Валентина Зубченко
(Київ)

На сучасному етапі розвитку мовознавства предикативний номінатив одностайно трактується мовознавцями. К. Шульжук, М. Заоборна, М. Плющ, І. Слинько, Ю. Шевельов надають перевагу предикативному інструменталю, оскільки саме такі конструкції вважаються найсильнішими позиціями вираження іменного предиката. У курсі історичного синтаксису української мови І. Слинька висвітлено погляди російської школи мовознавців на становлення предикативного номінатива, а точніше - інструменталя, які підпорядковані більше правилам російської мови, ніж української. Мовознавчі надбання синтакси Розстріляного Відродження так повністю і не досліджені. Дослідники-початківці, вивчаючи проблему, іноді навіть не знають про існування ґрунтовних, з високою науковою вартістю праць українських мовознавців, а саме О. Курило, Є. Тимченка, С. Смеречинського, О. Синявського.

Не претендуючи на вичерпність дослідження, саме трактування предикативного номінатива у працях дослідників періоду нормування українського синтаксису визначаємо предметом статті, метою якої є висвітлення поглядів мовознавців зазначеного періоду на предикативний номінатив. Досягнення поставленої мети передбачає з’ясування кількох завдань, а саме аналіз праць О. Курило, Є. Тимченка, С. Смеречинського, О. Синявського з проблем структурних компонентів у предикативній конструкції та визначення їхніх позицій з цього питання.

Поняття відмінка вперше в українській мовознавчій науці ввели С. Смаль- Стоцький і Ф. Гартнер у праці „Руська граматика”. У синтаксичному плані відмінок є необхідним компонентом формально-синтаксичних та семантико-синтаксичних структур речення, умовою існування відповідних синтаксичних конструкцій.

Погляди мовознавців періоду українізації розходяться у питанні функціональної структури компонентів предикативної конструкції.

О. Синявський у праці „Норми української літературної мови” розглядає вираження присудкового додатка називним відмінком, орудним відмінком та знахідним відмінком з прийменником за.

Орудний присудкового додатка взагалі більше властивий тоді, коли присудок повинен визначати не постійну, тривалу властивість підмета, а саме навпаки, коли він показує властивість тимчасову, називний же - постійну, сталу. Не можна сказати Той робітник був німцем, а тільки Той робітник був німець; недоречно Він там був два роки вчитель, а можна Він там був два роки вчителем. На означення посади, професії, ролі, взагалі неістотної ознаки людини, а також тимчасової ролі речі, в українській мові дуже поширені присудкові додатки знахідного відмінка з прийменником за: бути за вчителя, правити за постіль, тощо.

Основне значення всіх цих трьох конструкцій, що іноді можуть бути навіть при тому самому дієслові, не однакове, як і саме походження їх: найстарша форма додатка присудкового - називний відмінок (він був учитель), молодша - орудний (учителем) і наймолодша - знахідний із за (за вчителя) [6, с. 223].

Дещо іншої позиції дотримується О. Курило та її однодумці. У праці „Уваги до сучасної української літературної мови” вона зазначає відхилення української мови від правила вживання присудкового номінатива та інструменталю в російській мові та вказує на паралельність вживання конструкцій з номінативом і інструменталем: Суддею був ведмідь, вовки були підсудки (Гребінка); Я ще вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я (Кв). На підставі фактів в українській мові можна значною мірою узагальнене правило: в інструменталі виражена неістотна, змінна ознака; в номінативі може бути виражена й істотна, незмінна, і неістотна, змінна ознака, - цим українська, передусім наддніпрянська, мова архаїчніша від російської та польської мови [4, с. 78].

Матеріали ґрунтовного дослідження номінатива в українській мові Є. Тимченком не зосереджені на провідній особливості предикативного номінатива української мови, оскільки схиляються до паралельності вживання як предикативного номінатива, так і предикативного інструменталя. Дослідник стверджує, що в іменних реченнях з дієсловом „бути” вже у найдавніших пам’ятках нашої мови бачимо вагання між присудковим номінативом і інструменталем. Це вагання спостерігається і в сучасній мові, де важко помітити семасіологічну різницю між обома відмінками у тім самім реченні. Форми інструменталя поступово витісняють потроху випирають форми з номінативом, і в цім процесі українська мова іде в одному напрямку з іншими слов’янськими мовами [8, с. 17].

За Є. Тимченком, номінатив уживається, якщо: 1. стан або прикмета зазначена без обмеження часу: Той чоловік мій батько (І. М. 13); 2. підмет речення виражений займенниками то, це: Це було калина (Чуб.П. 19); 3. дієслово „бути” вжито в умовному способі: Коли-б ти добра жінка, ти-б седіла дома (Метл. 306). Коли номінатив означає стан або прикмету тимчасову, несталу, принагідну, то тут маємо дискусійність номінативу з інструменталем, який в свою чергу може конкурувати з акузативом з прийменником „за” або локативом множини з прийменником „у(в)”, наприклад: Вже Маруся гістем у нас (Чуб. IV. 286) або (за гостя, в гостях) [8, с. 18].

Вагому особливість українського синтаксису, на противагу польській та російській, предикативний номінатив, визначив С. Смеречинський у розвідці «Куди йде українська мова. (До питання про предикативний номінатив та „предикат”. Інструменталь в українській мові)» пізніше включеній у працю „Нариси з української синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою”. Предикативний номінатив або другий номінатив за С. Смеречинським зберегла українська мова йдучи шляхом обмеження предикативного інструменталя та розвиваючи на його місці поруч із номінативом прийменникові та інші конструкції. Саме це твердження більше зближує українську мову з романськими мовами, а зовсім не з російською та польською, яким властивий предикативний інструменталь.

Дискусійність статті полягає в спростуванні поглядів О. Потебні, який стверджує що предикативний інструменталь поступово замінює предикативний номінатив у всіх слов’янських мовах та гіпотезі автора, що в дійсності в українській мові відбувається інший процес. С. Смеречинський обурений „оминанням” такої своєрідної прикмети української мови О. Огоновським, О. Синявським, М. Йогансеном, які висвітлювали цю проблему за аналогією російської або польської мови, а С. Смаль-Стоцький, В. Сімович,

О. Курило, І. Огієнко, навіть Є. Тимченко не досить зважали на це явище, оскільки, прийнявши переконання О. Потебні та спільність цього процесу для всіх слов’янських мов, застосовували до української мови правила, вироблені переважно для російської та польської мов [7, с. 79-80].

С. Смеречинський дотримується думки про дослідження предикативного номінативу на матеріалі народної мови, оскільки висновки досліджень книжної мови, яка певною мірою чужа народній, не завжди достовірні. Власні теоретичні положення, які базуються на працях О. Курило та Є. Тимченка, дослідник обґрунтовує практично:

I. Способи вираження іменного присудкового назовного у зворотах з усіма формами дієслова „бути”:

1. Теперішній час:

а) Називним відмінком: І знатиму, що він у мене не купець, а душогубник (Зб. XIV. 75); Який пройдисвіт єсть Еней (Кот. Ен. IV);

б) Знахідним відмінком з прийменником „за”: Мій брат... за коваля (Чуб. П.123);Тепер же він за вчителя в нашому селі(С.С.);

в) Місцевим відмінком з прийменником „у(в)”: Ой, десь, братці, мати наша у старцях (Чуб. V. 874);

г) Іншими конструкціями: З автора - лише газетний робітник (В. Коряк Нарис істор. Укр. літ.); Який же з нього професор (С.С.).

2. Минулий час:

а) Називним відмінком: Чоловік п’яниця був, а жінка ще й більше п’яниця (Гнід. В. IV. 20); Бо й ця була сестриця Турну (Кот. Ен. VI);

б) Знахідним відмінком з прийменником „за”: За кучеря був у його чоловік (ЕЗб. XIV. 39); Що їм був у мене за наймита (ЕЗб.ХИ. 160);

в) Місцевим відмінком множини з прийменником „у(в)”: Була у своєї подруги в дружках (о.81. Мікл.С.659); Був він вже в жовнірах девйїть неділь (Колб. Р. IV. 233);

г) Іншими конструкціями: Козарлюга з його був добрий (Кул. VI. Г. 97); Що за бравий козак був би з Харла, коли б його не скалічено (ib. 332).

3. Майбутній час:

а) Називним відмінком: Я твій товариш буду щирий (Кот. Ен. V.); Ти тепер хай будеш мій чоловік, а я твоя жінка (ЕЗб. VII. 120.); Обізвався орел красний: я вам буду ненька-мати (Думи. УАН. 140);

б) Знахідним відмінком з прийменником „за”: Каже змій, так ти мені за хазяїна будеш (ЕЗб. XIV. 18); Хто дасть мені руки і ноги, той буде мені за побратима (Гнат. ГНЛ. XII.3);

в) Іншими конструкціями: Там то з нашого сина буде майстир (Левч. КОП. 557.); Оцього хлопця оддай між люди у науку, - може з його кобзар буде (ЗРГО. I. 318).

4. Наказовий спосіб:

а) Називним відмінком: Будь, каже, ти мій син, Камнянка-Голова(ЕЗб. XV.128);

б) Іншими конструкціями: Будь мені за тата (ЖС. II. 188).

5. При дієприслівнику:

а) Називним відмінком: Я це знав, іще парубок бувши (С.С.).

6. При дієйменнику „бути”:

а) Називним відмінком: Уповала, мамцю, на жупани, думала бути за ним пані (Метл. 237. О.К.);

б) Знахідним відмінком з прийменником „за”: Ти бо вже, коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш бути і за попа, і за дяка (Кул. ЧР. 67);

в) Місцевим відмінком множини з прийменником „у(в)”: Не зарікайся бути в старцях (Чуб. I. 263); Добре в гостях бувати, але клопіт гостей приймати (ЕЗб. XVI. 334) [7, с. 81-84].

Ілюструючи прикладами присудкові звороти з напівабстрактними дієсловами- зв’язками, С. Смеречинський до кожної конструкції подає, замість орудного присудкового речівника, відповідники з власне народної української мови. Для аналізу науковцем вибрані лише ті дієслівні сполуки, які вважаються правзірцями конструкцій з орудним присудковим.

1. Обернутись: В сумне стогнання обертались речі (К. XII. 52. Гр); Обернися порося на карася (Ном. 119).

2. Перекинутись, скинутись, перебратися: Вона перекинулась в красного коня (ЖС. II. 355); Я перекинувся за щупака, за півника, за сома тощо; А з тії пшонини та перекинувся парубок; такий гарний (Рудч. ЮРС. в. II. 113); Перебралася вона за огородника (Левч. КОП. 559).

3. Вчинитись: Він чинить ся Христос, а йому грішна жінка ноги миє (Канів.п.3).

4. Робитись, зробитись, поробитись: Вдарився перед ґанком в землю - і зробився чоловік (Левч. КОП. 452); Із такого дурня зробився цісар (ЕЗб. VII.141); Тоді вже орлові не можна літать, так він переробивсь на хлопця й пішов (ЕМ. Гр. 2. 24); Вона у недужих зробилась (2. 51. Mikl. V. S. 659).

5. Ставати, стати: От як глянула в праве ухо - й така стала панночка гарна (Рудч. ЮРС. в. II. 66.); І то волшебниця їх перевернула, а стала як цариця (ЕЗб. XIV. 158); Що се за диво... із перстеня пшоно стало, а з чоловіка півень (ЕЗб. XIV. 54); Він мені за дитину рідну став (МВ.); А крепаку хоть як щаститься, усе добро на лихо стане (МВ. Інст.213.); Коли такий став полохливий (Кот. Ен. VI).

6. Рости, вирости: А він хлопец такий виріс великий за рік, якби му вже сім рік було (Kolb. P. 26).

7. Зватись, називатись: Сестра звалась Маря Клюнхестра (ЕЗб. XII. 143).

8. Здаватись, здатись: Другий же брат... вищий од верстви здавався (Кот. Ен. V) [7, с. 87-89].

Проаналізувавши приклади функціонування предикативного номінативу за

С. Смеречинським, підсумуємо, що в українській мові він зберіг свої позиції та не має жодних обмежень у вживанні. Окрім номінативу, характерними є звороти: акузатив з прийменниками (за, на), льокатив у множинні з прийменниками у(в) та особливі прийменникові конструкції, які витісняють предикативний інструменталь, чужий для української живої мови. Наявність конструкцій з предикативним інструменталем пояснюється впливами, оскільки кожен присудковий орудний має відповідник з присудковим називним, з присудковими прийменниковими або іншими конструкціями.

Спадщина українських синтаксистів спаплюжена безпідставною критикою і знищена. Першим погромним критиком виступив Г. Сабалдир у статті „Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації”, в якій вказує, що праця О. Курило, безперечно, є синтез націоналістичних синтаксичних і фразеологічних правил, а тому „Уваги” - ворожий твір. Цілковите ігнорування нової української літературної мови, агітація за буржуазний націоналізм у мовознавстві червоною ниткою проходить у працях професора Є. Тимченка. „Нариси” С. Смеречинського найбільше зазнали нищівної критики: „...ми робимо висновок, що автор сфальсифікував мовні факти, по націоналістичному висвітлив питання орудного присудкового; його висновки неправдиві, ворожі, шкідливі” [5, с. 212]. Немає у С. Смеречинського з того часу послідовників, навіть побіжно не згадуються його дослідження.

Ґрунтовно проаналізував надбання українського мовознавства періоду 1918-1920-х років М. Жовтобрюх, зокрема питання українського синтаксису та напрями висвітлення його проблем. Однак, хоча синтаксичні дослідження і помітне явище в українському мовознавстві, багато в них цінних спостережень, що сприяли подальшому вивченню синтаксичних категорій та він вважає праці Є. Тимченка, О. Курило та С. Смеречинського хибними з методологічного погляду, з низькою науковою вартістю, архаїзаторськими [3, с. 88-90].

Оцінюючи праці зліквідованих мовознавців „двадцятників” у 1957 році, І. Білодід зазначає: О. Курило, М. Сулима, С. Смеречинський і подібні пропонували „правила”, - як в українській мові уникнути „чужої собі тропи, що нею йде російська мова”, як „очистити” сучасну українську мову від „росіянізмів” і т. п. Націоналістичні мовознавці намагалися „вичистити” з української мови елементи в термінології, фразеології, синтаксичних конструкціях. Натомість рекомендувалося запроваджувати лінгвістичні раритети, застарілу і віджилу лексику, фразеологію, мовні елементи примітивно- хуторянських смаків. Ці настанови відбилися і в тих словниках, фразеологічних збірниках, граматичних працях, які були підготовлені з участю націоналістичних мовознавців. У галузі правопису були введені правила, що рівнялися на „західні зразки” і надзвичайно утруднювали сприйняття цього правопису широкими масами...[1, с. 14-15].

У праці „Нарис сучасної української літературної мови” мовознавець-діаспорник Ю. Шевельов, розглядаючи складений іменний присудок та форми вираження іменника у ньому, подає лише коротку довідку про причину вживання орудного відмінка після дієслова-зв’язки, базуючись на дослідженнях О. Потебні з цієї проблеми та відстоюючи переконання щодо привілювання присудкового орудного [9, с. 87].

І. Вихованець трактує три форми вираження предикативного імені. Називний, орудний, знахідний відмінки з прийменником за, функціонуючи як іменна частина складеного присудка, в сучасній українській літературній мові виявляють різну семантику: називний відмінок просто встановлює наявність предикативної ознаки, зараховуючи підмет до певного класу предметів, ознак; орудний присудковий вказує на результативне оформлення присудкової ознаки, а знахідний із прийменником за використовується тоді, коли треба підкреслити несталу або нехарактерну ознаку підмета. Специфічне значення розглядуваних синтаксичних засобів зумовлює вибір кожного з них.

Розрізнення специфічних значень називного присудкового, орудного присудкового і знахідного з прийменником за є вирішальним фактором їх використання в кожному окремому випадку. Всі інші чинники - вплив семантики дієслова-зв’язки або іменної частини складеного присудка, часове та способове оформлення дієслова-зв’язки, лексико- морфологічний тип предикативного іменного члена, наявність у структурі речення інших компонентів, що певною мірою зумовлюють та обмежують вживання однієї з форм, - випливають зі специфічного значення присудкових іменних форм.

Називний відмінок, функціонуючи як іменна частина складеного присудка, вказує на наявність предикативної ознаки, зараховує підмет до певного класу ознак, предметів. Семантика називного є вирішальним фактором його використання в кожному окремому випадку. Найсильніші позиції виявляє називний предикативний при дієслові-зв’язці бути в формах минулого і теперішнього часу. Семантична природа дієслів-зв’язок ставати, стати, виявлятися, залишатися, лишатися, зостатися, робитися, називатися, вважатися, здаватися, уявлятися, доводитися та інших, які не повністю позбавлені лексичного значення і вказують на результативне оформлення предикативної ознаки, стає на перешкоді їх сполученню з називним відмінком [2, с. 25-26].

Знахідний відмінок із прийменником за в функції іменної частини складеного присудка становить специфічну рису синтаксису української мови. Він використовується для підкреслення несталої, нехарактерної ознаки підмета і семантичного відтінку заміщення в його значенні. Сильну позицію виявляє знахідний із прийменником за при дієслові-зв’язці правити та може вживатись при дієсловах-зв’язках ставати, вважатися, залишатися [2, с. 30].

Період українізації характерний бурхливим розвитком української мови, зокрема предметом досліджень була народна мова, яка відображала власну своєрідність. Дослідження актуальних питань українського синтаксису на базі живої мови мало розглядаються сучасниками. Самобутність етносу визначається через його мову, можливо, дослідивши всі особливості української, саме народної, мови, ми не будемо такі вразливі до насаджень. Напевно, варто переглянути та оцінити спадщину попередніх поколінь.

ЛІТЕРАТУРА

1. Білодід І. Вивчення історії української літературної мови в радянський час / Іван Білодід // Дослідження з мовознавства в УРСР за 40 рр. - К., 1957. - С. 3-46.

2. Вихованець І. Називний, орудний і знахідний відмінки у функції присудка / І. Вихованець // Українська мова і література в школі. - 1973. - №8. - С. 23-33.

3. Жовтобрюх М. Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941) / Михайло Жовтобрюх. - К.: Наук. думка, 1991. - 260с.

4. Курило О. Уваги до сучасної української літературної мови / Олена Курило. - К.: Книгоспілка, 1925. - 250с.

5. Сабалдир Г. Проти буржуазного націоналізму і фальсифікації // Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і матеріали / Григорій Сабалдир. - К.: Вид. дім „Києво-Могилянська акад.”, 2004. - С. 201-219.

6. Синявський О. Норми української літературної мови / Олекса Синявський. - Л.: Українське видавництво, 1941. - 363с.

7. Смеречинський С. Нариси з української синтакси у зв’язку з фразеологією та стилістикою / Сергій Смеречинський. - Х.: ДВУ, 1932. - 285с.

8. Тимченко Є. Номінатив і датив в українській мові / Євген Тимченко. - К.: УАН, 1925. - 66с.

9. Шевельов Ю. Нарис сучасної української літературної мови / Юрій Шевельов. - Мюнхен: НТШ, 1951. - 404с.