О. А. Буравченко
М. Черкаси

Регіональна відчуженість та відокремленість Півдня на певному етапі (особливо у період посилення впливу школи «місцевого колориту») призвела до регіоналізації та провінціалізації південної літератури, але саме ця відокремленість сприяла збереженню та особливому ставленню до традицій та історії. Після Першої світової війни розпочався період надзвичайного піднесення літератури американського Півдня, який тривав до кінця Другої світової війни і отримав у літературній критиці назву Південного Ренесансу. Письменники Півдня висвітлювали ряд специфічних тем: історія й особливості Південної цивілізації (плантаторська система, рабство, Громадянська війна); ідеалізація минулого (Південний міф, «магнолієвий» міф); ідеалізація патріархального суспільства, опір індустріалізації; негритянське питання; занепад родини як символ занепаду південного суспільства; тема «громади» як невід’ємної складової Південної цивілізації; тема релігії.

Початок інтелектуального та духовного відродження Півдня пов’язують із літературно-критичною діяльністю групи нешвіллських літераторів Вандербілдського університету, які об’єдналися навколо журналу «Втікач» (Fugitive) (1922-1925). Осередок руху становили такі прозаїки і поети як Джон Кроу Ренсом, Меріл Мур, Дональд Девідсон, Рідлі та Джессі Вілси, Ален Тейт, Стенлі Джонсон, Роберт Пенн Уоррен, Елек Брок Стівенсон, Ендрю Літл, Рендел Джерел, Каролін Гордон, Джессі Стюарт та Клінс Брукс.

Т. Денисова слушно співвідносить розквіт літератури Півдня з Великою депресією, «коли мотиви поразки, занепаду, ностальгії, характерні для Півдня, стають загальнонаціональними» [3, с.91]. Ф’юджитивісти використовували естетичні новації Джойса, Манна, Еліота, Паунда, але головним завданням вважали переосмислення минулого. Ален Тейт зазначав, що після Першої світової Південь увійшов у нове життя, але він зберіг також пам´ять про іншу війну. Для ф’юджитивістів вступ до нової реальності означав не забуття минулого, а загострене його сприйняття.

У середині 20-х років погляди ф’юджитивістів значно трансформуються. Новий рух отримує назву «південних аграріїв», не відкидаючи основних положень ідейно-естетичної теорії ф’юджитивістів, займає позицію захисту ідеології старого Півдня. У своєму маніфесті-есе «Ось моя позиція» (I’ll Take My Stand, 1930) вони наголошують на переорієнтації Півдня та наверненні його до споконвічної філософії. Аграрії знову відтворюють «магнолієвий міф», породжений Громадянською війною та післявоєнним періодом Реконструкції, який полягає у переконанні, що надзвичайно жорстока війна призвела до стрімкого руйнування «південної цивілізації», яка значно перевершувала цивілізацію Півночі у культурному та духовному відношенні. Неприйняття моральних цінностей індустріальної Півночі в аграріїв виражалося у прагненні відродити старі традиції «батьків». Головною темою творчості аграріїв, таким чином, стає художнє переосмислення теми Громадянської війни.

Фольклор Громадянської війни та повоєнного часу певним чином вплинув на художню прозу. Найбільш продуктивним виявився шар сімейних переказів, легенд про героїчних особистостей, чудесні рятування у бойовій обста-новці. Те, що особливого напрямку у прозі Півночі, що б складався на основі фольклору воєнних років, не з’явилося, деякі дослідники пояснюють впливом книжково-біблейної традиції, з якої вийшли Стівен Крейн та Джон Дефорест [2, с.900]. Брет Гарт у своїх творах, присвячених темі Громадянської війни, також не послуговується фольклорними джерелами. На Півдні склалася зовсім інша ситуація: усні перекази, що були пов’язані з долями родин та конкретних плантацій, легенди про героїв та політичних діячів часів Громадянської війни, послужили основою прози представників «південної школи» та передусім Уільяма Фолкнера, творчість якого спирається на культуру усного слова, важливу частину якого складає фольклор Громадянської війни.

Для творчості письменників «південної школи» та Фолкнера зокрема є також характерним синтез літератури та усної прози чорних американців, продовжувачів літературної традиції Дж. Ч. Харріса (Joel Chandler Harris, Uncle Remus, His Songs and His Sayings, 1880). Фолкнерівські персонажі- негри своєю мовою та логікою мислення нагадують героїв казок Дядька Рімуса [2, с.905].

Л. Пасько у своєму дослідженні [5, с. 121] виділяє наявність символічного оповідного шару в усіх творах представників «Південного Ренесансу». Вони узагальнюють свої уявлення про минуле та крізь нього інтерпретують сучасність. З’являється особливий тип роману, соціальна хроніка (термін Л. Пасько). До таких творів належать «Пітер Ешлі» Дюбоза Хейдорда (1932), «Червона троянда» Старка Янга (1934), «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл (1936), «Батьки» Алена Тейта (1938), «Авесалом, Авесалом!» (1936) та «Непереможні» (1938) Уільяма Фолкнера. Відмінність цих соціальних хронік від типового історичного роману полягає в тому, що центром оповіді стає не конкретна історична подія (або історична особистість) у своєму взаємозв’язку з долею народу, а спосіб життя локалізованого у часі та просторі замкненого кола південного суспільства (фолкнерівська Йокнапатофа, наприклад, була спеціально створена письменником як апокрифічний замкнений простір, простір власне «його» Півдня).

У ХХ столітті одна з найразючіших відмінностей між Півднем та рештою Сполучених Штатів полягає у ставленні до релігії, що не могло не відбитися у літературному житті. Південь, біблійний пояс США (The Bible Belt), є, за влучним виразом Ф. О’Коннор [6, с.30], місцем, яке відвідує Христос, «Christ-haunted», отже, щоб зрозуміти природу регіону, необхідно зрозуміти ту роль, яку тут відіграє релігія. Статистичні дані свідчать про те, що майже 90 відсотків усіх білих південців називають себе протестантами, 4/5 належать до баптистської, методистської чи пресвітеріанської церков, релігійна гомогенність південців-афроамериканців навіть вища. Ця однорідність регіону, той факт, що південцям ніколи не доводилося пристосовуватись до присутності ворогуючих чи конкуруючих релігійних груп, пояснює деякою мірою ту визначну роль, яку релігія відіграє у громадському житті Півдня. До того ж, південні протестанти більш ортодоксальні у своїх віруваннях, тому церква має значний вплив на життя громади. Проблеми моралі і релігії посідають чільне місце у творчості письменників «Південної школи», біблійні сюжети та алюзії, концепт Гріха можна віднайти ледь не в кожному творі.

Аграрії виступали проти розвитку промисловості в регіоні, так, Джон Кроу Ренсом у своєму есе «Реконструйований, але непереможений» зазначає: «Індустріалізація ... являє собою сучасну форму піонерства, але - через уперту відмову ясно визначити свою мету - піонерства через принцип, піонерства, яке зводиться усього лиш

е до стрімкого зростання темпу. Індустріалізація - це програма, згідно з якою люди, використовуючи новітні досягнення науки, жертвують комфортом, спокоєм, насолодою заради піррової перемоги над природою» [1, с.414]. Ренсом також вважав, що справжнє мистецтво схоже на релігію і має бути засноване на вільному та незацікавленому спогляданні природи. Аграрії виступають за єднання людини з природою, закликають повернутися до старого аграрного способу господарювання, до природного стану.

 

Гарвардський літературно-критичний журнал «Hound and Horn» дав на це коментар, який характеризує ті невідворотні процеси, на які з таким обуренням реагувала еліта Півдня: «Річ не в тім, хочемо ми чи не хочемо, - зрозуміло, що не хочемо, - індустріалізації Півдня чи, як на те йдеться, усього світу. Вона невідворотна, і незалежно від того, чи пощастить Півдню зберегти історичну своєрідність, його кращим головам слід би було спрямувати творчу енергію не на спроби ізолювати себе від решти світу, а на виховання спадкоємців, які будуть готові зустріти соціально-економічні виклики часу. Само собою, провінція, якою б симпатичною вона не була, не здатна вирконяти таке завдання», - писав Л. Кірстайн [1, с.415].

Ідеологи «Південного Ренесансу» ідеалізували життя на старому, довоєнному Півдні. Громада розглядалася як вища цінність, як те, що зберігає зв´язок людей між собою. «Почуття місця» так само, як «почуття історії» розглядається як живильне середовище мистецтва. А. Тейт,

Д. К. Ренсом, пізніше К. Гордон, Ю. Велті, Ш. Енн Грау розглядали історію переважно у регіональному контексті, відчуття такої історії так само притаманне людині, як і дихання, вони міфологізували історію та мистецтво Півдня.

Південне суспільство на час Ренесансу було гомогенним, аграрним та релігійним, схильним сприймати життя та історію радше образно, аніж згідно з якоюсь абстрактною теорією. Громадянська війна для південців суперечила американській міфології тривалого національного успіху. Сполучені Штати в цілому виграли у цьому конфлікті, але Південь програв, США зазнали розквіту, а Південь страждав від економічних негараздів під час та після Реконструкції, оскільки як поле битви зазнав відповідного спустошення.

З літературної точки зору, «магнолієвий міф» - це міф про ідеалізоване минуле, пам´ять про героїзм південців та несправедливість янкі та мрії про те, що було б, якби Південь виграв війну. А. Тейт розглядав Південний міф як греко-троянський: північани - як вискочки-греки, південці - як давніші, більш цивілізовані троянці. Він говорив про міф у загальному розумінні як про «драматичну проекцію героїчних дій, або героїчної поразки героїчних дій на реальність звичайного життя, отже, міф і є життя» [7, с.312].

Тейт розглядає Південний міф у тих самих рамках: «Південь, вражений прокляттям рабства - прокляттям, подібним до первородного гріха, за який ніхто не відповідає - повинен бути знищ

ений, з усім хороши

 

м та поганим. У старому порядку було багато доброго, хоча частина цього добра була результатом зла; оскільки рабство саме по собі викликає певну моральну відповідальність. Цей старий порядок, в якому добро не можна врятувати від зла, був замінений на новий порядок, який був багато в чому гіршим, ніж старий. Негр, вільний за законом, не був готовим до волі. Саквояжники, «іноземні» експлуататори та їхні колаборанти, місцеві негідники, яких називають «пройди» (в оригіналі scalawags - амер. іст. - презирлива кличка південців - прибічників янкі - О. Б.), завдали старому Півдню останнього нищівного удару. Цинічний матеріалізм нового порядку приніс Півдню американський стандарт життя, але він також викликав до життя суспільство. енергійне та нецікаве» [7, с.312].

 

А. Тейт вважав, що з усіх письменників-південців У. Фолкнер покладав найбільше навантаження на цей міф та водночас найуспішніше його досліджував у межах літературної форми. Творчість Фолкнера можна назвати фрактальною, оскільки при варіативності форм вона має самоподібність, за нерівномірністю, ламаністю усі її частини є деформованою подобою цілого. Розвиток творчого методу Фолкнера можна порівняти з розвитком творчого методу Толстого, а саме - рівномірне поглиблення одного разу обраної теми: спільними є ліричні роздуми з приводу історичного роздоріжжя, на якому опинилася країна, лірична скорбота щодо історичного минулого (Росії - у Толстого, американського Півдня - у Фолкнера), історія, спосіб існування та становлення і розвиток селянської громади, різні грані христологічного сюжету.

Фолкнер відрізняється від решти письменників Південного Ренесансу тим, що звертається до теми надмірного використання природи людьми. Ф’ юджитивісти та аграрії не вводили теми надмірної експлуатації землі до своїх літературних творів, вони не протестували проти цього у своїх трактатах. Увага була спрямована на опір індустріалізації. Фолкнер усе своє життя стверджував, що він більше фермер, ніж письменник.

Якщо характеризувати філософське підґрунтя позиції аграріїв у термінах юнгіанського психоаналізу та вчення про архетипи, можна виділити так званий архетип домінування уречевленого (ситуації, минулого) над процесуальним (мотивацією, майбутнім). Цей архетип можна розглядати як наслідок стресогенезу (Громадянської війни, Першої світової війни, індустріалізації). Психокультура, яка постійно переживає стреси, створює «захисну оболонку» у вигляді стереотипів. На думку О. Донченко, уречевлення виявляє себе і в підкресленому генетизмі психокультури, яка прагне виправдати свій теперішній стан минулим.

Генетизм - це перенесення минулого в сучасне і майбутнє, спосіб мислення, що тяжіє до повторення минулого в ситуації сучасного. Генетичне мислення виводить явище з його історії, блокуючи тим самим не тільки можливість зміни ситуації, а й можливість зміни оцінки останньої [4, с.177]. Південний Ренесанс із його генетичним світосприйняттям програє одну й ту ж тематику, доводячи її до рівня ідеологічного міфу. Майбутнє має бути подібним (якщо не ізоморфним) минулому, це минуло-майбутнє (термін

О. Донченко). Складається архетип ідеалізації старовини («магнолієвий міф»). Минуле стає предметом ідеалізації, пошана до нього переростає у нав’язливий педантизм і ритуалізм, дотримання всіх формальних тонкощів розцінюється як найвища громадянська чеснота, минуле сакралізується. Коли нове суспільне явище потребує виправдання та обґрунтування, починаються пошуки аналогів у минулому, і якщо їх не знаходять, то новоутворенню відмовляють у життєздатності й забувають про нього. Минуле використовується не як носій досконалих моделей і форм реалізації будь- чого, а лише як архетип узвичаювання того, що не переростає рамки даності [4, с.192].

Отже, підводячи підсумки, окреслимо специфічні ознаки «магнолієвого міфу», відтвореного у здобутках письменників Південного Ренесансу. Історичний «магнолієвий міф» був органічно засвоєний усією генерацією південців, але літературні угрупування ф’ юджитивістів та аграріїв інтерпретували його по-своєму, додаючи нові риси та поглиблюючи. Протиставлення «минуле - сучасне» на користь минулого було спричинене певними суспільно-політичними явищами, а саме: широким розривом між бідністю сільських громад Півдня та прибутками і багатством індустріальної міської Північної Америки; вузьким релігійним фундаменталізмом сільських громад та маленьких містечок; громадським інституціалізованим ігноруванням проблем чорних південців; проникненням до владних структур білих людей із маргінальних верств суспільства; занепадом старих аристократичних родин.

«Магнолієвий міф» спирається багато в чому на літературну та культурну історію міфів та цивілізацій, з яких власне і була змодельована цивілізація довоєнного Півдня: Трої, Спарти, Римської республики та середньовічної Європи (лицарський кодекс), сакралізує минуле. Подальше вивчення специфіки міфотворчості письменників Південного Ренесансу видається перспективним як на матеріалі окремих творів, так і усього їхнього творчого доробку.

Бібліографічні посилання

1. Анастасьев Н. А. Американцы: Роман. - М., 2002, - 432 с.

2. Ващенко А. В. Фольклор в эпоху западной экспансии // История литературы США. Т. IV. - М., 2003. - С.894-933.

3. Денисова Т. Н. Роман і романісти США ХХ століття. - К., 1990. - 363 с.

4. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення): Монографія / Донченко О., Романенко Ю. - К., 2001. - 334 с.

5. Пасько Л. В. Идейно-художественная эволюция темы Гражданской войны в американском романе. Дис. на здобуття вченого ступеня канд. філол. наук: 10.01.04. - К., 1990. - 229 с.

6. Core, George. The Dominion of the Fugitives and Agrarians // The American South: Portrait of a Culture. US Information Agency, Washington, D.C. - P. 305-319.

7. Shelton, Reed John. Instant Gifts and Plastic-Wrapped Crackers: Southern Culture and Regional Development // The American South: Portrait of a Culture. US Information Agency, Washington, D. C. - P. 25-35.