Вікторія Ткаченко
(Вінниця)

Ганна Барвінок прийшла в українську літературу з новими темами та сюжетами. Серед особливостей прози - емоційність, сердечність. Основу світоглядних уявлень авторки формує своєрідний симбіоз релігійно-християнських знань. Серед розмаїття жанрів прози натрапляємо й на художній нарис: оповідь від автора про ті чи інші аспекти буття (соціальні, культурні, побутові, моральні, естетичні), з авторськими оцінками, роздумами, уявленнями, сюжетними ілюстраціями-вставками, в яких значне місце відведено “роздумам, соціально-економічному аналізу, обґрунтуванню, узагальненню висвітлюваного матеріалу” [6, с.96].

Мета статті полягає у вивченні прозового доробку Г анни Барвінок, характеристиці її нарисів. Матеріалом статті послужили маловідомі твори цієї жанрової групи. До таких належать: “Эпизод из моей жизни (пятьдесят лет назад)” [5, с.18], “Щоденна гірка пісня (малюнок сільського життя)”, подорожній нарис “Жидівський кріпак” [4, с.25-33] (переважно фрагменти), ранній уривок “С Волыни” [2, с.282-292] та великий за обсягом російськомовний нарис “Жизнь в одном селе” [1, с.29-46] та деякі інші твори.

Найбільший за обсягом і найвагоміший за проблематикою перший - російськомовний “Эпизод из моей жизни”. Героїня-нараторка твору, росіянка, розповідає про своє тривале знайомство з подружжям освічених українців, що почалося цілком випадково: “их было двое - муж и жена”. (Очевидно, Ганна Барвінок проектує цю розповідь на їхнє з Пантелеймоном Кулішем подружжя - адже в молоді роки вони перебували в адміністративному засланні в Тулі).

Перш за все спостереження оповідачки стосуються почуття ностальгії, суму за батьківщиною. Не пояснюється, чому подружжя не може повернутися додому: їхній сум представлено як рису ментальності українця: “Бывала я в различных сферах Петербургского общества, сталкивалась с разными национальностями, но ни у кого не проявлялось столько тоски по родине, по родным песням, по своем народе, по своем климате-природе, как у Малороссов...” [5, с.1].“Не редко моя знакомая описывала мне, как хорошо у них в Украине. Песни соловья, растительность, пробуждение весны, которое у них называют „провесень” (виділ. Г. Б.). Але є й похмурі згадки в цих спогадах. Скільки краси в українській природі, стільки розумової дисгармонії в українському народі, “затьмарення” їх нації, як вважають герої. Це “затьмарення” приносить неосвіченість їх земляків.

Оповідачка-росіянка додає від себе: “Но надо же помнить, что это было пятьдесят лет тому назад. теперь не то. сколько тогда было предрассудков, которые совершенно помрачали их ум и прекрасные души” [5, с.1]. Герої-українці постійно мріють про влаштування шкіл, розповсюдження серед народу просвітянських книг, турбуються заведенням ремісницьких майстерень, - та не можуть самі багато зробити, маючи тільки трудовий заробіток чоловіка.

Отже, проблеми, якими глибоко переймається подружжя, стосуються не тільки просвіти народу - вони набагато ширші, а також соціальних суспільних змін: “То была пора живых разнообразнейших толков, о реформах, об освобождении крестьян (виділ. моє - В.Т). Много соболезновали они тогда о своих земляках, об узах зависимости их от панов, и всячески выражали свои удрученные чувства, свойственные поэтическим и честным натурам”. Ідеться тут, звичайно, про ідеї Кирило-Мефодіївського братства, що суголосні з ідеями раннього народництва.

Тісно пов’язані з цими питаннями і думки про історичне минуле України - її героїчну історію і високу культуру. Так, знайомі нашої оповідачки “.пели хорошие Малорусские песни. Самые лучшие из них потрясающие своим оригинальным напевом и содержанием, - это были кобзарские думы: героические баллады, где выражался героизм, нежность к родине, к матери Украине, к дивчине, и даже к коню; отличительная нежность козацкая черта” [5, с.1].

Українські знайомці авторки - люди високої культури і знань (“У моих знакомых был собран весь репертуар украинских песен, книг и нот и много различных рукописей”; “Он знал где и какой говор, все оттенки в языках что меня поражало”; “Библиотекой моих приятелей я пользовалась постоянно. Был выбор огромный и на разнообразных и на иностранных языках” [5, с.1-2].

Знаючи досконало історію рідного краю, поезію, від якої подружжя “пребывало в постоянном упоении”, вони особливо страждають через нинішній занепад України. За принципом “лежачого не б’ють” Україна була занедбана в Росії: “Малороссия и так была забыта, утрачены следы о широком, выдающемся ее образовании еще при Петре Великом...” Адже був час, коли цар запрошував до С.-Петербургу високоосвічених людей з Київської семінарії, а серед них “дуже вченого” Феофана Прокоповича, що став другою особою після царя. Тепер цей рівень освіти знищено. Колишня велич “стала тускнеть”, зникла. Залишились тільки природа і духовна, моральна краса, яку зберігає і заховує від давніх часів українська душа.

Згадуючи про бібліотеку своїх друзів, авторка пояснює, що, крім пісень, були в ній думи про Ганджу Андибера, Самійла Кішку й інших героїв. Подобались їй і повісті Г. Основ’яненка. Під впливом почутого від друзів і прочитаного у неї складається ідеалізоване уявлення про Україну: “Очарование моих приятелей действовало на меня магически и так сильно, что наконец, в любезном их сердцу народе, дидусь-пасичник представлялся мне иногда не иначе, как святым Петром, а их дивчат я воображала не иначе как в венках на голове, в пышных маках, барвинках и ароматических васильках, грациозных, наивных, с искрящимися черными глазами, с роскошными волосами. Особенно мне понравилось сравнение в одной песне: “якрибонька в’ється” (виділ. Г. Б.), изображающее природную гибкость, грацию украинских красавиц” [5, с.3]. При всьому захопленні Україною, яку росіянка одкриває для себе, як колись мандрівники одкривали Америку, сумніви, скепсис нерідко опановують її. “Не каждый, я думаю, дидусь, и не каждая бабуся на Украине сияет ореолом святости. .Нет, думаю, этак быть не может! Страна одной поэзии, любви - это мечта, обаятельный сон. Без изъяна ничто не может быть, - а то вся страна из совершенства состоит”.

Минають роки, подружжя українців відбуває додому, оселяється в маєтку, який залишив у спадщину дядько. Здається, мрія героїв здійснилася. “Для таких идеалистов и поэтов трудно было и придумать лучшего подарка, - стверджує наратор. - Они описывали этот ветхий домик с восхищением, он совершенно в их вкусе. Старинный сад, в саду прудик, там плещется несколько уток и белых курчавых пышных гусей, любимцев старика дяди и нависшая калина - ложится крупными ветвями в пруд.” [5, с.8]. Саме тут, у цьому райському куточку, як це з болем помітить росіянка-приятелька, що приїхала погостювати, чекатиме на героїв гірке розчарування в їхніх земляках, виникає внутрішній конфлікт з ними, що поступово розширюється. Селяни виявились далеко не такими вдячними за постійну допомогу героїв (гроші, гостинці, навчання дітей, лікування, тощо): випасають сінокоси, не віддають і не хочуть відпрацьовувати борги, до навчання ставляться з якимось упередженням, правлять надмірно високі ціни за послуги, за овочі, ягоди. Герої не протестують, їм просто соромно за “любих земляків” перед приятелькою (“какое-то облако пробежало на лицах моих благородных, самоотверженных идеалистов.”).

Подібні явища в українській літературі яскраво і значно жорсткіше, ніж Ганна Барвінок, описали згодом Б. Грінченко (“Сонячний промінь”, “Брат на брата”), М. Кропивницький, а ще пізніше - В. Винниченко (“Молода кров”). У російській літературі виразно змалював цей парадокс і А. Чехов (“Новая дача”). Панська благодійність (навіть щира) і дрібна допомога нерідко викликали у селян неприйняття, а то й брутальне відштовхування - і причин цьому, соціальних і моральних, було більш ніж досить. Тож герой художнього нарису “Эпизод из моей жизни” - людина щира, ідейна, патріотично настроєна, вчений-подвижник хоче насамперед підняти самосвідомість земляків. Лише через десятки років, у другий свій приїзд, побачить оповідачка, що висока праця її знайомця не пропала - більше стало людей однієї з ним душевної організації, сильнішим, органічнішим - потяг до освіти. Побачила вона і в маєтку культурну руку.

Відчула недоцільність своїх гірких сумнівів у важливості справи інтелігента- українця і оповідачка: “Ах, как должно быть горько мыслящим людям, которые страдают, разрабатывая какую-нибудь идею, а профан, такой как я, очень самонадеянно, с некоторой насмешкой с пафосом самодовольно заявляет, что вы действуете по-детски, не добираясь до жизненного пульса, анализируете жизнь самым прозаическим образом.” [5, с.16]; “А теперь и есть Вам чем любоваться, есть чем гордиться, оставив след яркий после себя, вашего 50-летнего деяния и ухода за народом, не только нравственным, но и физическим, ибо знали, что не будет тело здорово, то и душа и разум не будет трезв. Ваше имя не забыто будет в устах народа и истории Украины, особенно когда настанет новое поколение, и станут по совести штудировать ваши дела.” [5, с.16-17]. Безперечно, тут ідеться про Пантелеймона Куліша. Значно скромніше говориться в спогадах про його супутницю, яка, зустрівши на своєму шляху таку людину і полюбивши її всім серцем, ділила його шлях, спостерігала його невсипущий труд “с изумлением и благоговением”. В усьому, що могла, вторила йому, та “не заслоняла солнце, как просил Диоген Александра Македонского”.

У кінці нарису наводиться кілька висловлювань (“изречений”) героя, які запам’ятала на все життя нараторка: “Жизнь - это долг, который каждый должен уплатить природе по мере своей честности, по мере своего благородства и благородности к Создателю” [5, с.18]. Або: “Каждый неуклонно должен трудиться для своей родины, и, положивши руки на рало, не оглядываться назад: сколько можно по силе сработать. Храм не в один день созиждается” [5, с.18]. Ці філософські міркування про вищий сенс життя повністю сприйняла авторка. Ім’я цього дивного й великого чоловіка, вважає вона, “потомство понесе в майбутнє на скрижалях”.

Ескізом до майбутнього оповідання був нарис “Щоденна гірка пісня (малюнок сільського життя)” [3, с.5-8]. Тут йдеться про трагедію жінки, яка, не знаючи істинного стану речей одружилася з п’яницею. Ще і ще раз оповідається про “дівчат, які дбали про “скриню” (весільний посаг). Рано вставали, пізно лягали, ходили поденно, заробляли, та скрині сповняли; і все те яскравими мріями обрамляли, любим коханням пересипали - “Ой молодосте, одрадосте!” Довелося ті квітчасті рожеві мрії не так поетично вживати, а слізьми туги покропляти.” [3, с.5].

Далі подається історія Серахвими, яка “сидить з тугою своєю” і п’ятьма дітками дрібними одинока, бо чоловік її Микола п’є-гуляє; закінчується нарисок картиною того, як несуть Миколі роботу, приходить пані, приносить жінці й дітям хліба й сала, бо знає, що “тут голодують”. П’яниця-чоловік - вправний швець, одержує за свою роботу немалі гроші, а міг би одержувати ще більше, одягати й підтримувати сім’ю. Тож і кричить Серахвима, ламаючи руки: “Боже мій! Де ж ті доглядачі? Де ж та “трезвость”? не знають, що по хатах у нас робиться! Одно робить до поту, друге прогайнує! А в кого є худібка, то з таких дурнів піяків і цуплять. Як треба піяці 10 крб. на пропій, то він дає вексель на 25, а ті людожери радіють і підводять людей до розору (розорення - В. Т.). Ну, яка ж поміч мені, або сем’ї з таких трудовників!” [3, с.7]. Подається багато прикладів поведінки пияка, яка нищить сім’ю, доводить до тяжких злиднів. Недаремно епіграфом до сумної розповіді взято слова:

Що люде живуть,

Як цвіти цвітуть,

Моя ж голова,

Як в ’яла трава! [3, с.5].

(Народна пісня)

У російськомовному “подорожньому нарисі” “С Волыни” описується мандрівка автора-нараторки і її супутника бричкою Правобережною Україною. Згадуються Руденська станція, міста Житомир і Новоград-Волинськ, їх особливості. В Житомирі мандрівниці, наприклад, сподобалась липова алея при виїзді: “Трудно придумать что- нибудь приятнее для путешественника, когда липы разовьются, покроются цветом и разольют благоухание, при солнечном горячем освещении” [2, с.284]. Новоград-Волинськ також “произвел на меня чрезвычайно приятное впечатление своим местоположением”. Найбільше уваги приділено людям, з якими герої-подорожани зустрічаються: це станційна доглядачка, старенька полька, бідна і гостинна; це наймит лихваря Остап, замучений роботою “жидівський кріпак”. Сюжет про нього і постає в другій, основній частині нарису. Там, де ведуться діалоги з Остапом, нарисовець переходить на українську мову. Такий же прийом використовує авторка і в художньому нарисі “Жизнь в одном селе” [1, с.29-46] під псевдонімом Л. Нечуй-Вітер: в розповідь нараторки про життя в новій місцевості, де вони з чоловіком побудували маєток, повністю “вмонтовано” сюжет оповідання “Нещаслива доля” про молодих солдаток Степаниду і Катерину, в нарисі - сільських знайомих автора. Цей фрагмент розповіді також подається українською мовою.

Проте і перша, російськомовна частина нарису, містить в собі чимало цінного - поетичні пейзажі місцевості довкола села Непроходи-Ліс, місця проживання персонажів: берегів річки, озера; лісу - левади; пейзажів, озвучених птаством, пронизаних дивними пахощами квітів: “Налюбоваться нельзя вдоволь этим местом. Средину нашей усадьбы пересекает чудная, цветущая долина. Что за свежесть шелковой травы! что за аромат в воздухе. Одним словом, она у нас слывет за преддверие рая. Вас охватывает разом ароматическою свежестью, провожает пенье соловьев, воркованье диких голубей, шум листьев и тихое колебание стройных деревьев. Право, тут чувствуешь себя обновленным, блаженным. ” [1, с. 30]. Дифірамбом звучить опис землі, де все росте і досягає величезних розмірів - овочі, фрукти, кавуни, дині. Росте “без пособия парников и ученых садовников”.

У цьому казковому краєві є свої дисонанси, зокрема привнесені “кочующими в окрестностях ремонтерами и барышниками”. Величезними табунами коней, яких вони вільно випасають у широких степах, знищено чимало рослинності, квітів; знищили вони чимало і у сфері звичаїв, традиційної культури народу. Вартий уваги, зокрема, такий пасаж: “Чистый украинский язык и задумчиво-нежные песни у многих сменились искаженным московским; на место нашей обычной застенчивости и сдержанности появился, совершенно противный нам, солдатский разгул и удаль. Хотя народ наш и не податлив, но эта зараза овладела некоторыми слабыми личностями и физически, и нравственно. В понятиях, речах и смехе появилась пренеприятная разладица; это никогда не созвукнет с соловьиной песней, с вишневыми садами, с запашными зельями, ни с нашими, полными глубокой любви и тоски, думами-песнями” [1, с.31] .

Подібні явища з болем і сумом зображували також Б. Грінченко, М. Старицький, М. Кропивницький та ін. Помічає спостережлива нараторка і вади не прищеплені, а властиві здавна селянам. Живучи у місцях, де росте цілюще, лікувальне зілля, вони не збирають трав, щоб допомогти собі в хворобі. Автор дивується: “И так они оставались без всяких лечебных пособий. Город в 35 верстах, идти к лекарю далеко. Чем заплатить? Чем прожить?” Байдужі до себе, свого здоров’я, селяни сприймають панську допомогу їм і їхнім дітям їхніми ж сільськими засобами як чародійство .

Нарис, крім розкішних багатофункціональних пейзажів, прикрашений ще однією зворушливою сценою: зустрічі подружжя хазяїв з худобою, що випасається в степу. “Время жаркое, - оповідає авторка, - полдень; скот наш весь покоится и пастуха нашего в траве не видно”. Коли побачили хазяїв, “.телята, коровы, лошади длинным рядом побрели по степи и шли прямо к нам на встречу. Точно встречали Адама и Еву в раю! Молодые жеребята весело резвились по степи, а все остальное протягивало нам свои морды. Телята лезли в карман за хлебом; волы, коровы протягивали свои мокрые, добродушные морды и сопели ужасно, выражая этим свою признательность и желание получить из рук огурец или яблоко. Лошади фыркали и тоже сунули свои красивые головы.” [1, с.35]. Скільки в цій сцені добра, людської теплоти, радості спілкування з природою, живим світом!

Звернення письменниці до російської мови ми трактуємо як форму звернення українського автора до загальноросійського читача, прагнення розповісти про історію, звичаї та життя українського народу. Раніше це успішно здійснили Т.Шевченко, Є.Гребінка, Г.Квітка-Основ’яненко та інші.

Багатство художніх тем, сюжетів, ситуацій, образів, естетичних засобів надають творчій спадщині письменниці вічної краси і принадності. Важко переоцінити і зроблене письменницею в галузі розвитку української мови. Все це вимагає нових широких студій. Здобутки белетристки в царині літератури не можуть бути полишені поза увагою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Барвинок А. Жизнь в одном селе // Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник. - 1862. - Кн. 8 - серпень (август). - С. 29-46.

2. Барвинок А. С Волыни. Отрывок // Основа. Южно-русский литературно-ученый вестник. - 1861. - январь. - Кн. 1. - С. 282-292.

3. Барвінок Г. Щоденна гірка пісня: (Малюнок сільського життя) // Рідний край. - 1908. - №. 8. - Січень. - С. 5-8.

4. Ганна Барвінок: Збірник до 170-річчя від дня народження (Ред. В.Шендеровський, уклад. В.Яцюк). - К.: Рада, 2001. - 556 с.

5. Інститут рукописів НБУ імені В.І. Вернадського. І-28635. - 18 арк.

6. Ковалів Ю. Нарис // Ковалів Ю. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. - Т. 2. - К.: ВЦ “Академія”, 2007. - С. 96.