А.М.Грідін

Сьогодні боксом захоплюється чимало молоді нашої країни. Приклад братів Кличків, які своїми досягненнями не тільки популяризують цей вид спорту, але й створюють позитивний імідж нашій країні, зробив гарну рекламу для розвитку боксу в нашому регіоні, який по праву славиться своїми видатними спортсменами та спортивними досягненнями. Владислав Засипко, чемпіон Європи у першій найлегшій вазі у 1973 р., у другому найлегшому - у 1975 р., чемпіон СРСР 1974, 1975 рр., бронзовий призер першого чемпіонату світу у Гавані 1974 р.; Олександр Ягубкін, чемпіон світу у важкій і другій важкій вазі 1982 р., Володар Кубку світу 1983 та 1985 рр., фіналіст кубку світу 1981 р., чемпіон Європи 1981, 1983, 1985 рр., чемпіон СРСР 1982, 1983, 1984, 1987 рр., переможець Спартакіади народів СРСР 1983 р., абсолютний чемпіон СРСР 1980 р.; Андрій Синепупов, чемпіон світу у легкій вазі серед професіоналів за версією WBC-1994 та багато інших видатних боксерів відстоювали спортивну честь нашого регіону та країни на різноманітних змаганнях. Усе це вимагає від нас не тільки пишатися досягненнями наших боксерів, але й знати історію розвитку боксу у нашому регіоні, як складову частину історії рідного краю, його видатних людей.

Донецький регіон надав державі чимало спортсменів, тренерів, призерів, учасників змагань, олімпіад. Донбас займає гідне місце у спортивному житті держави, має давні традиції спортивного виховання молоді, розвитку фізичної культури, зосереджує велику кількість спортивних споруд: арен, стадіонів, спортивних залів клубів, секцій, будинків спорту тощо. Тому, поставлена проблема є актуальною в сфері сучасного розвитку силових видів спорту в Україні в цілому, а саме боксу, зокрема у Донецькому регіоні.

Сучасний стан розвитку боксу в Україні і в Донбасі достатньо відомий широкому колу населення. Але у той же час залишається відкритим питання про зародження, існування та розвиток силових видів спорту, зокрема боксу.

Такі дослідники, як А.І.Буличов [1], Б.І.Бутенко [2], І.В.Вікторов [3], Б.С.Денисов [4], М.А.Худадов [5], не ставлячи за мету вивчення історії боксу в нашому регіоні, досліджують методики удосконалення техніки та тактики у боксі, висвітлюють технічну підготовку, тренування, основи майстерності боксерів. Отже, в наявності є спеціальна література для виховання боксерів тренерами, корисна для підготовки до змагань молодих спортсменів та аматорів. Разом з тим, автори так чи інакше піднімають у своїх роботах питання про історію виникнення, формування та розвиток боксу, як спортивної дисципліни. Автори книги "Бокс. Історія, та тактика" А.Є.Тарас та В.Л.Лялько [6] присвятили окремі її розділи саме цьому питанню.

Дослідники В. Щитов [7], В.А.Сергеев [8], М.П.Савчин [9], будучи фахівцями з підготовки боксерів до змагань, тренування юних боксерів та їх самостійної підготовки, вивчають залежність між тренуваннями, психологічною підготовкою боксерів та їхніми результатами у змаганнях, ставлять питання про те, що саме впливає на психологічний настрій боксерам спортсмена під час підготовки та під час змагань (психологічні фактори настрою, депресивного стану, соціологічного та сімейного впливу на молодого боксера-спортсмена) [10]. Відзначають дослідники і історичний чинник, який відіграє чималу роль у підготовці та результатах змагань спортсменів. Автори відзначають, яким чином конкретна історична епоха впливала на психологію людини, а звідси на стан і формування боксу, що є важливим та цікавим при висвітленні проблеми.

Але в цілому, якщо історія боксу в нашому регіоні і представляла інтерес для дослідників, то тільки в контексті спеціальних робіт фахівців з підготовки боксерів.

Загальновідомо, що саме після Другої світової війни радянський спорт почав поступово виходити на світову арену. Вітчизняні «зірки» засяяли на міжнародних змаганнях, викликаючи захоплення у однією частини зарубіжних глядачів, роздратування - у іншої, чиє негативне ставлення до СРСР біло однозначно негативним. В такій ситуації, за думкою політичних лідерів Радянської держави, тим, хто повинен був символізувати радянський спорт в очах усього світу, слід було приділяти підвищену увагу [11]. Розвиток фізкультури і спорту в країні став складовою державної політики як всередині держави, так і на міжнародній арені. Особливої уваги приділяли таким престижним в усьому світу видам спорту, як бокс, де наші спортсмени могли показати гарні результати.

У розвитку боксу ще напередодні війни відбувався процес удосконалення спортивної класифікації. У 1941 р. було введено Єдину всесоюзна класифікація, яка у зв´язку з початком Великої Вітчизняної війни, звичайно, не могла дістати широкого застосування. У 1949 р. вона була переглянута. У подальшому, починаючи з 1949 р., спортивна класифікація корегувалася на кожний черговий чотирирічний олімпійський цикл.

Як вже було сказано вище, Сталінська область традиційно мала гарні спортивні показники. У 1940 році її спортсмени досягли найкращих показників з ГТО. Cпортсмени Донбасу змогли встановити 3 світових, 12 всесоюзних та 123 республіканських рекордів. У звіті з роботи комітету у справах фізичної культури та спорту при СНК УРСР у тому ж 1940 році, зазначалось, що успіхами зокрема, слід завдячувати організації занять з боксу [11]. Так, боксер з м.Сталіно Г.Каци, який починав свій спортивний шлях ще у довоєнний період, став чемпіоном СРСР [12].

З перших днів війни переважна більшість боксерів області пішли на фронт, боролися у лавах діючої армії, у партизанських загонах, виявляючи зразки мужності і відваги. Багатьом з них не довелося повернутися на ринг. Роки війни заподіяли суттєвої втрати українському боксу. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинули такі відомі боксери як К.Шередега, П.Солониченко, Т.Загрядський, Н.Хижняк, В.Горієнко, Г.Рикус, В.Матвєєв, А.Гинзбург, Б.Барановський, В.Лунєв, Л.Сапливенко, В.Хацько, І.Ахметов, І.Гольдинов, І.Гулирман, К.Милашев, Д.Фидлер, Г.Янкович, М.Сєдих, Темногород, О.Камельков, П.Слесь, І.Зінченко, П. Андрєєв, С.Демочко та ін. [12].

Шість боксерів були визнані гідними високого звання Героя Радянського Союзу: Галушкін Борис Лаврентійович, командир партизанською загону, який загинув у липні 1944 у Білорусії; Коротков Костянтин Олександрович - десантник, загинув у квітні

1945 в Австрії; Коропів Володимир Васильович, чемпіон Середньої Азії, командир взводу розвідки, після війни став письменником; Сироткін Юрій Іванович - воював у піхоті, полковник, після війни працював суддею з боксу; Биків Леонід Тимофійович - танкіст, після війни повернувся у бокс як голова секції боксу ДСО "Зеніт" [13].

Військові роки пам´ятні не тільки бойовими подвигами боксерів, але, як це не дивно, й розвитком юнацького боксу. Перша юнацька секція у Сталіно була створена ще у 1935 Градополовим, але масового розвитку юнацький бокс тоді не отримав. Зате у воєнні роки у спустілі боксерські зали навідувалися школярі й учні ПТУ і ремісних училищ. З числа юних боксерів воєнного часу вийшло чимало відомих спортсменів і тренерів: О.Булаков, В.Мєднов, С.Мулін, О.Чеботарьов [14].

Але, зрозуміло, що систематична робота щодо розвитку фізкультури і спорту, зокрема боксу, стала можливою тільки після визволення Донбасу від окупантів. 7 грудня 1943 року було прийнято рішення ЦК КП(б)У та РНК УРСР про відновлення діяльності Комітету у справах фізичної культури та спорту при РНК УРСР. Відновлювалась діяльність обласних, міських та районних комітетів з фізичної культури та спорту. 20 листопада 1944 року вийшла постанова ЦК та РНК СРСР «О мероприятиях по улучшению массовой физкультурной и спортивной работы в Украинской ССР» [15]. У ньому підкреслювалась роль Комітету у справах фізичної культури та спорту при СНК України, як органу державного контролю за роботою відомств у справах розвитку фізичної культури та спорту.

Невдовзі після визволення Сталінської області від німецько-нацистських загарбників, відновили роботу спортивні товариства і спортивна громадськість взялася за відбудову зруйнованого. У 1944 р. повернулись до рідних міст Донбасу демобілізовані боксери і тренери: І.К.Іванов, М.Романенко, Б.Рисєв, В.Адамайтіс, М.Мурованський, Б.Гройсман, Н.Чорний, Г.Червинський, Ю.Замачинський, А.Бандолєтов, О.Бакман, М.Алексєєв, Я.Фурман, А.Мальцев, Д. Коваленко, І.Гройсман, І.Винник, Є.Старчак, О.Федяєв, О.Григор´єв, І.Заславський [16]. Вони взяли на себе обов´язок відродити бокс у Донбасі.

У 1945р. у м.Сталіно була створена секція боксу, яку очолив М.І.Романенко. Швидко, один за одним, створювалися боксерські колективи у добровільних спортивних товариствах по регіону: "Девіз", "Лев", "Комуніст", "Мукомол", "Металіст", "Зеніт", "Стріла", "Медик" [17]. Велику роботу з підготовки боксерських тренерських кадрів вели міста Маріуполь і Донецьк. Секція боксу м. Сталіно організувала міжнародні зустрічі з боксерами Риги, Ленінграда, Баку, Каунаса та ін. Проводились серії міжнародних зустрічей у себе вдома та на виїзді зі спортсменами Данії, Болгарії, Румунії, Югославії, Єгипту.

У 1944 було відновлено чемпіонати країни з боксу. X ювілейний чемпіонат СРСР, зірваний у 1941 війною, зібрав 54 боксери з числа фронтовиків та працівників тилу. Серед них були і донецькі тренери та боксери [18].

Відомо, що в Радянському Союзі, як і в інших прокомуністичних країнах не було професійних боксерів міжнародного рівня. У 1950 році СРСР приєднався до Міжнародної Асоціації Аматорського Боксу. Радянські боксери виступали на

Олімпійських іграх 1952 року, де показали високий рівень підготовки, поряд зі Східною Німеччиною, Польщею, Угорщиною і Кубою [19].

Через брак досвідчених спортсменів, основний акцент після війни було зроблено на розвиток юнацького боксу. Але успіхи боксерів Донбасу на 10 післявоєнних чемпіонатах СРСР, з 1944 по 1953, були досить скромні: 13 медалей (одне перше місце; три - других; дев’ять - третіх). На то були цілком зрозумілі причини. Саме Донбас, маючи, як потужний індустріальний центр стратегічне значення для воюючих сторін, зазнав великих теріальних і людських втрат. Над його відновленням напружено трудилися усі - від мала до велика, а на напружені тренування просто не залишалось сил.

Але вже з 1954 р. український, а з ним і донецький, бокс впевнено вийшов на міжнародний і всесоюзний ринги. Якщо взяти загальну статистику за 1954-1990, на чемпіонаті СРСР українськими боксерами завойовано 164 медалі (43 золотих, 31 срібних та 90 бронзових), а з урахуванням медалей, завойованих до війни й у перші післявоєнні роки, боксери України завоювали 190 медалей (46 золотих, 38 срібних, 106 бронзових). 16 медалей (11 золотих, 4 срібних, 1 бронзова) було завойовано на чемпіонаті Європи, 5 медалей (2 золотих, 1 срібна, 2 бронзових) на чемпіонаті світу [20].

Найважливішим заходом у відродженні післявоєнного спорту стала Всеукраїнська спартакіада у Києві 1945 року, присвячена перемозі над фашизмом. Сталінська область входила до першої групи команд. До неї входили також Київська, Львівська, Харківська області. Її призерами стали донецькі боксери Василь Соха та Павел Букрєєв [21]. Узагалі ж Сталінська область на цій спартакіаді зайняла почесне четверте місце. Четверте командне місце зайняла команда по боксу та з рукопашного бою [22].

У 1946 році зросла кількість загальна кількість спортсменів по області, що відіграло суттєву роль у спортивних досягненнях області та республіки. Кращими спортсменами Сталінської області у 1946 році за матеріалами звіту Сталінського обласного комітету у справах фізичної культури та спорту були саме боксери: Мальцев, Ященко, Ілюшенко, Сайко, Вареник, Яковлев, Бойко, Короленко [23].

До війни Донбас мав одну з найкращих спортивних баз у Радянському Союзі. На цьому ґрунті жваво розцвітало фізкультурне життя, основними принципами якого були масовість і доступність; бокс у цих умовах набував стрімкого розвитку. Спортсмени брали участь і у спортивних змаганнях, яких тільки в Україні протягом 1945 р. відбулося понад п’яти тисяч.

Результати відбудови матеріальної бази фізкультури й спорту проявилися вже улітку 1946 р., коли стали до ладу стадіони, обладнані спортзали у деяких вищих і середніх спеціальних навчальних закладах. Так, у Центральному парку культури й відпочинку в Краматорську були відновлені тенісні корти та боксерські секції, почалося будівництво відкритого басейну Наступного року більшість спортивних споруд було відбудовано, з´явилися нові спортивні зали та майданчики, якими жителі міста користувалися безкоштовно. Відбудова матеріальної бази сприяла відродженню фізкультурного життя. Було підготовлено багато розрядників та інструкторів з боксу на громадських засадах. Чималу роль у розвитку масовості боксу відіграло запровадження з 1946 року нових секційних залів для занять боксом та важкою атлетикою [24].

Вже до 23 квітня 1951 року, коли Національний олімпійський комітет Радянського Союзу направив до Міжнародного Олімпійського комітету телеграму з проханням прийняти нашу країну в олімпійську співдружність, по всій країні стали до ладу стадіони, відбудовувалися будинки фізкультури, інші спортивні бази[25].

Усе це створило підґрунтя для майбутніх перемог на спортивних аренах.

Централізація управління фізичної культури та спорту сприяла налагодженню контролю спортивних колективів, товариств, клубів, контролю та їх роботою, фінансуванням. Це позитивно вплинуло на розвиток донбасівського боксу, на його подальше формування.

Активізації фізкультурно-спортивної роботи в країні сприяла чергова Постанова ЦК ВКП(б) від 27 грудня 1948 р. «Про розвиток фізичної культури та спорту» [26]. Вона привертала увагу партійних органів до цієї сфери суспільного життя. Під їхнім керівництвом боротьба за масовість фізкультурного руху повинна була стати справою не лише ентузіастів і професіоналів, а й усіх керівників підприємств, установ і навчальних закладів. Масовий фізкультурний рух розглядався не тільки як засіб зміцнення здоров´я народу й відволікання молоді від «вулиці», а й як передумова для високорозвиненого спорту, здатного захищати честь країни на європейських і світових змаганнях. У 1949 р. юнаки та дівчата почали виконувати нормативи на значок «Готовий до праці й оборони» (ГПО). У містах працювали фізкультурні колективи. Кількість значкистів ГПО неухильно зростала, що певною мірою була результатом масових приписок, але спортивні досягнення дончан неухильно зростали, і це було реальним фактом. Розпочався новий етап для розвитку та подальшого формування боксу. Цей вид спорту почав ставати масовим, особливо серед юнаків [27].

У 1949 році обласний центр м.Сталіно перетворився на один з найбільших центрів боксу в Україні. При міському виконкомі по справах фізичної культури та спорту діяли так звані "керуючі секції" з видів спорту. Взагалі, їх було сім. Секцію боксу очолював

В.П.Шкода, який став чемпіоном України 1949 р. [30]. Нарівні з масовими, загальнодоступними змаганнями розгорнулася робота з підготовки спортсменів найвищого класу. І вже на XV Олімпійських іграх 1952 р. у Хельсінкі, де радянські спортсмени були дебютантами, лідери Донецького боксу заявили про себе на повний голос.

Олімпійські ігри посідають особливе місце в історії людства. Це змагання найвищого рівня, де перемогу виборюють кращі спортсмени світу. До Другої світової війни спортсмени Радянського Союзу в Олімпійських іграх участі не брали. Перемога СРСР над німецько-фашистськими загарбниками зумовила докорінні зміни в міжнародному олімпійському русі. У 1946 р. президент Міжнародного Олімпійського комітету (МОК) З.Едстрем поставив питання про участь радянських спортсменів у Олімпійських іграх 1948 року [28]. І хоча питання було вирішене позитивно, радянська збірна участі у цих іграх не взяла через брак часу на підготовку й різні формальності.

Першими для спортсменів Радянського Союзу стали XV Олімпійські ігри, які проводились у Хельсінкі з 19 липня по 3 серпня 1952 року [31]. Вони розглядалися, з одного боку, як своєрідний звіт про розвиток фізичної культури й спорту за роки Радянської влади, а з другого, крізь призму «холодної» війни, як двобій з лідером капіталістичного світу США. До складу радянської делегації увійшов 381 спортсмен, серед яких було троє дончан. Серед них молодий боксер Федір Осика. Олімпійський дебют СРСР був блискучий, хоча формально двобій із США закінчився внічию: обидві команди набралиув неофіційному заліку по 494 очки, розділивши перше місце. У 1952 радянські боксери вийшли на олімпійський ринг. Дебют виявився вдалим - дві срібні і чотири бронзові медалі.

До 1920-30-х років бокс у Донбасі не набув масового характеру, поодинокі секції існували тільки в окремих містах, в яких займалось лише 250 осіб. Після війни бокс, як силовий вид спорту, став особливо популярним серед молоді, а перші успіхи донецьких боксерів швидко зробили його масовим. Так, до 1950 р. кількість боксерів зросла до 720 осіб, а секції і клуби боксу були розгорнуті у дев’яти містах Донецької області: Сталіно, Макіївки, Маріуполі, Краматорсьу, Слов’янську, Горлівки, Артемівську [32].

Успішні виступи наших боксерів на різного рівня змаганнях сприяли розвитку не тільки боксу, алей взагалі фізкультури і спорту в Донбасі у складний післявоєнний період.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Булычев А.И.Бокс.- М.: Физкультура и спорт, 1965- 200с.

2. Бутенко Б.И. Тактическая подготовка боксера перед соревнованиями// Бокс- М.: Физкультура и спорт, 1971-120 с.

3. Викторов И.В., Никифоров Ю.Б. Об управлении тренировочными нагрузками в ударных микроциклах// Бокс- М.: Физкультура и спорт, 1977.- 195с

4. Денисов Б.С. Техника - основа мастерства в боксе. - М.: Физкультура и спорт, 1957.- 272с

5. Худадов H.A. К составлению психологических характеристик боксеров.- М.: Физкультура и спорт, 1971.- 152с.

6. Тарас А.Е., Лялько В.В. Назв. праця - С. 56-113.

7. Щитов В. Бокс для начинающих - М: Фаир- пресс. - К., 2004. - 448 с.

8. Сергеев В.А. Определение общей физической подготовки юных боксеров// Бокс- М.: Физкультура и спорт, 1974.- 232 с.

9. Савчин М.П., Джероян І.О., Дегтярев И.П. Определение интенсивности действий в соревновательных боях // Бокс- М.: Физкультура и спорт, 1977.- 22с.

10. Келлер B.C., Платонов В. Н. Теоретико-методические основы підготовки спортсменов. - Львов: Украинская спортивная ассоциация, 1993.- С. 115.

11. Прозуменщиков М.Ю. Большой спорт и большая политика. - М.: «РОССПЭН», 2004. - С.

12. Хорошайлов Н.Ф. Возрожденный Донбасс. - Д.:, 1968 - 124с.

13. Тарас А.Е., Лялько B.B. Бокс. История и тактика. Киев - 1998. - С. 113

14. Правда. - 1948.- 17 мая; Социалистический Донбасс. - 1947. — 16 апреля.

15. Олейник H.A., Грот Ю.И. История физической культуры и спорта на Донеччине...- Д., 1994- -с.198.

16. 15.Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГОУ). Ф.7. - Оп.З.-Спр.1291. Арк.. 1.

17. Олейник H.A., Грот Ю.И. История физической культуры и спорта на Донеччине... - Д., 1994´ - С. 199.

18. Там само. - С. 200.

19. Олейник H.A., Грот Ю.И. История физической культуры и спорта на Донеччине...- Д., 1994-С. 209

20. Там само. - С. 215.

21. Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974, - С.23.

22. Хорошайлов Н.Ф. Деятельность Коммунистической партии по возрождению Донбасса. - К Вища школа, 1973, - С.315.

23. 22.ЦДАГОУ. - Ф. 7. - Оп. 3. Спр.1291. - Арк..7.

24. Державний архів Донецької області( ДАДО) Ф.326. оп.4.спр.893.арк.32

25. Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасс, 1974, - С.315

26. Там само.- С.210

27. Олейник H.A., Грот Ю.И. История физической культуры и спорта на Донеччине...- Д., 1994 - С. 209.

28. Там само. С210.

29. Хорошайлов Н.Ф. Возрождение Всесоюзной кочегарки. - Д.: Донбасі, 1974, - С.23.

30. Там само. - с.23.

31. Олейник H.A., Грот Ю.И. История физической культуры и спорта на Донеччине...- Д., 1994 - С.209.

32. Огуренков Е. И. Современный бокс М., Физкультура и спорат, 1969. - С. 67.