Григорій СЕМЕНЮК, д.філол.н.

Українцям Павло Платонович Чубинський - видатний діяч українського національного відродження, вчений-етнограф і фольклорист, перший дослідник звичаєвого права в Україні - відомий передусім як автор поетичного твору, значення якого виходить за рамки самої поезії: «Ще не вмерла України і слава, і воля» є державним гімном нашої держави. І сьогодні кожен із нас повторює з гордістю:

Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Цей поетичний шедевр митця втілює високу громадянську свідомість нашого народу - народу, який упродовж усього свого історичного розвитку, відповідно до основоположних засад притаманної йому ментальності, активно і постійно дбав про державність, свободу, а також самовіддано служив Батьківщині.

Особлива сила цього поетичного шедевру, якщо оцінювати з суто літературної позиції, полягає в тому, що він навдивовижу гармонійно поєднав ті чинники, що промовляють і до розуму, й до серця людини: в цьому особливі чари «Ще не вмерла України і слава, і воля». Розуміння державності України та, співвіднесеної з нею, концепції свободи і волі народу є основоположним для поетичного твору П.Чубинського, що сьогодні є гімном.

Уперше вірш було опубліковано 1863 року в журналі «Мета» (№ 4) у Львові як твір ТШевченка. Автор вірша заявив два можливих прочитання першого рядка твору: «Ще не вмерла Україна» та «Ще не вмерла України...» - саме останній варіант прикладався до справи П.Чубинського, котру розглядала, як її називали, «слідча комісія для політичних справ при Київському, Подільському і Волинському генерал- губернаторові». Останній варіант першого рядка (і, відповідно, заголовка твору) наявний і в зошиті з текстами революційних пісень заарештованого дворянина Володимира Пилипенка. У творі виразно не лише виступають асоціативні елементи Шевченкових творів, але й співмірною для поетів виступає центральний концепт твору: теза про значення свободи для народу та готовність самопожертви особистості в ім´я цієї свободи. Спільним для поетів виступає також поняття «панувати»: як і для ТШевченка, в П.Чубинського це означає володіти здатністю до самопосвяти у найвищому регістрі - самопосвяти Батьківщині.

Наявні численні музичні обробки твору, однак автором музики - як національного гімну - став Михайло Вербицький. І хоч відомо декілька варіантів твору, і хоч можливим імпульсом до виникнення твору став поетичний експромт на мотив сербської пісні, а в самому поетичному творі відчутна ремінісценція польського гімну «Єще Полькса не згінела...» - твір залишається таким, що обезсмертив ім´я Павла Чубинського та у довершеній формі явив одвічні поривання українського народу до волі та єдності.

Твір побачив світ у той же самий рік, коли з´явився Валуєвський циркуляр - «Про книги, які видаються для народу на малоросійському наріччі». Цей таємний циркуляр був спрямований не лише на знищення української мови, а й українства загалом, української національної ідеї, права народу на власну самобутність. Так на теренах

Російської та Австро-Угорської імперії, до складу яких входила тогочасна Україна, в умовах колосальної політичної реакції та переслідувань будь-яких національних рухів пролунав патріотичний заклик Павла Чубинського до своїх співвітчизників: «Наречемся України вірними синами!». Вірш митця став продовженням і розвитком ідеї незалежності України, що прозвучала на межі XVIII-XlX століть в «Історії Русів». Таким чином Павло Чубинський виступив як спадкоємець давніх києворуських князів та українських гетьманів, які змагалися за Русь і Козацьку державу, їх закон, права і вольності.

До 1917 року вірш «Ще не вмерла Україна» переслідувався. Натомість він став гімном у часи українського національного відродження у 1917-20-х рр. У часи радянської влади був заборонений. З новою силою та актуальністю твір зазвучав після проголошення незалежності України 1991 року. Врешті твір отримав статус «державного».

Слова гімну «Ще не вмерла України і слава, і воля» стали відважним викликом митця тій деструктивній силі, що намагалася ідентифікувати Україну зі своєю колонією, кодувати наш народ антинаціональною ідеологією, жорстоко розправляючись із самою згадкою про безсмертя української нації.

Учений європейського рівня, Павло Платонович Чубинський зоставив по собі велику працю, працю багатьох років у складі Південно-Західного відділу Імператорського російського географічного товариства над збиранням і виданням масштабних «Трудов этнографической статистической экспедиции Русского географического общества в Западно-Русский край». Ця праця П.Чубинського, як не лише одного з найкращих українських, але й світового масштабу етнографів другої половини XIX ст., здобувши заслужено високу оцінку визначних центрів науки XIX століття - Франції, Польщі, Росії, вкотре привернула увагу світу до українського народу, багатовікову історичну славу якого було сплюндровано вельможними сусідами. Ця праця з усією очевидністю явила, водночас, те, що душа українського народу зостається навіки живою у піснях, у думах, у легендах і казках, звичаях та обрядовій культурі народного буття.

Услід знаменитим попередникам - М.Цертелєву, М. Максимовичу, П.Кулішеві, М. Костомарову та, на загал, усім поетам першої половини XIX ст., які чимало зусиль доклали для збереження народної творчості, П. Чубинський своєю часткою наукових зусиль зумів на цьому терені строго систематизувати і поглибити осмислення не лише нашого багатющого фольклору, а, насправді, за суттю - з велетенської, фіксованої самим українським народом, інформації про давні лицарські часи у житті України.

Містечкові Бориспіль, на хуторі поблизу якого 27 січня 1839 року народився Павло Платонович Чубинський, судилося стати «малою батьківщиною» митця. Дворянський статус родини дав можливість Павлові скінчити Переяславське повітове училище, Другу Київську чоловічу гімназію, а також 1858 року вступити на юридичний факультет Петербурзького університету.

Участь у роботі української громади Петербурга, осередком якої були визначні митці-земляки - Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський - стає для П.Чубинського-студента доброю школою праці задля української справи. Студентом П.Чубинський бере також активну участь у громадському житті Петербурга - як викладач у робітничих недільних школах, а також як учасник студентських заворушень. Зрештою, внаслідок участі в одному із студентських рухів, П. Чубинського змушують на певний час покинути навчання в університеті й виїхали з Петербурга. Навчання в університеті було завершено 1861 р.

Участь у діяльності Петербурзької громади зробила визначальний вплив на формування суспільно-політичних позицій Павла Чубинського. Українські громади «в тій чи іншій формі проіснували до революції і були осередками, що підтримували національне культурне життя. Особливо в перший період їх існування сильним був настрій чистого національного ідеалізму, що, зокрема, виявлялося в притягальній силі його вищої як української, так і (етнічно) неукраїнської громадськості»^[1]. Саме громади стали джерелом народження та утвердження народницької ідеології. Загалом народництво як політична, громадська і культурна течія культивувало демократичні традиції та культурне відродження українського народу. Воно гармонійно синтезувало у собі ідеї романтизму, культу національного, слов´янофільські ідеї, впливи ідеалістичних концепцій Гегеля, Шилінга та національно-визвольні позиції. Як носій ідей громадівства Павло Чубинський послідовно протягом усього свого життя дотримувався цих позицій.

Цього-таки, 1861 року, П. Чубинський до похорону ТШевченка підготував слово, опубліковане (внаслідок незмоги висловити його під час похорону) в журналі «Основа». У своєму слові Павло Чубинський висловив думки, що виявляють у ще студентові університету громадянську, цілковито зрілу світоглядну позицію та розуміння призначення життя людини: «Згас великий поет, згасла людина, у котрої не було зерна неправди за собою. Та не згубиться світоч серед тіней... Зрівняється його могила - але його сумне життя, його слова, сльози не загинуть і далекі нащадки скажуть про нього: не марно він на світ родився, свою Україну любив».

Після закінчення у червні 1861 р. курсу навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету П.Чубинський розпочинає свої етнографічні дослідження. Учений започатковує цю працю дисертацією «Наследство по народным обычаям, существующим в Малороссии сравнительно с постановлениями древнего русского права», яка надіслана Правлінню університету 18 листопада 1861 р. Належна обізнаність ученого з українським фольклором та етнографією дозволяє йому досліджувати щоразу новий, незвичайний аспект у етнографічних студіях, що засвідчує опублікована 1861 р. в газеті «Черниговский листок» праця «Несколько слов об обычае и о значений сказок, пословиц и песен для криминалиста».

Павло Чубинський також активно співпрацює з журналом «Основа»: тут у 18611862 роках опубліковані такі праці ученого, як «Погуковщина», «Из Борисполя», «История Бориспольской школы», «Ярмарок у Борисполі», «Украинский спектакль в Чернигове 12 и 15 февраля», «Два слова о сельском училище вообще и об училище для сельских учителей». Він також працює в Київському приватному жіночому пансіоні, дбає про створення недільної школи для дорослих подібні недільні школи забезпечували в Україні освіту українською мовою (ідею створення таких шкіл виконувала київська «Громада» - громадський орган переважно культурного спрямування діяльності, що ставив за мету підготовку підручників для навчання народу, створення російсько-українських словників тощо). Так, у статті «Історія Бориспільської школи» автор гостро критикує схоластичну, відірвану від життя систему навчання дітей нежиттєвою церковнослов´янською мовою, що привчала лише до машинального зубріння без усякої участі розуму й уяви і тим самим не розвивала, а зупиняла розвиток дитини: «Навіщо дитині всі ті титли, ази, буки і т.ін. Хіба, щоб згадувати потім: «аз - били в школі не раз; буки - набрався в школі муки». І дійсно - мука, а не наука»^[2].

На сторінках «Основи» український суспільно-політичний рух набуває не лише суспільно-політичного звучання, а й наукового осмислення. У працях М. Костомарова, П.Куліша, О.Лазаревського, П.Чубинського бачимо намагання виявити внутрішню сутність суспільного прогресу, вбачаючи його головною запорукою розвиток національної ідеї. Тому особлива увага звертається на ті чинники, які визначають картину українського національного менталітету.

1862 року в «Основі» Володимир Антонович надрукував свою славнозвісну статтю «Моя сповідь», якою засвідчив повний розрив із польським дворянством й остаточний перехід до українства. Він закликав українську еліту стати справжніми друзями народу, а їхнє головне завдання вбачав у тому, аби дати ту єдину зброю, яку вони можуть дати, - совість і науку. Антонович твердив, що освіта народу повинна основуватися на його власних національних началах. Павло Чубинський був серед однодумців Антоновича. Свої ідеї він оприлюднив у так званій «Золотоноській прокламації». Працю Чубинський не підписав, боячись переслідувань, але поліція відразу приписала її саме йому. Вперше після довгих років забуття стаття була надрукована 1930 року Ф.Савченком у книзі «Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860-1870-х рр..». У роки радянської влади знову була заборонена. Це - промова із закликом українського селянства пробудити у собі національну свідомість. Більшою мірою це не революційний маніфест, а романтичний. Автор свято вірить у силу і дух народу, висловлює сподівання на побудову ідеального суспільного устрою. До цього часу прокламація залишається мало відомою, а ї ідеї дуже яскраво характеризують як позиції Чубинського, так і настрої доби.

У «Золотоноській прокламації» Павло Чубинський писав, звертаючись до народу: «Чи вже слава козацька пропала? Чи ви хочете бути старцями (!), та й діти ваші щоб були у неволі! Що краще: чи бути у неволі у панів, чи самим панувати? ... Заприсягніться один перед одним, та бийтеся з панами за правду, за волю, за козацьку долю». Ці слова так промовисто перегукуються зі словами його гімну:

Душу й тіло ми положим За нашу свободу І покажем, що ми, браття,

Козацького роду.

П.Чубинський у цей час, окрім активної співпраці з друкованими органами та діяльної участі у роботі Київської громади, також проводить юридичну практику в Борисполі (зокрема і в частині захисту селян від утисків поміщика, майбутнього царського генерала Ф.Трепова).

Талановитий учений у галузі звичаєвого права грунтовно досліджує українську етнографію, народний побут, звичаї, уклад суспільного життя нації. Зрештою, працю «Нариси народних юридичних звичаїв і понять у Малоросії» Павло Платонович захистив як науковий ступінь кандидата правознавства, за неї і отримав срібну медаль від Географічного товариства.

Належне володіння проблемами звичаєво-правового життя українського народу дозволило молодому фахівцеві активно увійти в громадівський рух та в скорому часі заявити про себе як член Ради - тобто, у складі керівного органу важливого суспільного руху українського життя - «Федеративного об´єднання громад».

Активність у складі Ради, а також посилення імперського тиску на суспільне життя в Україні та сувора царська заборона вияву будь-яких ознак національного життя спричинили обвинувачення П.Чубинському в антидержавній діяльності. Головним обвинуваченням, що йому інкриміноване при арешті - відвідини у червні 1862 р. (разом із двадцятьма студентами, гімназистами і представниками простолюду) могили ТШевченка, а також виголошення над могилою великого поета слова, «співання підбурливих пісень у селах», ширення серед народу в Золотоніському повіті відозв, написаних українською мовою. Й це при тому, що, за свідченням сучасників П.Чубинського, Павло Платонович «був дуже обережний і майже ніколи не висловлював революційних ідей», а тому, вочевидь, мав підстави знехтувати порадою друзів і не емігрувати за кордон. Проте, відповідно представленого йому обвинувачення, він був у листопаді 1862 року заарештований і засланий царським урядом «в один из уездных городов Архангельской губернии под надзор полиции».

Заслання не змінило ставлення П.Чубинського до життя. Невдовзі тут, на півночі, він був допущений до роботи: це робота судового слідчого, згодом - із жовтня 1863 р.

- робота секретаря Архангельського статистичного комітету. З цією працею Павло Платонович поєднує обов´язки редактора газети «Архангельские губернские ведомости» та - із 1864 р. - начальника газетного столу. З вересня ц.р. він старший чиновник із особливих доручень при начальникові губернії, а в грудні 1864 р. обраний дійсним членом Архангельського губернського статистичного комітету. Із жовтня 1865 р. до січня 1867 р. завідує Архангельським наказом громадської опіки. Цю активну, напружену роботу П. Чубинський поєднує також із працею науковою, за що у червні 1866 р. від Імператорського російського географічного товариства нагороджений срібною медаллю, а за постійну діяльну співпрацю та за сприяння товариству любителів природознавства при імператорському Московському університеті 1867 р. обраний дійсним членом цього Товариства. Водночас, також за активну співпрацю, у березні 1867 р. Павло Платонович обраний членом- співробітником Імператорського російського географічного товариства, а рівно через два роки - дійсним членом Товариства.

У цей час П.Чубинський працює також членом Комісії з вивчення Печорського краю. Проникливе дослідження економіки, побуту, народних промислів, торгівлі, етнографії населення Печорського краю та, загалом, усіх корінних народів у кількох губерніях Півночі забезпечило невтомному дослідникові такий огром спостережень, вагу яких годі переоцінити.

На засланні Павло Платонович провадить і ті спостереження, що продовжують його роботу, розпочату в Україні, а саме над важливими методологічними проблемами наукового вивчення певних явищ, як то: «Програма звичаєвого права», «Програма для збирання статистичних даних», «Програма етнографії», «Колонізація мурманського російського берега», що стосувалися дослідження народних правових звичаїв, а також звичаєвого права корінних народів Півночі, що дозволило йому, разом із відомим українським істориком, дослідником звичаєвого права Петром Єфименком, взяти активну участь у підготовці до виходу в світ збірника «Народные юридические обычаи Архангельской губернии». Ця подвижницька праця сприяла тому, що наукове вивчення побутово-звичаєвої грані життя народів Півночі згодом продовжується у таких працях ученого як «Північно-Двінське пароплавство і його діяльність», «Навчально-ремісниче училище в Євецькому селищі», «Один із невідомих поширювачів писемності в Євецькому селищі», «Один із невідомих поширювачів писемності в народі», «Про Вятсько-Донський шлях», «Кілька слів про стан народної освіти», «Проект статуту й записка про необхідність товариства сільського господарства в Архангельській губернії», «З приводу неврожаїв в Архангельській губернії» тощо.

П.Чубинський публікує також дослідження про весільні обряди у краю, виробництво солі та види хліба в губернії, статистичні дані демографічного характеру в повітових містах Архангельської губернії та ін. Низка зусиль ученого реалізована в організації відзначення 100-ліття Михайла Ломоносова та відкритті побудованої на народні кошти сільської школи тощо.

1869 р. П.Чубинський подає Імператорському російському Географічному товариству звіт про експедиції у басейн Північної Двіни та райони Півночі, а після виголошення доповіді у січні цього року у товаристві як дійсний член Президії Російського Географічного товариства отримує (РГТ) дозвіл на проведення етнографічно-статистичних робіт в експедиції у Південно-Західному краї імперії - тобто, повернутися в Україну.

Повернення 1869 року на Батьківщину дало змогу Павлу Платоновичу розпочати організаційні заходи щодо першорядно-важливої для вивчення різноманітних граней життя українського народу експедиції. Окремо слід зауважити, що саме П.Чубинському належить ініціатива та реалізація ідеї щодо розширення і самого завдання експедиції, включаючи в нього також вивчення етнографії населення краю, що підпадав під дослідження, здійснюване в цьому разі комісією Географічного товариства, а також ініціатива щодо значного розширення географічного ареалу дослідження. Тому 1869 року, впродовж літньої та зимової експедицій, до первісного плану пошуку географічних матеріалів у Київській, Подільській та Волинській губерніях, долучаються матеріали, що стосуються життя народу в Поліссі, Підляшші, Сіднецькій та Г родненській губерніях і Холмській Русі. Варто зважити на те, що до цього перелічені географічні зони ще не піддягали науковому студіюванню як з точки зору географів, так і з точки зору учених-етнографів.

Наступного, 1870 року П.Чубинський здійснює наукові дослідження у складі експедиції комісії Географічного товариства, вивчаючи окремі повіти центральної частини України: Черкаський, Чигиринський, Звенигородський, Уманський Київської губернії, а також Вінницький, Гайсинський, Летичівський, Ольгопільський, Переяславський, Балтський, Брацлавський, Ямпільський, Могилівський повіти Подільської губернії. Сюди ж слід додати ще декілька повітів Київської губернії - Київський, Сквирський, Васильківський, Липовецький. Як дослідник, учений стоїть на тій позиції, що найбільш продуктивним є об´єктивування наукового пошуку і важливе значення для результату пошуку експедиції мало також те, що маршрут експедиції було оприлюднено в газетах, як і, зрештою, було означено і мету майбутнього ареалу дослідження.

Залишаючи осторонь питання кількісного аспекту зібраних матеріалів (а належить, принагідно, зауважити, що аналогічного на той час проекту в кількісному вимірі обсягу робіт на той час не було), слід відзначити інше: масштаб пошуку членів експедиції в жанровій царині добору матеріалу. Годі для прикладу навести лише такі відомості: експедиції було передано збірку народних пісень, зібрану І.П.Новицьким, збірник повір´їв та приказок, зібраних М. Петровим.

Результатом цих експедицій стали близько чотирьох тисяч записів обрядових пісень, низки обрядів родин, хрестин, весільних та похоронних, занотовано близько трьохсот казок, вибрано близько тисячі записів ухвал із книг повітових суддів, здійснено письмову фіксацію говірок у понад шістдесяти районах тощо. Здійснена ученим праця співмірна хіба що з роботою цілої наукової установи. Матеріал, зібраний П.Чубинським у проведених експедиціях, з допомогою В. Антоновича, І.Новицького, О.Кістяківського, М. Лисенка, Ф.Вовка та багатьох інших дав змогу підготувати до друку уже згадані вище сім томів (у дев´яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», що побачили світ у 1872-1879 рр. у Петербурзі за редакцією М. Костомарова та Гільдебранта.

Значення цієї масштабної праці полягало в тому, що українська етнографія виходить на якісно новий рівень, зростає престиж досліджень у цій галузі, а також українська етнографія збагачується новими рубриками: окрім звичних пісень, прислів´їв та приказок, казок, загадок, явлено великий спектр вірувань, у тім числі, зокрема, й загадок, пов´язаних із повір´ями, календар народних звичаїв та обрядів, матеріали про звичаєву грань життя української родини (описи обрядів хрестин, колискові та дитячі пісні, весільні обряди та обряди поховання), а також матеріали про звичаєво-правову особливість життя українців.

У «Народному календарі», опублікованому П.Чубинським, належно представлено матеріали, дібрані згідно народних свят, яким відповідають та з якими співвідносяться і певні звичаї, обряди, повір´я і прислів´я, характерні для життя українського народу. Особливістю «Народного календаря» є і те, що тут також уперше здійснюється добір матеріалу не за принципом відповідного віросповідання, а згідно носіїв певної мови.

Три подорожі /1869-1870/ здійснили члени РГТ губерніями Південно-Західного краю; об´їздили десятки повітів, де жили українці, не випускаючи з уваги жодної з сторін народного життя, особливо недослідженого. «Із пам´яток народної творчості я звертав особливу увагу на обрядові пісні та казки міфічного змісту; описував обряди, розглядав і вибирав постанови волосних судів, збирав відомості про економічне становище селян, про заробітну платню, про промисловість, про роль євреїв у країні тощо.

Я записав близько чотирьох тисяч обрядових пісень. Обряди, що пов´язані з родинами, хрестинами та похороном, я записав у кількох місцях; весілля описані більше ніж у 20 місцях; казок записано близько 300. За програмою про говори зроблено записи більше ніж у 60 місцях; із книг волосних суддів вибрано близько 1000 постанов”^[3].

Крім вивчення складу населення, побуту, географії, характеру занять, торгівлі лісом, тютюнництва, виноробства, шовківництва, він хоче зібрати якнайбільше фольклорних матеріалів: “Я старався збирати матеріали ще й тому,- писав він у передмові до “Трудов...”,- що численні пам´ятники народної творчості вмирають; народ їх забуває. Якби М. О. Максимович та інші збирачі матеріалів не записали історичних дум і пісень, то багато з них було б назавжди втрачено. Те ж могло статися

3 багатьма обрядами, повір´ями, казками, легендами й навіть звичаями; тому й пропускати якусь рису народної творчості я вважаю непрощенним .

З допомогою В. Антоновича, і. Новицького, О. Кістяківського, Ф. Вовка та багатьох інших було зібрано й упорядковано 7 великих томів у 9 книгах “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край, спорядженої Імператорським Географічним Товариством. Південно-Західний відділ. Матеріали і дослідження, зібрані д.чл. П. П. Чубинським”, що вийшли в Петербурзі за редакцією М. Костомарова та Гільтебрандта в 1872-1879 рр.

Загалом 70-ті рр.. ХІХ століття стали часом, коли наукова діяльність набула значення основи для утвердження українства. Яскравим виявом цього стало заснування з ініціативи української інтелігенції і відкриття 13 лютого 1873 року в Києві Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства. Мета - глибоке і всебічне вивчення України. Активними учасниками Відділу були М. Максимович, Г.Галаган (голова(, М.Драгоманов, О.Русов, Ф.Вовк, О.Кістяківський, П.Єфименко, П.Чубинський (керуючий справами) та ін. Відділ розробив масштабну програму вивчення України, що об´єднала низку видатних науковців і мислителів того часу навколо української національної ідеї. Відділ зібрав колосальні матеріали про природу, сільське господарство, ремесла, народну творчість. З його ініціативи у Києві було проведено ряд археологічних конгресів. Відділ поширював науковий рух, перетворюючи Київ на центр українознавства.

Ось лише основні результати роботи Відділу географічного товариства: опубліковано двотомні «Записки Південно-Західного відділу», «Календарь ЮгоЗападного края на 1873 год», укладено «Программу для собирания этнографических и статистических данных», підготовлено до друку тритомне видання творів Михайла Максимовича, опубліковано «Праці» П. Чубинського тощо. Окрім того велася активна робота над створенням наукової бібліотеки, етнографічного музею, зібранням матеріалів до словника української мови.

На початку березня 1874 року заходами відділу Російського Географічного Товариства було проведено перший перепис населення в Києві. Він “уточнив” кількість киян, яких виявилося на 50% більше, ніж фігурувало в офіційних статистичних даних, і значно менше росіян, до складу яких було залучено українців “рускоязичних”, як тепер модно називати. “Щодо мого родинного оточення з боку національного,- читаємо велемовні свідчення академіка Д. Багалія,- то воно дало мені сприятливий грунт для засвоєння української мови.- Правда, та мова, що її вживали мої близькі, не була чисто українська, а міська, мішана з російською. Проте і в нас, коли збиралися знайомі, співали українських пісень і добре розуміли українську мову, хоч любили закидати по-російськи. Пригадую один характерний щодо цього факт. У 1874 році робили в Києві одноденний перепис людности. Прийшли переписувачі і до нас та й запитують мою другу тітку, що силувалася говорить літературною мовою: “Какой ваш родной язык?” Вона відповідає: “Я говорю по-руські”, і тоді переписувач негайно завів її в графу українців”^[4].

Важливою подією на тоді став перший київський перепис для виявлення соціального і національного складу населення, зініційований відділом та його керівником П.Чубинським. Перепис відбувся увечері та в ніч з 2 на 3 березня 1874 року силами студентів університету св. Володимира у ролі дармових підписувачів- реєстраторів. Розпорядниками на 20 дільницях, на які був поділений Київ зі своїми околицями, були «музикант Микола Лисенко, літератор Михайло Старицький, юрист і етнограф Володимир Антонович, археолог Федір Вовк, філолог і службовець броварного заводу Костянтин Михальчук, учитель гімназії Олександр Русов, громадяни Вільям Беренштам, Степан Завойко, Юрій Цвітковський, Олександр Ліндфорс, Микола Ковалевський, Микола Рубінштейн, Іван Новицький...» .

Цікаво, що «на 2 березня 1874 року в Києві мешкало 127251 жителів (за «Описом Києва» Миколи Закревського на 1864 рік ця цифра становила близько 70 тисяч). Чоловічої статі було зареєстровано 71848 осіб, жіночої - 55403. З них народилось на Україні - 93870 (у Києві - 36005), в Росії - 16872, Білорусії - 10515, Польщі - 2371 »^[5].

При тому, що солдати становили чверть від загальної кількості населення, серед киян виявилося українців більше 50% ніж було зазначено в офіційних статистичних даних.

За працю над семитомними «Трудами этнографическо-статистической экспедиции» та роботу над збірниками за матеріалами експедиції, а також за якісно новий рівень репрезентації народного життя Імператорське Російське Географічне товариство 1873 р. нагороджує П.Чубинського золотою медаллю. 1875 року Павло Платонович нагороджений золотою медаллю від «Міжнародного етнографічного конгресу».

Навколо відділу гуртувалися патріотичні сили. Завдяки зусиллям Павла Чубинського Відділ видав низку архівних матеріалів національного спрямування, а також було засновано ряд бібліотек і музеїв. Незабаром подібна діяльність викликала спротив антиукраїнських сил. Діяльність Відділу було визнано імперськими службами як «національний партикуляризм, що є рідним братом партикуляризму політичного». У донесенні М. Юзефовича до Таємної канцелярії стверджується, що «до заснування відділу українофільство було розкидане тут (у Києві - Г.С.) по приватних закапелках, як гурток, майже нікому не відомий: його писаки друкували подеколи свої статейки - і більше нічого. З відкриттям же Відділу воно підняло голову, виступило вперед, як сила, як організована партія, утворило свою книгарню, заснувало, під редакцією членів відділу, свій орган («Кіевский Телеграф») і почало виборювати свої права і недвозначно претендувати на національний сепаратизм». Фактично наступ на Відділ був наступом на українофільство, що бачимо з тієї ж записки Юзефовича: «Для Росії, для її історичних завдань, для завдань усього слов´янського світу українофільство у всіх його формах - як національний партикуляризм, як супутній йому національний сепаратизм чи як демократичний соціалізм - однаковою мірою є великим суспільним злом».

Полтавський поміщик, помічник куратора Київської шкільної округи, свого роду сексот-символ М. Юзефович написав доноси на П.Житецького, М.Драгоманова, В.Антоновича, П.Чубинського. Як наслідок - створення 1875 року в Петербурзі спеціальної комісії у складі керівників силових міністерств, міністра освіти і самого Юзефовича.

Результатом роботи комісії стало ліквідація Південно-Західного відділу Географічного товариства, закриття прихильної до українців газети «Київський Телеграф», заборона діяльності Київської громади, позбавлення М.Драгоманова кафедри в Київському університеті. П.Чубинський змушений був покинути Україну і переїздить до Санки-Петербурга, де продовжує роботу над опрацюванням матеріалів, зібраними в Україні у 1869-1870 рр. Цій справі учений віддав останні роки свого життя.

Як визначному етнографові П.Чубинському вдалося вперше здійснити чимало важливих кроків для розбудови етнографії як науки. Насамперед своєю працею він явив необхідність регулярного (а не спорадичного, як це здійснювалося досі) вивчення української етнографії. Ученому належить розробка низки важливих методик для проведення збирання матеріалів, а також у період роботи з матеріалами в процесі підготовки їх до друку. П.Чубинський заявив у своїх дослідженнях цілу низку нових напрямків у вивченні етнографії - надто в такій новаторській рубриці, як правові звичаї українського народу.

У підсумку, праця П.Чубинського-етнографа підважувала концепцію Російської імперії про «недержавність» українського народу та його буття як цілковито самобутньої за своїм побутово-звичаєвим і правовим рівнями життя нації.

Національна ідея, котру утверджував Павло Чубинський своєю громадянською та науковою діяльністю, прозвучала і в його поетичній спадщині. Визначальний вплив на поета Павла Чубинського зробила творчість Тараса Шевченка. Спочатку друкувався у журналі «Основа». А 1871 року Чубинський видав збірку поезій «Сопілка». Подібно до Шевченка, поетичний світогляд Чубинського визначається трьома головними категоріями: слово, правда і слава. Для обох «слава» була втіленням історії та традицій народу. Чубинський був романтиком за своїм поетичним світовідчуттям. Саме тому перекладав на українську мову твори Гейне, Байрона ті інших західноєвропейських митців. Визначальна для світового романтизму ідея національного духу і вільної людської особистості притаманна творчості митця. Часто він постає як лірик, що страждає за інших:

Людей і правду я любив, —

За те мене і зневажали,

І молоді літа свої Я скоротав на чужині.

(До моєї Катрусі»),

І цим Чубинський близький до Тараса Шевченка. Довгі роки розлуки з рідною Україною породили блискучі зразки ностальгічної лірики. Він підносить категорію «правди» як ідею утвердження права українського народу на власну державність. Він оспівує волю («Сон невільника») як найціннішу категорію у житті людини, яка дає їй можливість для самореалізації та вияву неповторного індивідуального «Я». Павло Чубинський головним виявом авторського «Я» вважає роздуми. Саме у глибоких філософських роздумах постає суть його життєвої позиції (елегія «Минулося»).

Державницький ідеал Павло Чубинський бачить у давніх традиціях Києво-руської та Козацької держав.

У 1878 р. виявляються перші симптоми важкої хвороби - ураження мозку з напівпаралічем правої частини тіла, що з квітня 1879 р. приковує П.Чубинського до ліжка на майже шість років, останні п´ять - надто тяжко. 14 січня 1884 року титана- трударя не стало. Заслання, хвороба, знову вимушений виїзд із Батьківщини відвели великому вченому всього сім років роботи задля України. За ці сім років ученому вдалося здійснити стільки, скільки під силу окремо взятій науковій установі. Належить зауважити й те, що П.Чубинський як учений-етнограф, визнаний фольклорист, ніколи не йшов торованими шляхами, навпаки: він прокладав шлях для тих дослідників, які вдавались до методології вченого, провадили далі розпочату П.Чубинським справу.

Доля дивовижно повелася з творчою спадщиною українського вченого: він визнаний Паризькою і Російською Академіями Наук (нагороджений золотими і срібними медалями цих установ) за видання фольклорно-етнографічних праць, що відображають світогляд І духовний світ українців, поляків, білорусів та росіян, однак тривалий час приховувався радянською владою від українського поспільства. Парадоксально, але й сьогодні, щоденно слухаючи Гімн, не кожен громадянин незалежної України здатний скласти повне уявлення про життя і самовіддану працю Павла Платоновича Чубинського, про його патріотичні народолюбні настрої та діяльність, про тяжку покару за це вигнанням з України - таке, що навіть його талановитим дітям, онукам і правнукам довелося рятуватися від тоталітарного режиму в Європі. Навіть сьогодні чимало провідних політиків знають про П.Чубинського лише як про автора Гімну України, хоч студенти-юристи, фольклористи і етнографи вивчають звичаєве право, фольклор та етнологію головним чином за наслідками його самовідданої праці, рівної якій у середині XIX ст. не було в Європі. Хочеться, проте вірити, що видання праць П.Чубинського сприятиме розбудові пам´яті про великого українця в наступних поколіннях нашого народу.

Олена ІВАНОВСЬКА, д.філол.н.

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПАВЛА ЧУБИНСЬКОГО

Наша наукова конференція присвячена Павлу Платоновичу Чубинському, який увійшов в історію вітчизняної науки найперше як юрист, етнограф, фольклорист. Проте його спадщина і дотепер є маловивченою, зокрема в аспекті методології його наукових пошуків. На жаль, ще й до сьогодні ми можемо почути з уст наукових мужів, що внесок П.Чубинського обмежується збирацькою діяльністю, фактично - статистикою фольклорних, етнографічних, звичаєвих даних. Хочеться спростувати ці закиди, які, очевидно, породжені відомими політичними причинами. Насамперед така обсервація народних знань здійснювалась ученим від глибинного усвідомлення їх синкретизму.

Генеза наукових поглядів фактичного засновника Південно-Західного відділу РГТ багато в чому спричинена нагальними запитами тієї доби.

Друга половина XIX століття ознаменована потужною хвилею зацікавлень звичаєво-правовою культурою. Це зумовлено тим, що підготовка реформи 1861 р. та її втілення в життя виявили низку проблем: закони, тобто писане право, для селянства не були визначальними - селяни продовжували жити за виробленими століттями приписами й нормами, дотримуючись традиційного права. Через це державні урядові органи змушені були зініціювати вивчення юридичних звичаїв селянства, паралельно науковці розпочали методологічні пошуки вирішення цієї нагальної проблеми. Зокрема, Павло Чубинський розгорнув дослідницьку роботу в цій царині з розробки в 1862 р. програми збирання. У серії публікацій Російського географічного товариства 1869 р. побачила світ його праця “Нарис народних юридичних звичаїв і понять у Малоросії”, а в 1874 році з´явився “Короткий нарис народних юридичних звичаїв”, що ввійшов до VI тому “Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край”. Ретельний аналіз рішень волосних судів Південно-Західного краю дав підстави П.Чубинському зробити висновок про кардинальну відмінність звичаєво-правової культури українців та росіян. Типологічний аналіз уможливив, по-перше, сформулювати відправну точку, з якої мало розпочинатися вивчення правових та економічних звичаїв, а саме - з аналізу соціально-економічних відносин; по-друге, визначити принципові відмінності української народно-юридичної традиції від російської. Це надзвичайно важливий момент. Навіть сьогодні, коли порівняльні студії в науці визнано не зовсім ефективними, залучення російського матеріалу як ілюстрації при вивченні окремих явищ народної культури українців є просто необхідним, бо це дає можливість краще осягнути власну ідентичність.

Досліднику належить перша класифікація правових звичаїв українців, передусім майнових. Для селянина - українця найактуальнішою була саме сімейна власність, тому дослідник ретельно розглядав у комплексі народно-юридичних звичаїв сімейні відносини, надаючи особливої уваги шлюбній угоді, яка є передумовою переструктуризації сімейного майна, сімейних поділів тощо. Чубинський розумів, що без розгляду внутрішньосімейних відносин, відносин спорідненості, прав та обов´язків кожного члена української родини неможливо збагнути суті такого специфічного національного явища, як подільність.

Саме тому його науковий доробок містить докладний опис розподілу трудових обов´язків та прав дружини, чоловіка та інших членів родини різних вікових груп. Дослідник зібрав, систематизував і проаналізував матеріал, пов´язаний з питаннями отримання власності: успадкування, купівлі-продажу, обміну, знахідки й скарбу тощо. Отже, науковця можна вважати засновником української антропології спорідненості, антропології статі й віку.

Юрист за освітою, Чубинський прагнув дошукатися витоків права, віднайти джерела, які б містили рефлексію правової норми. Учений усвідомлював, що існує певна першооснова, яка слугувала поштовхом для створення і народнопоетичної творчості, і права, і норм етикету, і обрядодій. Це смислове ядро згодом отримало термінологічне визначення як мононорма. Мононорми були покликані зберегти рівновагу між соціальним та міфічним світами, забезпечити гармонію їх взаємодії. Прикладом є численні заборони - особисті, сімейні, родові табу, які фіксують народнопоетичні наративи. Тож народна уснословесна творчість та обрядовість опинилися в полі наукових інтересів цілком обґрунтовано, бо ж звичай набуває чинності та публічної санкції через обряд і закріплюється в словесному тексті. Отже, учений мав на меті зафіксувати цілісний текст - який зберігає інформацію про традиційні колективні смисли, знання як надбання етносу, соціальної групи, індивіда (за умови конвенційності смислів), тобто фольклорний синкретичний текст.

Майже у всіх жанрах українського фольклору збереглася інформація юридичного характеру, яка часто містить алегорію. І саме П.Чубинський започаткував дослідження звичаєво-правових традицій як сегмента фольклорної культури. У піснях, переказах, віщуваннях спостерігається дивна цілісність сакрального, правничого та художнього характеру. Як зауважив свого часу Федір Буслаєв, „...мова, міфологія, поезія, право перебувають у найтіснішому неперервному зв´язку... Поезія була для народу первісної епохи вираженням не лише міфу та язичницького обряду, але й судового порядку” [1;6]. Тому П. Чубинський виявляв надзвичайний інтерес зокрема до народної прози, якій присвячено два розділи II тому „Праць етнографічно- статистичної комісії в Західно-руський край”. Колосальна кількість зібраного матеріалу засвідчила жанрову розмаїтість та сюжетне багатство прозової традиції того часу. Упорядник здійснив класифікацію текстів: казки міфічні - фантастичні та чарівні (за термінологією того часу) - та побутові й оповідання, хоча жанрове розмаїття набагато ширше, бо сюди увійшли і казки про тварин, і оповіді легендарного типу, і бувальщини та анекдоти. „Порівняльний покажчик сюжетів: Східнослов´янська казка” засвідчує, що більшість казкових сюжетів, властивих українській традиції, представлена у зібранні П.П. Чубинського. Особлива увага до казкового матеріалу пояснюється саме тим, що казкові тексти, зокрема чарівні казки, найбільшою мірою містять звичаєві інклюзії, оскільки в них акумульовані архаїчні смисли, мононорми з їх системою табу.

III том „Праць...” - народний щоденник: календар річного циклу. Він є сплавом звичаїв, обрядів, народнопоетичних утворів, тобто зібранням фольклорних текстів. Таку ж комплексність фіксації народного досвіду демонструє й IV том зібрання. Використовуючи методику комплексного дослідження, одним із перших у вітчизняній фольклористиці П.П. Чубинський звернувся до родильного фольклорного тексту, що презентує міфологічні уявлення наших предків, втілені в пісню та обрядодію, яку вчений, вочевидь, розумів як своєрідний процесуальний акт правничого змісту. Зауважимо, що родильний фольклорний текст належав жіночій громаді, на посвячення чоловіків у цю втаємничену інформацію накладалося стійке табу. Зважаючи, що українській фольклористиці XIX століття було притаманне ґендерне превалюванням дослідників-чоловіків, то існувала пряма загроза втрати цього цікавого матеріалу. Завдяки П.Чубинському, його концептуальному розумінню фольклору як традиційних знань, репрезентованих у різноманітних сферах народної життєдіяльності, фактологічний масив збережено.

Як предтеча контекстуальної школи у фольклористиці, він використав антропологічну методику, досліджуючи колективні традиційні знання в соціальному контексті. Учений намагався простежити етнічні особливості національних меншин, які проживали на території України. У передмові до IV-го тому "Праць..." упорядник зазначив потребу вивчення єврейської спільноти, підкреслив головні ментальні риси нації, простежив культурні взаємовпливи. Також предметом вивчення стали польські, чеські, молдавські, татарські, караїмські, циганські, вірменські й російські меншини та самобутні елементи їхньої правотворчості.

Чубинський долучився до розробки методики збирання й опрацювання фольклору; у контексті фольклористичних досліджень зумів органічно поєднати історичні, статистичні, правові дані. Семитомне видання “Праць ...” зафіксувало зріз фольклорного надбання українського народу середини XlX століття в усьому його розмаїтому спектрі. Зокрема упорядник збагатив народнопоетичний репертуар регіональними варіантами..

Сьогодні ми пересвідчуємося в тому, що фольклор у (так би мовити) чистому вигляді не можна виділити з контексту традицій національної культури, суспільної свідомості, способу життя та художнього відображення картини світу. У взаємодії з великою кількістю суміжних наук, фольклористика напрацювала свої наукові принципи і положення. Вивчення фольклорного феномена неодмінно потребує чіткого визначення вихідного теоретико-методологічного підходу, що створює умови для формування концептуальної бази фольклористики і дозволяє здійснювати загальнотеоретичні дослідження, які інтегрують різнопредметні знання в цілісну наукову систему - фольклористику.

Свого часу радянський фольклорист О. Дей зробив закид Чубинському, що той, мовляв, не мав досить чіткого уявлення про фольклор як систему усних мовленнєвих жанрів, відзначених поетичною цінністю. Це звинувачення в некомпетентності пояснюється якраз звуженим потрактуванням фольклору як усної поетичної творчості широких народних мас, особливого розділу літератури, уведеним у науковий обіг в 30х роках 20 століття. Сучасне ж тлумачення предметного поля фольклористики багато в чому збігається з концепціями доби XIX століття, яке в українській науці характеризується синкретизмом наукових дисциплін, відсутністю чіткого розмежування гуманітарних галузей, із категорією „народності” як центру наукових пріоритетів.

Павло Платонович розглядав культурний контекст фольклору не як сукупність об´єктів, а як комунікативний процес, у якому беруть участь представники різних соціальних, етнічних, корпоративних, ґендерних груп. Отже, він ще в XIX столітті почав творити концепцію науки "фольклористика", що отримала визнання лише в др. половині XX століття організацією ЮНЕСКО і яка є суголосна з основними постулатами світових наукових шкіл.

Внесок П.Чубинського в українську науку у справі збирання, упорядкування фактологічного матеріалу та його теоретичного осмислення не можна переоцінити. Він заклав джерельну й дослідницьку базу для наступних поколінь дослідників- гуманітаріїв.

Конференція „Українська культура в історичному розвитку та державотворенні” покликана інтегрувати зусилля учених різних наукових галузей для осягнення національного духу українства, його культурного надбання та державницького поступу. А слова - „Я марне сили не потрачу і жнив своїх таки діждусь” - великого патріота, державотворця Павла Чубинського, чий науковий та творчий спадок є наріжним каменем такої інтеграції, мають стати воістину пророчими!

Література:

1. Буслаев Ф. Исторические очерки русской народной словесности и сказаний. -СПб., 1903.

---

^[1] Попович М. Нарис історії культури України. - К., 1999. - С. 437.

^[2] Чубинський П. История Бориспольской школы // Основа, 1862. - Ч.5. - С.23.

^[3] Труды этнографично-статистической экспедиции в Западно-Русский край.- Т.1.- С. 6.

^[4] Багалій Д Автобіографія // Київська старовина. - 1992,- Ч.4.- С.82.

^[5] Там же.