Людмила ІВАННІКОВА, докторант

Анотація

У статті висвітлено едиційні засади публікацій фольклорних записів Г. Залюбовського у збірниках П. Чубинського. На той час ці принципи вважали науковими і виправданими ситуацією. Спроби реставрувати подані пісні за варіантами публікацій, які здійснила автор, виявилися невдалими.

Summary

The article is devoted to edition principles of publication Zalubovskyj’s folklore texts in the Chu^ns^´s collection. In that time this principles were normal in special situation. But an attempt to reconstruction the songs now was unsuccessful.

Григорій Антонович Залюбовський (1836-1898) - відомий український етнограф, історик, фольклорист, етнолінгвіст, письменник, культурно-громадський діяч, зосередив свою фольклористичну діяльність на терені Катеринославської (Новомосковський, Бахмутський та Павлоградський повіти), Харківської (Лебединський, Богодухівський, Куп´янський повіти), Курській губерніях. Його записи зроблені також у Чернігівській губернії, в Кобеляцькому повіті Полтавської губернії.

Біографія вченого висвітлена нами у статтях та монографічному дослідженні [5; 31-47], [1; 105-121]. З 1862 по 1864 рік Григорій Антонович навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Ще навчаючись в університеті, він розпочав збирання фольклорно-етнографічних матеріалів - оповідань, легенд, приказок, загадок, окремих висловів та діалектних слів. Як стверджує один із біографів Г. Залюбовського О. Майдачевський, Григорій Антонович розпочав свою фольклористичну діяльність у 1861-1862 рр. [9; 17]. У 60-х роках ХІХ ст. ім´я Г. Залюбовського нерідко трапляється на шпальтах періодичних видань, зокрема, газети “Екатеринославские губернские ведомости”, де він друкував зібраний матеріал. Вже в перших публікаціях фольклориста бачимо науковий підхід до запису текстів, які подано до друку за тими критеріями, на яких базується й сучасна фольклористика, а саме: дослівне відтворення мови респондента, точна паспортизація (вказано час, місце запису і виконавця), підтекстові примітки з поясненням діалектних слів, розгорнуті коментарі - нариси про оповідачів з характеристикою жителів певних сіл, в яких записані матеріали (приміром, села Кам´янки Катеринославської губ.). Учений розмірковує над значенням фольклору в житті народу в плані його морального здоров´я, національної самоідентифікації, пізнання власного історичного минулого та його діячів тощо. Г. Залюбовський також закликає читачів до запису зразків народної творчості та діалектної лексики.

Ще будучи студентом, Г. Залюбовський записав близько 700 приказок і прислів´їв у Новомосковсьому пов. Катеринославської губ. і надіслав їх до збірника М. Номиса “Українські приказки, прислів´я і таке інше” (1864), де вони й були надруковані. Ця публікація зробила його ім´я відомим у науковому середовищі. 1869-1870 року він став одним із найактивніших членів Південно-Західного відділу Росіського географічного товариства у Петербурзі, тож не дивно, що на сторінках семи томів “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край” П. П. Чубинського знаходимо значну кількість записаних ним казок, легенд, пісень, ігор та іншого фольклорного матеріалу. Про те що “Г. Залюбовский сообщил сборник сказок, игр и других этнографических материалов” повідомляє сам П. Чубинський у передмові до першого тому [12; 16]. У передмові до другого тому П. Чубинський повідомляє, що тут уміщено 48 казок, надісланих Г. Залюбовським [13; 6]. Але насправді на сторінках другого тому надруковано 67 казок, легенд та анекдотів із записів Г. Залюбовського.

Оскільки ретельне ставлення Г. Залюбовського до запису і публікації фольклорних текстів виключає всякі сумніви щодо науковості його праці, то маємо сміливість припустити, що не з вини вченого порушені ті едиційні принципи, яких він дотримувався в 60-х роках. Передусім упорядниками була знята паспортизація творів: дата запису, назви міст і сіл, імена виконавців пісень та казок. У більшості випадків вона узагальнена - вказано назву повіту або лише ім´я збирача (“Записал Г. А. Залюбовский”). Як правило, не паспортизовані переважно анекдоти та міфологічні легенди. Щодо казок, то деякі з них записані в Лебединському повіті Харківської губ. (10, дві з них - в селі Буймер цього повіту), інші в Курській губ. (6), ще 9 - в Катеринославській губ. (5 - в місті Нікополі, по одній в Павлоградському та Бахмудському пов., дві інші не уточнені), одна - з Чернігівщини. Отже, з 67 опублікованих текстів маємо приблизне уявлення про місце фіксації лише 26, решта 41 означені лише приміткою “Записал (або “сообщил”) Г. Залюбовский”.

Нині через відсутність рукописів практично неможливо ідентифікувати ареал побутування цих казок Зробивши спробу визначити його за мовними ознаками, ми переконалися, що це також неможливо. Бо хоч редактором і збережено деякі діалектизми (лощинка, довомина, вівк, уллікі, тилькі, іззів, пійди, пошов), та виявилося, що такі лексеми трапляються і в харківських, і катеринославських казках, а не послідовне вживання “и” та “і”, “е” та “и”, “а” та “о” позбавляє можливості виявити морфологічні та фонетичні діалекти. Отже, мова записів Залюбовського уніфікована, мало чим відрізняються тексти зібрані на досить віддалених територіях (Курська, Харківська, Катеринославська губ.), а наявність великої кількості русизмів також не може бути критерієм їх оцінки.

Проблему маємо також із ідентифікацією жанру записаних Г. Залюбовським фольклорних зразків. Чимало з них (приблизно 20) - це насправді анекдоти, деякі мають жанрові ознаки притчі, анекдота, легенди (“Злидні”, “Про відьму”, “Про мертвяка”). Можливо, саме це мав на увазі П. Чубинський, зазначаючи в передмові, що Г. Залюбовський надіслав 48 казок.

Ще більше суперечностей виникає після ознайомлення з текстами пісень, записаних Г. Залюбовським і надрукованих у V томі “Трудов”. Насамперед, це знову проблема їх паспортизації. Із 49 пісень точну вказівку на місце запису мають лише 9 (5

- с. Буймер Лебединського пов. Харківської губ., 1 - м. Лебедин, 1 - м. Бочівна, 1 - м. Харків, 1 - с. Петриківка Новомосковського пов. Катеринославської губ.), приблизну - 26 (найбільше, 21, - з Лебединського пов., по одній з Новомосковського, Богодухівського та Бахмутського пов., 2 - з Харківської губ., повіт не зазначено), 14 текстів паспортизовані ремаркою “Из собрания Г. А Залюбовского”.

На жаль, не лише для зібрання П. Чубинського характерні такі особливості - на той час це була загальна тенденція, адже 60-70-і роки ХІХ ст. - це був лише перехід від накопичення першоджерельного матеріалу до його наукового осмислення, і про важливість паспортизації, коментування ще не йшлося. Хоча ці проблеми вже назрівали у фольклористиці, і їх постановку та наукове вирішення знаходимо вже в виданнях Київської філії Південно-Західного відділу РГТ (зокрема у збірниках М. П. Драгоманова).

Всезагальною на той час (аж до початку ХХ ст.) була інша, неприпустима з погляду сучасної науки, тенденція - зведення варіантів. Уперше такий спосіб друку численних варіантів пісень застосував у своєму збірнику “Чумацкие народные песни” (К, 1874) І. Я. Рудченко, згодом його прийняли П. Чубинський, В. Антонович і М. Драгоманов та інші видавці. Він полягав у тому, що видавець, щоб уникнути друкування численних тотожних рядків у варіантах однієї пісні, вибирав найповніший і найчіткіший варіант пісні, ставлячи його за основу, виписував із наступних варіантів лише ті рядки, які не збігалися із прототипом. Решту позначав цифрами та літерами для порівняння з основним текстом [11; 373]. Так можна було подати численну кількість варіантів одразу в порівнянні.

Безперечно, на той час при значному накопиченні первинного матеріалу (коли фольклор записували з живого побутування) та в умовах обмеженого фінансування наукових видань така система подачі варіантів була певною мірою виправдана. Гірше інше - що ці принципи публікації вважались єдино правильними, істинно науковими, і більшість учених-фольклористів (зокрема й М. Ф. Сумцов та В. М. Гнатюк) дотримувалися їх. Це ми бачимо в рецензіях на тогочасні збірники і в приватному листуванні. Приміром, М. Сумцов у листі до Я. П. Новицьгого з приводу публікації історисних пісень навіть у 1895 р. пише, що “только при таком сокращении и возможно будет издание Вашего сборника, и на мой взгляд, он может только выиграть от такого сокращения в смысле научной ценности” [8].

Але вже на той час у науковців виникали сумніви щодо цього. О. М. Пипін в “Истории русской этнографии” зауважував, що “для обыкновенного читателя, который не может скоро привыкнуть к дешифровке сокращений, этот прием не совершенно удобен и вероятно заставляет просто пропускать эти сокращенные варианты. Нам кажется, - продовжує далі вчений, - что всего лучше было бы принять в подобных случаях средний термин, а именно сокращая варианты немногословные, печатать вместо длинного ряда цифр и сносок целиком те варианты, в которых число отличий довольно значительно” [11; 373-374].

Усі недоліки цієї “нової” системи публікації пісень розкрилися при підготовці до перевидання фольклорних записів Г. А. Залюбовського.

Тож зупинимося на огляді цих пісень. Із 49 опублікованих Чубинським текстів лише 27 не зазнали редакторського втручання. 13 із них - оригінальні, які зовсім не мають варіантів у V томі (посилання на інші збірники тут не подано) і вперше записані Г. А Залюбовським (№№ 7, 34, 185, 187, 203, 259, 260, 296, 341, 342, 372, 429б (дуже віддалений варіант), 439). Це балади, родинно-побутові пісні, п´яницькі, жартівливі. Наприклад, тоді не мали друкованих варіантів такі баладні сюжети: отруєння козака дівчиною (“Ой сон, мати, ой сон, мати, сон головоньку клоне” - № 439., зап. в Харківській губ.); розмова козака з конем та докори коня (“Та порадь мене, мати, як на світі жити” - № 429б., зап. в Бахмутському пов. Катеринославської губ. (до речі, пізніше зустрічаємо в записах Я. П. Новицького в Олександрівському пов. Катеринославщини [6])). Дуже оригінальна рісня про козака-зводителя (“Ой ходила дівчина по бережечку” (№ 203, місце запису не вказано)) - козак втішає зведену ним дівчину, щоб не боялась гніву ні батька, ні неньки, ні сестри, ні брата, бо для неї найстрашнішим є той, кому вона так довірилась:

Чого ти, дівчино, плачеш,

Чого ти ридаєш?

Не бійся брата (2),

Бо я гірший ката,

Дівчино моя! [14; 603].

Оригінальні родинно-побутові пісні про гірку жіночу долю (“Завіз ти мене в чужу сторону”, “Дівка з ложки вмивалася”, “Ой нічка моя невеселая”, “Та не бий мене, мій миленький, як ти п´ян”) записані Г. Залюбовським в с. Буймер Лебединського пов. Пісню “Зозуленько, моя ненько” (№ 34, місце запису не вказано) редактор тому М. Костомаров подає в розділі “Сирітство. Безрідний на чужині” (С. 461), однак відомо (із записів Я. П. Новицького в Олександрівському пов.), що на Катеринославщині вона побутувала як історична - у збірнику “Малорусские песни, преимущественно исторические” (1894), знаходимо майже ідентичний варіант (“Зозуленько, моя ненько // Закуй мені жалібненько, // Вкажи ж мені ту дорогу, // Куди їхати до роду...”) з таким поясненням співака: “Цю пісню, було, співають люди, як заженуть їх в турецьку неволю. Їх так далеко загонили, що й дороги не знали до роду” [10; 4]. Очевидно, тут йдеться не стільки про жанрову приналежність, скільки про ситуативне значення цієї пісні.

Інші 14 пісень хоч і мають варіанти, та визнані упорядниками V тому за найкращі й найоригінальніші (№ 32а, 87 а, 113д, 251а, 258а, 325и, 325н, 330в, 337ж, 365а, 385в, 425в, 471а, 308г). Серед них є ліричні пісні (“Не всі луги, не всі луги”, “Полюбила Гриця, чорнобривця”), жартівливі (“I шумить, і гуде”), одна солдатська (“Ой гули, гули сиві голубоньки рано на зорі”). Це пісні з Лебединського та Новомосковського пов. Серед них найоригінальніші і найпоетичніші зразки балад, які вражають і тематикою, і розвитком сюжету. Це, наприклад, балади про дочку-зозулю (“Ой давно, давно я в батька була” - № 337ж, Лебединський пов.), про зведену попадю (“Де чумаченьки стояли” - № 258а, місце запису не вказано), про вбивство дружини з намови матері (“Ой на горі василечки сходять” - № 325н, Лебединський пов. та “Марусенька по двору ходить” - № 325м, с. Петриківка Новомосковського пов.) про несподівану смерть дружини, діти оплакують матір і проклинають мачуху (“Поїхав Лександра в далеку дорогу” - № 365а, Лебедин, та “Ой поїхав Олександро у поле орати” - № 385в, місце запису не вказано), про невістку-билину (“Ой ти крапива жаливая” - 308г, місце запису не вказано) та про розбійника, що вбив родину дружини і привіз їй награбоване добро (“Не жаль мені та так ні на кого” - № 330в, Харківська губ.):

- А чи жаль, мила, а свого батенька?

А чи жаль, мила, а свого рідного?

- Ой не жаль, милий, а мені батенька,

Ой не жаль, милий, а мого рідного,

А й жаль мені милого свойого!

- Знала, мила, шо мені сказати -

Хотів тобі головоньку стяти! [14; 739].

Серед пісень, які зазнали значного авторського втручання (так що іноді неможливо відтворити первісний текст) переважають родинно-побутові - сирітські (2), про вдовину долю (3), про сестру і брата (1), про гірку жіночу долю (3), про гірку долю на чужині (4), а також жартівливі та сороміцькі (2), балади (про смерть козака (2), про смерть милої (1), про вбивство нелюбого чоловіка (2)).

Що ж сталося з цими піснями? Більшість із них практично “розчинилися” у варіантах, записаних на Київщині, Чернігівщині, Поділлі, Волині... Вдавшись до спроби реставрувати власне тексти Залюбовського за т. зв. “алгеброю Чубинського” (вислів К. Грушевської), ми пересвідчилися, що практично це неможливо, бо переважна кількість пісень взагалі не надаються до реставрації. А якщо й деякі з них пощастило відновити, то їх лише умовно можна вважати записами Г. Залюбовського.

По-перше, відомо, що навіть один і той самий співак при повторному виконанні пісні, залежно від обставин виконання, аудиторії, настрою тощо час від часу вдається до імпровізації мелодії й тексту (в цьому ми переконалися, приміром, здійснюючи повторні записи від Євдокії Гаркавенко, уродженки с. Остролуччя Баришівського р-ну та ін.). Свої варіанти має кожна пісня навіть у межах одного села (по кутках, по вулицях, по вікових групах і т. д.). Чи можна звести в один текст рядки з варіантів, записаних у різних регіонах України? Внаслідок такої контамінації нівелюється насамперед діалектна лексика. Коли поліський варіант контамінується із південноукраїнським або слобожанським, то звичайно про відновлення діалектних форм не йдеться. Цієї проблеми, між іншим, торкалися й І. Я. Рудченко, і О. М. Пипін, і М. Ф. Сумцов, і Я. П. Новицький. І всі доходили зрештою одного висновку: при порушенні цього питання слід зважати на мету, яка стояла на той час перед видавцями фольклорних збірників. Якщо це було насамперед накопичення матеріалу, створення загальноукраїнського каталогу пісень, казок та інших фольклорних жанрів, бажання виявити і вичерпати сюжети, мотиви, види і форми усної словесності - тоді стають зрозумілими й методи збору та публікації цього матеріалу.

Про це писав М. Ф. Сумцов у листі до Я. П. Новицького від 4 червня 1894 р.: “Филологических целей не преследуем, для этого требуются специальные записи, а для широких этнографических и историко-литературных целей буквенные неточности не имеют никакого значения” [7].

Той самий О. М. Пипін розмірковує над цим, аналізуючи збірник І. Я. Рудченка: “Что касается до языка, то после нового опыта издатель уверился, что при способе собирания каким он должен был пользоваться, соблюдение местных наречий было невозможно. Он должен был признать, что большинство собирателей, в том числе и те, у кого он заимствовал песни чумацкие, руководились вовсе не филологическими, а только тесно этнографическими целями, и там, где отмечался местный говор, невозможно было проверить точность записи” [11; 374].

Безперечно, в умовах, коли переслідувалося українське слово (після Валуєвського указу 1868 року), не визнавалося існування українців як окремої нації (а збірник П. Чубинського та всі інші публікацій вперто доводили протилежне!), коли ще й правопис український був не вироблений, коли більшість здобутків українського фольклору (зокрема й семитомник Чубинського, наша перша народознавча енциклопедія!) видавалися на чужині, годі було піклуватися про збереження діалектної лексики.

По-друге. При зведенні різних варіантів нерідко порушується ритміка вірша і структура строфи, так що при всій довірі до зауваг редактора щодо відповідності тих чи інших рядків, ми одержуємо неприродний, негармонійний текст, а в деяких випадках навіть позбавлений логічного зв´язку між різними частинами. Причини тому - або недогляд редактора, або недбале ставлення до тексту, або приблизне уявлення про його ритмомелодику і “життя” в усній традиції (у чому важко звинуватити редактора тому М. І. Костомарова).

Однак, факт залишається фактом: нині відновити автентику записів Г. Залюбовського неможливо. Наведемо хоча б декілька яскравих прикладів.

Практично не можна реставрувати № 149г (С. 549, адреса записувача не вказана). Скомпілювавши рядки з пісень, записаних у с. Велика Снітинка Васильківського пов., у м. Борисполі та в с. Покровська Багачка Херсонського пов. так, як вказує упорядник, одержуємо таку першу строфу:

1. Ні родини з України,

2. Ні.... та ворононька.

3. А в чужій сторононьці

4. Зовуть мене заволокою,

5. Велять мені річку брести

6. Широкую да глибокую...

Очевидно (з нашого збирацького досвіду), тут повинні бути приблизно такі рядки:

3. Завів мене дурний розум

4. У чужую сторононьку, -

але в жодному з варіантів цих рядків немає.

Пісня № 255д [Ой дала мене мати] (С. 662, місце запису не вказано) майже вся, крім рядків 9-13, реставрована нами за варіантами, записаними в Васильківському, Гадяцькому, Козелецькому, Роменському повітах. Проте рядок 3д = 4а до реставрації не надається. Він явно продовжував інший початок, тому спотворений і одержаний нами текст:

1. Ой дала мене мати та за недоростка,

2. А я того недоростка зроду не любила,

3. А сім год... і не говорила...

Ще гірша ситуація з№№ 308ж та 358е. Перший є баладою “Оженила мати сина не по охоті”, реставрований нами (крім рядків 8-12) за варіантами з Новгород- Сіверського, Чернігівського, Козелецького, Переяслваського (м. Бориспіль) повітів, записами П. Куліша та М. Костомарова (адреси не вказано). Відомо, що межі повітів були досить широкі, нині це подекуди різні області України, різні етнографічні регіони. Мало того, в цьому текстів не надаються до реставрації рядки 13ж=7г - вони не підходять до тексту і в жодному варіанті відповідника нема. Наступні рядки 14-17, складені з різних варіантів, вносять ще більше непорозуміння. Тож відновлений текст балади мусить виглядати так:

11. ... Як приїхав син Іван із Криму додому,

12. Питається неньки, чи мила вдома?

13. Та піди, синку, в полі зрубай билинку.

14. Перший раз кинув - не докинув (?)

15. Другий раз кинув - да перекинув,

16. А в третій раз кинув - вона зачула.]

Сумно, що вся ця зворотна робота нині практично позбавлена змісту, і ми, через відсутність рукописів Г. Залюбовського, вже ніколи не дізнаємося, якою була ця балада насправді, де вона побутувала, хто її виконав і коли. З погляду сучасності марною і невиправданою здається і та виснажлива й копітка праця редактора та упорядника тому, яку вони здійснили над десятками записаних ними пісень.

Або ось № 359е. Це балада про смерть дружини ([Як умру я, мій миленький, умру] - С. 785, місце запису не вказане). Весь текст, за винятком одного третього рядка, рестврований нами за варіантами, записаними в м. Жаботині Черкаського пов., в м. Борисполі, в м. Суми, в Подільській та Чернігівській губ. Який широкий ареал побутування цієї балади! Звичайно, відновлений нами текст виходить неоковирний, невмотивований, з порушеною ритмомелодикою вірша (адже різні варіанти співали на різні мелодії, вони мали відповідно різну структуру строф), крім того, не всі рядки варіантів підходять навіть за змістом:

[Як умру я, мій миленький, умру,

Зроби мені кедровую труну],

- Ой як будеш, моя мила, кедрової ждати,

[А будеш ти, моя мила, в сосновій лежати]...

I далі рядки 7-14:

[Та посади, мій миленький, червону калину,

А на тую калину будуть зозулі літати,

Вони будуть наді мною жалібно кувати,

А ти, мій миленький, будеш по садочку ходити Мале дитя на руках носити.

“Устань ти ж, моя мила, устань, не чужая,

Розплакалась дитина малая!”

- “Нехай плаче, нехай плаче, вона перестане, - Вона знає, що ненька не встане!”]

Додамо, що лише деякі варіанти пісень вдалося відновити, але і їх можна лише умовно вважати записами Г. Залюбовського. Адже, приміром, у № 170к реставровано 9 рядків, у № 248г - 8 рядків, у № 251д - 8 рядків, у № 252е - 9 рядків, у № 116д - 18 рядків (усі, крім 3 і 4), у № 303г - 8 рядків, у № 373е - 10 рядків, у № 417е - 13 рядків, № 373е (“Та цвіли мої сади, процвітали” - С. 860, запис із с. Буймер Лебединського пов.) повністю скомпонований, за винятком першого рядка. Перелік можна продовжувати.

Звичайно, якби ці втрачені варіанти мали хоча б точну паспортизацію, то нині можна було б експедиційним методом спробувати їх відновити, однак через недосконалість едиційних методів, які були цілком виправдані і єдино можливі в тодішній науці, але вже вважаються неприпустимими з погляду сучасної фольклористики, яка володіє й потужними технічними засобами збору матеріалу та його наукової обробки - ми позбавлені цієї можливості.

Література:

[1] Дмитренко М., Бріцина О., Грищенко І., Іваннікова Л. та ін. Дослідники українського фольклору: невідоме та маловідоме. - К., 2008; [2] Залюбовский Г. А. Малорусские издания // Екатеринославские губернские ведомости. - 1864. - № 14; [3] Залюбовський Г А. Оповідання. 1. Про мертвяків. 2. Про Палія (І і ІІ). 3. Про відьом. 4. Оповідання з уст. 5. Загадки. 6. Заметка// Екатеринославские губернские ведомости. - 1864. - № 25. - С. 1-6; [4] Залюбовський Г. А. Оповідання. 1. Про смерть. 2. Про Праву Середу//Екатеринославские губернские ведомости. - 1864. - № 4. - С. 1-3; [5] Іваннікова Л. Фольклористика Півдня України: сторінки історії - Запоріжжя, 2008; [6] ІМФЕ. - Ф. 4-3, од. зб. 143, арк. 80, № 82 В, арк. 79, № 82 Б; [7] ІМФЕ. - Ф. 4-3, од. зб. 76, арк. 15; [8] Листи М. Ф. Сумцова до Я. П. Новицького // ІМФЕ. - Ф. 4-3, од. зб. 76, арк. 8 зв.; [9] Майдачевский А. Л. Страничка из жизни Го. Ант. Залюбовского (один из малорусских этнографов) // Киевская старина. - 1900. - № 1; [10] Новицкий Я. П. Малорусские песни преимущественно исторические, собранные в Екатеринославщине в 1873-1894 гг. - Харьков, 1894; [11] Пыпин А. Н. Истории русской этнографии. - Т. 3. Этнография малорусская. - СПб, 1893; [12] Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в ЗападноРусский край. Т. І. - СПб., 1872; [13] Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Т. ІІ. - СПб., 1878; [14] Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Т. V. - СПб., 1874.