Ірина БОКАЛО, аспірант

Анотація

Розглядаються основні мотиви пісень про кохання, у яких відображені релігійні погляди українців: звернення до Бога у важких життєвих ситуаціях, у роздумах про долю, про вдале одруження. Господь постає опікуном закоханих, запорукою їхньої вірності та гармонії.

Summary

The article explores major motives of love songs that reflect the religious outlook of the Ukrainians: addressing God in difficult life situations, when reflecting upon their destiny, hoping for a successful marriage. God is portrayed as the protector of lovers, the guarantee of their faithfulness and harmony

Українці вже більше тисячоліття є християнами. Крім того, археологічні, письмові та фольклорні джерела свідчать, що нашим предкам ще в часи язичництва була притаманна така риса як побожність, яку вони зберегли й дотепер. Християнські мотиви просочилися навіть і в консервативні жанри українського фольклору, що свідчить про непохитну віру в Господа, про намагання дотримуватись Божих настанов. Українська родина не стоїть осторонь від християнського виховання, а навпаки, вивчає і підтримує релігію, наставляє на шлях істини Господньої. «Основою моральності в народі вважалось релігійне виховання дітей. Тільки дитина починала говорити, її навчали молитись, вважаючи, що сила молитов - священна, слова, вимовлені навіть і несвідомо, захистять дитину од лиха» [1,327].

Серед чотирьох елементів нормального культурного способу життя в родині сучасний дослідник Р. Чмелик відносить зокрема два головні: як відмовляння щоденно спільно і вголос молитви і навчання пісень, які співали їхні предки. Тому релігійні вірування і фольклор, як слушно стверджує він, однаковою мірою вливалися у пам´ять і свідомість української дитини [16, 119]. Всюдисуща присутність опіки Господньої помітна й у народних піснях про кохання - одному з найінтимніших ліричних жанрів. Саме ці пісні виступають опосередкованим свідченням релігійності українців, їх віри в Бога, що є зрозумілою абсорбцією досвіду предків, переданого родинним вихованням.

Визнання такої риси українців, як щира повага і віра у Всевишнього було неможливим у часи залежності України від інших імперій, зокрема Радянського Союзу,

коли велася атеїстична пропаганда, і всякими методами заперечували існування Бога. Ці тенденції активно впроваджували й у фольклористичну літературу [4, 6]. На щастя, сьогодні настала можливість спростувати ці факти.

Як відомо, в українській народній пісні відбито світогляд українського етносу. На християнське підґрунтя нашого фольклору та в піснях про кохання зокрема звертали увагу такі дослідники, як Н. Загалада [5], Г. Ващенко [2], С. Мишанич [7], Г. Бондаренко [1], С. Сявавко [13], М. Стельмахович [12] В. Ликов [6], В. Мосіяшенко [8], Р. Чмелик [16] та інші. Скажімо, Г Ващенко зазначив, що характерною особливістю усної словесності є високий ідеалізм на релігійній основі. «В ідеальному образі людини, наголосив він, в першу чергу, підкреслюються високі властивості душі. Це навіть видно у піснях про кохання» [2, 31]. I, справді, християнські мотиви проникли у різні жанри усної словесності - в одних вони простежуються яскраво, а в інших ледь-ледь проявляються. Однак релігійне забарвлення значно відбилося на фольклорі.

Одним із благодатних джерел дослідження цієї проблеми є пісні про кохання в зібранні та упорядкуванні П. Чубинського, які містяться у п´ятому томі його «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.» [14]. Народні твори, надруковані у збірнику, певною мірою подають зріз указаного фольклорного жанру в XIX ст. Вони стали об´єктом запропонованої статті. Крім того, беруться до уваги записи інших фольклористів [9; 15], які репрезентують різні часові відрізки функціонування жанру, а також різні регіони, що свідчить про єдність фольклорної традиції українців.

Релігійні уявлення нашого народу знайшли відгомін і в піснях про кохання, адже виховані змалку на щоденній молитві українці не мислять своє життя поза Божими законами. Тому звертання до Бога доволі часто трапляються у пісенній традиції. У своїх інтимних сподіваннях молодь завжди покладається з надією на Господа. Це помітив ще М. Гоголь, зазначивши у розвідці «О малороссийских песнях», що «вони (українці) не дивуються колосальному створінню вічного творця: цей подив належить тому, хто вже став на вищий рівень самопізнання; але їх віра настільки невинна, настільки зворушлива, така непорочна, як непорочна душа немовляти. Вони звертаються до Бога, як діти до батька; вони вводять його у побут свого життя з такою наївною простотою, що немистецьке його зображення перетворюється у них на величне у своїй простоті» [3, 103].

Наскрізним мотивом пісень про кохання є роздуми про долю. Вона часом ототожнюється з Божою волею і може бути суджена Всевишнім, або її дає мати, принаймні, від неї багато залежить (Уродила мене мати в зеленій діброві, / Та не дала мені мати ні щастя ні долі). Погляди на те, що долю дає мати не суперечать вірі в залежність долі від Бога. О. Потебня, досліджуючи таке явище в українському фольклорі, покликався на приказку «доля луччая Божия, ніж матчиная» [Номис, 1864, 35], що, на його думку, засвідчує побутування поруч обидвох версій [10, 391]. Фольклорний матеріал підтверджує висловлені твердження вченого. У піснях про кохання також трапляються роздуми про долю, пов´язані і з двома чинниками.

Особливо поширене вірування, що на долю впливає поведінка сім´ї при народженні та хрещенні дитини, дотримання відповідних обрядів:

Чи я в лісі родився?

Чи я в полі хрестився?

Ой чи в лісі чи в полі,

Не дав мені Господь долі! [14, 34]

Це підкреслює цілісність і тяглість української традиції, вказує на тісний зв´язок з обрядами і звичаями, дотримання яких (особливо важливими виступають ритуальний спів, ритуальна гостина і т. ін.) є запорукою доброї долі, щасливого життя [11, 13-16].

До того ж, в українців побутує вірування, що добру долю можна собі забезпечити, якщо постити у певні дні. Одним з таких днів було свято Катерини - якщо хлопці в той час обмежують себе в їжі, то матимуть добру дружину, а, отже, одержать і щасливу долю. З цією метою треба було також дотримуватися посту сім понеділків. Подібні вірування збереглися і в пісні із запису П.Чубинського:

Понеділкував сім понеділків,

Восьму неділечку,

Принеси, Боже, кого мені гоже На мою постілочку [14, 21].

Найбільш поширене міркування про вдале одруження є те, що пара заздалегідь призначена Богом, який освятить її, підтримає в час труднощів:

Гой не тому мені мила,

Що як тая моя рожа,

Гой а тому мені мила,

Що нам Господь в пару поможе [9, 66].

Віра в те, що Господь піклується про молодь і її майбутнє, завжди оправдовує закоханих. А коли ж доведеться прожити з нелюбом, лихим чоловіком чи п´яницею, то в піснях дівчата нарікають на нечисту силу:

Ой ти гаю, мій гаю,

Да посаджений рідко.

Кого не любила,

Да судив мені дідько [14, 279].

Перед початком здійснення важливої справи зі своїми найсокровеннішими думками хлопець звертається саме до Господа:

Пошли ж мені, Боже, щасливу годину,

А щоб я побачив милую дівчину.

Бога на поміч взиваю,

Бо її вірне кохаю [14, 72].

Парубок просить Божої ласки і Божої помочі у важливій життєвій ситуації, коли вирішується його доля - йдеться про одруження, про почуття кохання й вірності. Господнє ім´я вживається кілька разів. Хлопець і дівчина одразу обговорюють і можливість одружитися, і посаг молодої. До цього дівчина додає, що зараз вона «і дужа, й здорова, й робити способна», і лиш просить Бога, щоб не послав їй недуги, бо саме хвороба дружини найчастіше стає причиною зради чоловіка. Але майбутній чоловік заздалегідь накладає на себе своєрідне закляття-прокльон, щоб запевнити кохану у вірності:

Скарай мене, Боже, на гладкій дорозі,

Коли подумаю об якій небозі;

Скарай мене, Боже, на віку,

Коли подумаю за яку [14, 72].

Отож, Господнє ім´я є не тільки виявом вірності і кохання, а й навіть сам Господь стає свідком інтимного життя і суддею нечестивих справ. «Будучи вихованими на християнських засадах та народній моралі, молоді люди в Україні [...] здебільшого дотримувалися традицій про можливість статевого життя лише в подружжі та остерігались інтимних дошлюбних зв´язків, які засуджувалися Церквою і громадою» [16, 120].

Узгодивши між собою всі можливо суперечливі при одруженні питання, наречений знову звертається з надією і просьбою підтримки:

Моли, серце, щире Богу і я його молю,

Щоб Бог дав нам жити в парі і хорошу долю.

Моли, серце, щире Богу, і я його прошу,

Щоб Бог дав нам жити в парі і долю хорошу [14, 74].

Застосований у пісні повтор вказує на важливість, прагнення підкреслити сказане. Спільні молитви, звернені до Всевишнього, будуть вислухані, на це сподіваються закохані.

Страх Господньої кари часом стримує молодь від нечестивих вчинків: дівчина, до якої залицяється хлопець, згадує, що він покинув свою першу кохану, і тому боїться бути покараною через це. Відповідальність за нерозважливий вчинок відчуває і парубок Тому з уст розумної дівчини логічними є міркування:

А вна єму говорить:

- Не буду, не буду,

Бо Бог тебе скарає За першу дівчину.

Бо Бог тебе скарає I буде тя карать,

Бо першої дівчини Не треба покидать [15, 264].

Господньої кари, накликаної обдуреними дівчатами, також не обминути парубкам. Хлопець з багатої родини заздалегідь знає, що одружуватися із дівчиною не буде, однак не бажає ані суперечити цьому факту, ані розривати стосунки з нею. Дівчина з огляду на таку поведінку звертається до Всевишнього:

Скарай його, Боже,

Огнем та водою,

Лиш не скарай його, Боже,

Долею лихою.

Огонь спопеліє,

Вода впаде в ріки,

Лиха доля світ зав´яже - Пропадеш навіки [15, 266].

Або:

Ой як будеш двох кохати,

Буде тебе Бог карати,

Ой як будеш двох любити,

Буде тебе Бог судити [14, 62].

Незважаючи, що тексти цих народних пісень записані на різних територіях (Центральна Україна та Львівщина) з різницею у часі понад сотню літ, вони все ж ілюструють спільний інтерес до зазначеної тематики - збереженні християнських моральних цінностей і чеснот.

Таким же визначником кохання і вірності є піклування про майбутнє співжиття у шлюбі, гарантія щирості почуттів, що виявляється у присягах вічно кохати і не покинути свою пару до кінця своїх днів:

Скарай, Боже, хто з нас винен,

Хто не любить, як повинен,

Хто облудно вздихає,

То нехай і щастя не має [14, 153].

Коли парубки покидають дівчат, то стверджують, що на це нема Божої волі:

Я ж тебе любив, я ж тебе приголубив,

Я ж тебе не взяв, бо Бог ми тя не судив [14, 237].

Але крім цієї причини, є ще й інша:

Я ж тебе любив, як у саду вишню,

Через вороги залишить тя мислю.

Я ж тебе любив, як у саду грушу,

Через вороги залишить тя мушу [14, 237].

Вживаний минулий час дієслова любити, трикратне пояснення причини розлуки можуть вказувати на те, що саме кохання парубка згасло, бо перешкоди не заважають коханню, а зміцнюють його.

На шляху до щастя кохання подолає всі перешкоди, однією з яких може бути батьківська заборона одружитись. Тому молоді просять допомоги Бога, а благословення Господа вважають вищим і ціннішим від батьківського:

Дай же нам, Боже, на рушничок стати:

Ні не пошкодить ні отець, ні мати,

Ані чужая сторона,

Коли судилася дружина [14, 227].

Самотність молодої людини, неможливість утворити пару, а згодом і сім´ю є ознакою недотримання закону життя, що означено в пісні як покарання Господнє:

Чи ж то, Боже, твоя воля,

Чи нещасна моя доля,

Що я жию як в пустині,

Т рачу літа не в дружині [14, 4].

А я живу в бога в карі,

Не дав мені Господь пари,

Не дав щастя, не дав долі [14, 242].

Подружнє життя визнається найвищим щастям, дружина - самою долею, що визначає його добробут, мирне існування і взаємну любов. Бог стає опікуном закоханих, які вірять у цей захист від недобрих вчинків, зокрема від зазіхань ворогів. Ворогами для молодої пари зазвичай виступають сусіди або розлучники:

Ах ви, люди, ви, сусіди,

Не тіштеся з мої біди,

Бо як буде Божа воля,

То дівчина буде моя [14, 22].

Або:

Я вже ж бо то Господь Бог, й а всім тим владає:

Інший вірне кохається, він їх розлучає.

А де ж тая розлучниця, що нас розлучила?

Хоць вона нас розлучила,- сама ся не втішить,

Котрий нас Бог розлучив, то той нас потішить [14, 253].

А також: Я дівчину люблю,

I Бог тоє знає,

Карай, Боже, того,

Що нас розлучає [14, 244].

Уривки з пісень є яскравими свідченнями не лише віри в Бога як карателя чи судді, а й глибокої релігійності молодих українців, їх взаємоповаги. Заклики до захисту є застереженнями для розлучників, щоб не зруйнували цих стосунків, щоб не насміхалися з чужої біди.

Абсолютне сподівання на Господа присутнє й у розумінні про матеріальні блага, що є запорукою існування майбутньої сім´ї:

Бідність, багатство - Все то Божа воля;

З милим вік жити,

То щаслива доля [14, 228].

Страх перед недоброю долею теж пов´язується із Божою волею. Особливо це стосується тих ситуацій, де йдеться про соціальну чи іншу нерівність:

- Оженися, мій синочку, дитино моя,

Не сватай вдовоньки, - не дасть Бог життя;

Бо вдовонька - не дівонька, не дівочий крас,

Як згадає за першого мужа, - заплаче не раз [14, 31 ].

Найперша і найвища подяка за опікунство у сердечних справах, за щастя у майбутньому шлюбі, за здійснені плани і мрії теж належить передовсім Всевишньому, а згодом батькам тощо:

Слава ж тобі, Святий Цару,

Слава ж тобі, слава,

Що мені ся дружина

По мислі достала [14, 35].

Отже, наскрізним у піснях про кохання виступає релігійний мотив. Християнські погляди проникли у цей один з найінтимніших жанрів, що демонструє не поверхневе чи вдаване виконання християнських настанов, а щиру, справжню віру в Бога. Ці, на перший погляд, незначні вкраплення у фольклорні твори свідчать про глибоке осмислення християнських цінностей, які завжди були суголосні із цінностями українців, тому так органічно влилися в життєву практику нації та її світогляд, що, зрештою, знайшло своє виявлення в усній словесності. Зразки народних пісень, зафіксованих як понад півтора століття тому, так і в сучасних записах, відображають національне розуміння християнської ідеї. Підтримка й надія, застереження і страх перед покаранням - у всіх цих мотивах присутнє ім´я Господнє. Християнські пріоритети оберігають єдність української родини, чистоту стосунків молоді і честь кожної юної людини. То ж у час суцільної нестабільності звернімося до українського фольклору, щоб вибрати правильну життєву дорогу й не зійти з неї.

Література:

1. Бондаренко Г Етнопедагогічні принципи та уявлення поліщуків //Полісся України. Матеріали історико-етнографнних досліджень. - Львів, 1997. - Вип. 1. 2. Ващенко Г Народна пісня і етнопедагогіка України // Народна творчсть та етнографія. - 2001. - № 1-2. - С. 30-36.3. Гоголь Н.В. О малороссийских песнях // Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 томах. - М.: Худож. лит, 1978. - Т. 6. 4. Дей І.О. Народна лірика кохання // Пісні кохання. - К: Дніпро, 1986. 5. Заглада Н. Побут селянської дитини. - К., 1926. 6. Ликов В.Н. Етнопедагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів. - Кіровоград, 2003. 7. Мишанич С. Етико-виховна функція фольклору // Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Донецьк: Донецький національний унверситет, 2003. - С. 376-397. 8.Мосіяшенко В.А. Українська етнопедагогіка. Навчальний посібник. - Суми, 2005. 9. Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича. / Упор, і прим. О. І. Дея та О.С.Романця; Вступ, ст. О.С.Романця. - К.: Музична Україна, 1968. - 222с,, портр, ноти. - (Українські народні пісні в записах письменників). 10. Потебня А. О Доле и сродных с нею существах // Потебня А.А. Символ и миф в народной культуре. - Москва: Лабиринт, 2000. - С. 357-397. 11. Сокіл Г Хрестинні пісні в системі обрядової поезії українців //Хрестинні пісні / Зібр. та упорядк. Г. Сокіл. - Львів: Видавн. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. - С. 3-25. 12. Стельмахович Г Народне дитинознавство. - К, 1991. 13. Сявавко С.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. - К 1974. 14. Труды этнографическо- статистической экспедиции в западно-русский край. Материалы и исследования, собранные д.чл. П.П.Чубинским. Песни любовные, семейные, бытовие и шуточние. - СПб, 1874. - Т. 5. 15. Фольклорні матеріали з отчого краю / Зібр. Василь Сокіл та Ганна Сокіл. У ноти завела Лариса Лукашенко,- Львів: Інститут народознавства НАН України, 1998. 16. Чмелик Р. Мала українська сім’я другої половини ХІХ - початку ХХ століття. (Структура і функції) - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999.