Наталія Павликівська
(Вінниця)

На сьогодні українська ономастика досягла значних успіхів. У результаті наполегливої праці мовознавців опубліковано десятки монографій, колективних праць, багато статей і повідомлень, присвячених найрізноманітнішим теоретичним і практичним питанням, серед яких важливе місце посідають українські псевдоніми.

Псевдоніми як вид антропонімів увійшли в коло наукових інтересів багатьох зарубіжних і вітчизняних дослідників (О.В. Суперанської, А.В. Суслової, Т.І. Суркової, С.Вархола, О.І. Дея, В. Еппеля, П.П. Чучки, В.В. Німчука, М.П. Лесюка, О.В. Петрової й інших), наукові розвідки яких дають відповіді на такі важливі питання як закономірності формування псевдонімів, мотиви, способи й засоби псевдонімної номінації, семантикоструктурна організація цього класу власних назв людей, їх функціональні можливості, лінгвістичний статус тощо. Проте спеціальних монографічних досліджень української псевдонімії ще не було.

Метою нашого дослідження загалом є комплексний аналіз української псевдонімії ХХ століття (літературно-мистецької, політичної, кримінальної). У запропонованій статті увага акцентується лише на одній соціально-професійній групі українських псевдонімів зазначеного періоду - літературно-мистецькій. Предметом аналізу стали номінаційні процеси у псевдонімії, її структурна організація, функціональне та мотиваційне розмаїття.

Псевдоніми використовувалися діячами культури, зокрема письменниками- полемістами, ще з XVI століття. Це один із перших гострих етапів у відстоюванні української культури і народності у боротьбі проти католицизму, Ватикану і унії. Другим етапом був період з середини ХІХ століття і до Жовтня, коли проти української культури виступали урядові кола й шовіністична реакція царської Росії та цісарської Армії. Переслідування передових діячів культури в кінці ХІХ і на поч. ХХ століття набрало такого розмаху, що доводилось користуватись псевдонімами в життєвому спілкуванні та в листах [1, с.13-22]. У ХІХ столітті жінки-письменниці, зважаючи на тогочасні погляди на місце жінки в суспільстві, широко використовували чоловічі імена-псевдоніми. Вони намагалися цим полегшити собі шлях у літературу. То ж, суспільно-політичні причини були основним ґрунтом для використання псевдонімів діячами культури.

Проте багато псевдонімів з’явилось не з причин політичної конспірації, а через різні приводи більш суб’єктивного, особистісного характеру: бажання замінити негарне або вульгарне прізвище на краще за звучанням, бажання або необхідність приховати своє іноземне походження. Якщо в XVII-XVIII ст. знатні люди приховували свої пишні імена, брали скромні прізвища, то в ХІХ столітті картина змінилася на прямо протилежну. Зустрічаються численні псевдоніми, обумовлені всього-на-всього модою на них, яка процвітала в Україні в останній чверті ХІХ століття і в перші десятиріччя ХХ століття. І все ж складність суспільно-політичного й культурного розвитку українського народу і в перші десятиріччя ХХ століття обумовила дальшу популярність псевдонімних та анонімних виступів у пресі, літературі, театрі тощо.

У ХХ столітті перед письменниками, акторами, композиторами художниками й іншими діячами культури не стояло уже питання про те, чи виступати їм від імені чоловіка чи жінки, титулованою чи нетитулованою особою, співвітчизником чи іноземцем. Вони зверталися до псевдонімів тому, що так прийнято, що всі беруть собі псевдоніми. Особливо активно використовували псевдоніми (мали по кілька й більше) журналісти, для яких псевдоніми давали можливість писати в різних газетах на різні теми під різними іменами.

Більшість псевдонімів українських письменників ХХ століття є надбанням художньої літератури, де вони служать не тільки способом приховування справжнього авторства, але й допоміжним засобом художньої виразності. Багато гумористичних літературних псевдонімів, не претендуючи на глибокий зміст, мали чисто розважальний характер (Зоотехнік історичних наук Фріц Мазня; Дід Василь недобитий; Параска з-під солом’яної стріхи; Професор скотарства Омелько Буц й ін.)^[1]. Створюючи свої псевдоніми, письменники зазвичай використовували поширені типи особових і прізвищевих імен рідної і рідше іноземної мов. Матеріалом для псевдонімів слугували загальні і власні назви, які існують в мові. Достатньо багато псевдонімів, утворених від географічних назв, вказують на місце народження своїх носіїв (Київський, Луганський, Миргородський, Ірпінський, Гайсинський, Чернігівський, Слобідський, Федорівський й ін.). Для більшості псевдонімів діячів української культури ХХ століття притаманна інформативність, експресивність, оцінність. За допомогою псевдонімів представники мистецьких кіл не тільки самоідентифікували, а й позиціонували себе у суспільстві.

Джерелами дослідження псевдонімів представників літературно-мистецьких кіл ХХ століття в Україні слугували “Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI- ХХ ст.)” Дея О.І. (Київ, 1969); “Нові матеріали до словника українських псевдонімів”

В. Еппеля (Київ, 1999), “Енциклопедія Українознавства [В 11-ти т.т. - 1955-1984 рр.]”, “Українська літературна енциклопедія [В 5-ти т.т. т.1. - К., 1988; т. 2. - К., 1990]”, “Українські письменники. Біо-Бібліографічний словник [В 5-ти т.т. - т. 2. - К., 1963 р.; т. 3. - К., 1963; т. 4. - К., 1965; т. 5. - К., 1965]”.

На основі аналізу української літературно-мистецької псевдонімії ХХ століття нами виявлено, що псевдоніми діячів культури обираються самим номінатором. Тому псевдоніми письменників, публіцистів, художників, композиторів, акторів, співаків - самоназви, що виникли у результаті свідомого вибору автором мотиву номінації та способів і засобів мови для його реалізації. Основними способами псевдонімної номінації діячів української культури ХХ століття був лексико-семантичний, перенесення готових номінаційних одиниць на людину для її називання та дериваційний. Семантичне переосмислення лексем відбувається завдяки онімізації апелятивної та трансонімізації пропріальної лексики. Серед власних назв, які зазнають трансонімізації, найбільш продуктивними є антропоніми, значно рідше використовувалися топоніми, ще рідше міфоніми та астроніми. Псевдоніми, сформовані від антропонімів - це особові імена та прізвища. Псевдоніми-імена складають кількісно невелику групу, яка представлена переважно українськими чоловічими назвами, рідше жіночими: Мусій - Павловський Мефодій; Любомир - Буняк Порфир; Олег - Павлик Микола; Ярема - Чернявський Борис; Ярослав - Головацький Яків; Агапій - Гончаренко Андрій; Марта - Бохенська Євгенія; Наталка - Гринченко Настя; Руся - Поривай Ірина й ін.

За структурою псевдоніми-імена однослівні або ж супроводжуються однією чи двома ініціалами: Адам Я. - Кабарівський Богдан; Олекса М. - Гірняк Юліан; Юрась С. - Загул Дмитро; Грицько Г. - Черкасенко Спиридон; Оля Г. - Кисілевська Олена; Панько Н.В. - Олейник Н.В. й ін.

Псевдоніми-прізвища не рідко були перенесені від прізвищ (прізвиськ) історичних постатей, ватажків народних повстань: Чалий Сава - Чернецький Сава; Кармелюк - Лозинський Євген; Богун М. - Чудінов Микола й ін.

Окремі псевдоніми сягають найменувань літературних героїв, прізвищ українських і російських письменників, літописців: Бульба Тарас - Громов Олександр; БуруляМартин - Матушевський Федір; Стельмах Б. - Цимбалістий Богдан; Нестор Літ. - Малеча Іван й ін. Виокремлюється група псевдонімів, сформованих від офіційних прізвищ, що функціонують в офіційному національному антропоніміконі: Сосновський В.Ш. - Кузів Ілько; Яворський М. - Іванців Євген; Бачинський Володимир - Федерців Федір й ін.

Зрідка у досліджуваному псевдоніміконі представлені найменування, похідні від міфонімів (Орфей, Вій, Сатир, Афродита) та астронімів (Оріон).

Репрезентативними є псевдоніми, сформовані внаслідок семантичного переосмислення апелятивів. Особливою популярністю у митців слова ХХ ст. користувалися псевдоніми, що презентують особу як таку. Це, передусім, псевдоніми - субстантивовані прикметники, які по-різному характеризують людину. Вони вказують на особливості характеру, вдачі, внутрішнього стану людини (Чесний, Вільний, Вірний, Чулий, Свідомий, Романтичний, Спостережливий, Цікавий, Дивний, Гіркий та ін.).

Достатньо характеристичними та інформативними були псевдоніми - відатрибутивні назви осіб. Вони вказують як на позитивні, так і негативні риси денотата (Оптиміст, Нечоса), на його уподобання, релігійні та політичні переконання і под. (Православний, Опозиціонер, Пролетар, Бунтар та ін.).

Окресленою є група псевдонімів, що виражають відношення номінатора до навколишнього світу: фауни і флори, природно-понятійної сфери. Багатьма лексемами представлена група псевдонімів-фаунонімів. За псевдоніми слугували орнітономени (назви птахів), ентомологічні номени (назви комах), іхтіономени (назви риб), номени на позначення диких та домашніх тварин. Популярністю користуються псевдоніми, перенесені від назв птахів, особливо, співучих (Дрозд, Щиглик, Соловей), рідше хижих (Крук, Шуліка, Яструбець).

Різноманітністю використаних лексем вирізняється група псевдонімів-фітонімів: назв дерев (Явір, Береза, Верба, Ясен, Берест, Граб, Осика); назви трав’янистих рослин (Барвінок, Рута, Волошка, Ромашка, Хміль, Любисток, Чорнобиль, Кропива, Хрін). Національну специфіку псевдонімікону митців слова увиразнюють такі назви, як: Барвінок, Любисток, Рута, Ромен, Діброва. Своєрідність національного світосприйняття передають й інші використані у якості псевдонімів лексеми, зокрема номени на позначення абстрактних понять: Недоля, Журба, Туга, Смуток.

Особливістю літературно-мистецького псевдонімікону є багаточисельні іменування, перенесені від назв діячів за професією, постійним або тимчасовим заняттям, функціями, посадами. Змістове наповнення багатьох псевдонімів свідчить про рід занять їхніх носіїв - література, поезія, театр, музика, наука (Літератор, Імпресіоніст, Лірник, Літописець, Критик, Читач, Бандурист, Театрал, Артист, Семинарист, Учитель, Професор, Педагог й ін.). Рідше трапляються псевдоніми, сформовані від назв робітничих, сільськогосподарських професій (Муляр, Кушнір, Крамар, Бджоляр, Чабан, Кооператор), від назв служителів церкви, політичних течій, військових професій (Радикал, Депутат, Дяк, Священник, Гармаш, Воїн, Кошовий, Гетьман).

Псевдонімікон письменників, публіцистів, художників, акторів, композиторів, співаків презентований й багатьма іншими лексико-семантичними типами. Варто зазначити семантичне розмаїття лексем, використаних як псевдоніми. Серед них: лексеми, вжиті у переносному значенні: Шпилька, Шпичка (перен. Колюче, уїдливе зауваження; ущипливе слово), Нитка (те, що поєднує, зв’язує з ким-, чим-небудь), Ключ (засіб до розуміння, розгадування когось, чогось, для оволодіння чогось та ін.), Довбня (про нетямущу, дурну людину), Таран (те, чим можна завдати сильного, вирішального удару), Гарт (стійкість, витривалість, набуті в боротьбі з труднощами), Гіркий (який зазнав горя, біди), Тугий (який важко піддається будь-якому впливу, умовлянню), Крижаний (який призводить до заціпеніння; ворожо-холодний, холодно-зневажливий), Мімоза (про вразливу, недоторкану людину), Кремінь (про міцну здоров’ям людину; про міцну характером людину), Хмара (небезпека, нещастя, біда, що насувається, загрожує кому- небудь), Ріп’ях (про причіпливу людину; пролаза) й ін.; лексеми у розмовному варіанті: Жук (про пронозливу, шахраювату, хитру людину), Шовковий (покірний, слухняний), Півень (про задерикувату запальну людину), Довгий (високий на зріст), Галант (галантна людина), Нечоса (людина з розтріпаним, нерозчесаним волоссям), Незнайко (людина, яка нічого не знає, або не знає чого-небудь), Проноза (спритна, хитра людина), Гаркуша (той, хто гаркавить), Причепа (надмірно прискіплива людина), Понура (похмура, мовчазна людина) й ін.; лексеми з іронічним змістовим наповненням: Шишка (поважна, впливова людина), лексеми із зменшено-пестливим значенням: Лебедик (пестливе звертання до чоловіка), Місяченько (пестл. до місяць), діалектизми: Сас (зах. Прусак, тарган), Чміль (діал. Джміль), Білан (діал. Блондин), Бараболя (діал. Картопля), Чічка (зах. Квітка), Сорокатий (діал. Строкатий; рябий), Гайдабура (діал. Пустун, бешкетник), Бузько (діал. Лелека); застарілі, розмовні форми: Голяк (убога людина, злидар), Обиватель (постійний мешканець якої-небудь місцевості), Бурлака (людина без постійної роботи і постійного місця проживання), Варнак (людина, що втекла з каторги або відбула її); Пролетар (людина, що не має власності); історизми: Комсомолець (член комсомолу), Чорноморець (чорноморський козак), Мечник (воїн, озброєний мечем). Варто зазначити, що псевдоніми відапелятивного походження можуть по-різному мотивуватися, зважаючи на те, що апелятиви мають не тільки одне, а й декілька значень: Кома: 1) розділовий знак; 2) стан організму; Русак: 1) розм. Російська людина; 2) сірий заєць; Балабан: 1) рослина; 2) птах; Тирса: 1) дрібні частинки деревини; 2) трав’яниста степова рослина; Воля: 1) одна з функцій людської психіки; 2) влада; 3) бажання, хотіння; 4) свобода, незалежність та ін. знач.; Поважний: 1) який заслуговує, вартий поваги // немолодий; 2) авторитетний, значний; Далекий: 1) який знаходиться, відбувається на великій відстані; 2) байдужий, холодний.

Популярними у колі письменників, публіцистів, акторів, співаків, композиторів, художників минулого століття були дериваційні утворення: номінація за допомогою афіксальних формантів від довільно обраних лексем чи штучна деформація справжнього іменування та субституція його окремих елементів.

Специфічним способом номінації у псевдоніміконі діячів культури була модифікація справжнього іменування автора. У досліджуваному матеріалі це використання замість повного іменування лише особового імені, його гіпокористичної чи демінутивної форми або ж особового імені автора у якості прізвищевого компонента та імені; використання особового імені, сформованого на основі прізвища автора; зміна особового імені при збереженні прізвища; використання прізвища автора з апелятивним номеном. Нерідко у якості прізвищевого компонента використовувалися ім’я по батькові автора або ж офіційне іменування розширювалося за рахунок додавання до прізвища певного елемента: Сашко - Довженко Олександр; Ногін Панас - Ногін Петро; Драй-Хмара М. - Драй Михайло; Блакитний-Елан - Еланський Василь. Таким чином, мотиваційний зв’язок псевдоніма із справжнім іменуванням автора є досить значним.

Специфікою у літературно-мистецькій псевдонімії є наявність колективних та перекладних псевдонімів: Homo politicus - Рудницький Іван; Исирі - Онаський Євген Домет., Штеліга; Mortalis - Миляєв Василь Степ. (спільно з П. Комендантом).

Найменшою кількістю лексем презентована латенція як окремий спосіб номінації: Ніхто, Хтось, Немо, Ікс, Инкогнито, Якийсь, NN, N-й.

За структурою українські псевдоніми діячів літературно-мистецьких кіл поділяються на однослівні та багатослівні на зразок повного іменування особи, які складаються з прізвищевого компонента й одного чи декількох особових імен. Трапляються багатослівні псевдоніми у формі синтаксичних конструкцій: Михайло з-над Буга - Рихвицький Михайло; “Русский” зі Львова - Драгоманов Світозар; Професор скотарства Омелько Буц - Снісар Олекса; Павло з Грунь - Губенко Павло. Основними засобами творення складених іменувань є субстантивні словосполучення атрибутивного характеру.

Засобами псевдонімної номінації письменників, публіцистів, художників, акторів, співаків, композиторів ХХ ст. були, зазвичай, іменники, рідше прикметники. Деякі псевдоніми презентовані за допомогою займенників (Сам, Свій, Він, Я сам, Той самий, Це я, Інший, Абищо), часток (Либонь), прислівників (Тут, Я.), числівників (Троє, Один),

дієслів (Гадай, Бий, Знай, Списав), дієприкметників (Бувший, Видючий, Обурений, Нежданий, Не знана), вигуків та звуконаслідувань (Ура, Ай, Хр, Гайда).

Враховуючи значне мотиваційне розмаїття літературно-мистецьких псевдонімів, можна окреслити мотиваційні типи (принципи) характеристичного називання: “людина і навколишній світ”, “людина в суспільстві”, “людина як така”. Крім цього, є ще особливі принципи: відіменний, що ґрунтується на мотиваційному зв’язку псевдонімів із справжнім ім’ям автора, та принцип латенції, що ґрунтується на навмисному приховуванні справжнього імені автора.

Окрім основної функції умовної номінації особи, псевдоніми письменників, публіцистів та ін. виконували й додаткові функції: характеристичну (Сірома, Голяк, Шляхтич, Пан, Бурлака, Добродій, Рецензент, Українець та ін.), оцінну (Нечоса, Негідник, Шило, Довбня, Таран, Голка, Отрута та ін.), експресивну (Сумний, Теплий, Тихий, Вільний, Хмара, Крига, Мороз, Холод, Кремінь, Блискавка, Струмок та ін.), символічну (Барвінок, Калина, Рута, Любисток, Беркут, Крук та ін.), стилізації (Віщий, Олег, Бульба, Тарас, Нестор, Дід Перебендя та ін.), самоіронії (Бовдур, Зоотехнік історичних наук, Старенька Муха, Старий театрал, Павло з Грунь та ін.). Літературним і мистецьким псевдонімам здебільшого притаманна інформативність, експресивність й оцінність.

Отже, українська псевдонімія взагалі і літературно-мистецька зокрема - це цілий пласт національного антропонімікону, вивчення якого стане певним внеском у розвиток теорії ономастичної номінації, сприятиме розробці питань типології власних назв.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI-ХХ ст.) / О.І. Дей О.І. - К.: Наукова думка, 1969. - 559 с.

2. Дмитриев В.Г. Скрывшие свое имя (Из истории анонимов и псевдонимов)/ В.Г. Дмитриев. Изд. 2-ое доп. - М.: Наука, 1977. - 312 с.

3. Петрова О.В. Українські та німецькі псевдоніми як об’єкт ономастичних досліджень /О.В. Петрова // Наукові записки. Серія: Філологічні науки (мовознавство). - Кіровоград: РВЦ КДПП ім. В.Винниченка, 2003. - Вип. 48. - С. 319-325.

4. Чучка П.П. Українські псевдоніми: статус, структура і функції / П.П. Чучка // Наукові записки Кіровоградського держ. педуніверситету ім. В. Винниченка. Серія: Філологічні науки (мовознавство).

- 2001. - Вип. 37. - С. 82-83.

^[1] Для спрощення друку псевдоніми подаємо без лапок.