Г. І. Матвієнко
м. Ялта

Розглядається характер функціонування концепту авторської маски у романах Ю. Андруховича, зокрема онтологічний зміст даного концепту.

Постмодернізм, здається, можна визначити таким станом суспільства, коли людство усвідомлює, що його власне раціо більше не спроможне запропонувати єдину Істину або хоча б скінчений набір універсалій, які мали б однаковий авторитет для всіх його представників. Ж. Бордійяр називає постмодернізм «станом після оргії» [цит. за 6, с.36], при цьому він зазначає, що «постмодернізм дає одночасно і більше і менше надії» [6, с.36]. Стриманий щодо узагальнень, у сумніві щодо власної цілісності він бачить світ більш хаотичним, ніж будь-коли те уявлялося, та, відкидаючи модерністську діалектику й беручи до уваги і перспективу, і глибину, засуджує себе до випадковості, непередбачуваності безпосереднього досвіду.

Постмодернізм не жахається фрагментації дочасності чи неспівмірності, навпаки, - не приймає їх. Якщо світ не має сенсу, «не чекаймо, що мистецтво привнесе до нього сенс, просто граймося з безглуздям» [6, с.36]. Таким чином, постмодернізм, на думку Ростислава Семківа, актуалізує тезу Шлеґеля про ігровий характер будь-якої іронії, застерігає від намірів «дешифрувати іронічне твердження як риторичний інструмент загальної негоції» [6, с.36]. Отже, функціональність іронії є значно ширшою, ніж традиційно вважають. У багатьох випадках іронія - це більше ніж просто «прихована насмішка», тобто іронічне висловлювання, яке спрямовується на формулювання оцінних висновків або створення комічних ситуацій і загалом не виходить поза вузькі рамки одиничного тропу.

Окрім оцінної та комічної, іронія здатна виконувати ще принаймні дві важливі функції: світоглядну та структуротвірну. Світоглядна функція іронії полягає в можливості бачити в ній головний принцип світобудови, за допомогою якого можна пояснити численні неузгоджені та нелогічні елементи і процеси довколишньої дійсності, що не піддаються аналізу людською свідомістю. Іронія стає містком між специфічним світовідчуттям індивіда і його творчою практикою, важливим компонентом психології творчості. До того ж, на думку Вейна Буса, питання іронічності «є, зрештою, все-таки, питанням автора» [цит. за 6, с.40].

Отже, цікавим, на нашу думку, є дослідження характеру потрактування авторського образу в постмодерністському романі в іронічному модусі на прикладі романів Ю. Андруховича «Дванадцять обручів» та «Таємниця», які є об’єктом нашого дослідження. Якщо говорити про репрезентацію авторського образу у романах постмодерністів, то не можна залишити поза увагою концепт «авторської маски». Іронічний погляд автора на власний твір на світ, що його оточує, загострюючись часом до екстремальної амбівалентності, може спричинити розмивання меж простору і антропоморфне злиття топосу з персонажем. Персонаж амбівалентного тексту сміливо переступає межу «реальності», відповідно й автор переступає межу свого «авторства», потрапляючи до свого тексту як персонаж, іншими словами - вдягає маску.

Дослідники, які вивчали організацію текстових структур творів постмодернізму (Д. Лодж, Д. Фоккема), виявили різні способи створення ефекту навмисного текстового і текстотвірного хаосу, фрагментарного дискурсу сприйняття світу як відчуженого, розірваного, позбавленого сенсу та будь-якої закономірності. Вони намагалися вирішити питання стосовно того, що є центром фрагментарної оповіді, який дозволяє сприймати хаотичний текст як щось ціле. Мамґрен в одній зі своїх монографій, що вийшла друком 1985 року, запропонував вважати таким центром авторську маску. За Мамґреном, саме вона є тим камертоном, який налаштовує й організовує реакцію імпліцитного читача.

Відповідно до думки критика, постмодерністи розширюють художній простір твору за рахунок «метатексту», тобто всіх тих конотацій, які додає читач до денотативного значення слів у тексті. Ці конотації, що народжуються в уяві читача, формуються культурними конвенціями свого часу. У літературі постмодернізму, за Мамґреном, автор зазіхає на цю читацьку прерогативу, вводячи «метатекстуальний коментар» у твір, активно «нав’язуючи» читачеві свою інтерпретацію.

Безпосередньою метою дослідження є потрактування характеру реалізації концепту авторської маски і визначення способу реалізації цього концепту у романах Ю. Андруховича. Починаючи дослідження, необхідно висловити припущення, що авторська маска трансформується через образ Илька Ильковича, причому такий її характер є підкреслено іронічним. Так, у фіналі роману «Дванадцять обручів» з’являється довгоочікуваний і таємничий Илько Илькович Варцабич, який і є Автором, що одягнув авторську маску. Артур Пепа, зустрівшись із Варцабичем, починає перебирати варіанти щодо його, Илька Ильковича, сутності, припускаючи навіть, що бачить перед собою диявола, бо ж як тоді пояснити той факт, що Илько Илькович все знає і усьому може знайти пояснення. Проте Варцабич іронічно повідомляє, що він «автор <...> чи принаймні власник авторських прав» [1, с.237].

За Мамґреном, така іронічність пов’язана з «авторським забавлянням маскою, знущанням над очікуваннями читача, над його наївністю та над стереотипами його літературного і практично-життєвого мислення» [цит. за

4, с.311]. Іронічно-цинічне забавляння та захоплення грою в маски пов’язане, на нашу думку, з головним об’єктом насміхань постмодерністів - раціональністю буття, оскільки для них віра в раціональний порядок реальності є нісенітницею, відповідно і металітературна техніка у постмодерністській літературі базується на іншій епістемології, яка заперечує можливість пізнання світу. А це значить, що для літератури, згідно з міркуваннями постмодерністів, є марними намагання відтворення дійсності, особливо якщо врахувати мінливість сучасної реальності. Звідси - іронічно- патетичні зауваження Варцабича / Автора на кшталт «навіщо смерть взагалі» чи «всі вбивства ритуальні» [1, с.236], що є глузуванням над онтологічною раціональністю та структурованістю буття.

Показовим у даному контексті є постмодерна думка щодо деформації дійсності через наші уявлення про неї. Інакше кажучи, постмодерна людина сприймає за дійсність те, що насправді є нечим іншим як уявленням про цю дійсність. До того ж уявлення про дійсність детермінуються точкою зору, яку обирає спостерігач. Сприйняття дійсності людиною, таким чином, постмодернізм проголошує приреченим на «мультиперспективізм». У даному випадку маємо справу з протиставленням «реальність - симуляція», яка репрезентується у симулякрові, бо симулякр, за твердженням Ж. Бордійяра, є «екстатичною формою справжнього» [цит. за 6, с.98].

Якщо брати до уваги нівеляцію симулякром будь-яких відмінностей між реальністю й уявним, можна висловити припущення про зв’язок симулякра з маскою. Адже маска замінює реальність на ірреальність, нашаровуючи, так би мовити, різні можливі варіанти на дійсність та деформуючи її. Такий специфічний характер маски у постмодерному дискурсі призводить, на нашу думку, до аморфності персонажів. Мова йде про те, що тіла персонажів амбівалентного тексту аморфні; автор легко трансформує їх, оскільки «вони для нього самого є лише умовними моделями» [6, с.112].

У цьому аспекті показовими є метаморфози з Ильком Ильковичем, одним із персонажів роману «Дванадцять обручів». Він виступає певною субстанцією, що має велику кількість варіантів своєї сутності. Комсюк, бультер’єр, відмінник, маньякуватий винахідник, ліліпут-циркач, старосвітська дама і т. п. - ось неповний перелік його масок або можливих варіантів його зовнішності. Наявність такого розмаїття «облич» свідчить про приховування справжньої суті персонажа, яка може полягати у тому, що Илько Илькович насправді є Автором.

Такий калейдоскоп масок, на нашу думку, якнайвдаліше ілюструє концепцію авторства, сказати б, від Мішеля Фуко. Згідно з цією концепцією, «автор не має надлишкового авторитету», він є лише «порожнім місцем», позицією, яку мусить зайняти будь-яка особа, щоб «стати автором певного формулювання у певному дискурсі» [цит. за 6, с.43]. Тобто і «відмінник», і «маніяк» можуть виступити у ролі Автора певного дискурсу, зокрема у романі «Дванадцять обручів». Для ідентифікації Илька Ильковича як Автора доречним є звернення до одного з аспектів теорії Мамґрена щодо ймовірної причини появи у постмодерністському тексті авторської маски або Автора. Воно полягає у тому, що за умов гострого дефіциту людяного у пласких, позбавлених живої плоті і психологічної глибини персонажах постмодерністських романів часто лише одна авторська маска може стати реальним героєм оповіді, здатним привернути до себе увагу читача [цит. за 4, с.214].

Підтвердження на користь висловленого припущення знаходимо у романі Ю. Андруховича «Дванадцять обручів». Так, ще на початку роману герої, що перебувають у «Корчмі на місяці», заінтриговані таємничою постаттю господаря, на якого всі марно чекають. Цей факт свідчить про те, що весь текст роману за відсутності особи Варцабича (Автора) просякнутий його незримою присутністю та його спостереженнями за перебігом подій. Така дихотомія «відсутності - присутності» з самого початку зацікавлює читача. І коли нібито роман доходить фіналу, неочікувано з’являється довгоочікуваний Илько Илькович.

Отже, Артур Пепа зустрівся з Варцабичем після того, як пережив клінічну смерть. Пепа зі здивуванням зазначив, що потрапив до якогось коридору, де «товклося безліч якихось прохачів під зачиненими кабінетними дверима <...> всі прагнули потрапити до Илька Ильковича» [1, с.232]. У даному випадку бачимо прозору алюзію на потойбічний світ та на господаря цього світу. Натомість, якщо прийняти тотожність «Варцабич/Автор», то можна провести наступні паралелі: «Варцабич - Володар - Автор», оскільки Илько Илькович, до якого потрапив Пепа після своєї смерті, асоціюється з певною владною суб-станцією.

Напрочуд цікавим є те, що у романі концепт авторської маски реалізується у зв’язку з пародією на онтологію божественності чи володарювання над іншими життями. Адже відповідно до такої інтерпретації авторської маски як Варцабич - Володар - Автор закономірним є те, що всі інші герої роману виступають маріонетками в руках Автора. А оскільки постмодерністи незмінно іронізують над вірою в існування «вищого від нас Автора», епізод «небесної канцелярії» є нечим іншим як пародіюванням, зокрема над самим собою. Таке самопародіювання виражається у тому, що Автор, глузуючи над ототожненням Варцабича з Богом, іронізує над самим собою, адже під маскою Варцабича криється він сам.

Голландський критик І. Хасан називає самопародіювання характерною ознакою постмодерного дискурсу. Суть такої самопародії полягає в епістемологічній невпевненості та у сприйнятті світу як безглуздого та позбавленого будь-якої буттєвої основи. Тому постмодерніст, пропонуючи «імітацію роману», імітуючи, в свою чергу, роль автора, «пародіює сам себе в акті пародії» [цит. за 6, с.105].

У даному контексті не можна не звернутися до проблеми деперсоналізації як анігіляції принципу суб’єктивності, що знаходить своє безпосереднє вираження у концепті «смерті суб’єкта» (Р. Барт). Проблему нівеляції культу індивідуальності досліджувала К. Брук-Роуз; вона дійшла висновку, що «суб’єкт у філософському постмодерні нерідко зображується як щось таке, що спонтанно змінюється, нагадує собою образ на піску <.> виникає знову і знову, але не як продукт наших навмисних, цілеспрямованих дій, а як результат, який не піддається нашому контролеві» [цит. за 4, с.322].

Останнє знаходить своє підтвердження у текстах Ю. Андруховича. Автор виступає, з одного боку, всевладним суб’єктом відносно до інших персонажів роману, а постійна зміна масок, з іншого боку, може свідчити про його ж підвладність чомусь іншому, бо він фігурує не як автономний творець дискурсу, а як похідний продукт цього ж дискурсу. Концепт авторської маски знаходить своє відображення й у романі «Таємниця». Роман побудовано у формі інтерв’ю Автора німецькому журналістові, який протягом семи днів записував розповіді Ю. Андруховича про його життя. Цікавою постаттю виявляється образ журналіста Егона Альта. Він з’являється так само несподівано, як і зникає. До того ж, він часто використовує тези, значення і таємничість яких дивували Автора. Наприклад, його теза про те, що у разі відмови давати Егону інтерв’ю Автор припуститься «однієї з найтяжчих помилок <.> життя» [2, с.5], або доволі дивна ідея про публікацію матеріалів інтерв’ю лише після смерті Автора, мовляв, «так воно буде вагоміше» [2, с.5].

Символічним є факт, що журналіст раптово зникає після того як інтерв’ю було завершене. Автор дізнається, що Егон Альт гине в автомобільній аварії. Всі намагання знайти могилу журналіста були марними. Хоч Авторові і повідомили, на якому цвинтарі поховано журналіста, «нічого подібного до його могили на тому цвинтарі не виявилося» [2, с.10]. Всі ці факти свідчать, що Автор, маючи потребу «підводити певні життєві підсумки» [2, с.25], сповідувався перед тим вищим від нас Автором. Тому, на нашу думку, є можливим проведення аналогії між особистістю Егона Альта та «значно більшим від нас Автором» [2, с.5], звісно, в іронічному контексті.

З огляду на це постає питання: кого вважати Автором - Угона Альта чи Юрія Андруховича, від особи якого ведеться оповідь? Правильним, на нашу думку, є міркування стосовно того, що маска Автора все ж таки належала Егону Альту як «власнику авторських прав на життя Автора роману» [2, с.5]. Багато фактів говорить на користь останнього припущення, наприклад, відсутність доказів тілесної смерті Егона Альта, що є свідченням його безсмертності. Це, у свою чергу, підтверджує теорію «безсмертності масок».

Можна навіть порівняти образ усевладного і скоріше демонічного, ніж божественного, Варцабича з роману «Дванадцять обручів» з Егоном Альтом, який синтезує в собі божественно-демонічні риси. Він кожного дня розпивав пляшку бренді і «на своєму розгепаному старому «ситроєні» <.> шість вечорів поспіль з ревом від’їжджав у пітьму, <.> не дивлячись на значне перевищення алкогольної норми у крові», проте саме він сприяв пошукові автентичності «власного буття-у-світі» оповідача. Через своєрідну сповідь Автор інтерв’ю, він же - оповідач, зміг збагнути у своєму житті і зрозуміти, чому у його кошмарах, які переслідували його ще з дитинства, «відчинені двері - то незбагненна радість» [2, с.470].

Такий синтез божественного і демонічного у концепті авторської маски свідчить про своєрідну нівеляцію кордонів між різними світами. У даному контексті можемо говорити і про «нерозмежовану єдність» у романі «Дванадцять обручів», і про концепт «відчинених дверей» у романі «Таємниця». Підсумовуючи, можна дійти висновку про те, що наявність у текстах Ю. Андруховича концепту авторської маски значною мірою визначає характер потрактування онтологічних категорій і феноменів. Репрезентація онтології буття у романах Ю. Андруховича здійснюється крізь призму концепту авторської маски, яка виступає головним засобом відображення буття. Іронічно-цинічний характер відбиття реальності та захоплення грою в маски пов’язане, на нашу думку, з го-ловним об’єктом насміхань постмодерністів - раціональністю буття, оскільки для них віра в раціональний порядок реальності є нісенітницею. Відповідно і металітературна техніка в постмодерністській літературі базується на іншій епістемології, яка заперечує можливість пізнання світу. А це значить, що для літератури, згідно з міркуваннями постмодерністів, є марними намагання відтворення дійсності, особливо якщо врахувати мінливість сучасної реальності.

Частково такий засіб потрактування буття можна пояснити тим, що домінантою постмодерної картини Ю. Андруховича в усіх його романах є, за словами Л. Печерських, «напружене шукання духовної вертикалі буття» [3, с.17], звідси - заміна ліричного героя щоразу новою маскою. Отже, оскільки вертикаль буття передбачає нівелювання онтологічної ієрархії «низ - верх», то концепт авторської маски якраз і спричинює це нівелювання, а відтак і насмішку над онтологічною структурованістю буття.

Бібліографічні посилання

1. Андрухович Ю. Дванадцять обручів: Роман. - К., 2005. - 275 с.

2. Андрухович Ю. Таємниця: Замість роману. - Х., 2007. - 478 с.

3. Ковбасенко Ю. Література постмодернізму: по той бік різних боків // Тема. - 2002. - № 1. - С. 2-21.

4. Лук’янець В. С. Філософський постмодерн: Навчальний посібник для викладачів, аспірантів, студентів / В. С. Лук’янець, О. М. Соболь. - К., 1998. - 352с.

5. Масенко Л. Мовна гра в літературній антропонімії роману Ю. Андруховича «Дванадцять обручів» // Урок української. - 2007. - № 6. - С. 18-20.

6. Семків Р. Іронічна структура: типи іронії в художній літературі. - К., 2004. - 135с.

7. Філософія: Світ людини: Навч. посібник / В. Г. Табачковський та ін. - К., 2004. - 432 с.

8. «Філологічні семінари» в Київському нац. ун-ті ім. Т. Шевченка // Слово і час. - 2002.- № 4. - С. 58-70.

9. Штейнбук Ф. М. Засади тілесного міметизму у текстових стратегіях постмодерністської літератури кінця XX-початку XXI століття: Моногр. - К., 2007. - 292 с.