Людмила Завальнюк
(Вінниця)

В україністиці чимало дискусій пов´язано з інфінітивом. Проблема синтаксичної ролі інфінітива в реченні, в різних синтаксичних структурах була в центрі уваги мовознавців ХХ століття. Дослідники трактували інфінітив, його граматичний статус по-різному. Наприклад, Р.Якобсон наголошує на тому, що „з усіх дієслівних форм найменшу граматичну інформацію має інфінітив. Він нічого не говорить ні про учасника описуваної події, ні про стосунок цієї події до інших описуваних подій або полії мовлення. Отже, інфінітив вилучає категорії особи, роду, числа, таксису і часу" [18, с.108]. П.А. Лєкант зазначає, що за своїм походженням інфінітив - це форма давального відмінка однини віддієслівного іменника, який втратив інші відмінкові форми і перейшов у систему дієслова [14, с.216]. М.А. Бріцин трактує неозначену форму дієслова як таку, що означає дію, процес безвідносно до особи, числа, часу. Це найбільш загальна назва дії як процесу і тому в формі інфінітива дієслова фіксуються в словниках [1, с.263].

У словнику лінгвістичних термінів інфінітив характеризують як незмінну форму дієслова (лат. modus infinitivus - неозначений спосіб), яка в слов´янських мовах (крім болгарської і македонської мов, що втратили інфінітив) з усіх категорій дієслова зберігає тільки категорію виду, категорію стану і категорію перехідності-неперехідності. За своїми функціями в реченні інфінітив наближається до віддієслівного імені [7, с.75; 12, с.98]. Визначення інфінітива в словнику співвідноситься з його трактуванням вітчизняними мовознавцями. Інфінітив ще називають "нефінітною формою дієслова" (вербоїд), яка існує у флективних та аглютинативних мовах і використовується для оформлення присудка, а також слів із предикативним значенням в позиціях іменних членів речення [9, с.198].

Інфінітив виконує предикативну і номінативну функції в синтаксичній системі мови [7, с.75]. Предикативну функцію неозначена форма дієслова виконує тоді, коли входить до складу присудка двоскладного речення або головного члена односкладних інфінітивно- безособових речень: Я буду працювати; Нічого сказати. Інфінітив виконує номінативну функцію, коли виступає як окремий головний або другорядний член речення: Надворі в цей час продовжувало віхолити (У. Самчук); Я стратив силу приймати вражіння, стався машиною (І. Франко) [7, с.75].

Мета нашого дослідження полягає у висвітленні основних критеріїв виокремлення інфінітива у складеному дієслівному присудку та інфінітивному підметі двоскладного речення. Предметом є інфінітив як складова формально-синтаксичного компонента речення. Матеріалом дослідження слугує картотека простих речень з предикативним центром у складі з інфінітивом, дібраних із художніх творів та друкованих засобів масової інформації.

Питання про складений присудок цікавило учених давно. Опис складеного присудка можна знайти в працях таких мовознавців: О.Х. Востокова, Ф.І. Буслаєва, В.О. Бого- родицького, О.О. Потебні, О.М. Пєшковського, О.О. Шахматова. Усі вони трактували це граматичне явище по-своєму. Підгрунтям для подальших досліджень цієї складної синтаксичної категорії стали праці саме цих мовознавців.

Виникають труднощі при виокремленні інфінітива з-поміж членів речення, якщо врахувати те, що неозначена форма дієслова може виступати як окремий незалежний головний член речення (підмет, присудок), вступати в семантичні єдності та бути частиною складеного дієслівного та іменного присудків, а також йому можуть бути притаманні синтаксичні властивості додатка, означення та обставини. Такі труднощі аналізу та виокремлення інфінітива пов´язують із семантичними єдностями та їх граматикалізацією, що призводить до виникнення складених присудків. Ця проблема привернула увагу таких вчених, як І.Р. Вихованця, Н.Л. Іваницької. Але поняття "семантична єдність" і "член речення" не завжди збігаються. "Семантичною єдністю називається таке сполучення компонентів, які зумовлюють передачу повного смислового поняття; вилучення одного з компонентів такої єдності обов´язково веде до неповної передачі змісту" [13, с.66]. У реченні можна виділити декілька семантичних єдностей, з яких лише одна граматикалізується і стає єдиним членом речення аналітичної будови. Чим максимальніше задовольняється у структурі така єдність, тим більше можливості в неї бути одним членом речення - складеним присудком. Отже, семантична єдність слів не править за критерій об´єднання їх у член речення аналітичної будови; вона виступає базою, на якій ґрунтується явище аналітизму в системі членів речення [6, с. 17].

Майже всі існуючі визначення присудка в науковій літературі будуються таким чином, що за вихідні положення взято роль цього члена речення у вираженні ознаки іншого головного члена - підмета [13, с.59]. Мовознавці, даючи визначення присудка, в основному звертають увагу на його особливість бути головною ланкою речення. Наприклад, І.Р. Вихованець визначає присудок головним членом двоскладного речення, який вказує на модально-часову характеристику носія предикативної ознаки, перебуває у двобічному (предикативному) зв´язку з підметом й виражається спеціалізованими для присудкової функції дієслівними формами [2, с.76].

Простий присудок двоскладного речення є найтиповішою формою присудка [2, с.77]. Інфінітив може входити до складу простого присудка: Цап крутнувсь, зіп´явсь на дибки, і...тікать, задравши хвіст (С.Олійник). Незважаючи на те, що простий дієслівний присудок найчастіше вживається в двоскладному реченні дієслівної будови, інфінітив є найменш уживаним у такій структурі присудка. Порівняно з простим присудком основу складеного дієслівного присудка становить інфінітив повнозначних дієслів: Вони зовсім не хочуть "гинути", як роса..."; Вони мусять випити гірку чашу до дна разом з усіма (І. Багряний); Того не можна переповісти словами (І. Багряний). Але в граматиці не кожне поєднання дієвідмінюваної форми з інфінітивом є складеним дієслівним присудком.

У "Словнику лінгвістичних термінів" за редакцією Д.І. Ганича та І.С. Олійника розрізняють інфінітив об´єкта, суб´єкта та присубстантивний. Інфінітив об´єкта — придієслівний інфінітив, який підпорядкований дієслову із спонукальним значенням, означає дію іншої особи, ніж особова форма дієслова, і виконує роль додатка. Інфінітив суб´єкта - придієслівний інфінітив, який відноситься до того ж суб´єкта дії, що й особова форма, від якої залежить інфінітив, і в реченні є частиною складеного присудка. Інфінітив присубстантивний - який залежить від іменника і виступає в реченні в ролі неузгодженого означення [3, с.98].

І.Р. Вихованець зауважує, що в дієслівному складеному присудку інфінітив має позначати дію, процес чи стан тієї самої істоти і предмета в позиції підмета, що й дієвідмінювана форма дієслова. Такий інфінітив він називає суб´єктним, а інфінітив, що стосується дії, процесу і стану іншої порівняно з дієвідмінюваною формою істоти чи предмета, - об´єктним [2, с.78]. Порівняймо: Тетяна вміла виконувати накази (О. Компанієць) і Він звелів юнакові злізти з дерева (І. Багряний). У першому реченні словосполука вміла виконувати є складеним дієслівним присудком, який охоплює дві частини: основну - це суб´єктний інфінітив повнозначного дієслова; допоміжну, яка виражається модальним дієсловом вміла, що вказує на можливість і необхідність дії. Друге речення має зовсім іншу граматичну структуру. Дієслово звелів + інфінітив злізти не утворюють семантичної єдності та складеного дієслівного присудка. Інфінітив злізти є об´єктним, який кваліфікують як другорядний член речення (в даному випадку як додаток): Він (що зробив?) ^ звелів (кому?) ^ юнакові (що?) ^ злізти (звідки?) ^ з дерева. Значеннєва близькість до придієслівних відмінкових форм іменників з об´єктним значенням дають можливість віднести такий інфінітив до форм у функції додатка. Ще

О.О. Шахматов зазначав, що оскільки інфінітив за походженням є непрямий відмінок віддієслівного іменника, то й споконвічна функція його в реченні - додаток [17, с. 41]. В.О. Богородицький також відносив об´єктний інфінітив до дієслівних додатків.

О.М. Пєшковський намагався не вживати терміна додаток, однак визнавав і вказував на синтаксичну близькість інфінітива до додатка [10, с.312].

Проаналізувавши речення, можна простежити, що об´єктний та суб´єктний інфінітиви є формами повнозначних релятивних (синсемантичних) дієслів, які обов´язково вимагають інших повнозначних слів для реалізації певної семантики, а саме обов´язкових поширювачів із визначеним семантико-граматичним значенням.

Отже, не всі інфінітиви повнозначних дієслів входять до складу складеного дієслівного присудка двоскладного речення. За граматичною традицією "складений дієслівний присудок являє собою аналітичну єдність на позначення дії, процесу і стану, модифікованих у модальному чи фазовому плані" [2, с.78]. О.М. Пєшковський до складених присудків відносить сполучення дієслівної зв´язки з другорядним предикативним членом і їх органічному зв´язку [10, с.220].

Загалом у граматичній науці вчення про синтаксичне розмежування суб´єктного та об´єктного інфінітива у словосполуках дієслова з інфінітивом ґрунтовно розроблено. Учені погоджуються з тим, що об´єктний інфінітив виконує синтаксичну роль лише другорядного члена речення - додатка, рідше обставини і означення. Щодо словосполук із суб´єктним інфінітивом, то немає єдиного погляду на те, які з них варто вважати складеними дієслівними присудками, а які членувати на другорядний член та простий присудок. У "Синтаксисі словосполучення і простого речення" Н.Л. Іваницька наголошує на тому, що будучи основою і своєрідним критерієм відмежування предикативних структур від непредикативних, суб´єктні властивості інфінітива ще недостатні для розв´язання питання про склад допоміжних дієслів, бо враховується лише одна особливість інфінітива, саме його зв´язок з суб´єктом. Виділення допоміжного дієслова на основі цієї ознаки не зовсім виправдовує себе, тому що в такому разі уся складна сукупність інших ознак особових дієслів та інфінітивів не розкривається [13, с.76].

Н.Л. Іваницька виділяє деякі критерії розмежування допоміжних дієслів у складених дієслівних присудках та дієслів у функції простих присудків із залежним інфінітивом у ролі другорядного члена речення. Мовознавець, перш за все, вказує на те, що "ступінь злиття слів (ступінь семантичної єдності) впливає на граматикалізацію (синтаксичну роль одного члена речення - складеного присудка чи двох - простого присудка і залежного від нього додатка чи обставини, виражених інфінітивом)" [6, с.55]. Вона чітко виокремлює певну групу дієслів, які сполучаються лише з інфінітивом і утворюють з ним складені дієслівні присудки. Це такі дієслова: могти, мусити, зволіти, сміти, намагатись, намірятись, вміти, умудритись, спробувати [6, с.55]: Третій зарізяка, не випускаючи з рук мого дипломата, спробував чкурнути (Л.Кононович); Я спробую навчити вас основ психоаналізу (Я. Орос); Хоч-не-хоч, а я мушу про це наголосити (Я. Орос). До складу релятивних дієслів, які разом із інфінітивом виявляють повну семантичну та граматичну єдність, можна також віднести заходитися, перестати, розохотитися. Особливість цих дієслів полягає в тому, що вони вимагають після себе заповнення позиції лише неозначеною формою дієслова і така абсолютна семантична єдність зумовлює й граматичну єдність. Щодо дієслова вміти, то однозначно сказати, що воно виявляє абсолютну сполучуваність із інфінітивом не можна. Адже в поодиноких випадках після нього вживається іменник в родовому відмінку у значенні знати щось: Як це не вміти пісні? (З журналу). Мовознавці також робили орієнтацію на принцип смислової завершеності структури особове дієслово + інфінітив і, досліджуючи, розійшлися в своїх поглядах. Якщо Л.А.Булаховському інфінітив при дієсловах могти, уміти, сміти, мусити нагадує прямий об´єкт [8, с 102-103], а О.М. Гвоздєв інфінітив у висловах такого зразка як люблю говорити відносить до додатків [4, с.94], то Є.М. Галкіна-Федорук значну кількість таких словосполук відносить до складеного дієслівного присудка [15, с 324-325].

Ознакою синсемантичних (інтенційних, неповних, незамкнених) дієслів є їх сполучуваність з інфінітивом, який у деяких випадках співвідноситься з додатком: Максим та Явдоха... раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір (Панас Мирний); Леміщиха обіцяла випрохати коней у свого старого (І. Нечуй-Левицький).

У такий зв´язок найчастіше вступають релятивні дієслова, що означають:

1) бажання суб´єкта виконати дію (прагнути, бажати, збиратися);

2) домовленість, намір виконати дію (обіцяти, домовитись, мріяти);

3) сприяння або перешкоду у виконанні дії (дозволити, допомогти);

4) небажання виконати дію (уникати, відмовлятися) [16, с.127]. Дієслова відкритої семантики вступають у сполучуваність в основному із об´єктним інфінітивом.

Більшість дієслів релятивної семантики мають здатність сполучатись з інфінітивом, але не кожне з них виступає допоміжним у складеному дієслівному присудку. Лексичні значення дієслів релятивної семантики неповно розкриваються формою самих слів, а отримують повну смислову завершеність у їхній сполучуваності із залежними словами, тобто з інфінітивом. Наприклад, дієслова зі значенням продовження дії (зоставатися, залишатися, продовжувати) можуть бути в ролі як допоміжних, так і простого дієслівного присудка. Основним критерієм розмежування інфінітива в цьому випадку слугує наявність обставини місця в реченні, яка забезпечує дієслову статус простого дієслівного присудка: Командування продовжувало сюди стягувати величезні сили (В. Кожелянко) і Олег так і залишився сидіти за кермом (З газети). Але не завжди обставина місця є основним показником розмежування. Н.Л.Іваницька зазначає, що, "як правило, обставина місця наявна при складеному дієслівному присудку з інфінітивом, вираженим дієсловами сидіти, лежати, стояти” [6, с.56]. Порівняймо: словосполука залишитися сидіти (стояти, лежати) не трансформується, але залишитися говорити ^ залишитися для переговорів - відбувається трансформація. І.П. Распопов також висловлює таке твердження, що структури типу залишився навчатися, сподівався зустрітися не становлять один головний член речення - присудок [11, с.53].

Одним із засобів розрізнення простого присудка із залежним додатком, вираженим інфінітивом, від складеного дієслівного є наявність трансформації. Об´єктивність такого критерію забезпечується тим, що структурні характеристики встановлювалися на базі обстеження великої кількості матеріалу, а також тим, що трансформаційні характеристики виведені на підставі реальних, конкретно вживаних у текстах зразків [13, с.76]. При такій трансформації відбувається перетворення придієслівних інфінітивів у іменники, наприклад: почали розпечатувати конверт ^ почали розпечатування конверта; продовжувала пити воду ^ продовжувала пиття води; запропонував складати речі ^ запропонував складання речей.

Синтаксично розмежованими вважають ще суб´єктні структури дієслова з інфінітивом, яким властиві трансформації розчленування. Суть такої трансформації полягає в тому, що членується суб´єктна структура „дієслово + інфінітив” на два структурні елементи, які в сукупності виражають зміст, тотожний із змістом структури "дієслово + інфінітив" [13, с.78]: пішов повідомити ^ пішов, щоб повідомити; сподівався прийти ^ сподівався, що прийде; погрожував убити ^ погрожував, що вб´є. Застосовуючи трансформацію розчленування при розборі речення, особове дієслово та інфінітив можуть не утворювати граматичну єдність і бути окремими членами речення: простим присудком та додатком.

Інфінітивний підмет відносять до не менш складного - граматичного явища в мовознавстві, ніж присудок. Н.Л. Іваницька виділяє два види предикативних відношень між головними членами речення (підметом та присудком): "предмет" - "ознака" і "ознака" - "ознака". Саме в реченнях другого виду "ознака" - "ознака" основною формою підмета виступає неозначена форма дієслова, яка й виражає незалежну ознаку (дію) [5, с. 31]. У таких реченнях інфінітив набуває ознак іменника в називному відмінку: називає так дію, як іменник-предмет.

У системі української мови речень із підметами, вираженими інфінітивом, небагато. Ще менше речень із інфінітивним одиничним підметом, тому що переважна більшість дієслів вимагає після себе певних словоформ, які доповнюють їхню семантику. Такі речення переважають у художній літературі. Досить часто речення з одиничним інфінітивом можна знайти у творах на воєнну тематику, де хтось наказує виконати певне завдання, наказ: Шукати! Спинити! Встати! Тікати! (І.Багряний). У реченнях такого типу вживаються дієслова абсолютивної семантики, але переважна більшість дієслів потенційно здатна мати при собі залежні члени речення: Забути про ворога (І.Багряний); Убити - це невідклична потреба і надзвичайно важливе завдання (І.Багряний). Дієслова забути, убити потребують уточнення їхньої семантики.

Специфіка дієслів у позиції одиничного інфінітивного підмета зумовлює закритість формально-граматичної структури речення, якщо дієслово абсолютивної семантики: І пішов би до нього. Глянути б! Глянути в його очі! (З газети). Якщо інфінітивний підмет виражений дієсловом релятивної семантики, він вважається відкритим, оскільки ці дієслова обов´язково вимагають після себе інших словоформ: Охороняти флору і фауну — справа благородна (З газети). Речення з інфінітивним підметом мають свої властивості. У таких реченнях інфінітив вказує на незалежну ознаку, якщо він виражається дієсловом абсолютивної семантики. Якщо ж це дієслово релятивної семантики, то інфінітив, виражаючи незалежну дію, яка характеризується присудком, прогнозує позиції для

заповнення їх другорядними членами речення, обов´язково залежними від інфінітива (компонентами приінфінітивної залежності).

Отже, для точного визначення синтаксичної ролі інфінітива у двоскладному реченні, необхідно враховувати критерії його виокремлення у складеному дієслівному присудку. Це дає змогу розглядати складений дієслівний присудок як складну, дискусійну та аналітичну форму з наявним розподілом елементів щодо їх функціональної участі в ньому. Речення з інфінітивним підметом є синтаксичними структурами особливого типу, які також потребують спеціального вивчення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Брицын М.А. Современный русский язык. / М. Брицын, В. Кононенко - К.: Вища школа, 1983. - 455 с.

2. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис: Підручник. - К.: Либідь, 1993. - 368 с.

3. Ганич Д.І. Словник лінгвістичних термінів / Д.І. Ганич, І.С. Олійник - К.: Вища школа, 1985.- 360 с.

4. Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язык. Ч.2. - М, 1973. - 432 с.

5. Іваницька Н.Л. Будова простого речення з інфінітивним підметом // Українська мова і література в школі. - 1977. - №8. - С.30-37.

6. Іваницька Н.Л. Наукові основи вивчення синтаксису простого речення: Посібник із спецкурсу. - Вінниця: Вид-во Він. держ. пед. ун-ту ім. М.Коцюбинського, 2003. - 109 с.

7. Кротевич Є.В. Словник лінгвістичних термінів / Кротевич Є.В., Родзевич Н.С. - К., 1957. - 235 с.

8. Курс сучасної української літературної мови. Т.ІІ: Синтаксис /за ред. Л.А. Булаховського/. - К., 1951. - 406 с.

9. Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В.Н. Ярцева/. - М, 1990. - 685 с.

10. Пешковский A.M. Русский синтаксис в научном освещении. - М., 1956. - 451 с.

11. Распопов И.П. Строение простого предложения в современном русском языке/ Распопов И.П. - М., Просвещение, 1970. - 170 с.

12. Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. Словарь-справочник лингвистических терминов / Розенталь Д.Э., Теленкова М.А. - М.: Просвещение, 1985. - 399 с.

13. Синтаксис словосполучення і простого речення / За ред. М.А. Жовтобрюх/. - К.: Наук. думка, 1975. - 221 с.

14. Современный русский литературный язык: Учеб. для филол. спец. пед. ин-тов /Под ред. П.А.Леканта/ - М.: Высш. шк., 1988. - 416 с.

15. Современный русский язык. - Ч.2: Морфология. Синтаксис /Под ред. Е.М. Галкиной-Федорук/. - Изд.МГУ., 1957. - 515 с.

16. Савчук Т.В. До питання об´єктивності критеріїв виділення релятивних дієслів української мови // "Наукові записки" Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського: Збірник наук. праць. Серія: Філологія, 2003. - Випуск 5. - Вінниця. - С.127.

17. Шахматов А.А. Синтаксис русского языка. - Л., 1941. - 620 с.

18. Якобсон P.O. Шифтеры, глагольные категории и русский глагол // Принципы типологического анализа языков различного строя. - М.: Наука, 1972.- С. 95-113.