Н. І. Власенко
м. Дніпропетровськ

Розглядаються способи освоєння - осторонення визначальних для літератури традиціоналізму матриць структурування літературних форм у генеалогічних моделях романного жанру, виявлених у процесі формування романістики ренесансної Англії.

У когнітивних «координатах» персональної самоідентифікації, заданих сучасною гуманітаристикою, співвіднесення тих епістемічних та аксіологічних параметрів Я та Іншого, що формуються у виявленнях - подоланнях меж знання в історичному русі культури, осягається як невибутня матриця «випробовування» моделей смислотворення, у яких інтенціальна єдність свідомості вимірюється диференціацією семіотичних форм. «Розімкнення» цієї впорядкованості взаємовивірення способів мислення, конститутивних для посттрадиціона-лістської ментальності, в царину перетворень інтерсуб’єктної епістемічної дистанції в міжперсональну ціннісну близькість визначається «замкненістю» «рубежів» «постісторичних»

-спрямованих на освоєння синхронії формування множинності Іншого - векторів пізнання, актуалізованих в кінці ХХ-на початку ХХІ століття, на «порогах» його «історизації» - виявленої «на зламі» традиціоналізму переорієнтації з осягнення «понадчасових» - ейдетичних - форм буття на осмислення діахронії становлення суб’єкта. Позначене в узагальнено- епістемологічних вимірах подолання фрагментарності знання, сформованих здійсненими у сучасній епістемічній диспозиції досвідами демаркації персональних позицій в культурі - трансгресією суб’єктивності в безсуб’єктне становлення («археологія знання» М. Фуко [6]), ідентифікацією самості як іншості («практична філософія людини» П. Рікера [5]), сполученням трансцендентності пізнання із беззапитною близькістю Я та Іншого («етична феноменологія» Е. Левінаса [10]), - таке погодження логік тотожності та розбіжності у конкретних методологічних ракурсах інспірує розбудову пізнавальних парадигм Нового часу у міжпарадигмальний когнітивний простір, що у власному темпоральному «прирощенні» конституюється осягненням дискретності епістем як основи аксіологічної континуальності смислопородження.

На цих засадах відбувається і зрушення знаннєвої конфігурації сучасного літературознавства, пов’язане з оформленням методологічної багатовимірності літературної рефлексії у ході «взаємовипробовування» «історизованих» та «постісторичних» упорядкованостей її формування. Перетинаючись у сферах історії та теорії роману, сполучених - розділених «понадлишковістю» і його генеалогічних моделей, і структурних матриць цього жанру як щодо репрезентацій формотвірного початку художньої словесності, «замкнених» на діахронії самоототожнення Я, так і щодо реконструкцій формування літератури, «розімкнених» у синхронію осторонень Іншого, орієнтації на «вимірювання» інтерсуб’єктної семіотичної дистанції збігом трансісторичних «параметрів» літературного смислотворення (концепції Тексту і жанру, розроблені постструктуралізмом [3]) і спрямованості на «випробовування» міжперсональної аксіологічної близькості віддаленістю локально-історичних «координат» мистецтва слова (історико-поетологічні типології художньої свідомості [1; 2]) виявляють «обмеженість» методологічної опозиції інтенціальних та позаінтенціальних складників літературної творчості по відношенню до епістемічного поля романного і романотвірного сполучення дійсності та її ціннісних проекцій.

У руслі проблематизації - у такому рефлективному контексті - співвіднесеності генеалогічних та структурних вимірів романного жанру актуалізується і необхідність розгляду - на основі взаємовизначення «усталених» моделей формування літератури, виявлених постструктуралістською жанрологією, та виділених історичною поетикою «рухливих» матриць літературних форм - шляхів авторського дистанціювання від поетики традиціоналістського роману, якими забезпечується естетичне уціліснення жанру у ході генезису романістики ренесансної Англії - національно-історичної модифікації романного жанру, локалізованої «на межі» трансісторичного часопростору його оформлення і в репрезентаціях романного добутку доби Єлизавети як «фальстарту» історії англійського роману, заснованих на позитивістському сполученні «органологічно-кумулятивної» та «діалектичної» формул історичного становлення [7; 9], і в фундованих їх «соціологічним» розмежуванням концептуалізаціях «порубіжного» жанрового статусу новацій романістів- єлизаветинців [4; 12], і в структуралістському «замкненні» їх творчих експериментів на культурних кодах англійського Відродження [8], і в інспірованому російським формалізмом «розімкненні» романних і романотвірних інтенцій митців Англії останньої третини ХУІ століття в жанрове «самоосторонення», що їх «ферментизує» [11].

Осмислення у багатовимірному методологічному просторі принципів оформлення генеалогічних моделей англійської романістики Відродження та способів їх розбудови у структурні матриці даної національно-історичної модифікації романного жанру не лише конкретизує уявлення про естетичні перетворення традиціоналістських поетологічних форм у процесі її становлення, і дозволить уточнити епістемологічніе підґрунтя виділення - поєднання трансісторичних та локально-історичних аспектів генезису роману.

Естетична «вісь» і поетологічна «розгалуженість» роману ренесансної Англії забезпечується збігом інтенціальних упорядкованостей формування його авторських варіантів - сполучень реального та ідеального на засадах поєднання тропологічної моделі красного письменства з його міметичною матрицею через романні та романотвірні трансформації фрагментарної уподібненості зображуваного і зображення, у котрій втілюється бачення розбіжності явленого та справжнього як позначення аналогії одиничного та загального, у номотетичну тотожність означуваного та означення, у якій відтворюється розуміння інтерсуб’єктної семіотичної дистанції як множинності шляхів людського самоздійснення, спричиненої єдністю екзистенціальної свободи та онтологічної необхідності.

Осягаючись романістами-єлизаветинцями як притаманний літературі спосіб самоідентифікації Я через його зрівняльне розмежовування з Іншим, яке становить епістемологічну межу логіки смислопородження, сформованої у цю епоху, таке поєднання опозиційних принципів конституювання художньої словесності, виявлених її традиціоналістською теорією, втілюється у численних варіантах романної жанрової організації, у співвіднесеності яких віддзеркалюється актуалізована ренесансною ментальністю динаміка становлення суб’єк-тивності - рух від ототожнення «іншості» з топосами культури до осмислення інтерсуб’єктної семіотичної відстані у єдності її онтологічної визначеності та екзистенціальної виявленості.

Англійський роман Відродження формується творчими інтенціями, що актуалізують такі генеалогічні моделі жанру, у яких погодження міметичної та тропологічної моделей структурування літератури, конститутивне для художньої свідомості пізнього традиціоналізму, уцілісненої суміщенням аксіологічної вертикалі та ціннісних горизонталей інтерсуб’єктних відносин, розгортається у відволікання жанрової організації від «готових» культурних змістів та літера-турних форм, визначальне для посттрадиціоналістського художньо-словесного осягнення розбіжності між Я та Іншим як епістемологічної межі смислопородження.

Осмислюючи художню словесність як царину сполучення людського існування з його ціннісними проекціями, що вичерпує досягнення їх єдності у життєвій реальності через виявлення його безмежності у художній дійсності, митці єлизаветинської доби, які здійснюють естетизацію амбівалентності мисленнєвої логіки Відродження у руслі створення авторських варіантів романної поетики, визначальних для жанрового статусу романістики ренесансної Англії, - Дж. Лілі, Ф. Сідні, Р. Грін, Т. Лодж, Т. Неш, Т. Делоні, Г. Четтл і Н. Бретон, - пов´язують письменницьку самореалізацію із формуванням номотетичної тотожності зображуваного і зображення, конститутивної для погодження ідеального та реального, через розбудову їх тропологічного співвіднесення, спрямовану на унікальне - «замкнене» на одиничності інтенціального уціліснення свідомості - екзистенціальне «відсторонення» епістемічної відкритості універсального - онтологічного - виміру буття.

Актуалізуючи бачення жанру як формотвірного початку літератури, що розкриває у своїй історичній «рухливості» невибутність інтерсуб’єктної семіотичної дистанції, яка стверджує взаєморозуміння як трансісторичну ціннісну «вісь» взаємин Я та Іншого, таке погодження аристотелівської та гораціанської концепцій літературної творчості первинно - у межах метатекстуального виявлення генеалогічних моделей англійського ренесансного роману - відбувається у ході вибору їх авторами власних жанрових орієнтирів, виявлених у письменницьких визначеннях втілюваних у цих творах типів організації художньої дійсності.

Обираючи індикатори іншості, які конституюють самовизначення Я у літературній творчості, форми її інтенціального впорядковування, що склалися як у контексті генези романного жанру (античний любовно- авантюрний, античний і ренесансний пасторальний, середньовічний і ренесансний лицарський внутрішньожанрові різновиди роману), так і за межами цього процесу (новелу, трактат і його «відгалуження» - памфлет, «міркування», - а також «історію» та «новини»), романісти Англії останньої третини XVI століття у ході їх освоєння відтворюють інтерсуб’єктну аксіологічну горизонталь, яка задає трансісторичну естетичну єдність роману, через локально-історичне поетологічне «розімкнення» архітектонічної сталості жанрових модифікацій традиціоналістської доби, інспіроване співвіднесенням трактатної моделі смислотворення, у контексті нормативної риторико-поетологічної доктрини відрефлектованої як суміщення його номологічного і тропологічного планів, із зрівнянням одиничного і загального, актуалізованим ренесансним способом мислення.

Цей вектор освоєння - осторонення генеалогії єлизаветинської романістики виявляється у своїй епістемічній та креативній значущості у ході метатекстуального оформлення твору, що визначає розбудову жанрового ряду даної національно-історичної модифікації роману, - «Евфуеса» («Евфуес. Анатомія розуму», 1578; «Евфуес та його Англія», 1580) Дж. Лілі. Рефлективне поле авторської інтенції, яка формує цей твір, виявляється у заголовках його частин, а також у передмові, що була введена у його перше повне видання, здійснене у 1580 році, і стала підсумком співвіднесення письменницького «проекту» «Евфуеса. Анатомії розуму» і з його втіленням, і з продовженням «історії», якою конституюється ліліївське бачення людської природи.

Архітектонічна дискретність метатекстуального «шару» роману Дж. Лілі, що розкриває стадіальність цього досвіду жанротворення, виявляє й інтенціальну єдність розгорнутого письменником поетологічного «прирощення» трансісторичних модусів романного жанру, і ті складові формування художньої дійсності його даного зразку, які задають домінанти його жанрової організації.

Сполучення у заголовку першої частини «Евфуеса» власного імені й тропологічного означення впорядкованості номологічного

смислопородження втілює конститутивне для мисленнєвої логіки Відродження бачення співвіднесеності індуктивного та дедуктивного планів пізнання. Суміщення відтворень одиничного і репрезентацій загального, що ґрунтується на ототожненні явленого і справжнього, заданих ренесансним зрівнянням складових структурних таксономій традиціоналістської ментальності, експлікується Дж. Лілі на первинній стадії метатекстуального формування власного роману через взаємовизначення компонентів його назви. «Відсторонення» у «чужому» - народномовному - семіотичному просторі здійсненої Платоном у «Державі» персоналізації людської досконалості, осягнутої філософом як гармонія духовної та тілесної краси людини, зберігає - у контексті пізньотрадиціоналістської рецепції античної культури - «прозорість» етимології імені «Евфуес» і тим самим інспірує погодження конститутивних для неї змістів з епістемічною диспозицією Відродження на засадах ствердження у статусі основного пізнавального орієнтиру самого підсумку того аксіологічного подолання фрагментарності пізнання, яке визначило Ренесанс як культурну епоху, - бачення людської індивідуальності як повноти втілення сутності людини.

Обраний письменником ракурс такого освоєння топосу традиціоналістської культури, яким визначається збіг самості та іншості, конститутивний для ментальності Відродження, виявляється через проекцію платонівської репре-зентації людського ідеалу на розум - той атрибут природи людини, що постає у ренесансній Studia Humanitatis як основа її буттєвої автономності, і через упорядковування його рефлексії на засадах «анатомії» - аристотелівської моделі пізнавального співвіднесення одиничного і загального, яка орієнтує на розкриття сутності об’єкта через виявлення його внутрішніх протиріч. Так у межах метатекстуального формування «Евфуеса» конституюється рефлективна сфера людського самоздійснення, яка «замикає» на індивіді й аксіологічну вертикаль, і ціннісні горизонталі суб’єктної самоідентифікації.

Співвіднесення індуктивних та дедуктивних аспектів смислопородження, задане архітектонікою заголовка першої частини ліліївського роману, позначає зв’язки інтенціального плану його формування із здійснюваними в епоху Відродження «прирощеннями» жанрової організації трактату, у яких ренесансне розмежовувальне зрівняння Я й Іншого розгортається в діалогізацію «готових» змістів культури, визначальну для ментальності Відродження. Однак центрація у самому індуктивному «шарі» семіозису, що формує втілений у романі Дж. Лілі досвід «анатомування» людського розуму, модусу вигадки - вектора впорядковування смислотвірного руху від одиничного до загального, який актуалізується акцентованою письменником тропологічною домінантою імені «Евфуес», - проблематизує включення цього твору у число зразків трактату - жанру, позначеного маргіналізацією вигадування як способу конституювання діалектики рефлексії та її сюжетного «прикрашання».

Але в авторській передмові до «Евфуеса» письменник сполучає цей свій твір із трактатним упорядковуванням літературної інтенціальності, визначаючи у жанровому аспекті власний роман як памфлет. Обґрунтованість такого ав-торського бачення жанрової природи «Евфуеса» мотивується наміром його творця осягнути людський розум, акцентований ренесансною антропологією як власне людський аспект сутності людини, що забезпечує сполучення ідеального та реального у самоздійсненнях індивідів: заданий такою творчою інтенцією вектор номологічного смислопородження конституює рефлективну домінанту його наративного впорядковування, яка становить архітектонічну константу трактату - жанру, у числі модифікацій якого у добу Відродження виділявся і памфлет, осмислений як трактат, звернений до актуальних проблем сучасності.

Однак способи смислотворення Дж. Лілі сполучає у своєму романі «анатомування» - запропоноване Стагіритом у «Метафізиці» виділення антиномічних сторін об’єкта, яке розкриває його сутнісну єдність, - із формуванням «історії», відрефлектованої аристотелівською та постаристотелівською літературною теорією античності як словесне відтворення правдивого у його одиничності, спрямоване на виявлення втілених у ній загальнобуттєвих закономірностей. Вибір первинної номологічної структури індуктивного пізнання, у якій центрується унікальне, й акцентуація універсальності його семіотичного статусу, виявленої через відтворення впорядкованості наративу в архітектоніці рефлексії, задає формування жанрової організації трактату через взаємовизначення ліній смислопородження, спрямованих на одиничне, та векторів цього процесу, орієнтованих на загальне, що маргіналізує рефлективну домінанту цього жанру і тим самим позбавляє його формотвірного начала.

Жанрова форма, в руслі авторської орієнтації на яку створюється «Евфуес», включає у своє модальне поле, що конституює номологічне смислопородження, і наративну персоналізацію різних репрезентацій об’єкта, генетично пов’язану із античною традицією філософського діалогу, й ілюстрування актуалізованої семантики, здійснюване через освоєння жанрової архітектоніки середньовічного «прикладу», - семіотичні вектори, сформовані у добу Серед-ньовіччя у контексті риторизації трактату, розгорнутої у процесі генералізації риторичної впорядкованості текстотворення, - а також сюжетне «обрамлення» рефлексії, стверджене на ренесансному етапі історичного руху цього жанру. Задаючи різні шляхи формування образного «шару» трактатної наративної диспозиції, ці її модуси забезпечують збереження її архітектонічної константи, оскільки зводять репрезентацію об’єкта, яка втілює первинну цілісність його суб’єктивного сприйняття, до відтворення його окремих складових, що маргіналізує у власній семіотичній організації єдність означуваного щодо тих його фрагментів, емпірична поверхня яких безпосередньо відображається у творі.

У ліліївському «проекті» жанрової впорядкованості памфлету позначається збіг рефлексії й образотворення. Ґрунтуючись на міметичному «ро-зімкненні» тропів - втілень «готових» номологічних змістів в осягнення номотетичної оформленості світобудови, запропонована письменником модель «анатомії» розширює семантичне поле «історії» через включення в нього правдоподібного і задає спосіб його співвіднесення із правдивим, який орієнтує взаємовизначення одиничного і загального на правду екзистенціальної дійсності, ототожненої з автентичністю онтологічної реальності. Інвертивне - щодо виявленого в авторській передмові до «Евфуеса» - суміщення мімесису і символізації у межах номологічного смислотворення інспірується заголовком другої частини роману Дж. Лілі: поєднання платонівського визначення ціннісної межі людського існування із географічним локусом, конститутивне для цієї складової метатекстуального формування ліліївської романної новації, задає тропологічне «відсторонення» номотетичної впорядкованості суб’єктної

самоідентифікації, виявленої Дж. Лілі у ході «анатомування» розуму, через її співвіднесення з історичною конкретикою сучасності письменника.

Втілюючи розуміння художньої словесності як шляху пізнання, відповідного суб’єктивностям Я й Іншого, здійснене Дж. Лілі метатекстуальне моделювання жанрової організації свого роману центрує в ній сам процес номологічного смислопородження, який реалізує головну аксіологічну домінанту пізнання - осягнення єдності буття - через відтворення його «поверхні», безпосередньо явленій людині, і у власній архітектоніці не збігається з апріорною впорядкованістю його тропологічного «шару», заданого традиціоналістськими світоглядними змістами.

Така актуалізація інтерсуб’єктної ціннісної горизонталі інспірує її романну і романотвірну розбудову, яка виявляє інтенціальну єдність ренесансної мисленнєвої логіки через розмежовування трансісторичного естетичного уці-ліснювання романного жанру й історичного варіювання його поетики. Ліліївське дистанціювання від фабульно-наративної визначеності сполучення ідеального й реального у геліодорівському, пасторальному і лицарському романах, яка закріплюється семантикою сформованих у контексті їх генези традиціоналістських культурних топосів, втілюється в позначення нерегламентованої множинності способів співвіднесення оповідного і зображувального начал мис-тецтва слова, у якій існування людини поєднується з його ціннісними проекціями через розгортання образного відтворення одиничного у рефлексію загального.

Співвіднесеністю сюжетно-композиційної ненормованості «історії» з архітектонічною «відкритістю» оповідних складових трактату Дж. Лілі позначає епістемічне «замкнення» здійснюваного ним упорядковування жанру на «діалогічному» сполученні самості та іншості, у якому їх розходження розкривається як основа суб’єктної єдності. У межах такого інтенціального впорядковування процесу жанротворення виявляється і зв’язок метатекстуальної «матриці» ліліївської романної новації з архітектонікою тих внутрішньожанрових різновидів традиціоналістського роману, в розмежовувальному зрівнянні з якими оформлюється художня дійсність «Евфуеса».

Стверджуючи - у руслі втілення трансформації традиціоналістського світогляду, конститутивної для ренесансної ментальності в архітектоніці авторського самовизначення, конститутивного для «Евфуеса», - єдність об’єктної сфери літературної творчості, романіст акцентує відповідність номотетичної тотожності зображуваного і зображення суб’єктній цілісності. Але, інспіруючи семантикою імені головного героя бачення «історії», що виявляє сутність людського розуму, як самоздійснення його ідеального носія, Дж. Лілі задає таке впорядковування тропологічного плану романної архітектоніки, що погоджується з диференціацією об’єктів літератури, відображеною у жанровій організації основних модифікацій роману, сформованих на античному та середньовічному етапах його генези: постаючи

- у межах метатекстуального «шару» ліліївського романного досвіду - досконалим утіленням «власне людського» начала природи людини, індивідуальність Евфуеса не сприймається як уособлення того розмаїття співвіднесень ідеалу і дійсності у людських самореалізаціях, яке ототожнюється ренесансною культурою з універсальністю природи людини.

Не вичерпуючи варіативності перетворень трактатної моделі смислопородження, що відбувається у контексті генези єлизаветинської романістики, її метатекстуальна трансформація, здійснена Дж. Лілі, позначає конститутивний принцип даної національно-історичної модифікації романного жанру - «ро-зімкнення» номотетичної тотожності зображуваного і зображення, яка формує єдність ідеального та реального, у діалогізацію традиціоналістських культурних топосів, що у тропологічному інтерсуб’єктному дистанціюванні виявляє множинність співвіднесення людського існування з його ціннісними проекціями. Так задається суміщення аристотелівської та гораціанської «матриць» художньої словесності, у якому проблематизація номологічних засад визначених ними способів письменницької самоідентифікації стає підґрунтям ототожнення її автентичного впорядковування з романним співвіднесенням Я й Іншого - зрушенням диспозиції літературної рефлексії, конститутивним для посттрадиціоналістської художньої свідомості.

Бібліографічні посилання

1. Аверинцев С. С. Категории поэтики в смене литературных эпох // Историческая поэтика: типы и формы художественного сознания. - М., 1994.

2. Бройтман С. Н. Историческая поэтика. - М., 2002.

3. Женетт Ж. Введение в архитекст // Женетт Ж. Фигуры : В 2 т. Т. 2. - М.,1998.

4. Рікер П. Сам як інший. - К., 2002.

5. Урнов Д. М. Формирование английского романа эпохи Возрождения //Литература эпохи Возрождения и проблемы всемирной литературы. - М., 1967.

6. Фуко М. Археология познания. - М., 1998.

7. Baker E. The History of the English Novel: in 10 vol. Vol. 2. - L.: Witherly, 1927-1942.

8. Davis W. Idea and Act in the Elizabethan Fiction. - N.Y., 1968.

9. Kettle A. Introduction to the English Novel. - L.: Hutchinson, 1972.

10. Levinas E. Autrement qu’etre ou au-dela de l’essence. - L.: Haye, 1974. 11.Salzman P. English Prose Fiction, 1558-1700; a critical history. - Oxford, 1958.

12. Schlauch M. Antecedents of the English novel, 1450-1600 (from Chaucer to Deloney). - Warszawa; L.: Polish Scientific publ., 1963.