Світлана Киричук
(Вінниця)

Як письменник і як політолог Ю. Липа активно розробляв тематику національного героїзму доби козацтва (Україна XVII-го віку). Простежується це і в його романі „Козаки в Московії” (1934), який справедливо відносять до вагомих здобутків західноукраїнської художньої прози 30-х років XX століття. Створюючи нову парадигму духовності, автор ставить українську расу в один ряд з європейськими, а геополітичну доктрину Б. Хмельницького осмислює в контексті західного розвитку. Це, власне кажучи, дає підстави вважати Ю. Липу „українським європейським історичним романістом” [2, с. 355]

Пропонована стаття присвячена визначенню специфіки жанрових модифікацій прозових та історіософських кодів творчого доробку Ю. Липи, зокрема у таких характеристиках, як родова, видова та жанрова приналежність, стилістична означеність та типологічна своєрідність. Так, рід „Козаків в Московії” визначається як епічний; вид - роман; підвид або жанр - історико-авантюрний чи історико-пригодницький роман, оскільки на перший план виступають особи вигадані, реальні ж історичні постаті увиразнюють вірогідність зображення. До елементів авантюрного жанру відносимо сюжет твору; весь подієвий ряд, що акумулюється в межах подорожі і являє собою ряд пригод, яких зазнають мандрівники; мотиви постійного пошуку, втрати родичами одне одного і пізніше впізнавання; переодягання й викрадення; наявність так званого злого генія й таємничого недоброзичливця тощо.

Жанрово-стильова своєрідність роману засвідчує наявність діалогічних зав’язків із творами В.Скотта та В.Гюго („Квентін Дорвард”, „Айвенго”, „Собор Паризької Богоматері”). Зокрема, фабули романів мають авантюрний характер, карколомні сюжетні ходи, що дозволяє тримати читача в емоційній напрузі. Спільними є мотиви й типажі, принципи їх конструювання (наявність вигаданих та історичних постатей і периферійність останніх), тяжіння до романтизації образів, які постають, зазвичай, людьми із звивистою долею, фатальною таємницею, розбитим серцем.

Чітка визначеність маршруту, яким рухалися подорожні (Данциг - Ревель - Новгород - Москва - через Коломну, Переяслав, Рязань до Волги - Кассимів - Чебоксари

- Кокшаю - Свіяжськ - Казань - Абрухім - через Курськ - вздовж Ворскли на Псьол і Веприк, Обухівку, Хорол, Сулу, Лубни - Лохвиця - Корсунь, повз Рось - Ведмедівка, Тясьмин - Суботів - Чигирин) дозволяє визначити ряд особливостей хронотопу роману „Козаки в Московії”: простір твору має не лінійний, а кільцевий характер, який можна вважати подвійно замкненим (коло в колі); кільцева побудова, згідно з найпоширенішими тлумаченнями цього символу (єдність, безперервність руху, всесвіту, світу), розкриває кодування твору, що криється в опозиційності замкнених світів, яку творять Європа та Антиєвропа (Московія).

Розпочинаючи процес зчитування чужих, найрізноманітніших культурних дискурсів у тексті аналізованого твору, ставимо завданням виявити і зафіксувати всі доступні сприйняттю діалогічні зв’язки тексту роману Ю. Липи „Козаки в Московії” з іншими художніми текстами минулих та сучасних йому епох. Текстовий матеріал вказує на напрямок розгортання діалогічних зв’язків з іншими культурно-історичними площинами. Зокрема, прочитанню піддається дискурс української культурно- історичної традиції XVII ст. Під цим поняттям розуміємо комплекс соціокультурних (літературно-мистецьких, громадсько-політичних, світоглядно-філософських) традицій, привнесених українською інтелектуальною елітою в соціокультурне середовище Московського князівства XVII століття.

Дія роману „Козаки в Московії” розвивається у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю бароко. Тому можемо стверджувати наявність у тексті барокового дискурсу. Період із 20-х років XVII століття до середини XVIII віку був часом визрівання і розквіту стильової своєрідності барокової культури. Більшість дослідників убачає в бароковій культурі „синтез”, поєднання культур Середньовіччя („готики”) та Ренесансу. Справді, культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи Ренесансу, багато в чому повертається до середньовічних змісту та форми. Але своєрідністю мистецтва бароко, його специфічною ознакою була рухливість, „динамізм”. У пластичному мистецтві - це любов до складної кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола готики і Ренесансу. У письменстві й житті - жадання руху, зміни, мандрівки, трагічного напруження та катастрофи, пристрасть до сміливих комбінацій, авантюри.

Отже, авантюрний характер сюжету „Козаків в Московії”, характери центральних персонажів вписуються у дискурсивну стереофонію роману. Головний герой Григорій Трембецький має незвичну для української історичної белетристики професію - купець. Водночас це характерне заняття для авантюрного героя, людини-мандрівника „з проводирською вдачею”. Ця людина уособлює міць і спокій, впевненість у собі й власній фортуні, здатність на ризик: „Такі, певні себе лиця українських купців і завадіяк можна було тоді побачити і в веселій Франції, і в сонячній Італії, і в гордовитій Іспанії, і серед турських та арабських пишних королівств” [3, с. 24]. Помічники його - небіж, молодий козак Петро Соколець і філософ Латка. Отже, український світ XVII століття репрезентують троє людей - купець, воїн і науковець.

Окремо слід зупинитися на постаті вченого-філософа Симеона Латки-Старушича. Саме через нього вливається в твір основний струмінь барокової традиції. XVII століття - доба розквіту красномовства, зокрема церковної проповіді. На той час значення проповіді

- найпомітнішого жанру ораторської прози - за змістом, формою й суспільною функцією переросло межі церковного вчительства. Проповідь, окрім власне релігійно-церковних функцій, виконувала ще й завдання публіцистичні та просвітительські. Помітною була роль проповіді - форми словесного (літературного й ораторського) мистецтва - й у розв’язанні власне естетичних завдань.

Численні спроби демонстрації зразків ораторського мистецтва філософом Латкою слід віднести саме до жанру проповіді. Скажімо, виголошена молодим студентом у ломбардійському монастирі проповідь спрямовувалася проти „розпусти щоденної і семи гріхів смертних”. Проблема, яку піднімає герой, є ремінісценцією поетичних творів самого Липи („Біси й ловець”, „Диявол”). Приміром, у центрі поезії „Біси й ловець” - образ семи людських вад. Гординя, заздрість, гнів, грошолюбство, лінощі, обжерливість, хтивість - гріхи, що перераховуються й у творах християнських теологів та духовних письменників. Згадані сім гріхів виділяються не тому, що вони найтяжчі чи найбільші з усіх, а тому, що неодмінно тягнуть за собою інші гріхи. У проповіді Латки з’являється образ райського саду, куди веде любов вища, чиста, не спотворена накипом тілесності: „Срібно височилися і гаї тоді перед моїми очима, золоті пташки перепорхували з гілки на гілку і співали предивно, а сто місяців і стільки ж сонць сходило і заходило довкола тих садів.” [3, с. 34-35].

У тексті „Козаків в Московії” ремінісцентно й алюзійно приявна також одна з найпоширеніших у бароковій традиції тема смерті. Намагання Латки дискутувати із цього приводу з московським священнослужителем виявилися марними, проте маємо змогу відстежити виразну текстову взаємодію роману з творами К. Саковича, К. Транквіліона- Ставровецького, Г. Сковороди тощо. Філософ проголошує неминучість смерті, примарність перед нею будь-якого багатства і влади.

У бароковій тональності витримано й інші роздуми філософа Латки, зокрема - про життя та любов, рівність, народ, темряву й світло тощо. В аналогічному ключі представлено і його проповіді (проти пияцтва), диспути (на празькому ринку та з учителем із греко- руської каплиці у Варшаві), віршування, наділене виразними ознаками силабічної системи. Ця система поширилася в українській поетичній традиції XVI - XVIII століть, а найбільшими її представниками були І. Величковський, К. Зиновіїв та І. Некрашевич. Їхня творчість переконує, що силабіка на вітчизняному ґрунті не була ритмічним експериментом, а стала літературною традицією тієї доби. Потрапивши ні за що, ні про що до московської в’язниці, Латка віршує, щоб трохи себе розважити:

Яко розбійники мя осудили,

І злости свої на мя узброїли,

Проклято рабскоє господарство,

Зло і недоброє коварство! [3, с. 87]

Дискурсивне прочитання барокових літературних традицій потребує дослідницької уваги в аспекті частого звернення Ю.Липи до елементів драматичного дійства - вертепного, інтермедійного, шкільної драми, європейського театру тощо.

Театральну виставу - вид культурної розваги пересічного європейця - зустрічаємо на сторінках роману під час прогулянки Петра Сокольця Ревелем. Цей факт набуває значущості, коли згадати, що давній український театр є витвором шкільної освіти, тісно пов´язаним із європейським театром. Духовна драма перейшла в Україну із Західної Європи й почала культивуватися у стінах Києво-Могилянської академії. Тут вона стала не стільки знаряддям релігійної пропаганди, скільки засобом розвитку ораторських і літературних здібностей учнів, необхідним компонентом шкільної освіти.

Шкільна драма дала поштовх для розвитку жанру інтермедії - невеличкої комічної сценки, що гралася в перервах між діями серйозних шкільних драм для розваги глядача. Інтермедії часто мали побутово-етнографічний характер, порушували важливі соціальні, національні і релігійні проблеми часу. Саме інтермедійного віршика цитує п’яний філософ Латка:

Зрадливая юна,

Козацька фортуно,

Служиш чоловіку Лиш в молодім віку, - Нас старших забувши,

Втікаєш во глуши... [3, с. 57].

Алюзія на відому драму „Милість Божа” відкриває у „Козаках в Московії” взаємодію двох текстових площин. Дія п’єси розгортається навколо подій національно- визвольної війни 1648 - 1654 рр. З ряду монологів читач (глядач) довідується про хід війни та її переможний кінець. Вибухає козацьке повстання, очолене Б. Хмельницьким, Україна просить Бога допомогти гетьманові. Звитяжцем повертається він до Києва, де його урочисто зустрічає населення. Радісний народ висловлює переможцю подяку, передчуваючи щасливе майбутнє батьківщини. Перемоги Б. Хмельницького трактуються в п’єсі як прояв Божої милості. Твір складається ніби з двох потоків дії - головного, історичного, що відтворює народно-визвольну війну, і панегіричного, який пояснює причини перемоги (Боже заступництво), вихваляє Бога, церкву, Б. Хмельницького, Україну. У центрі п’єси - образ Богдана Хмельницького, рішучого і відважного полководця, який понад усе ставить честь та славу, покладає надію лише на козацьку шаблю, керуючись при цьому не власними амбіціями, а інтересами України, народу. Завважимо, що драма була написана до вісімдесятиріччя визвольної війни, і ставитися у романний час не могла. Одначе добре помітними є аналогії загальної настроєвості й основних мотивів твору Ю. Липи та згаданої п’єси.

Звеличувальний, героїчний пафос сповнює оповідь із того моменту, як мандрівники перетинають межі України. Постать Б. Хмельницького (за Ю. Липою) - одна з центральних і найважливіших у багатовіковій українській історії. Він - рятівник українського народу: „<...> велетенська енергія (гетьмана. - С.К.) була виразно окреслена, і недарма як символ своєї держави наказав він бити на своїх монетах рисунок козацької шаблі” („Призначення України”). У палкому пориві, що робить його подібним до біблійного пророка, Латка проголошує богообраність великого Богдана, визначаючи основним його покликанням порятунок України. Разом із тим йдеться про обраність і величне призначення самої України - врятувати людство, стати країною Свободи: „З наших тренів і пониження нєстерпимого виріс Великий Князь, Ucrainae Rex, Богом Даний!.. Людину визволити - велика річ, нарід - свята... Україна козакоруська, як кінь молодий, ненависного їздця потратувавши, гадала: і гратиму, і басуватиму на широкім роздоллі! Та їздець Великий прийшов, - коня оного твердою рукою стримав.. .Libertas, libertas hominum, тільки на землі нашій козакоруській ізрости можеш!”[3, с. 165].

У межах тексту роману Ю. Липи зреалізовується також прочитання дискурсу латиномовної культурної традиції. Найвірогідніше, більшість латинських лексичних одиниць та утворень є наслідком взаємодії текстових площин твору й актових документів, літописів, латиномовних „Revum Moscovitavum Commentar” Сигізмунда Герберштайна, „Descriptio Moschoviae” польського історика Олександра Гвагнінія, а також „Опису подорожі голштинського посольства у Московію та Персію” Адама Олеарія. Найбільш значущими джерелами, як визнає сам письменник, були подорожні записки Герберштайна та Олеарія. З усіх європейських видань XVII століття, присвячених Московії, записки Олеарія є найбільш відомими й насиченими у змістовому плані.

Латиномовна стихія вливається в роман „Козаки в Московії” через образ Симеона Латки-Старушича. Сам Латка кваліфікує латину як засіб комунікації в межах спільноєвропейської освітньої та культурної системи. Однією з порад для подорожніх, яку він дає Сокольцю, є: „Усюди говори латиною, - мене ж по всьому світі розуміли” [3, с. 46]. Переважна більшість латинських висловів зустрічається саме у мові означеного персонажа - в діалогах з українськими науковцями (Єпифаній Славинецький), представниками європейської спільноти (пражанин Фізіка, учитель греко-руської каплиці у Варшаві), а також у мові національної інтелектуальної еліти (Єпифаній Славинецький, Самійло Зорко). Характерні й цитування латиною висловлень, що належать видатним діячам Української держави (С. Полоцький, П. Конашевич-Сагайдачний). Переклад латинських термінів і висловлень подає Ю. Липа у „Заввагах до роману”, окремі вислови перекладаються через посилання внизу сторінки. Найчастіше латинські лексичні одиниці вплітаються у фрази, висловлювані персонажами українською мовою: „Скрізь кармазини і фіолєти in disciplina militari, скрізь - вольної нації козацької potentio et laetitia!” або: „Ярема князь, виродок релігії грецької, у самій Варшаві нахвалявся, verbum nobile давав, що як на його руч не зроблять, - то „гірше од Хмельницького їх сплюндрує” [3, с. 139140]. Наявні також випадки побудови висловлення латинською мовою (у діалогах): „Minatur bellum et non fert; sic gens tota Polona facit” [3, с. 158].

Звертають на себе увагу й афоризми: „Nemo illum amat, qui „da da mihi” clamat” („Ніхто не любить того, хто говорить: дай мені, дай”), „Ede, bibe, lude et disce!” („Їж, пий, веселися і вчися”), „Patientia saere laesa fit tandem furor” („Часте випробування терпцю зроджує лють”), „Invasor a se ipse occiditur” („Напасник із власної руки гине”); терміни на позначення осіб і юридичні: „mercator” (купець), „scriba casternis” (замковий писарчук), „absolutum dominium” (необмежена влада), „leges” (закон).

Отже, наявність діалогічних моделей у тексті досліджуваного роману засвідчує його здатність асоціюватися з конкретними міфологічними, теологічними, художніми, філософськими, науковими та іншими текстовими просторами, чиї дискурсні сходження можуть бути розпізнані як чуже слово.

Усі виокремлені нами в процесі прочитання дискурси (української культурно- історичної традиції XVII ст.; бароко; латиномовної традиції) сповненого філософських роздумів, алюзій, ремінісценцій і прямих цитат роману „Козаки в Московії” сприймаються як природні, такі, що випливають із контексту. Окрім того, текст роману наочно ілюструє один зі слушних висновків М. Зубрицької: „<...> мистецтво Юрія Липи полягає в тому, що він не лише легко і плавно розгортає простір свого мислення, артикульованого і вписаного в художню реальність, але дозволяє і уможливлює при

цьому розгортання думки і мислення <...> читачів. Тут виразною є ідея тексту як органу життя, здатного породжувати нові думки та почуття. <...> Звідси й одна із основних ідей Липи-есеїста: твір формує оточення, він є одним із способів духовної організації нації.” [1, с. 95].

ЛІТЕРАТУРА

1. Зубрицька М. Текстуальність та контекстуальність мисленнєвого світу Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. - Львів, 2001. - С. 90-97.

2. Косач Ю. Юрій Липа - організатор українського почуття // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. - Львів, 2001. - С. 353-358.

3. Липа Ю. Козаки в Московії: Історичний роман. Новели. - Львів: Червона калина, 1995. - 454 с.