але було визначено, своєрідно узаконено та обґрунтовано вживання відповідної наукової термінології, зокрема й терміна „етіологічна легенда”. Однак, незважаючи на міжнародне визнання цієї класифікації, вона не мала значного впливу на розвиток фольклористичної думки в Україні і в радянському союзі загалом. Варто зазначити, що лише у білоруській фольклористиці панувала більш-менш стійка класифікація легендного матеріалу, яка була дотичною до міжнародної. Скажімо, М. Гринблат виділяє в окрему групу етіологічні чи космогонічні легенди, об´єднуючи під цією назвою твори про походження всесвіту, небесних світил, землі, людини, тварин, рослин та інших об´єктів та явищ природи [9, 202]. Вживання терміна у цих межах надзвичайно близьке до запропонованого сьогодні. Саме ця класифікація була використана при укладанні академічного збірника білоруських легенд та переказів [18, 37-78 ] і залишається актуальною в сучасній фольклористичній науці білорусів [2, 798-800], хоча у словнику наукової та народної термінології східнослов´янського фольклору запропонований інший поділ легенд. Так, увесь матеріал складають такі види: космогонічна, топонімічна, етіологічна, етнологічна, зоогонічна, релігійна (апокрифічна), історична, соціально-утопічна легенди тощо [6, 128]. На наш погляд, запропонований поділ є механічним поєднанням багатьох класифікацій за різними принципами, саме тому й не визначені межі використання кожного терміна, зокрема й етіологічної легенди.

У другій половині ХХ століття в українській науці про народну творчість продовжує домінувати поділ легенд на міфологічні, апокрифічні та героїчні. Одним із перших, хто вводить в українську науку термін „етіологічна легенда”, стає О. Дей. Незважаючи на запропоновану класифікацію, яка, на думку В. Сокола, досить хитка, бо ґрунтується на різних принципах та підходах [24, 24], вчений виділяє серед інших груп міфологічні та етіологічні легенди, які відобразили давні поганські уявлення про всесвіт і природу, про походження людей і рас, про відвічність і змінність життя на землі, про її різних мешканців і т.і. [13, 15]. Однак, і тут ми спостерігаємо тенденцію до звуження меж вживання терміна „етіологічна легенда”, оскільки вчений твори про походження рослин, тварин, птахів та про чудодійні перетворення одних видів живої природи в інші об´єднує у групу під назвою зоогонічних легенд [13, 15]. Проте важливим залишається сам факт вживання та використання терміна „етіологічна легенда”.

Із здобуттям незалежності України відбуваються й зміни у вітчизняній науці про народну творчість. Важлива роль у введенні в наукову термінологію терміна „етіологічна легенда” та наповненні його відповідним змістом належить Василеві Соколові. Вчений у монографічному дослідженні „Народні легенди та перекази українців Карпат” (Київ, 1995), взявши за основу міжнародну класифікацію неказкової прози, яка була запропонована на Міжнародній будапештській нараді у 1963 році та VII Міжнародному конгресі антропологів та етнографів у Москві в 1964 році, висловив власну думку щодо вирішення цього питання і запропонував поділ відповідного матеріалу на такі розділи: етіологічні й есхатологічні легенди; біблійно-героїчні та агіографічні легенди; легенди про міфічні істоти, сили, предмети; історичні перекази; топонімічні легенди й перекази [24, 25]. Дослідник також першим в українській науці запропонував визначення цього жанрового різновиду легенди, розглядаючи етіологічні легенди як твори, котрі в персоніфікованій, алегоричній чи символічній формі пояснюють причини походження якого-небудь явища природи чи суспільного життя. Отже, на відміну від білоруських дослідників, які вже довший час вживали цей термін, В. Сокіл розширив його змістове наповнення, оскільки білоруські вчені розглядали твори про походження явищ суспільно-культурного життя в межах етно- соціальних чи релігійно-етичних легенд [9, 202].

На сучасному етапі розвитку фольклористики світова наукова спільнота, дотримуючись міжнародної класифікації неказкової прози, активно займається дослідженням етіологічних легенд (праці Б. Кербелите, Н. Веліуса, О. Бєлової) та використовує такий поділ матеріалу при укладанні збірників [20, 1992]. Так, литовські дослідники Б. Кербеліте та Н. Веліус звернули увагу на структурно-семантичну характеристику цих творів [17, 2-25; 7, 206-207]. О. Белова одна із перших здійснила комплексний аналіз етіологічних легенд української, російської та білоруської фольклорних традицій, не піддаючи сумніву існування цього жанрового різновиду легенди та використання відповідної номінації [3,576]. Однак, в українській фольклористичній науці це питання залишається до кінця не вирішеним та не з´ясованим. Скажімо, у Львові у 2007-08 роках побачили світ два видання енциклопедичного типу: Українська-фольклористика. Словник-довідник (Львів, 2008) та Мала енциклопедія українського народознавства (Львів, 2007). У словникових статтях про легенду різняться не лише дефініції фольклорного жанру, але й самі класифікації: в основі однієї лежить міжнародний поділ [25, 305], інша відображає відому концепцію розмежування легенд на міфологічні, апокрифічні та героїчні, навіть не згадуючи про етіологічну [12, 222]. Саме таку тенденцію щодо класифікації легендного матеріалу та визнання етіологічної легенди спостерігаємо у фольклористичній науці. Позицію В. Сокола поділяють Л. Бріцина та Г. Довженок, зараховуючи до етіологічних легенди, які пояснюють походження світу (космогонічні), людей (антропогонічні), небесних світил (солярні, люнарні та астральні), появу об´єктів ландшафту, рослин, тварин тощо, виникнення народів, окремих соціальних груп, їх звичаїв [4, 10]. Л. Дунаєвська, вважаючи правомірним поділ легендного матеріалу за типами міфологічного персонажа, також виділяє етіологічну легенду, проте, на відміну від Л. Бріциної та Г. Довженок, в межах космогонічної легенди [15, 6]. У народозначій науці спостерігаємо також вживання цього терміна у вужчих значеннях. Скажімо, у В. Давидюка натрапляємо на відоме вже словосполучення „етіологічні міфи”, які пояснюють причини виникнення окремих природних чи соціальних з´яв [11, 9]. У працях багатьох дослідників, які використовують термін „етіологічна легенда”, дуже часто присутнє просто незрозуміле його застосування. Так,в літературознавчій енциклопедії, до етіологічних зараховують лише ті твори, які з´ясовують причини та наслідки незвичайних подій [19, 546]. Варто також зазначити, що така невизначеність у вживанні наукової термінології та відсутність єдино прийнятої класифікації неказкової прози зумовила розгляд окремих тематичних груп етіологічних легенд в межах, наприклад, апокрифічних народних творів [16, 13].

Отже, розглянувши шлях входження в українську науку терміна „етіологічна легенда” та його використання у дослідженнях не лише вітчизняних вчених- фольклористів, можемо зробити такі висновки. Зацікавлення народними творами про походження світу, людини, рослин і тварин, соціальних утворень, сягає своїм корінням ще ХІХ століття, про що свідчать відомі збірники П. Чубинського, М. Драгоманова, В. Г натюка, В. Шухевича та інших. Одним із перших, хто намагався науково розглянути ці твори був В. Гнатюк. Саме він використав для їх номінації термін „експлікативна легенда” та навів його дефініцію. Термін ж „етіологічна легенда” увійшов в українську науку досить пізно у порівнянні зі світовим його впровадженням та використанням у наукових працях російських та білоруських дослідників. Одним із перших його використав О. Дей. Важливим у процесі його подальшого наукового функціонування стало монографічне дослідження В. Сокола, в якому вчений запропонував, взявши за основу міжнародну класифікацію, власний поділ легендного матеріалу, обґрунтувавши правомірність вживання терміна „етіологічна легенда” для номінації народних творів про причини походження різноманітних явищ. В. Сокіл здійснив також аналіз сюжетно-мотивних особливостей цієї групи творів населення Українських Карпат у загальноукраїнському контексті.

На сучасному етапі розвитку української народознавчої науки є різні погляди на класифікацію народних легенд, що спричинило відповідно і різне ставлення до етіологічної легенди. Помітні тенденції до розгляду етіологічних легенд в межах міфологічних чи апокрифічних, а також досить вузьке використання цього терміна (наприклад, лише легенди про походження рослинного чи тваринного світів). Отже, питання класифікації масиву народних легенд, як і неказкової прози загалом, і вживання відповідної термінології залишається до кінця не з´ясованим і чекає на своє вирішення у майбутньому.

Беручи до уваги значну кількість фіксацій народних легенд, в яких центральним сюжетотворчим мотивом є поява якогось явища природного чи суспільного життя, активне побутування цих творів на сьогодні і безумовно світовий та українській досвід у питаннях класифікації легендного матеріалу та використання номінації „етіологічна легенда”, вважаємо існування відповідного терміна та його використання для означення цієї групи народних легенд цілком правомірним та доцільним. У питаннях поділу масиву власне етіологічних легенд поділяємо позицію В. Сокола, Л. Бріциної та Г. Довженок.

Джерела та література:

1. Азбелев С. Проблемы международной систематизации преданий и легенд // Русский фольклор. - М., Л., 1966. - Т.10: Специфика фольклорних жанров. - С.176 - 195; 2. Беларускі фальклор. - Минск, 2006. - Т.2. - С.798-800; 3. Белова О. „Народная Библия’’: Восточнославянские этиологические легенды. - М, 2004. - 576 с.; 4. Бріцина Л, Довженок Г. Українські епічні прозові наративи // http: // ukrainafbrever.narod.ru/ukrproza.html.; 5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Укладач і гол. ред. В. Т. Бусел. - К., 2007. - 1736 с.; 6. Восточнославянский фольклор. Словар научной и народной терминологии. - Минск, 1993. - 400 с; 7. Велюс Н. О структуре литовських этиологических сказаний // Прозаические жанры фольклора народов СССР: Тезисы докладов на Всесоюзной научной конференции „Прозаические жанры фольклора народов СССР’ 21-23 мая 1974 года г. Минск. - Минск, 1974. - С.206-207.; 8. Гнатюк В. Як поста світ: Народні легенд из історії´природи й суспільного побуту. - Львів, 1926. - VII, 119 с.; 9. Гоынблат М. Белорусские легенды и предания (Вопросы собирания, изучения, систематизации) //Прозаические жанры фольклора народов СССР: Тезисы докладов на Всесоюзной научной конференции „Прозаические жанры фольклора народов СССР” 21-23 мая 1974 года г. Минск. - Минск, 1974. - С.199 - 202.; 10. Г/сев В. Эстетика фольклора. - М., 1967. - 319 с.; 11. Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору - Луцьк, 1997. - 296 с; 12. Давидюк В. Легенда фольклорна // Українська фольклористика. Словник-довідник / Укладання і загальна редакція Михайла Чорнопиского. - Тернопіль, 2008. - С. 222.; 13. Дей О. Легенди та перекази //Легенди та перекази /Упоряд. та приміт. А. Л. Іоаніді; Вступ, ст. О. І. Дея. - К., 1985. - С.7 - 36.; 14. Дунаєвська Л. Легенди та перекази // Гоицай М. С., Бойко В. Г., Дунаєвська Л.Ф. Українська народнопоетична творчсть. - К., 1983. - С.243 - 253.; 15. Дунаєвська Л. Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій. Автореф. дис... докт. філол. наук. - К., 1998.; 16. Зайченко О. Українська народна апокрифчна легенда: проблема розвитку і побутування. Автореф. дис... канд. філол. наук. - К., 2004.; 17. Кербелите Б. Типы народных сказаний: структурно-семантическая классификация литовских этиологических, мифологических сказаний и преданий. - Санкт-Петербург, 2001. - 605 с; 18. Легенды і паданні / Склад. М. Я. Грынблат, А. І. Гурскі. - Минск, 1983, - 543 с; 19. Літературознавча енциклопедія: В 2-ох т. /Автор-укладач Ковалів Ю. - К., 2007. - Т.1. - С.546 - 547.; 20. Народная проза /Сост., вступ, ст., подгот. текстов и коммент. С. Н. Азбелева. - М., 1992. - 608 с; 21. Програма до збирання відомостей про українсько-руський край і нарід, уложена членами Наукового товариства імені Шевченка // Етнографічний збірник. - Львів, 1895. - Т.1. - С.1 - 16.; 22. Пропп В. Легенда // Русское народное поэтическое творчество. - М., Л., 1955. - Т.2, кн.1. - С.378 - 386.; 23. Словник іншомовних слів. - К., 2000. - 663 с.; 24. Сокіл В. Народні легенди та перекази українців Карпат. - К., 1995. - 157 с.; 25. Сокіл В. Легенда / Мала енциклопедія українського народознавства / Гэловний редактор С. Павлюк. - Львів, 2007. - С.305.; 26.Сухобрус Г. Легенди та перекази // Українська народна поетична творчють. - К., 1958. - Т.1. - С.401 - 423.; 27.Франко І., Гнатюк В. В справі збирання народних легенд // Літературно-науковий вісник. -1899. - Т. 8,, кн. 12. - С.176 - 178.