Ольга Куцевол
(Вінниця)

У сучасному літературознавстві загальновизнаною є думка, що художній твір - цілісна структура, усі мікро- й макрокомпоненти якої взаємозумовлені й несуть на собі відбиток неповторної духовно-творчої єдності, особистісного ставлення митця до життя. У зв’язку з цим виникає необхідність осмислення авторської концепції та способів її висловлення на всіх рівнях художнього цілого, позаяк “осягнути ідею твору - означає зрозуміти ідею кожного з його компонентів у їхньому синтезі, системній сукупності й водночас кожного компонента зокрема” [2, с.101]. Оскільки епіграф є специфічним композиційним елементом, що являє собою “вкраплення чужого слова”, то виникає потреба осмислення його семантики та з’ясування функцій у новому контексті.

Думку про необхідність розгляду епіграфованого твору в художній цілісності і взаємозв’язках авторського тексту та його надтекстової цитати висловлювали літературознавці М.Алєксєєв, С.Бочаров, Г.Гуковський, Ю.Івакін, Є.Кирилюк,

С.Кржижановський, Н.Кузьміна, А.Кулагін, Ю.Лотман, Б.Шкловський, Д.Якубович та ін. Лінгвісти І.Арнольд, Н.Жирмунська, О.Попова, А.Храмченков, Г.Чумаков та ін. підтверджують значущість епіграфа літературного тексту для повного й адекватного авторському задуму розуміння його семантики.

Однак у сучасній науці теорія епіграфа не створена, хоча ще в 1936 р. С.Кржижановський пропонував започаткувати новий напрям філологічних досліджень - епіграфологію [3]. На сьогодні існують лише окремі праці, присвячені в основному розкриттю ролі надтекстових цитат в окремих епіграфованих творах письменників, художньо-індивідуальній манері яких властиве використання цього факультативного прийому. Така суперечність зумовлює актуальність означеної проблеми й детермінує мету нашої статті — дослідити особливості сприйняття й аналізу епіграфованого літературного твору та визначити роль надтекстової цитати в ньому.

У сучасному літературознавстві утвердилося визначення епіграфа як “промовистого афористичного вислову, цитати чи приказки, ужитого автором перед твором чи його частиною, що містить сконденсовану основну думку твору” [6, с.338]. Прослідковуючи ґенезу дефініції епіграфа у фахових словниках, спостерігаємо, як за два століття розширилось трактування науковцями його функцій, наприклад, у першій літературознавчій номінації в “Словаре древней и новой поэзии” М.Остолопова (1821) [8, с.398] акцент зроблено на його прогностичному характері, пізніше епіграф став розглядатись як засіб висловлення авторської позиції, своєрідна маска, за якою приховується письменник (1925) [5, ІІ, с.1115], а ще далі - як “знак зв’язку нової культури зі старою, символ міжнародного спілкування різномовних літератур, а також спадкоємності літературних поколінь” (1936) [3, с.103].

Наукові засади дослідження епіграфа закладено М.Бахтіним у його теорії “діалогу” [1], котра стала підґрунтям багатьох літературознавчих і лінгвістичних концепцій, що трактують епіграф як “метатекст в авторському тексті” (А.Вержбицька), “семіотичний знак” (Ю.Лотман), “контекстуальний програматор”, “форму вторинної непрямої номінації тексту”, “особливий вид внутрішньотекстового авторського коментаря” (І.Арнольд,

О.Попова, Г.Колшанський), “засіб інтертекстуальності” (Ю.Крістева).

Аналіз сучасних досліджень дає підстави зробити висновок, що в літературознавстві накреслились три основні напрями розгляду епіграфів:

* порівняльно-історичне вивчення, при якому прослідковуються компаративні зв’язки письменницького творіння з першоджерелом цитати чи цілою літературною традицією;

* дослідження функцій епіграфа в авторському тексті, з’ясування його композиційних та змістових зв’язків з образами, сюжетом та іншими компонентами художнього цілого; осмислення авторської концепції, висловленої через епіграф;

* текстологічні дослідження - пояснення причин вибору, уведення чи зняття епіграфа з остаточної редакції, з’ясування ступеня автентичності надтекстової цитати тощо.

Необхідно визнати, що часто в літературознавчих розвідках поєднуються всі три напрями дослідження епіграфованого твору: слідом за визначенням першоджерела цитати та її семантики йде компаративний аналіз двох контекстів, з’ясування внутрішньотекстових зв’язків і функцій “чужого слова” в новому художньому явищі, спостереження за процесом визрівання авторського задуму, висловленого за допомогою літературної алюзії.

Епіграф художнього твору активно досліджується і в сучасній лінгвістиці. Продуктивним, на нашу думку, є вивчення цього феномена у зв’язку з теорією тексту, що трактується як комплексне утворення, складний організм, усі компоненти якого взаємозумовлені, проте не однакові за своєю значущістю. Ю.Лотман, наприклад, розглядає епіграфований твір як конструкцію, де “один текст подається як неперервна оповідь, а інший уводиться в нього в навмисно фрагментарному вигляді (цитата, примітка, присвята, передмова, епіграф тощо)” [7, с.159]. При цьому автор передбачає, що читач розгорне ці зерна структурних конструкцій.

Значної популярності набуло трактування епіграфа як особливої цитати, винесеної автором у позицію інтексту (І.Арнольд). У стилістиці декодування “висунення” в сильну позицію тлумачиться як засіб максимальної концентрації читацької уваги на певних ділянках підвищеної інформативності. Зміст викладеної в епіграфі інформації стає зрозумілим і значущим у процесі взаємодії з авторським текстом.

Солідаризуємося з твердженням К.Даїрової про більше функціональне навантаження надтекстової цитати порівняно з її внутрішньотекстовим різновидом, оскільки епіграф знаходиться в опозиції до змісту всього авторського твору чи його окремої частини й має узагальнюючий характер, тоді як цитата в самому творі взаємодіє з обмеженим контекстом. Продуктивною видається також думка А.Атлас про епіграф як “один із способів концентрації матеріалу та економії мовних засобів у художньому тексті”. Отже, трактуємо епіграф як квант інформації, що являє собою лише видиме висловлювання, смисловий приріст якого відбувається за рахунок невідтворених компонентів першоджерела, що забезпечує глибше сприйняття читачами нового авторського твору.

А.Мамаєва, Л.Машкова, М.Тухарелі цілком обґрунтовано відносять епіграф до різновиду літературної алюзії - художньо-стилістичного прийому, прихованого посилання на конкретний літературний твір, яке передбачає сприйняття й декодування читачем цього натяку. Тобто епіграф виконує роль знаку-сигналу, що вирізняється додатковим, значно ширшим діахронічним контекстом.

Отже, у сучасному літературознавстві й лінгвістиці продуктивним є розгляд епіграфа художнього твору як засобу діалогу, знаку інтертекстуальної взаємодії двох контекстів - першоджерела цитати й авторського творіння. Для повного й адекватного осмислення його функцій у творі необхідно враховувати також психологічні механізми сприймання художнього слова.

Психологи В.Асмус, Л.Виготський, Л.Жабицька, Б.Корман, О.Никифорова, П.Якобсон, котрі досліджували проблему читацької діяльності, з’ясували, що в ході сприймання літературного твору одні його компоненти, зокрема сюжет, образи, викликають більший інтерес реципієнтів, інші (епіграф, передмова, пейзаж, портрет, інтер’єр тощо) залишаються на маргінесі їхньої уваги. Ігнорування цих композиційних компонентів призводить до фрагментарності й неповноти сприйняття читачами літературного твору, причому осмислення позиції письменника обмежується лише образно-тематичним рівнем, і залишається не усвідомленим вираження авторського ставлення на рівні форми, поетики, стильових та мовних засобів.

При читанні літературного твору реципієнт інтуїтивно повторює у свідомості шлях від змісту до форми й назад, що робить його співавтором письменника. Митець розраховує на таку творчу активність, співробітництво читача, котрий має домалювати, розгорнути у власній уяві закладені автором “знаки”. Це передбачає певну підготованість особистості: фонові знання, обізнаність з першоджерелом надтекстової цитати, його автором, часом й умовами написання твору, культурною епохою тощо. Уводячи до свого тексту епіграф, письменник розраховує на сприйняття реципієнтами цього метонімічного знаку, що імпліцитно вказує на його зв´язок з іншим художнім явищем.

Часто недостатність фонових знань особистості про контекст епіграфічної цитати стає причиною неадекватного прочитання нею творів словесного мистецтва. Зокрема, у більшості випадків сучасним школярам незрозумілою залишається семантика епіграфів з Біблії і творів світової класики, не включених до програми середніх загальноосвітніх закладів. Якщо в такому випадку словесник не використає прийом історико-літературного чи культурологічного коментаря при трактуванні семантики епіграфа в його первісному контексті, то учні не побачать змістової і структурної кореляції між цим компонентом і всією художньо-цілісною системою, не зрозуміють причин вибору та введення епіграфа в авторський текст.

Сприйняття художнього твору - складний процес, специфічний творчий акт читацької діяльності, й аби він відбувся, необхідна психологічна установка на цілеспрямоване та осмислене сприйняття. У читача має бути прагнення зрозуміти епіграф як закодований знак, що допомагає висловити авторську позицію. Важливо, щоб не лише констатувалась його наявність, а й була особиста мотивованість на осмислення семантики, установлення зв’язків з іншими елементами твору та визначення його функцій. При аналізі епіграфованих творів української і зарубіжної літератури кваліфікований читач має зважати на такі прикметні ознаки епіграфа: цитатність, діалогічність, інтертекстовість, алюзивність, належність двом контекстам, висловлення авторської позиції, поліфункціональність. Схарактеризуємо основні з них.

Як уже зазначалось, основна форма функціонування епіграфа в художньому тексті

- цитата, точніше, її особливий надтекстовий різновид, що зумовлює більшу автономність і значущість цього факультативного компоненту порівняно з іншими видами цитат. Способи вираження епіграфа можна класифікувати за такими критеріями: обсяг, форма вираження, джерело цитування, автентичність і повнота відтворення, хронологічна та історико-культурна близькість чи дистанційованість, маловідомість чи загальнодоступність, ступінь самодостатності.

За обсягом епіграфи відрізняються від звичайної цитати різноманітністю способів вираження: від одного слова, словосполучення, речення до завершеного твору - прислів’я, приказки, афоризму, загадки, пісні тощо. Використовуються також і невербальні способи вираження епіграфа, наприклад, О. де Бальзак роман “Шагренева шкіра” починає графічним малюнком - рискою, що символізує людське життя; А.Адамович в “Останній пасторалі” до одного з розділів бере за епіграф Енштейнову формулу енергії; О.Купрін до “Гранатового браслета” - музичну фразу з “Місячної сонати” Л. ван Беховена.

Мовна форма надтекстової цитати також може бути різною: рідна чи іноземна мова, причому іноді переклад подається автором у самому епіграфі чи виносках або ж зовсім відсутній, що може трактуватись як дистанціювання, навмисне приглушення особистісно-відкритого змісту епіграфа.

Важливо звертати увагу читачів і на джерело епіграфічної цитати, оскільки його вибір опосередковано характеризує рівень освіченості, інтелекту, духовності письменника, дає уявлення про спрямованість його філософських, політичних, релігійних, моральних позицій, читацьких і культурно-естетичних інтересів. Вирізняються такі основні джерела епіграфів:

- художня література, - релігійні джерела,

- фольклор, - наукові твори,

- автоцитати - щоденники та листи,

- публічні виступи, - довідкові видання,

- музичні твори, - офіційно-ділові документи,

- засоби масмедіа, - непізнані джерела.

Іноді зустрічаються містифіковані епіграфи. Зазвичай письменник створює їх сам, але, приховуючи з різних причин власне ім’я, робить посилання на іншу людину, періодичне видання, фольклорне джерело, почуту розмову або взагалі залишає без зазначення авторства. Наприклад, С.Васильченко розпочинає повість “Талант” містифікованою цитатою з газети - повідомлення про похорони головної героїні твору. Вигадана автором замітка слугує підтвердженням типовості описаного випадку, а також програмує діалогічну взаємодію з читачами, пропонує їм зробити власні висновки про причини загибелі талановитої співачки з народу. Прийом містифікованої цитати був частотним у творах В.Скотта, Дж.Еліота, Р.Кіплінга, О.Пушкіна.

Для адекватного осмислення авторської концепції важливо враховувати автентичність і повноту цитування, оскільки різноманітні деформації “чужого слова” (граматичні, синтаксичні, структурні, контанімічні - поєднання кількох епіграфів) увиразнюють письменницький задум. Майстер слова підпорядковує, адаптує чуже висловлювання відповідно власним творчим планам, звертаючи увагу реципієнтів на найбільш суттєве для розуміння своєї думки.

Належність епіграфа одразу двом творам - авторському й першоджерелу цитати породжує два його змісти - синхронічний, який він мав первісно, та діахронічний, що виникає в новому контексті, збагачуючись за рахунок інтертекстуальних зв’язків. Літературознавці й лінгвісти сходяться на думці, що, використовуючи епіграф, письменник свідомо розширює межі свого тексту, включаючи його в діалогічну взаємодію з уже відомими творами чи навіть із цілою культурною традицією. З такою метою Т.Шевченко використовував біблійні епіграфи в поемах “Сон (У всякого своя доля.)”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим.”, “Єретик”, “Неофіти”, “Марія”, програмуючи оцінку читачами описаних подій та персонажів відповідно до вічних людських цінностей, закладених у “Святому Письмі”.

Залежно від ступеня самодостатності розрізняються автосемантичні та синсемантичні епіграфи. Розуміння змісту перших не передбачає глибокого знання контексту цитати, повне сприйняття й осмислення других неможливе без певних фонових знань про першотвір. До автосемантичних епіграфів відносяться завершені тексти - прислів’я, приказки, загадки, вірші, мініатюри тощо. Ступінь самодостатності залежить також від маловідомості й загальнодоступності джерела, його хронологічної та історико- культурної віддаленості, наявності в читачів необхідних фонових знань про першотвір, його автора та епоху.

У процесі аналізу літературного твору необхідно прослідкувати за реалізацією різних видів зв’язків епіграфа й авторського творіння: внутрішньо- й зовнішньотекстових, семантичних і структурних. Серед внутнішньотекстових зв’язків найпершою є взаємодія двох інтекстів - епіграфа й назви твору, що перебувають у тісній кореляції: назва - це своєрідний натяк на тему, а епіграф - на ідею, за допомогою нього доповнюється інформаційна неповнота першого компоненту. Між ними спостерігаються тавтологічні, антонімічні зв’язки, а також може відбутись перехід первісного варіанта епіграфа в назву, як-от у романі Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Засобами зв’язку слугують лексико-семантичні й семантичні, повні або часткові повтори.

Важливо також, щоб читачі відшукали семантичні (змістові) зв’язки епіграфа й основного тексту авторського твору, що можуть виражатись через різноманітні відносини:

• узгодження, коли семантика надтекстової цитати не суперечить основній ідеї твору, таким чином у якісно новому літературному феномені - епіграфованому художньому творі відбувається “підсилення через злиття, за допомогою якого автор виражає глибинний зміст свого творіння”;

• полеміки, коли епіграф і текст протилежні, найяскравішим прикладом цього є епіграф у пародіях;

• інші види взаємодії, що, за словами М.Бахтіна, виражають багатогранність смислових відносин у системі “чуже слово - авторський твір”: довіра до висловлювання іншої людини, його шанобливе прийняття, учнівство, пошуки глибинного змісту, схвалення з його безмежними градаціями та відтінками, нашарування змісту на зміст, підсилення шляхом злиття, але не ототожнення тощо [1, с.300].

Варто зауважити, що полемічні відносини епіграфа й авторського тексту також можуть мати різноманітне вираження, а саме через відкрите й пряме протиставлення двох позицій; удавану зовнішню спільність форми, що увиразнює відмінність внутрішнього змісту обох контекстів; використання контанімації контрастних за семантикою надтекстових цитат, котрі програмують внутрішню неоднозначність твору.

Читачі мають прослідкувати структурні і змістові зв’язки надтекстової цитати з іншими композиційними компонентами літературного твору: його початком, кінцем, сюжетом та системою образів. Структурно вони реалізуються різноманітними засобами:

• повний повтор епіграфа в художньому тексті, при цьому автор може маркувати “чуже слово” через інший шрифт, розрядку, лапки, але й може розчиняти його у своєму творінні;

• частковий повтор надтекстової цитати, що робить її частиною авторського тексту;

• семантичний повтор синоніма або слова того ж асоціативного ряду;

• нелексичні засоби зв’язку - повтор ритму, виду рими чи способу римування й стилістичного забарвлення “чужого висловлювання”.

У ході аналізу літературного твору читачі роблять висновок про поліфункціональність епіграфа, виокремлюючи дві основні групи функцій, пов’язаних з моделлю автора й читача. Виступаючи вираженням різноманітних параметрів творчого суб ’єкта, епіграфічна цитата виконує при цьому функцію показника ерудованості письменника; концептуальності - передачі ідейно-тематичного змісту твору; ліричну - розкриття почуттів й емоцій автора та його особистісного ставлення до зображуваного; декларування власних мистецьких позицій, культурно-естетичних і читацьких смаків і вподобань тощо. З моделлю реципієнта пов’язані функції пробудження інтересу до авторського твору й першоджерела цитати; взаємодії асоціативних тезаурусів письменника й читача; впливу на його свідомість; програмування сприйняття нового твору через призму раніше відомого; емоційного налаштування на певну тональність тощо.

Специфіка особливого літературного явища - епіграфованого твору зумовлює напрям його сприйняття та інтерпретації в запрограмованому письменником руслі - через призму вже існуючого першоджерела надтекстової цитати. Аналіз таких художніх творів з урахуванням їхньої художньої специфіки та своєрідності читацького сприйняття дає широкі можливості для проникнення у сферу авторської суб’єктивності та формування культури кваліфікованого читача.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1979. - 423 с.

2. Гуковский Г.А. Изучение литературного произведения в школе: Методологические очерки по методике. - М.; Л.: Просвещение, 1966. - 266 с.

3. Кржижановский С.Д. Искусство эпиграфа: Пушкин // Лит. учеба. - 1989. - №3. - С. 102-112.

4. Кузьмина Н.А. Эпиграф в коммуникативном просторе художественного текста // Вестник Омского университета. - 1997. - Вып 2. - С.60-63.

5. Литературная энциклопедия: Словарь литературных терминов: В 2 т. / Под ред. Бродского Н.Л. - М.; Л.: Изд-во Л.Д.Френкель, 1925.

6. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. Т.1. / Авт.-уклад. Ю.І.Ковалів. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - 608 с. (Енциклопедія ерудита).

7. Лотман Ю.М. Структура художественного текста. - М.: Искусство, 1970. - 383 с.

8. Остолопов Н.Ф. Словарь древней и новой поэзии: В 3 т. - СПб.: Типография имперской Российской Академии, 1821. - Т.3. - С.398.