І. А. Осипович

Межа XIX - XX століть як найбільш цікавий період, під час якого сформувалися основи ідеології політичного сіонізму, залишив глибокий відбиток в історії Палестини та Держави Ізраїль. Територія, на якій вже кілька десятиліть не вщухають війни та міжетнічне протистояння, в зазначений період була об’єктом зовнішньополітичних інтересів провідних країн світу, які, переслідуючи свої стратегічні цілі, дозволяли і навіть всіляко допомагали діяльності лідерів створеного в кінці XIX століття політичного сіонізму, спрямованої на проголошення у будь-який спосіб Держави Ізраїль і повернення євреїв усього світу на землю, обіцяну їм колись Богом.

Питання про ступінь історичної та політичної відповідальності Всесвітньої сіоністської організації та Великобританії як країни, що взяла на себе місію підтримки надій сіоністів у Палестині та її мандатарія від імені Ліги націй, має бути переосмисленим. Події, що розгорнулися навколо питання про майбутнє Палестини на початку ХХ століття, та їхні наслідки безумовно є результатом діяльності всіх сторін, так чи інакше причетних до розпалювання арабо-єврейського протистояння в регіоні.

Джерельна база дослідження вузька, проте зважена. Автор спирався на нормативні документи та висновки щодо палестинської проблеми, зібрані у виданні Організації Об’єднаних Націй [1]. Нами також залучено збірку документів, що вміщує протоколи зустрічей англійського уряду із представниками сіоністського руху, листи, спогади політичних осіб, що брали участь у вирішенні питання про майбутню єврейську державу тощо, вміщені у видання Оксфордського університету «Бгіїаіп and Palestine. 1914 - 1948» [2]. Окремим важливим для нашого дослідження джерелом є власне Декларація Бальфура від 2 листопада 1917 року, в якій від імені англійського уряду було проголошено створення в Палестині «національного осередку єврейського народу» - ключової ланки у справі проголошення Держави Ізраїль [3]. Щодо ступеня вивчення проблеми, то слід зазначити, що вона значною мірою окреслена та проаналізована у працях дослідників, які вивчали різні питання, пов’язані з історією єврейського народу. Автором статті використані праці, написані у більш близький до сьогодення хронологічний період, хоча дослідження означеної проблеми мало місце і в більш ранніх роботах. Представники сучасної англійської та американської шкіл інтерпретують сіоністський рух і зовнішню політику великих держав, зокрема Великобританії, в зазначений період з прихильної до єврейства позиції, а також стимулюють переосмислення проблеми з точки зору нових історичних концепцій і пошуку таких її складників, що не є дослідженими на сьогодні [4; 5; 6]. У працях вітчизняних дослідників, на відміну від попередніх представників радянської школи, що однобічно висвітлювали у своїх роботах імперіалістичні цілі Великобританії у справі підтримки сіоністських планів у Палестині [7], системно й об’єктивно викладено усі чинники, що так чи інакше впливали на перебіг подій у Палестині в першій половині ХХ століття. Проте проблема створення національної держави єврейського народу на разі окреслена лише в контексті міжнародних відносин навколо Палестини в зазначений хронологічний період, тому потребує більш ретельного вивчення [8; 9]. Окремим пластом в історіографії історії єврейського державотворення на межі XIX - XX століть виступають праці єврейських дослідників. Представники цієї школи стоять на спільній концепції, що полягає у захисті ідеології політичного сіонізму та правомірності заходів і політичних кроків, проводжених ним на міжнародній арені, на шляху створення Ерец-Ісраель [10; 11; 12; 13; 14; 15].

Метою статті є аналіз діяльності сіоністського руху та характеристика його взаємодії з урядом Великобританії у справі створення в Палестині Ерец-Ісраель (Країни Ізраїлевої).

Хронологічні межі роботи охоплюють період із часу оформлення політичного сіонізму (1897 р.) до проголошення Великобританією Декларації Бальфура (1917) як логічного завершення підготовки політичного підґрунтя для створення єврейської держави в Палестині.

Автором використано системний підхід до вивчення внутрішніх і зовнішньополітичних явищ, загальнонаукові методи аналізу й синтезу із урахуванням принципу історизму.

За часи турецького управління Палестина розглядалася як частина «Великої Сирії». У географічному й економічному відношенні під цим поняттям малася на увазі Сирія, власне Палестина та Ліван. За часів османського управління Палестина навіть не мала адміністративного статусу, входячи до Сирійського і Бейрутського вілайєтів та Єрусалимського санджаку. Єрусалимський санджак через своє релігійне, політичне та міжнародне значення називався самостійним і підкорявся безпосередньо османському міністру внутрішніх справ; на його території проживало 3/4 усього населення

Палестини, де нараховувалося наприкінці ХІХ століття більше півмільйона мешканців, переважно арабів, разом із якими жили євреї, вірмени, греки, ассирійці, черкеси, курди. Міжнародне значення Палестини впродовж багатьох століть визначалося двома чинниками: її релігійно-історичною цінністю та стратегічним положенням. Палестина є Святою Землею для трьох світових релігій, тому для християнської Європи проблема вільного доступу до Святих Місць Єрусалима і Віфлеєма була актуальною протягом багатьох століть, коли різні християнські конфесії боролися за права у церкві Гроба Господнього, і перепліталася з політичними й економічними інтересами. Проте після Першої Світової війни ця проблема перетворилася із суто релігійного розбрату щодо прав на Святі Місця в політичне питання, поява якого була пов’язана з виникненням і оформленням наприкінці XIX століття політичного сіонізму.

Релігійний сіонізм існував у діаспорі завжди, спираючись на віру в «месію», який збере єврейський народ на горі Сіон. Політичний же сіонізм зародився в 1890 році і отримав політичне оформлення наприкінці XIX століття. Лідери політичного сіонізму почали називати Палестину Країною Ізраїлевою (Ерец-Ісраель), оголосивши її національним центром для євреїв усього світу. Цей термін бере початок в релігії: «Ізраїль» виражає віру в обіцянку Бога Авраамові дати землю його народові [16]. Один із пагорбів, на якому був побудований Єрусалим, називається Сіон. Термін «сіонізм» вживався як вираження надій на повернення сюди євреїв, «однак він став означати щось більш політичне, ототожнення держави з землею, сіонізму з іудаїзмом, став джерелом постійних конфліктів і плутанини» [17].

29-31 серпня 1897 року в Базелі (Швейцарія) на Першому міжнародному з’їзді сіоністів основоположник політичного сіонізму Теодор Герцль виступив із програмою сіоністського руху. Вона містила такі завдання: сприяння організованій, масовій колонізації Палестини; отримання визнаного всіма країнами законного права на колонізацію Палестини; створення постійної організації для об’єднання всіх євреїв під прапором Сіонізму [18]. На з’їзді також було засновано ВСО - Всесвітню сіоністську організацію, що «об’єднувала всіх євреїв, які визнають програму сіонізму і сплачують шекель» [19].

Конгрес проголосив метою сіонізму створення в Палестині закріпленого в публічному праві осередку для єврейського народу. Для цього передбачалося підтримувати процес колонізації Палестини єврейськими хліборобами та робітниками; залучати та згуртовувати всіх євреїв у місцеві та загальні союзи відповідно до законів кожної країни; зміцнювати єврейське національне почуття та самосвідомість. Т. Герцль пророчо писав: «Якщо охарактеризувати Базельський конгрес двома словами, у Базелі я заснував єврейську державу... Можливо, через п’ять років і напевно через п’ятдесят років усі довідаються про це» [20].

Висування сіоністськими лідерами ідеї державотворення в Палестині мало й міжнародний аспект: ідея повернення євреїв на «землю предків» у Палестину повинна була зацікавити європейські держави, що претендували на захоплення цієї країни. Однак сіоністським лідерам необхідно було підвести під цю ідею теоретичну базу. Для того щоб довести, що протягом тисячоліть євреї прагнули повернутися в Палестину та створити там єврейську державу, було використано теорію про стародавність сіонізму. Проте із цим можна було б погодитися, якби йшлося про стародавність сіонізму релігійного, заснованого на вірі в прихід «месії», який поверне всіх євреїв у Палестину. Щодо існування з найдавніших часів сіонізму як політичного руху, що ставив за мету практично здійснити «реставрацію Ізраїлю» в Палестині, не очікуючи на прихід «месії», то варто визнати, що подібного сіонізму щонайменше до середини XIX століття не існувало.

Сіоністські лідери змішували поняття сіонізму релігійного та політичного; спекулюючи на релігійних почуттях євреїв, вони прагнули із стародавності релігійного сіонізму вивести стародавність сіоністського руху. Крім того, слід зазначити, що «споконвічне прагнення» повернутися в Палестину суперечило процесам асиміляції євреїв з народами країн, де вони проживали. Далеко не всі євреї, які проживали де- небудь у Європі чи Америці, прагнули повернутися до Палестини. Наприклад, делегати загальнонаціональної конференції представників реформістської іудейської громади Америки заявляли в 1885 році: «Ми не чекаємо на повернення до Палестини... Америка - наш Сіон» [21]. До речі, сама ідея повернення євреїв до Палестини і створення там єврейської держави належала аж ніяк не лідерам Першого Сіоністського конгресу. Першим, хто вказав на таку можливість, був Наполеон Бонапарт: під час підготовки Єгипетської експедиції 1798 - 1801 років він пообіцяв євреям «повернути їм» Палестину. Наполеон прагнув лише одержати у єврейських банкірів додаткові кошти на фінансування свого походу в Єгипет і Сирію. Конкретний же план єврейської колонізації Палестини з подальшим встановленням в країні англійського впливу висунула Великобританія. Зокрема, ще в 1840 році відомий англійський політичний діяч лорд Шафтесбюрі виступав за використання євреїв для захоплення Англією Палестини. Цей проект полягав у тому, щоб європейські євреї викупили чи орендували у турецького султана землі в Палестині, а п’ ять великих держав виступили гарантами державотворення. Ініціативу в цій справі повинна була взяти на себе Англія, тому що за задумом лорда Шафтесбюрі новоспечена єврейська держава могла б служити буфером між Туреччиною та Єгиптом і підсилила би вплив саме Англії в Східному Середземномор’ї [22]. Мали місце й інші проекти: так, під час мирних переговорів після русько-турецької війни 1877-1878 рр. розглядався план створення єврейської держави на півночі Ерец-Ісраель (план Л. Оліфанта), що також не отримав практичних наслідків [23].

Сіоністи розуміли, що для колонізації Палестини і надалі - державотворення, їм необхідна підтримка великих європейських держав. Наприкінці XIX століття сіоністи почали домагатися підтримки Великобританії, яка після окупації в 1882 році Єгипту стала розглядати Палестину як найважливішу ланку в системі своїх майбутніх володінь на арабському Сході. У свою чергу, Великобританія мала потребу в союзнику для зміцнення своїх позицій на Близькому Сході, у тому числі й для боротьби за Палестину. Такими союзниками стали сіоністи, які намагалися переконати Великобританію в тому, що в Палестині саме з ними вигідніше мати справу, ніж із арабською феодально- монархічною верхівкою. У своїх щоденниках Т. Герцль писав про те, що Великобританія «...більше за будь-кого зацікавлена в сіонізмі, тому що найкоротший шлях в Індію лежить через Палестину» [24].

Проте сіоністами не відкидалися й інші «претенденти» на цю роль. На перших сіоністських конгресах як країни, де можна було створити єврейську державу пропонувалися Аргентина, Синайський півострів, Кіпр; сіоністські лідери зверталися до португальського уряду за дозволом на поселення в Мозамбіку, до бельгійського уряду - в Конго. У листопаді 1898 року Т. Герцль у Палестині зустрівся з кайзером Вільгельмом II і запропонував йому план колонізації євреями Палестини під німецькою егідою. Однак кайзер відхилив цю пропозицію, побоюючись негативного ставлення до втручання Німеччини в справи Османської імперії з боку Англії, Франції та Росії. У 1904 році було отримано відмову на пропозицію Т. Герцля утворити єврейську державу в Триполі і від італійського короля Віктора Еммануїла III [25]. Що стосується Франції, то вона в питанні про підтримку планів державотворення зайняла вичікувальну позицію.

У цих умовах Т. Герцль прийняв рішення все ж таки остаточно переорієнтуватися на Великобританію. У своєму листі до відомого англійського колонізатора Сесіля Родса він пояснював, що переселення євреїв - питання державотворення - є, власне кажучи, колоніальним питанням, розв’язання якого може взяти на себе Великобританія, одержавши при цьому значні вигоди для себе [26]. Підтримавши загалом ідею про державотворення, Великобританія спочатку запропонувала для єврейської колонізації не Палестину, а Уганду очевидно, все ще побоюючись відкрито заявити про свої плани захоплення Палестини. Отже, питання про місце державотворення залишалося на той час ще відкритим, остаточне рішення було прийнято пізніше.

Після смерті Т. Герцля в 1904 році у сіоністському русі утворилося два угруповання: перше було готовим на державотворення де завгодно (у тому числі й в Уганді), друге ж погоджувалося тільки на Палестину. А в 1905 році в Лондоні була заснована Єврейська територіальна організація під керівництвом Ізраїля Зангвілля, її підтримали різні ліві угруповання Східної Європи, які також залишили сіоністський рух, як і «територіалісти». Останні відкололися від сіоністів після того, як ВСО відмовилася прийняти план переселення євреїв в Уганду. Територіалісти не визнавали Палестину домом для євреїв, заперечували «історичні права євреїв на цю країну». Єврейська територіальна організація спорядила експедицію в Анголу для дослідження можливості створення там єврейських поселень. Розглядалися також варіанти Тріполітанії, Техасу, Мексики, Австралії та Канади. Усі ці проекти завершилися провалом [27].

Після смерті Т. Герцля лідером політичного сіонізму став Хаїм Вейцман, який розгорнув у Великобританії бурхливу політичну пропаганду вигод для країни від підтримки нею сіоністського руху. Він очолював інше угруповання, позиція якого власне і перемогла на VII сіоністському конгресі в 1905 році: було остаточно вирішено створити єврейську державу в Палестині.

Проанглійська політика Х. Вейцмана принесла свої плоди після того, як прем’єр-міністром Великобританії став Д. Ллойд Джордж (грудень 1916 р.), міністром закордонних справ - А. Бальфур, який протягом усього свого життя цікавився історією євреїв, а джерелом цього інтересу слугувало досконале знання Старого Завіту [28], членом військового кабінету - С. Мілнер. Усі вони були прихильниками сіоністського руху, зокрема А. Бальфур якось зазначив: «Сіонізм, витікає з довголітньої традиції, відповідає існуючим потребам, майбутнім сподіванням, значущість яких більш глибока, ніж бажання чи забобони 700 тисяч арабів, що проживають сьогодні на цій стародавній землі» [29].

Переговори з британським урядом із приводу створення єврейського національного осередку в Палестині проводили президент Сіоністської федерації Великобританії Х. Вейцман і член Виконкому ВСО Наум Соколов. Сіоністи розуміли, що необхідно одержати підтримку Об’ єднаного комітету, що представляв англійських євреїв і впливав на всі єврейські громади за кордоном. Заснований у 1878 році Радою депутатів англійських євреїв (федерація єврейських комун) і Англо-єврейським суспільством (заснованим на індивідуальному членстві) Об’ єднаний комітет зовсім не поділяв прагнення сіоністів і рекомендував Міністерству закордонних справ ігнорувати їх [30].

Проте вже у лютому 1917 року відбулася перша офіційна конференція, що призвела пізніше до появи Декларації Бальфура. У її роботі брали участь М. Сайкс, Г. Семуель, лідери сіоністського руху, представники дому Ротшильдів. На цій конференції було прийнято рішення відмовитися від спільного володіння чи інтернаціоналізації Палестини (що передбачалося угодою Сайкса-Піко від 1916 року) на користь британського протекторату.

У жовтні А. Бальфур доручив Леопольдові Емері підготувати проект декларації. Проект Л. Емері широко обговорювався в єврейському середовищі. Під час вирішального засідання кабінету 31 жовтня А. Бальфур залишив відкритим питання про те, чи опиниться Палестина під британським чи американським протекторатом, чи буде запропоновано будь-який інший політичний устрій. Після закінчення суперечок йому доручили написати листа лорду Ротшильду з проханням довести його зміст до федерації сіоністів. 2 листопада 1917 року Артуром Бальфуром, міністром закордонних справ уряду Д. Ллойд Джорджа, був датований лист лорду Уолтеру Ротшильду, що став відомим як «Декларація Бальфура». Його текст зазначав: «Маю честь передати Вам від імені уряду Його Величності таку декларацію, у якій виражається співчуття сіоністським прагненням євреїв, представлену на розгляд кабінету міністрів, яка й була ним схвалена. Уряд Його Величності зі схваленням розглядає питання про створення в Палестині національного осередку для єврейського народу і докладе всіх зусиль для сприяння та досягнення цієї мети; причому ясно мається на увазі, що не повинні вироблятися ніякі дії, що можуть порушити цивільні та релігійні права існуючих неєврейських громад у Палестині або права й політичний статус, якими користуються євреї в будь-якій іншій країні» [31].

У 1918 році Декларація Бальфура була визнана Францією, Італією та США, а 24 липня 1922 року вона увійшла в текст мандата Великобританії на Палестину в якості його інтегрованої частини.

Підготовка Декларації та вибір часу для її оприлюднення визначалися не тільки стратегічними інтересами колоніальної політики Великої Британії на Близькому Сході, але й військово-політичною ситуацією, що склалася в Європі наприкінці Першої Світової війни, та революційними подіями в Росії. Користуючись обстановкою гострої політичної кризи, яка виникла у зв’язку із війною та перемогою пролетарської революції в Росії, лідери сіонізму намагалися не втратити моменту для того, щоб «вирвати» у Великобританії обіцянку сприяти їхнім колоніальним планам в Палестині [32]. Декларація влаштовувала сіоністів настільки, наскільки вона могла полегшити якомога швидшу реалізацію їхньої політичної задачі: створити єврейську національну державу в Палестині та підвести цю ідею під міжнародно-правову базу. Не дивлячись на те, що в плани англійського уряду не входило негайне державотворення, малося на увазі, що Палестина стане єврейським співтовариством.

Таким чином, слід зазначити, що проголошення Великобританією в однобічному порядку Декларації Бальфура представляло собою дипломатичну акцію, що спричинила вкрай негативний резонанс на подальший розвиток міжнародних відносин на Близькому Сході. Фактично вона визначила напрямок подальшого розвитку подій в Палестині: тісна та стратегічно взаємовигідна діяльність лідерів і прибічників політичного сіонізму й уряду Великобританії наприкінці XIX - на початку XX століть заклала міцне ідеологічне та політичне підґрунтя для створення Держави Ізраїль.

Щодо перспектив подальших розвідок у цьому напрямку, то автором планується надати комплексний аналіз усіх чинників як внутрішньополітичного, так і міжнародного характеру, що призвели до створення єврейського національного осередку в Палестині в 20-і роки ХХ століття.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Истоки и история проблемы Палестины. Часть I. 1917 - 1947. - Нью-Йорк: ООН, 1978. - 116 с.

2. ВіШіи and Palestine. 1914 - 1948: Archival Sources for the History of the British Mandate. - Oxford: The Oxford Univ. Press, 1979. - 246 p.

3. Декларация Бальфура: - [Цит. 2009, 9 лютого]. - Доступний з: <http://www.zionism- israel.com/Balfour_Declaration_1917.htm>

4. Пилкингтон С. М. Иудаизм / Пер. с англ. О. С. Мартен. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 1998. - 399 с.

5. Лакер В. История Сионизма / Пер. с англ. А. Блейз, О. Блейз. - М.: КРОН-ПРЕСС, 1999. - 848 с.

6. Даймонд Макс. Евреи, Бог и история / Пер. с англ. Р. Нудельман. - М.: Имидж, 1993. - 530 с.

7. Сионизм в системе империализма. Очерки истории и современность / Под ред. Т. А. Карасовой. - М.: Наука, 1988. - 192 с.

8. Щевелев С. С. Палестина под мандатом Великобритании (1920 - 1948 гг.). - Симферополь: Таврия-Плюс, 1999. - 400 с.

9. Витвицкая В. В. Палестина в международных отношениях на рубеже XIX - XХ веков (80-е годы XIX века - 1920 г.). - Симферополь: Пармекс, 1999. - 79 с.

10. Авинери Ш. Происхождение сионизма. Основные направления в еврейской политической мысли / Шломо Авинери; пер. с иврита А. Гинзаи. - М.- Иерусалим: «Мосты культуры», 2004. - 478 с.

11. Рубинштейн А. От Герцля до Рабина и дальше. Сто лет сионизма / Амнон Рубинштейн; пер. с иврита под ред. Ф. Дектора. - Минск: «МЕТ», 2002. - 400 с.

12. Поляков Л. История антисемитизма. Эпоха знаний. - М. - Иерусалим: Гешарим, 1998. - 448 с.

13. Халамиш А. Иерусалим в период британского мандата / Иерусалим в веках. - Тель- Авив: Открытый университет Израиля, 1998. - 200 с.

14. Занд Ш. Кто и как изобрел еврейский народ / Шломо Занд; пер. с иврита М. Урицкого. - М.: Эксмо, 2010. - 544 с.

15. Кац Ш. Земля раздора. Действительность и фантазии в Эрец-Исраэль / Шмуэль Кац; пер. с иврита Е. Бауха. - Тель-Авив: Карни, 1992. - 376 с.

16. Пилкингтон С. М. Зазн. праця. - С. 357

17. Авинери Ш. Зазн. праця. - С. 234

18. Лакер В. Зазн. праця. - С. 467

19. Там само. - С. 472

20. Рубинштейн А. Зазн. праця. - С. 134

21. Даймонд Макс. Зазн. праця - С. 361

22. БіШіп and Palestine. 1914 - 1948: Archival Sources for the History of the British Mandate. - Oxford: The Oxford Univ. Press, 1979. - Р. 40

23. Краткая еврейская энциклопедия / Гл. ред. И. Орен (Нудель), М. Занд. - В 10 т. - Т.

3. - Иерусалим, 1986. - С. 183

24. Щевелев С. С. Зазн. праця. - С. 176

25. Поляков Л. Зазн. праця. - С. 107

26. Халамиш А. Зазн. праця. - С. 74

27. Витвицкая В. В. Зазн. праця. - С. 59

28. Занд Ш. Зазн. праця. - С. 295

29. Истоки и история проблемы Палестины. Часть I. 1917 - 1947. - Нью-Йорк: ООН, 1978. - С. 10

30. Кац Ш. Зазн. праця. - С. 187

31. Декларация Бальфура: - [Цит. 2009, 9 лютого]. - Доступний з: <http://www.zionism- israel.com/Balfour_Declaration_1917.htm>

32. Сионизм в системе империализма. Очерки истории и современность / Под ред. Т. А. Карасовой. - М.: Наука, 1988. - С. 72.