Ірина Руснак
(Вінниця)

Поширення екзистенціальних ідей в українській літературі XX століття було пов´язано з кількома моментами. По-перше, глибока криза раціоналізму призвела до дегуманізації способу життя, втрати ціннісних орієнтирів у суспільстві, зрештою - до появи тоталітаризму. По-друге, українська нація опинилася в "екзистенціальній ситуації" (К. Ясперс), яка посилила відчуття страху, самотності, смерті тощо. Конкретні суспільні реалії спричинили появу специфічних художніх творів, у яких філософська, історіософська і теологічна складові тісно перепліталися між собою. Відтак проблеми технократичної епохи й місця конкретної особистості у світі здобули в українській літературі нове трактування; з´явилася літературно-філософська екзистенціальна парадигма з новими акцентами і художньо-естетичними концептами.

Улас Самчук належав до покоління українських митців, які однією з основних тем художньо-філософського осмислення обрали тему епохи та існування людини у нових умовах. Осмислення проблеми "реальність і література" у його доробку значною мірою пов´язане з концепцією архетипів.

Архетип - це прообраз, ідея, первинний мотив, теоретично вірогідна форма. Автори літературознавчої енциклопедії стверджують, що архетип, за Платоном, - це ейдос, тобто осягнений розумом образ почуттєвих предметів. Філон Олександрійський вважав його праідеєю, Плутарх - зразком предметів, що постають його копіями, Августин Аврелій - споконвічним присутнім у пізнанні образом, Фома Аквінський - універсальним ante rem, вищим принципом, ототожненим із поняттям Бога, Й.-В. Ґете - первісним феноменом, формою форм, Г.-В.-Ф. Гегель - абсолютним духом. У сучасному літературознавстві під архетипом розуміють модель, за якою формується певний твір, відображаючи універсальні сенси, спроектовані у символах, виражені в міфах. Архетип розглядають як своєрідний модус проявлення прадавніх взірців (абстрагованої від конкретної ситуації ідей) колективного несвідомого, що існують споконвічно і, передаючись із роду в рід, від покоління до покоління впродовж тривалого часу, мотивують вчинки та дії людей, позначаються на психічній структурі особистості. Архетип - це символічна формула, що функціонує, коли відсутнє або неможливе однозначне поняття; ніколи не руйнується, лише видозмінюється, набуваючи нового вигляду [2, с. 96].

Мета статті полягає у доведенні глибинної закоріненості романів У. Самчука в архетипові символи й образи, у визначенні тих культорологічних, національних, суспільних та індивідуальних чинників, що обумовили характер екзистенціальної архетипіки романістики митця.

У художньому просторі прози У.Самчука можна виділити низку найпоширеніших екзистенціальних архетипів, які можна об´єднати у дві групи: онтичні (ті, що стосуються предметно-чуттєвого світу, буття) та гносеологічні (ті, що стосуються пізнання).

До онтичних архетипів належать Шлях (Безґрунтянство, Бездомність, Втеча від себе) і Лабіринт, що пов´язані з особливим станом відчуження людини у ворожому для неї світі. У художньому просторі прози У. Самчука онтичні архетипи виконують важливу світоглядну функцію і несуть низку значень, важливих для розуміння всього прозового набутку письменника в цілому. Вони характеризуються через такі філософські категорії, як буття, екзистенція, яка є існуванням героя в реальному світі. Екзистенція як важливий елемент філософії письменника дає можливість по-новому говорити про взаємодію творчості й архетипів у його текстах.

Безґрунтянство, Бездомність. Проблема відчуження людини у світі стала актуальною ще у працях Г. Сковороди. Свого часу філософ у діалозі з промовистою назвою „Алфавіт світу, або Дружня розмова про душевний мир" конкретизував поняття „сродності" людини і світу, в якому вона живе. Про „сродність" можна говорити, коли людина „знаходить саму себе". Тільки тоді в її душі зароджуються „тверда міцність", „жива радість і радісна живність", тільки тоді у неї "мирне спокійне серце". Коли „знайти себе" не щастить, людина стає „забродою й безпритульником" [19, с. 209-210]. У XX столітті вболівання про „бездомність", „безпритульність", „відчуження" людини з новою силою зазвучали у працях західноєвропейських філософів. Такий стан за своєю суттю є негативно-деструктивним для особистості феноменом, оскільки брутально руйнує сутнісні, онтологічні, морально-психологічні й екзистенціальні засади людського буття. Внаслідок цього відбувається руйнація самої людини, її тожсамості й цілісності. В українському словесному мистецтві проблема дістала назву „безґрунтянство".

Мотиви втрати ґрунту під ногами настійно з´являлися у прозі радянських митців, наприклад, у повісті "Без ґрунту" Г. Епіка, але чи не найглибше постали вони у прозі М. Хвильового. Його революційні романтики, зіткнувшись із жорстокою дійсністю, не витримували національного, суспільного, духовного безґрунтянства і кінчали життя самогубством. Прагнення відчувати стан і порухи людської душі характерне для творчості

В. Підмогильного. Однак пов´язана з темою просторового переміщення і психологічного зміщення еміграційна література розглядала окреслену проблему масштабніше, і до того її спонукало саме життя. Перший твір, що спадає на гадку, це роман "Без ґрунту"

В. Домонтовича. Його інтелектуали, відчуваючи власну незакоріненість у будь-який ґрунт і втікаючи від неприйнятного існування, віртуально мандрують давніми епохами і стилями. Письменник використав для означення цього явища влучний термін - "ідеологічне бродяжництво" [1, с. 259]. Зазначимо, що й у романах У. Самчука зустрічаються знахідки на зразок інтелектуальної подорожі персонажів в епоху девону чи гостин у "першого Адамика у вигляді подібної на сплювок молюски" [17, с 397]. Онтологічна, біографічна, побутова безґрунтовність стає виразною ознакою незакоріненості героїв обох письменників, інтелектуальним способом споглядання світу, балансуванням на грані між буттям і небуттям.

Мотив блукання в пошуках власного пристанища відлунює й у назві повісті "Еней і життя інших" Ю. Косача. Автор послідовно називає головних персонажів "безґрунтянами". Важливим моментом у творі є прагнення героїв покінчити з безґрунтянством, мотив свідомого, рішучого і наполегливого шукання свого ґрунту, хоча його так і не було знайдено.

Тему втрати ґрунту можна вважати основною в повоєнній прозі У. Самчука. Уже самі назви його книжок містять у собі тему вимушеного відчуження української людини: "П´ять по дванадцятій. Записки на бігу", "Планета Ді-Пі" (від англ. Displaced Persons - переміщені особи. - Авторка), "Втеча від себе".

"Втеча" емігрантів в У. Самчука, з одного боку, пов´язана з намаганням убезпечити себе від наслідків насильницького упослідження. Зважившись на відхід, людина повинна була зректися свого минулого, власного покликання, зрештою, самої себе. Вона приречена на духовну дезорієнтацію, страх, розгубленість, невизначення, роздроблення ідентичності, тобто на відчуження від самої себе. Мотив "утечі" має тісний зв´язок з такими мотивами, як "розлука" і "втрата". Із іншого боку, втеча розглядається письменником як реальний вихід, прорив в інший простір, як пошук зручного і вигідного для кожного місця, як боротьба з самороздробленням, із кризою тожсамості: "Це перехід на інші моральні висоти, це повільна зміна ґрунту буття" [13, с. 117]. Втеча стала позицією. Це "вихід", "похід", "розширення меж і засобів дії", "закон" [5, с. 295], "вибір позицій, стратегія незломних", "поріг між учора і завтра" [13, с. 352].

Різні конотації у творчості У. Самчука мало і слово "емігранти", додаткові відтінки якого мінялися разом зі зміною статусу переміщених осіб, незмінною залишалася одна ознака - безґрунтянство цих людей: „тисячі "вирваних з коренем дерев" [13, с. 150], "люди з розбитого корабля" [9, с. 16], "перелетні птахи" [5, с. 271], "втікацтво" [5, с. 80, 125], , "люди на бігу" [5, с. 296], "каста гнаних, без ґрунту, без закону" [15, с. 85], „люди, що вийшли в світ" [13, с. 251], „засуджені на ув´язнення чужим простором" [9, с. 11], „втомлені чужиною люди" [9, с. 61], „передвісники громадян Земної кулі" [15, с. 92]. З одного боку, статус безґрунтянина стимулював появу зневіри, розчарування, невпевненості, сум´яття, відчаю, паралічу волі. Це "настрій розгубленої вівці, що відбилась від отари і не знає, що їй робити" [12, с. 343]. ж іншого боку, безґрунтянство гартувало дух і волю людини, мобілізувало енергію її самовдосконалення, почуття відповідальності за себе і своє майбутнє.

Загалом втеча у прозі У. Самчука - це майстерно змальована трагічна реальність. Трагічна передовсім тому, що українському характеру не була властива "перекотипольність". Українців письменник вважав расою найтривкіших домосідів, домувальників, сиднів тисячолітнього закорінення, яким притаманна найдошкульніша вразливість від змін часу і простору [5, с. 143]. Це расові кмети (селяни, хлібороби. - Авторка) глибинної віри в непорушність місця і часу [13, с. 324]. Земне тяжіння його персонажів колосальне, воно проявляло себе насамперед глибокою "закоріненістю". Вони жили у світі, де "і дерево, і билина, і квітка, і трава - все це цупко тримається свого місця" [18, II, с. 140]. Відійти кудись у невідомість зі свого місця означало для них порушити приречення віків, вирватися з коренем, залишити замкнений круг роду. Мати Володька Довбенка ("Волинь"), якій довелося з родиною переселятися до іншого повіту, цілувала землю на подвір´ї своєї хати, припадала до старого місця грудьми, мов пташка, якій виривають гніздо [4, с. 201]. Через свою століттями нашаровану природу Мар´яна Лоханська ("Втеча від себе") довго не наважувалася залишити Канів і переїхати до Канади, щоб об´єднатися з родиною. Персонажі У. Самчука нагадують дерева, адже вони

- люди місця, свого терену, свого довкілля, свого ландшафту. Їм притаманна потужна гравітація до традицій, роду, своєї спільноти, а тому їм тяжко міняти природу, вириватися з простору предків й облаштовуватися на новому терені. Гостра потреба постійно відчувати рідну територію примушувала шукати будь-який за розмірами, але власний вільний життєвий простір.

Універсальна модель відчуженості у ворожому світі реалізована письменником у межах архетипу Лабіринту. Потужний архетиповий код лабіринтної ситуації, яку проживають його герої ("Ост"), повсякчас демонструє риси двовимірності. Із одного боку, це універсальна екзистенційна проблема загубленості, безрунтянства, у якій досить потужно оприсутнена метафізична константа. Із іншого - це більш вузьке втілення архетипу через феномен спрофанованого радянськими реаліями життєвого простору. Обидва аспекти перетинаються, взаємодіють, доповнюють один одного, постаючи як викликана незручністю і несталістю існування в радянській імперії ситуація лабіринтної загубленості. Однак формам глобального відчуження, тотального безґрунтянства письменник протиставив глибинне, приховане тяжіння української людини до етичних засад цілісності. Будучи відчуженою передовсім етно-національно, вона все-таки віднаходила парадоксальні коди внутрішньої схоронності і шляхом долучення до духовних первнів реконструювала свою цілісність.

В У. Самчука є цікаві розмисли про обставини, що спричинили відчуженість сучасної людини. Він говорить про зміни, які відбулися з Європою у XX столітті, Європою як простором і середовищем, де народилася фаустівська людина. "У наш час нема Фавста", - запевняв митець у мемуарах "П´ять по дванадцятій" [15, с. 72]. А пізніше в одному з виступів розкодовував символічне значення образу. Фауст - це символ шукання правди життя і разом із тим символ неможливості знайти ту правду. Вона захована самим творцем для того, щоб її вічно шукати і тим самим продовжувати життя [14, арк. 19]. Додамо, що Фауст являє собою в гранично узагальненій формі "дух людини", це втілення мислимої цілісності та повноти людської долі. Але "Фавст спить", а XX століття належить Вагнерам, котрі штучно творять у пробірках гомункулюсів. Останні, уявивши себе надлюдьми, заполонили світ і прагнуть регулювати життя. Письменника непокоїло питання, чи переміг Вагнер остаточно, адже він "будить самого Фавста, веде його на Фесальське поле і каже: тут скінчилась доба античних республік і починається доба Імперії Риму. Тут Цезар переміг Помпею. І так сталося. І почалась доба цезаризму. І вела до кінця. І Рим загинув" [15, с. 72].

Однак не загинув Фауст, він одружується на Гелені і народжує сина Евфоріона, який для У. Самчука є поєднанням антики і доби гомункулюсів, уособленням Європи середини XX століття, нової Європи Гітлера. Високий порив, намагання піднестися до недосяжного спричинили падіння і загибель. Отже, письменник констатував, що після Другої світової війни не сталося чогось кардинально нового. За перемогою Гітлера закономірно відбулася поразка, адже запал його Нової Європи згас у царстві тіней. Цитатою з Й.В. Ґете український письменник стверджував, що не все блискуче неодмінно є досконалим і довершеним, швидше за все воно перехідне і тимчасове. Натомість істинне в усі часи залишалося нетлінним і вічним. Творцем усього справжнього У. Самчук вважав духовно цілісну людину. Це була віра в те, що традиція активізму, змагання, росту, діяльності й духовно оновленої внутрішньої закоріненості особистості відродиться. Письменнику йшлося про роль у долі сучасної цивілізації фаустівської людини, яка б не перетворилася під тиском технологічної доби на "людину без якостей", на такого собі ібсенівського Пер Ґюнта [7, с. 114], котрий став влучною проекцією людини XX століття з її неодмінною розгубленістю, невпевненістю, гіпертрофованою оцінкою, показною бравадою, що нерідко прозраджує психологічний комплекс слабкості. Антропологічна обумовленість історії - головний фактор, від якого залежить майбутнє людства. Під цим кутом зору головною у творчості У. Самчука є концептуалізація нового героя, що передбачала "творення" нової особистості, пізнання нею самою себе і свого призначення у світі.

До гносеологічних належать архетипи тематичної групи Істини: Хутір, Дім, Обійстя, Земля, Ліс, Вода, Тиша, Рід, Батько, Мати і т.п., які кожного разу втілюються в конкретні образи. Зважаючи на обсяг статті, розглянемо тільки окремі з них.

Образ українського Хутора найбільш цікавий. У творчості У. Самчука це поліфонічний і наскрізний образ уже хоча б тому, що представлений майже в усіх великих творах митця. Тим більше, що перший том трилогії "Ост" має доволі промовисту назву - "Морозів хутір". Хутір у доробку письменника - образ тривимірний. Він постає як реальне поселення (матеріальне), як духовний космос нації (духовне) і як український світ загалом, сама Україна (символ).

Проза У. Самчука унаочнено продемонструвала, що українці впродовж кількатисячолітньої історії не втратили свого архетипного фундаменту. У XX столітті світобудова сприймалася у відповідності з етнічною знаковою системою (символікою). Так, як у давні часи, зовнішній світ асоціювався з "темнющим підземеллям" [12, с. 23], "безвістю", "вивернутою кишенею" [12, с. 392], "смерчем" [12, с. 580], "бездонною темнотою" [17, с. 22], "голим-голісіньким простором" [5, с. 93], "наготою" [10, с. 240]. Герої Самчукових романів завжди прагнули повернутися з тотальної порожнечі на невеличкий клаптик твердині у хисткому Всесвіті: "Наш хутор на горі, як замок, а навколо долини" [4, II, с. 283]. Словом "навколо" ( ^ коло) письменник наголошував на замкнутості побудови, що має міцну опору. Так він підкреслив важливість чіткого кордону між Хутором і всім іншим Світом. Від Чужого, Відкритого, Незамкнутого обов´язково відгороджували відвойований простір, надійно позначаючи межі Свого, Замкнутого. Відтак в українській свідомості сформувалося особливе значення понять "край", "рубіж", "кордон", "границя", "межа". Межі полів, що належали різним господарям, дбайливо обводилися [4, II, с. 85], іноді їхню захисну функцію виконували річка, яр, болото [4,1, с 73], густо насаджені дерева чи кущі, що творили собою лінію живоплоту [12, с. 22]. Це завжди виразний обрис, що вбирав у себе знайомі предмети чи прикметні деталі ландшафту, які дозволяли селянину ще здалеку пізнавати свої володіння. Межі сполучали замкнутий простір Хутора з великим світом, весь обшир якого сприймався хліборобом через вигляд полів, що у перспективі нагадували "брудні полотна" [7, с. 8]. Не одне суцільне полотно, а багато відкраяних шматків із виразними контурами границь, що мали здатність напливати на подорожнього як "обручі на грубелезній бочці" [7, с. 8]. Тут письменник вказував не тільки на виключно практичне призначення межі відділяти поле одного господаря від ниви іншого. Окреслюючи коло, він наголошував і на охоронно-магічній функції межі - замикати собою впорядкований простір, універсальний хліборобський Космос, метафорично представлений у щойно наведеній цитаті образом бочки. Зрештою, в українській мові слово "обійстя" буквально означає "місце, яке обходять навколо".

Загалом Хутір у концепції У. Самчука являє собою універсальну картину селянського світу, де впродовж тривалого часу зберігалися найважливіші ознаки українського етносу, його традиції, звичаї, мораль. Він "щось як легенда" [5, с. 19], тобто це сакральна національна міфологема, тому має чуттєве, емоційне значення, пов´язане з великою містерією життя. Уже від часів своєї появи Хутір належав плоті народу, а первовічно - роду. Він асоціювався з білим океаном, у далі якого ходили покоління предків, поверхню якого краяли плугами, даючи плід землі [18, І, с. 154]. Це модель "білого світу", де панують закони сполучуваності й логіки, порядку і гармонії, у центрі якого перебував хліборобський рід. Однак тут родилися і ті, хто не лишався на Хуторі, а йшов у всі кінці світу і скрізь ніс із собою велику душу [11, с. 485]. Повноцінне життя Хутора - це запорука існування не тільки окремо взятої родини, а й цілої нації, адже "все тут довкруги це ти сам... Суцільна простота, незламна воля, невпинна послідовність, основа основ будівлі буття" [5, с. 326].

У трилогіях "Волинь" та "Ост" У. Самчук звертається до однієї з провідних тем своєї творчості - розуміння Світу в його відносній гармонії, яка не є еквівалентною абсолютній гармонії ідеалу, але яка саме тому доступна й особливо значима для людини у її повсякденному існуванні. Коні, плуг і орач; просторе, вигнуте взгір´ям поле, перетяте чорною борозною; пшеничний колос, який набряк тугою силою дорідного зерна; город, що подібний до скатертини, на яку кладуть паску; непорушні, мов таємничі замки, сади; кущі верболозу і столочені на луках трави; повільна і лінива річка, що місцями вирує і потиху сама з собою говорить; глибоке і ясне над усім небо - все це образи відносної гармонії та ідилії, які зримо присутні у хутірському житті. Так, у центрі філософської конструкції "Волині" були ідеї потенційної досконалості селянського світу, безперервності буття і відродження. Навколо цих ідей вибудовувалася вся сюжетна "драматургія", а образи, у яких їх було втілено, творили наскрізну зображувальну лінію трилогії.

Важливим елементом образу земного ладу, порядку в У. Самчука виступає всеобіймаюча Тиша, яка оповиває світ Хутора, цементує його, зв´язує всі його окремі складові в єдине ціле. Ця категорія поліфонічна, несе в собі щоразу новий смисл. Світ, у якому Тишу можна понюхати [б, с. 166], відчути її густоту [16, с. 7], надзвичайно інтимізований, занурений у плоть і побут. За допомогою образу Тиші головний акцент не завжди ставиться на природному довкіллі, іноді вся увага переноситься на внутрішній стан персонажів, що надає розповіді додаткових настроєвих відтінків та психологічних нюансів. Через категорію Тиші прозаїк зображав тривогу людини [6, с. 206; 7, с. 16], її настороженість [6, с. 74, 260], напруження [6, с. 218, 224, 274], чекання [12, с. 406], урочистість [6, с. 205], радість [4, І, с. 259]. Однак основне її значення у творчості митця - рівновага, умиротворення, порядок, спокій, гармонія, таємнича містерійність: "... тиша, трохи задуми, трохи вдоволення, трохи спротиву. І все довкруги пахло відпочинком, ніби парфумами, великий бог спокою розлігся широко нагий і чистий, розкинув свої відпружені м´язисті руки й ноги і вдихав у свої широкі легені велику безконечність космосу з масою золотих зернинок на бірюзовому небозводі, а внизу — з масою вогників й комарів" [ 11, с. 154]. Тиша робила особливо відчутними почуття свободи, безпеки, захищеності. У її всеосяжних володіннях людина почувалася відгородженою від зовнішнього світу, вирваною з бурі (ще один із символів Хаосу), закинутою у прихисток і тихомир´я святині [5, с. 328]. Ідеали гармонійного буття-у-світі ґрунтувалися на потужному природному інстинкті захисної самосвідомості, яку людина переносила із самої себе на сім´ю, рід, на все суще. Г армонія панувала на Хуторі як провідна й обов´язкова якість. Проза У. Самчука засвідчила, що таке піклування про творення світу на засадах злагодженості, взаємної відповідності глибоко вкорінилося в українському менталітеті.

У романах У. Самчука Хутір - це космічне тіло з визначеною йому орбітою, яке під дією революцій, воєн, колективізації, голодомору міняє свій звичний лет, із ним відбуваються непередбачувані метаморфози і ненормальності. Через такий фізичний і духовний простір автор пропускає не тільки події, а й людей, речі, що їх оточують. Нищівних ударів український Хутір зазнав саме у XX столітті. Більшовицькі порядки принесли дух руїни, смерті. Вражає значна кількість описів поруйнованих, розторощених хуторів у прозі У. Самчука [5, с. 93; 9, с. 144-146; 10, с. 240; 16, с. 263]. Водночас плюндрування українського традиційного укладу життя в масштабах краю віщувало його фізичний і духовний занепад. Нищення плоті й душі роду (народу) деформувало людську сутність, породжувало руїни в усьому національному організмі. Руйнація потужного духовного космосу українства надала ідеї Хутора глибокого філософсько-символічного змісту.

Духовно-генетична пам´ять українців зберігає чимало ментально значущих категорій, що впродовж тисячоліть утримують інформацію про зв´язки Людини з Природою і Космосом. Одним із них є архетип Землі. У творчості У. Самчука це багатогранний образ. Під ним письменник розумів і планету - спільний дім усіх народів; і рідну країну - твердиню, на якій живуть українці; і місце праці хлібороба, засіву, плекання та збирання врожаю. Родючість чорнозему вплинула на його сакралізацію. Український селянин ставився до Землі як до святині, вона "велична, маєстатична, свята" [4, II, с. 293]. У спогадах У. Самчука є запис: "Гріх бити землю, — казала мені колись мама, коли я пацав по стежці дубцем" [15, с. 123]. То був так само великий гріх, як бити рідну матір. Письменник згадав одвічну селянську мудрість у воєнному Берліні, де від вибухів бомб земля шарпко здригалася, ніби її карали батогами. Великий гріх супроти великої святості.

Українське природне довкілля та помірний клімат породили основний тип господарювання - землеробство, яке вже в античну добу вважали одним із найшляхетніших занять. Цицерон називав його найкращим заняттям вільної людини, Л.Колумелла вважав, що сільське господарство перебуває у кревній спорідненості з мудрістю. Як символ "вкоріненості" людини розглядав феномен землеробства М.Гайдеґґер. Воно виплекало довіру до лагідної, ласкавої, доброї Матері-Землі, її культ та поетичне бачення. Земля - "основа всього" [4, І, с. 559], "„найбільше щастя — більша за любов, за життя. Земля найбільший скарб — більший за золото і коштовні речі. Земля — сон мільйонів поколінь, казкове привабливе єство, містична сила космосу, наснага слабих і дужих. Золото, краса, любов, молодість і вічний учитель мудрості! От що земля" [4, І, с. 252]. Людина уявлялася породженням, дитиною Землі, бо вона "прамати всіх родів" [4, І, с. 251], живителька світу, подателька всіх благ. Володько Довбенко ("Волинь") - син рідної землі, справжній син найсильнішої з матерів [4, І, с. 437]; Василь Шеремета ("Юність Василя Шеремети") "з тієї ж скиби повстав" [18, І, с. 184]. В Україні всі "люди ... земля" [18, І, с. 88]. Вона ж уособлює первісну матерію, з якої за допомогою плодотворного чоловічого доторку з´являється все суще. Українці відчували трепет перед її родючістю, вегетативною й оновлюючою силою, перед таїнством зачаття, народження і смерті, а тому з особливою шанобою ставилися до ритуалів, що супроводжували ці процеси.

Селянин поєднаний із Землею-жінкою, Землею-любкою як її чоловік, коханець. Їхній зв´язок породжує любовно-пристрасну вертикаль між Землею і Небом, що мислилися як два полюси світу. Там, у Небі, живе Батько-Бог. Не випадково одного з персонажів, "Батька сивого" [16, с. 7] письменник назвав Іваном Богом ("Скарби"). Поетично, в ореолі особливої святості зображено У. Самчуком процес зваблювання і спокуси: "... земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої принади, що по них досхочу йдуть коханці і сиплють плодом, потом, молитвою. Роди велике, непорочна! " [4, І, с. 251]. Соковита, мастка, пахуча Земля вступала у вселенський акт зачаття: "Земля мліла. Земля віддавалася сонцеві й мужикові. Скажено топтався кострубатий полюбовник по лоні п´яної своєї любки, захватно вдовольняв її ненатхненну пристрасть" [8, с. 129]. В універсальну

утробу селянин щовесни клав добірне Зерно — генетичний код життя. Сито й жадібно вбираючи сім´я, "цілі віки вагітніла стара, чудова земля своїм плодом" [4, II, с. 294], наливаючи живлющими соками кожну зернину, з якої з´являлося на світ кілька десятків нових зерен "жювтих і пахучих, як віск, і генних, як золото" [5, с. 577]. Пшеничне зернятко конденсувало в собі силу чоловічого і жіночого начал. Всемогутнє життя видиралося з заплідненої скиби тендітним колоском.

Український селянин по-особливому відчував містичну силу Землі, що в пристрасному Еросі та ярій ревності примушувала поливати себе потом і кров´ю [4, І, с. 251, 273, 559; 8, с. 98, 131; 16, с. 7]. Із праці та поту виростав хліб [365, с. 278]. Кров і піт

- вічне джерело, з якого живилася Земля. Вона духовна і тілесна, чим дуже подібна до людини. Пригортала до грудей дітей своїх [16, с. 121], навесні мляво повертала боки [8, с. 6], влітку "руки свої долонями щедрими догори розложила" [4, І, с. 162], восени чіплялася за мужичими чоботиськами, хапала "щипкими долонями" [7, с. 8], мов пес голодний гризла їх [18, І, с. 87], взимку "курчилася сердитим кулаком" і "натягала білу рукавицю" [9, с. 7]. Земля дихала, випускала свій напоєний пахощами дух і дарувала його довкіллю. Вона мала густий тілесний запах поту [8, с. 6]; ситий дух чорнозему лоскотав ніздрі [4, І, с. 251]; розкраяна скиба духмяно пахтіла, ніби бухан свіжого хліба [11, с. 473]. Головним дегустатором, аматором вишуканих пахощів був селянин, котрий іноді мислив язиково-смаковими відчуттями: "Земля мастка, до пальців пристає, а запашна, що хочеться їх облизати" [16, с. 5].

Хлібороб був кровно зацікавлений в обробітку землі для блага родини, і це перетворювало важку та виснажливу працю на творчу і прекрасну. Тому землеробство слід сприймати не як тяжко-марудне копирсання в землі, а як особливий вид людського буття, як онтологічну передумову всіх ментальних побудов. Єдиним ідеалом зацікавленого в результатах своєї діяльності працівника було орати землю, сіяти хліб, мати гарну родину. "В градації суспільних вартостей, - наголошував письменник, - ця вартість одна з основних, на якій будується сама екзистенція буття на землі в його елементарній природі" [10, с. 266]. Мета хлібороба - твердо стати на своїй землі й побудувати на ній власний Космос на засадах гармонії та всеосяжного ладу. Історія українського землеробства - це історія праці народу над перетворенням рідної природи, це дбайливе її використання, де розумно поєдналися стримане дерзання і почуття міри. Особливе значення у селянському світі мали засоби обробітку землі, які навіть після виходу з ужитку знаходили своє застосування у господарстві. Старий зуб з борони не викинули, а дбайливо вбили у диль, аби чіпляти на ньому старий одяг ("Волинь"). Як священну реліквію беріг Григір Мороз ("Морозів хутір") побите шашелем, вичовгане не тільки руками, а й часом, старе рало. Матвію Довбенку ("Волинь") старий плуг служив без зміни, хіба що в ньому іноді міняли плиту й леміш.

Культ Плуга характерний саме для українців і зовсім не звичний для інших народів. На думку сучасного дослідника, це знаряддя праці було об´єднуючим началом головних стихій та сфер Універсуму [3, с. 44]. Не випадково у дні війни письменник у своїй публіцистиці звертається до міфологічного образу "золотого плуга доброго", який побожно повертає поверхню землі, щоб був хліб, щоб було життя, щоб лунав людський сміх ("Поля і танки"). В онтологічному втіленні Плуг був засобом переходу від Хаосу до Космосу, це символ організованого, впорядкованого Всесвіту, в якому живе рід селянина, що з діда-прадіда обробляв землю, сипав у неї зерно, годував ним людей [11, с. 476-477]. Землеробство мало здатність виступати в ролі лакмусового папірця, виявляючи розумність чи нерозумність форм господарювання, що їх застосовувала людина. За насильство над своїм тілом Земля відплачувала відсутністю риби, раків, птахів [4, І, с. 9], висиханням річок [4, І, с. 165], загибеллю лісів [4, II, с. 10]. Колгоспна система господарювання, на думку У. Самчука, була малоефективною не тільки з економічної точки зору. Вона скасувала сакральне ставлення до землі, приватну власність на неї, що її

О. Шпенґлер вважав не стільки поняттям, скільки правідчуттям. Прагнення перетворити все, що мала людина, на земельну власність, вважав учений, завжди було свідченням людини "доброї породи" [20, с. 344]. Приватна власність на землю - це єдина надія хлібороба на зростання. Без неї він стає безвольною людиною, рабом. Колгоспи брутально втрутилися у селянський світ, здеформували, а то й зруйнували усталені, еталонні структури поведінки української людини, перетворили її в бідну не на хліб, а на душу [12, с. 441]. Радянська тоталітарна держава зосередила всю власність у своїх руках, чим знищила саме почуття приватної власності [12, с. 324]. Позбавлена творчої енергії й активності колективна власність перетворилася на "щось мертве, що лежить і не рухається" [12, с. 147]. Вона лишень допомагала утримувати абсолютну владу над народом. В Україні це призвело до тотального нищення людей "доброї породи".

Земля - особливе божество у давньому хліборобському пантеоні, головне - не зрадити її, бо відступництво вважалося найбільшим гріхом для селянина [12, с. 106]. І коли сини обирали кожен свій шлях, Батько благословляв їх на кровний зв´язок із землею: "Ти ... вояк. Ти вчений. Ти мій спадкоємець — плугатар. Тримайтесь усі цупко чорної скиби землі... Борітесь за неї мечем, пером, плугом, гризіться за неї зубами... Лайте працю їй велику. Змочіть її потом і кровлю і не забудьте заповітів Бога вашої душ" [4, І, с. 495]. Патріархальний спосіб буття формував прямий тілесний зв´язок із Землею. Хлібороби розпластувались на її тілі, прилипали до нього, немов поліпи. Тому такою щільною видається українська покревність. Якщо ж у селянській сім´ї і відбувалося випадання котрогось із її членів, то остаточного відторгнення не відбувалося. Надто потужним було тяжіння до патріархальності.

Іноді Земля, як усяка вища сила, потребувала жертвенної крові, бо , "хто кров проллє, того земля" [4, І, с. 490]. Звісно, тут важливим був не прагматичний розрахунок на вдячність божества за щедрий дар, а передовсім ритуальний зв´язок людини з Небом. Селянський Космос щороку через обряд, дійство повертався до предвічного Хаосу, щоб із новими силами відродитися й існувати далі. Однак "перша природа" могла і насильницьким шляхом втрутитися в упорядкований Світ, зажадати від землероба рішучості, вміння довіряти досоціальним нормам життя. Тоді тільки жертва слугувала дійовим засобом відновлення порядку. Матвій Довбенко ("Волинь") переконаний, що Землю треба боронити і, коли вона того вимагає, віддати за неї синів своїх, а дочок примусити робити те, чим до цього займалися сини. Дослідники вважають, що в давні часи богам приносили в жертву сина-первістка. До такого акту вдається і головний герой трилогії. Коли Перша світова війна перевернула селянський світ, порушила його світлу гармонію, він послав проливати кров старшого сина. Матвій відчував нагальну потребу в такому добровільному внеску як у якомусь реальному, надзвичайно суттєвому досвіді. І коли б ішлося не про землю, а про щось інше, Батько не став би ризикувати життям сина. Василь - не жертва молоху війни, а жертвенний дар Землі. У цьому жертвоприношенні справдився архетипний ідеал відновлення Ладу: "Так сказала земля, так хотів її Бог" [4, 1, с. 572].

Аналіз найважливіших екзистенціальних архетипів у прозі У. Самчука показав, що найважливішою для письменника була проблема збереження власної самототожності, національної ідентичності. Звідси - його активна залученість до процесу витворювання і розпросторення ідеології та риторики національної самототожності. Збереження власної етнокультурної ідентичності вимагало чимало духовних, розумових і фізичних зусиль, адже поза їхніми межами творча самореалізація українця-вигнанця перетворювалася на людиноруйнівну. Тож у життя почала втілюватися програма виживання української нації в умовах бездержавності, розпорошеності у світі, чужомовності за кордоном і химерної багатомовності у радянській Україні (по суті, накинена російськомовність), в умовах потужної експансії чужих культур чи штучних культурних утворень. "Загублена українська людина" (М. Шлемкевич) намагалася не поспішати, роздивитися довкола, знайти щось надійне і стабільне. І таким абсолютом було довкілля буття, охарактеризоване М. Гайдеґґером як Дім, Поле, Храм. Усе це й зумовило кристалізацію основних ідей і проблем усієї прози митця.

Отже, застосування методології архетипної критики при аналізі прози У. Самчука уможливило виокремлення глибокого архетипового шару. Аналіз окремих із них показав, що специфіка українського образу світу полягає в граничній напруженості переживання екзистенційних, культурних, ідеологічних і політичних конфронтацій, у загостреності смисложиттєвої й історіософської проблематики. Названі риси визначають актуальність українського культурно-екзистенційного досвіду для сучасної європейської культури й свідомості.

ЛІТЕРАТУРА

1. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту: Романи. - К.: Критика, 1999. - 382 с.

2. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т. 1. / Авт.-уклад. Ю. Ковалів. - К.: ВЦ "Академія", 2007. - 608 с. (Енциклопедія ерудита).

3. Природа і етнос / Ред. В. Крисаченко. - К.: Наукова думка, 1994. - 208 с.

4. Самчук У. Волинь: Роман у трьох частинах. Том перший. - К.: Дніпро, 1993. - 574 с; Том другий / Післямова С. Пінчука. - К: Дніпро, 1993. - 334 с.

5. Самчук У. Втеча від себе: Роман. - Вінніпег: Інститут дослідів Волині, 1982. - 428 с.

6. Самчук У. Гори говорять!: Роман у 2-х ч. / Післямова А. Жив´юка. - Ужгород: МІ IIІ „Ґражда" - Видавництво "Карпати", 1996. - 271 с.

7. Самчук У. Кулак: Роман у 2-х ч. - Чернівці: Бібліотека "Самостійної думки", 1937. - 279 с.

8. Самчук У. Марія. Хроніка одного життя: Роман / Підгот. тексту та післямова С. Пінчука. - К.: Рад. письменник, 1991. - 190 с.

9. Самчук У. На білому коні: Спогади. - Львів: Літопис Червоної Калини, 1999. - 229 с.

10. Самчук У. На коні вороному: Спогади - Львів: Літопис Червоної Калини, 2000. - 279 с.

11. Самчук У. Наше село // Волинь: Часопис для Волині (Рівне). - 1941. - 30 листопада. - С. 1.

12. Самчук У. Qst: Роман у 3-х т. - Т. 1. Морозів хутір: У 3-х ч. - Реґенсбург: Видання Михайла Борецького, 1948. - 584 с.

13. Самчук У. Плянета Ді-Пі: Нотатки й листи. - Вінніпег: Інститут дослідів Волині, 1979. - 355 с.

14. Самчук У. Про взаємозв´язки політики і літератури // ВРФТ ІЛ. - Ф. 195. - Од. зб. 161. - 30 арк.

15. Самчук У. П´ять по дванадцятій: Записки на бігу // Дзвін. - 1995. - № 6. - С. 113-125; № 7. - С. 61-92.

16. Самчук У. Скарби // ЛНВ. - 1931. - Річник XXX. - Т. СУ - Кн. 1. - Січень. - С. 2-8.

17. Самчук У. Темнота: Роман у 2-х ч. - Нью-Йорк: Українська Вільна Академія Наук у США,1957.-404с.

18. Самчук У. Юність Василя Шеремети: Роман у 2-х т. - Т. І. - Мюнхен: Прометей, 1946. - 156 с; Т. II. - Мюнхен: Прометей, 1947. - 165 с.

19. Сковорода Г. Розмова про істинне щастя / В. Шевчук (пер. укр. мовою, прим.). - Харків: Прапор, 2002. - 280 с.

20. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. - Т.1. Образ и действительность / Пер. с нем. Н. Гарелин; Авт. комментариев Ю. Бубенков и А. Дубнов; Худ. обл. М. Драко. - Минск: ООО „Попурри", 1998. - 688 с.