Павлина ДУНАЙ, к.філол.н.

Анотація

У статті розглядаються засадничі підходи Андрія Ніковського - блискучого критика й літературознавця, перекладача, публіциста, мовознавця та державного діяча періоду нацонально-визвольних змагань в Україні 1917-1920 років до проблеми національноїкультури як основи духовного буття українців.

Досліджено, що А.Ніковський сповідував ідею збереження та розбудови пріоритетів культури в суто Шпенглерівській її інтерпретації як стратегію націєтворення й статуювання української державності.

Ключові слова: національна культура, стратегія націєтворення, культурна орієнтація, культурні пріоритети, літературний процес.

Summary

In this article regards the main methods of Andrey Nikovsky the magnificent critic and philologist interpreter, whiter of politicalessais, linguist and statesman of 20-th years of XX century to the problem of national culture as the base of spiritual life of Ukraine’s. Was analyze that Andrey Nikovsky professed the idea of keeping up and development of priority of culture as Shpenglerovsky understanding it’s like strategy of development of nation and consolidation Ukraine statehood.

Key words: national culture, critical paradigm, development strategy of nation, culture priority, literary process.

А.Ніковський як політик, журналіст, мово- і літературознавець, літературний критик, редактор і перекладач залишив помітний слід в історії України першої третини Хх ст. Зокрема його теоретичне розуміння і практичний внесок у проблему візійності культури нації, її пріоритетів та орієнтирів є не лише достатньо вагомим, а й показовим. Адже питання культури як основи духовного буття українців у суто Шпенглерівській інтерпретації завжди було одним із центральних у його літературознавчій концепції. I навіть попри те, що українські загальнонаціональні, а в пору національно-визвольних змагань в Україні 1917-1920 років - національно- державницькі інтереси, зрозуміло, домінували в його духовному й громадсько- політичному житті, все ж примат культури практично завжди залишався незахитаним.

Зокрема в цьому переконуємося з контексту численних критичних статей і літературознавчих розвідок АНіковського, серед яких і його блискуча знакова праця “Vita nova”, яку свого часу навіть прискіпливий Тодось Осьмачка визначав як “ книгу над усі українські книжки” [12; 129 ]. Підпорядковуючи культуру й літературу осягненню вищого сенсу буття й призначення людини в ньому, критик у пору найбільшого власного й національного духовного піднесення зокрема пише: “Аби була словесність, література, поезія, що шукає людину, а тоді буде й така дрібниця як нація, держава, незалежність - речі з погляду еволюції, всесвітньої еволюції до вищої людини, речі справді таки дрібні...принаймні...переходові” [11; 119 - 120]. I хоча така інтерпретація свого часу викликала й може викликати нині досить неоднозначне сприйняття, віддаємо належне мисленнєвому овиду АНіковського: попри закоріненість у практичні потреби націозбереження й зусилля державного статуювання України, ідеальні виміри культури як душі народу він ставив понад усе й розцінював як стратегію націотворення.

Власне в цьому сенсі нічого не змінилося, а радше устійнилося в поглядах АНіковського й тоді, коли після розчарування та відходу від активної політичної діяльності в екзилі (обіймав посаду міністра закордонних справ в уряді

В.Прокоповича) він повертається в Україну, де через п´ять років підпадає під початок масових політичних репресій. З волі ( а точніше, сваволі) й за режисурою НКВС він разом із Сергієм Єфремовим стає одним із провідників досі дискусивного щодо означення як підпільної організації широкого кола української інтелігенції переважно старшого покоління, яка так чи інакше мала причетність до національно-визвольнимх змагань. У цьому переконуємося з його слідчої справи на процесі Спілки визволення України ( далі СВУ), яка зберігається в Державному архіві Служби безпеки України за № 47757. Власне вона виявляє класичний приклад фальсифікату та ув´язнення й суду за спосіб думання й переконання. Хоча, зрозуміло, що влада не збиралася забувати ( попри обіцянки при поверненні АНіковського, які, очевидно, існували ) його активної громадської й політичної роботи під час національно-визвольних змагань.

Нині відомо, що АНіковський повернувся в Україну 21 жовтня 1924 року завдяки клопотанню найближчого товариша академіка С.Єфремова - віце-президента ВУАН

- для мовознавчої та літературознавчої роботи. Як переконуємося з нині вже дослідженої бібліографії АНіковського [13; 1 ] і його власних свідчень, зафіксованих у “Справі.” [1; арк 327-328 ], це був дуже плідний період наукового життя вченого. Бо крім лексикографічної діяльності ( укладання термінологічних, енциклопедичного, перекладного словників, роботи разом з С.Єфремовим над підготовкою нового видання “Словаря.” Б.Грінченка), А.Ніковський також потужно займався літературознавчою, перекладацькою та редакторською працею [8; 12]. Так ним було складено для видавництва “Сяйво” проспект на видання 50 творів українських класиків під назвою “Бібліотека української повісти” й до її перших п´яти книжок він сам написав блискучі передмови. Крім того А.Ніковський чутливо стежив за сучасним йому літературним процесом і як критик відгукувався на його найцікавіші новинки (збірку оповідань Ю.Яновського “Кров землі”, роман В. Підмогильного “Місто). Він також писав передмови до перекладів українською творів Джека Лондона, Дж.Конрада, Анатоля Франса, В.Шекспіра, Панаїта Істраті, сам переклав (Григорій Кочур зараховував його працю до класики прозового перекладу) повісті “Тарас Бульба” й “Пропала грамота” М.Гоголя та збірку оповідань Джека Лондона. Але справа навіть не у вагомій кількості зробленого та блискучому рівневі інтерпретації, що само за себе свідчить про потужний конструктивний потенціал його творчої особистості. Поставимо питання інакше: що спонукало АНіковського за вельми національно хистких умов більшовицького режиму в Україні (попри всі декларативні гасла політики українізації) так настирливо й плідно працювати в гуманітаристиці?

Формулюючи відповідь на означене питання, насамперед маємо наголосити на послідовній позиції АНіковського саме як культурницького діяча-традиціоналіста. Бо попри все, починаючи з публіцистики одеського періоду, часу “Ради” й “Нової ради”, впродовж національно-визвольних змагань 1917-1920 років, політичної діяльності в екзині й наукової після повернення в Україну, він, як і С.Єфремов, за основу вирішення всіх нагальних тактичних національних проблем обирав культуру як стратегічну перспективу українців. Так, скажімо, художньо кореспондуючи в книзі фейлетонів “Буржуазна Рада”, що була опублікована 1918 року під одним із його псевдонімів Ан. Яринович, ситуацію в Уряді уНр та, що й казати, дуже непрості політичні обставини тієї пори, її автор і за тих умов наголошував, що Україні передусім “. потрібна широка, світова, ясна, могутня, яскрава культура” [14; 11].

А трагічний перебіг національно-визвольних змагань, безпосереднім чоловим учасником і самовидцем яких був АНіковський, власне лише утвердив його в тій думці. Так у слідчій справі на процесі СВУ самим підсудним викладено переконання, що “.десять київських переворотів настановляли й скидали всякі уряди, але досі ні один переворот не знищив українського громадянства і його організацій, а тому сила в нас, тих, хто сидить на місці, хто робить органічну українську працю; політичний лад тут не грає особливої ролі, аби лиш він давав змогу розвиватися українській культурі, тому треба зберегти українські культурні сили і українські громадські установи, тоді все само собою зробиться якось гаразд. людину, озброєну сильним і вільним словом [зразка С.Єфремова та наразі й самого АНіковського - П.Д. ] не переможе ніхто” [2; арк 179]. Себто, потреба органічної безперервної громадської й культурної праці попри всю непевність і змінність політичних обставин, як свого часу за імперських, так і більшовицьких часів у АНіковського не викликала сумніву.

Скажемо при цій нагоді, що, за великим рахунком, це таки справді безпрограшна націозберігаюча тактика. Інша справа, що жоден тоталітаризм ( а більшовицький поготів) не зносить на дух і не лише пригнічує, а й знищує будь-які вияви свідомої культурницької й громадської активності. Тому загальна думка серед української інтелігенції, зокрема й кола Єфремова - Ніковського про те, що в умовах більшовицьких реалій в Україні слід найперше зміцнювати позиції на культурному полі, хоча й виявилася плідною та результувала феномен національного культурного сплеску протягом 20-х років ХХ ст., все ж у підсумку завершилася тотальним винищенням, яке з часу публікації книги Юрія Лавріненка (Париж, 1956р.) отримало назву “Розстріляного відродження”.

Однак тактичні втрати й поразки України, які нині, оглядаючись на 20-і -30-і роки ХХ ст., так виразно бачимо, аж ніяк не можуть вплинути на оцінку блискучих чітких стратегічних формулювань А Ніковського щодо національної перспективи. І як не дивно, навіть у в´язниці він викладає їх як чітку програму й воднораз градацію неперебутніх цінностей. І хоча за неминучою більшовицькою “тюремною стилістикою” викладаються вони як самозвинувачення (щось на зразок “самороззброєння” в публічних каяттях Миколи Хвильового, яке Юрій Шерех класифікував як “самообпльовування”), складається враження, що ця апологія культури є свідомим застереженням Україні на майбутнє. “Література - єсть культурна функція свідомого себе і своїх бажань народа, - пише він, - отже, вона може бути сильна, творча і здорова тільки тоді, коли сам народ буде здоровий, свідомий і організований” [3; арк 329 ]. Або : “.країна старців і соціально-політичних утриманців не може створити для людськості ніяких цінностей і буде тільки погноєм для майбутнього, безславно загинувши в безвість” [4; арк 330 ]. І хоча в даному випадку підсудний не називає прямо народ чи країну, яких стосуються його роздуми, однак, очевидно, не виникало сумніву у слідчих, як нині й у нас, кому вони адресовані.

А.Ніковський, мовби “невинними вустами”, викладає їх у так званому “Моєму розкаянні” (як не дивно звучить ця назва у контексті його свідчень), адресованому, м´яко кажучи, культурно безликому, проте політично дуже пильному слідству. Зрозуміло, що класова інтуїція слідчих безпомильно підказувала необхідність знищення автора таких, на перший погляд, невинних суто гуманітарних формулювань.

Не можемо при цьому не зазначити: при читанні справи А Ніковського, зокрема й його резонансного “Розкаяння” складається враження, що воно є не чим іншим, як своєрідним посланням поколінням потомним не лише власних засадничих підходів до ролі й значення національної культури й літератури, а своєрідним застереженням: без загальнонаціонального духовного прориву через культуру й літературу зокрема українська нація й держава не зможуть відбутися повноцінно. Адже в його розумінні, “.література бо єсть одна з психічних функцій народу і необхідний атрибут його свідомого існування” [5; арк. 338 ].

Зрозуміло, що під час допитів А.Ніковського слідчі не могли оминути його позиції в дуже дражливій для сутнісно імперської більшовицької влади літературній дискусії 1925-1928 років про вектори національної культурної орієнтації. І з цього приводу знаходимо в “Справі” недвозначні формулювання підсудного на зразок того, що “.треба збільшувати перекладну європейську літературу на книжковому українському ринкові, а не російську, бо Західня Європа нам дасть більше психічного здоров´я, ніж сильно зачеплена достоєвщиною література російська” [6, арк. 327 ]. Трохи згодом на еміграції, практично в унісон з А.Ніковським, про деструктивний чин російської літератури в особах Ф.Достоєвського й Л.Толстого на розвиток європейського роману писатиме Євген Маланюк, давши своєрідну назву цьому гібридному феномену: “Толстоєвський” [10; 398 - 413 ] До речі, користуючись нагодою, скажемо, що сформульована А.Ніковським проблема негативного впливу так званої достоєвщини на українську літературу нині стає предметом пильного й серйозного дослідження [9; 152-177].

Очевидно, не варто сумніватися, що засадничо культуроцентричні свідчення АНіковського цікавили слідство як підстава для наступного вироку не менше, ніж його гіпотетична участь у не менш гіпотетичній СВУ. Та й який апологет тоталітаризму ( й не лише в стінах НКВС ) міг вибачити підсудному нібито розкаяння в недвозначному позиціонуванні того, що "... взагалі всяка література може розвиватися за умов вільного громадського життя під гарантією свободи слова, волі письменника і його творчости” [7; арк 329]. Сьогоднішній дослідник “Справи” А. Ніковського в архіві СБУ може на власні очі побачити підкреслення слідчим червоним олівцем з точки зору більшовицької влади, зрозуміло, не лише обурливих, але й злочинних формулювань про громадське життя й свободу слова. В такому сенсі можемо бути певними, що не тільки політичне минуле початку 20-х років та активно нав´язуване підсудному провідництво в СВУ стали підставою для смертного вироку АНіковському, який потім був замінений 10 роками ув´язнення, але й інакомислення, що насамперед стосувалося, здавалося, цілком легітимних ( виходячи з офіційної політики українізації) питань національної культури.

Відтак, підсумовуючи наші дослідження культуроцентризму світогляду АНіковського, засвідченого ним зокрема в його “Справі..”, що нині зберігається в СБУ, можемо підсумувати:

- пріоритет візійності культури в тактиці націозбереження в Україні протягом тоталітарних 20-х років ХХ ст. засвідчує тяглість позиції й чину АНіковського з часу його націотворчих зусиль 10-х років ХХ ст. та періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 років;

- маючи культуру й літературу як її складову за основу духовного буття нації, А Ніковський віддає їй тактичну перевагу над політичними зусиллями в Україні, що стратегічно були спрямовані на націозбереження й державотворення. В той спосіб АНіковський виражає позицію цілого покоління діячів традиційного напрямку (народників) зразка С.Єфремова, які, пройшовши через політичну боротьбу, повертаються до культурницької праці як такої, що не зазнала й не може зазнати девальвації;

- виходячи зі спрямованості АНіковського на вищі духовні цінності, зокрема свідомої національної людини, не можемо не прочитувати його свідчень як своєрідного застереження: без індивідуального духовного прориву через культуру й літературу в загальнонаціональних масштабах ні нація, ні держава не зможуть повноцінно відбутися, а існуватимуть як квазіутворення.

Література:

[1] Державний архіів Служби безпеки України. Арх. № 47757. - Т.59. - Ч.1; [2] Там само; [3] Там само; [4] Там само; [5] Там само; [6] Там само; [7] Там само; [8] Дунай П.О. Ідейно-естетичні засади літературно-критичної діяльності Андрія Ніковського // Автореф. дис... канд. філол. наук. - К., 2006,- 22с; [9] Зборовська Н. Код української літератури. -К.: Акалемвидав, 2006. - 5502с; [10] Маланюк Є. Книга спостережень. - Торонто, 1962. - С.398 - 413; [11] Ніковський A.Vita nova. - К.: Друкар, 1919. - 143 с; [12]Осьмачка Т. Сергій Олександрович Єфремов. Спогад // Кур’єр Кривбасу. -2002.-№150.-С.129-139; [13] Середенко Ю.В.Творча спадщина А.В.Ніковського як джерело дослідження громадсько-політичного життя України першої третини ХХ ст. // Автореф. дис... канд.істор. наук. - К, 2008,- 20с; [14]Яринович Ан. Буржуазна Рада та інші фейлетони. - К., 1918. - 64 с.