Т.М. Удалова, О. О Бодня

Ефективність роботи шахт в значній мірі залежить від рівня безпеки праці на кожному робочому місці. Однак і сьогодні з екранів телебачення, із періодичної преси ми дізнаємося про нещасні випадки, жертвами яких є гірники. Тому на сьогодення, як і в досліджуваний період, проблема промислового травматизму на шахтах залишається актуальною, а історичний досвід може стати у нагоді задля проведення певних змін в промисловому комплексі.

В умовах незалежності в українській історичний науці з’явився новий об’єктивний підхід у вивченні історії Великої Вітчизняної війни, відкриваються нові недосліджені сторінки. Проблематика вивчення різних аспектів промислового травматизму розглядається у 20 - 30 рр. ХХ ст. в узагальнюючих працях, присвячених вугільній промисловості. Серед радянських дослідників треба відзначити А. Стугарьова і Я. Полесіна, сучасні - О.В. Бровар [1]. Але в зазначений період тематика дослідження недостатньо висвітлена та потребує подальшої розробки. Це обумовлювалось певними політичними мотивами. Радянська влада намагалась приховати аварійність, травматизм, смертність на шахтах, щоб не псувати свій авторитет. Так, кількісні показники нещасних випадків на підприємствах згідно з даними гірничотехнічної інспекції є набагато нижчими, ніж по тим підприємствам в порівнянні з матеріалами лікарень, які іноді просто були відсутні [2].

Джерельною базою дослідження є документи державного архіву Донецької області, опубліковані збірники документів, наукові праці та статті періодичних видань. Метою цієї статті є аналіз промислового травматизму шахтарів Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни та підготовка рекомендацій щодо шляхів вирішення зазначених проблем. Об’єктом дослідження виступають шахтарі, які своїми зусиллями героїчно видобували вугілля задля перемоги. Предметом зазначеної тематики є комплекс проблем, пов’язаних зі складною ситуацією на шахтах Донбасу.

Процес видобутку вугілля є надзвичайно складним і трудомістким. Він вимагає значних фінансово-матеріальних та технологічних витрат, фізичних зусиль та відповідних людських ресурсів. Люди у цьому відношенні є однією з найважливіших ланок, оскільки їх праця постійно пов’язана з ризиком для життя. З огляду на це першорядною проблемою вугільної галузі залишається саме збереження їх життя, а отже - створення та забезпечення належним умов праці. Адже, не є таємницею, що нещасні випадки та загальний травматизм постійно супроводжують процес вуглевидобутку. Сотні шахтарів щороку стають інвалідами, віддають своє життя у боротьбі за “чорне золото”, дружини втрачають чоловіків, матері - синів, діти - батьків [3].

Напередодні війни Донбас був важливим вугільним центром. У 1940 р. приріст вугілля був вищим, ніж загалом за останні два роки. Якщо за 1938 р. видобуток збільшився на 2,7 %, то за 1940 р. - на 11,8 %. Шахтарі Донбасу відзвітували 94,8 млн. т сировини або 52,2 % всесоюзного масштабу. В першій чверті 1941 р. інтенсивність перевершила зазначені планові норми. У 1940 р. видобуток на одного працівника за місяць становив 26,1 т, що є досить значним показником. Забезпеченість технікою шахт, підвищення рівня кваліфікованості працівників, а також творча активність давали позитивні результати [4]. Так, у 1940 р. на підприємствах було 2,6 тис. врубових машин, 10,4 тис. відбійних молотків. За рівнем механізації Донбас був на першому місці в світі. Високі темпи видобутку вугілля в передвоєнні роки визначалися постановами ЦК ВКП(б) від 23 жовтня 1939 р. “Про партійно-масову роботу на шахтах вугільної промисловості Донбасу” та рішенням РНК СРСР від 31 березня 1940 р. “Про роботу вугільної промисловості Донбасу”. В цих документах підкреслювалась важлива роль партійного керівництва в організації господарських питань. На підприємства було покладене завдання в короткий термін значно підвищити виробничі темпи видобутку вугілля. Система заробітної платні у вугільній промисловості була підпорядкованою, заборонялись звільнення інженерно-технічних працівників [5].

Контроль за технікою безпеки на виробництві покладався на гірничотехнічну інспекцію та профспілки, діяльність яких була обмежена владою. Вже 29 червня 1941 р. у стенограмі ради керівників вугільними трестами зазначалась важливість підвищення рівня технічної безпеки у зв’язку з військовими діями, а також боротьба з диверсантами. Тому встановлювалось завдання не тільки охороняти гірників, виробництво, але й усі шахти, проводити ефективну евакуацію шахтарів під час авіаційних нападів. Зазначалось, що найважливішим питанням є стан техніки безпеки. За червень місяць 1941 р. по комбінату “Сталінвугілля” значно підвищилися випадки травм. Це було обумовлено тим, що керівники шахт відводили на другий план безпечну працю. В умовах війни потрібно було навести порядок та не допустити ніяких аварій, діяльності ворожих диверсантів. Саме тому нещасні випадки вже розглядались як політичне явище, і вирішувались за законами військового часу. Йшла мова про необхідність перекласти частину відповідальності за техніку безпеки на керівників шахт. Таким чином, на початку війни технічна забезпеченість шахт була достатньо високою, але це не означало реалізацію безпечних умов праці у зв’язку з високими темпами видобутку [6].

З початком мобілізації та перебудовою промисловості на військовий лад змінився кількісний склад робітників. Замість кваліфікованих працівників до роботи взялися юнаки, жінки, які не були спеціалістами в цій важкій професії. Традиції соціалістичних змагань набули ще більш широкого розмаху, але все це виконувалось в ризикованих умовах. Перед захопленням Донбасу німецько-фашистськими військами вугільна промисловість внаслідок евакуації та знищення устаткування, фактично перестала працювати. Під час окупації німецьке командування намагалось відновити видобуток вугілля, використовуючи труд місцевого населення та військовополонених. Для них шахти стали справжнісіньким пеклом, місцем, звідкіля не можливо було повернутись. У директиві рейхсміністерства зі справ окупованих східних областей про використання радянських людей зазначалося, що слід підготувати для нещадної експлуатації російських копалин вугілля достатню кількість місцевих робітників. Окупанти покладали великі надії на ефективність праці українців [7]. Полонених червоноармійців примушували працювати з такою наполегливістю і в таких нелюдських умовах, що вони дуже швидко гинули. Смертність працюючих на шахтах становила 12 %. Про подібне свідчить, наприклад, статистика колишнього дирекціону №14 (Сніжнянський район Сталінської області), де на гірничих роботах у шахтах №2, №10, №15-біс, №18 та №27 із 5000 працюючих червоноармійців загинуло 3700 [8]. Німці намагались відновити вугільний комплекс задля потреб фронту, але досягти бажаних результатів їм не вдалося, і при відступи ліквідували його.

26 жовтня 1943 р. Державний Комітет Оборони видав наказ „Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донецького басейну”, в якому зазначалися в першу чергу шахти Донбасу. Важливість швидкого повернення Донбасу до промислового комплексу Радянського Союзу диктувало необхідність прискореного введення в дію шахт, які не відповідали нормам техніки безпеки. Виключна важливість відновлення вугільної промисловості підкреслювалась тим, що ДКО заборонив мобілізацію до лав армії робочих та інженерно-технічних працівників [9].

Для того, щоб більш ретельно вивчити різновиди нещасних випадків варто проаналізувати дані, що подані в таблиці № 1.

Отже, як засвідчують дані таблиці, найбільша кількість нещасних випадків припадає на обвали та падіння породи, вугілля. Це пов’язано насамперед із незадовільним проведенням гірничих робіт, які досягали згідно з даними гірничотехнічної інспекції по Сталінвугіллю 25,6 %, а по Артемвугіллю - 35,5 % усієї протяжності робіт. Особливо високий відсоток незадовільних гірничих робіт по трестам Сталінвугілля, Куйбишеввугілля, Рутчєнковвугілля, Горловськвугілля, Калінінвугілля. Обвали породи пояснюються недостатньою кількістю промислової деревини, низьким рівнем кваліфікованості новоприбулих робітників, порушенням паспорту кріплення та недбалістю інженерно-технічних кадрів. Незадовільним було забезпечення касками, спеціальним взуттям та рукавицями. Значним є відсоток травматизму під час транспортування шахтарів та вантажів. В даному випадку має значення не тільки стан підземних шляхів та вагонного парку, але й обставина того, що через велику протяжність гірських робіт, працівники, незважаючи на заборону, нехтували цими правилами, щоб зберегти сили. Недостатньо проводилось навчання техмінімуму працівників та безпечному веденню робіт. Між іншим, протягом 1944 р. до комбінату Сталінвугілля прибуло нових робочих - 19,2 %, по Артемвугіллю - 22,8 %, а всього по області - 20,4 % [11]. Мала місце висока плинність кадрів.

Підвищення кваліфікації робітників займало виключне значення у справі боротьбі з травматизмом, особливо у зв’язку з механізацією процесів на шахті. Так, у 1938 р. було підготовлено звіт з травматизму на декількох шахтах Макіївського району та з’ясовано, що у робітників, які здали іспит по технічному мінімуму на відмінно, кількість зареєстрованих травм була на 40 % меншою, ніж у інших працівників. Навчання працівників по наданню першої медичної допомоги та самодопомозі проводилось недостатньо, індивідуальні пакети не видавалися. Становище з транспортуванням травмованих з шахти до лікарні, а також діяльність травмпунктів на місцях залишалось незадовільним. Загалом по Донбасу за 1944 р. на 100 робітників було зафіксовано 44,3 нещасних випадків, 340,9 непрацездатних днів, а за 1945 р. випадків - 27,8, непрацездатних днів - 281,1 [12].

Промисловий травматизм завжди займав значне місце в контексті тимчасової непрацездатності робітників, його показники є досить неоднорідними. Проаналізувавши показники травматизму по трестам Сталінської області за 1945 р. на 100 осіб, автори дійшли висновку про те, що по кількості нещасних випадків перше місце займав трест «Сталінвугілля» - 28 %, найнижчий - «Орджонікідзевугілля» - 1,4 % [13]. Такі різноманітні показники пояснюються особливостями шахт, рівнем технічної забезпеченості, темпами відновлювальних та гірських робіт, кількісний та якісний склад шахтарів. Значна різниця вказує на те, що не завжди виконувались існуючі резерви задля зниження травматизму. Все це обумовлювалось злочинною недбалістю керівників шахт або інженерів. Наприклад, товариш Зорін, начальник гірничотехнічної інспекції, доповідав: «Я хочу зазначити, що керівники трестів не дозволяють представникам гірничо-технічної інспекції проводити перевірку техніки безпеки. На шахті № 39 «Зуєвантрацит» виникла аварія при вибуху метану. Прибув наш інспектор. Як це відбулося? Механік зупинив вентилятор, завдяки чому місце видобутку загазувалося, він никому нічого не сказав, замикання і вибух» [14]. Навіть коли порушувалися правила техніки безпеки, і це бачать інженери, то такі заходи не припинялись. І таких випадків дуже багато. Варто поміркувати над такими ситуаціями, які зазначалися на засіданнях гірничо-технічної інспекції. Шахта загазована, приїхав інспектор, дає наказ зупинити видобуток. Але його наказ ніхто не виконав. Хоча варто замислитись над таким випадком: «Ситуація подібна, потрібно було зупинити видобуток, але ж партійний працівник відразу відповідає «Як можливо зупинити роботу? Ти ж державі шкодиш. Інспектор зупинив роботу, але під час бесіди з керівниками тресту його звинуватили у співробітництві з фашистами [15]. Таким чином, головними проблемами на шахтах Донбасу були злочинна недбалість, а також непосильні плани радянського керівництва якомога швидше підвищити ресурсний потенціал країни. Тобто, керівники шахт та інженери знаходились у скрутному становищі. З одного боку - це накази партії, з іншого - життя людей, безпечність праці, рівень соціального забезпечення. І саме тиск влади вирішив подальшу долю відбудови економіки за рахунок людських ресурсів. Однак, під час війни іншого вибору, мабуть, не було, як зібрати всі сили в кулак, зробити все задля Великої Перемоги.

Але були й позитивні заходи у боротьбі з травматизмом на шахтах. У серпні 1943 р. ЦК профспілки гірників Донбасу наголошував, що значна частина лав на шахтах Донбасу введена в дію без запасних виходів і не має паспортів кріплень. Ряд шахт не мав аварійних планів. Аварійні гальма на них не приведені до робочого стану, нагляд за контактами не організовано. Вентиляція і на малих, і на великих об’ єктах перебувала в незадовільному стані. Все це створювало постійно небезпеку для життя працівників. У ІІІ кварталі 1943 р. на 51 239 гірників тресту «Ворошиловградвугілля» припадало 1062 нещасних випадки, з них 12 смертельних, у І кварталі 1944 р. в тресті «Сталінвугілля» сталося 2009 нещасних випадків, з них 97 тяжких і 40 смертельних. Складну ситуацію з безпекою праці на копальнях тресту регіону констатувала нарада з питань безпеки праці на копальнях тресту «Ворошиловградвугілля», що проходила

1 жовтня 1945 р. На нараді вказувалося на факти пересидження робітниками у лавах до 18 годин на добу, зіпсованість, а подекуди і відсутність в лавах підіймально-спускового обладнання, кріплень. 31 серпня 1943 р. президія Центрального комітету галузевої спілки працівників вугільної промисловості ухвалила постанову «Про стан охорони праці й техніки безпеки на шахтах звільнених районів Донбасу». Констатуючи недоліки у постановці даної справи, вона запропонувала не лише карати винних після ретельного розслідування причини нещасних випадків, а й висувати позови на відшкодування збитків соцстраху, завдані внаслідок порушення техніки безпеки. 9 лютого 1944 р. був виданий наказ Сталінської обласної гірничо-технічної інспекції, в якому зазначалось створити комісії на шахтах по розслідуванню нещасних випадків [16]. У листопаді

1944 р. ДКО ухвалив постанову «Про поліпшення гірничотехнічного нагляду за правильним веденням гірничих робіт, поліпшення техніки безпеки й охорони праці на шахтах Наркомвугілля» На виконання цього розпорядження спрямовували свої зусилля і державні органи, і професійні спілки Після перевірки трестів «Куйбишеввугілля», «Будьоніввугілля», «Чистяковантрацит», «Артемвугілля», «Красноармійськвугілля» бригада відділу охорони праці ВЦРПС підготувала доповідну записку, в якій вказувалися наявні недоліки. Особливу тривогу викликала недосконала вентиляція, кріплення лав нестандартними підпорами, незабезпеченість шахт інертним пилом, незадовільний стан підйомників, відсутність достатньої кількості виходу з лав, спуск на підземні роботи недосвідчених гірників без належної попередньої підготовки і навчання [17]. Навіть восени 1944 р. формування воєнізованих гірничорятувальних частин не було завершено. Після перевірки було вжито заходів для ліквідації вказаних вузьких місць. Відновлено 56 і створено 8 нових гірничорятувальних станцій, посилено кріплення лав довжиною 634 км, встановлено досконалішу вентиляцію та інше обладнання. Ці та інші кроки дозволили подолати небезпеку аварій на 60 шахтах [18].

Таким чином, на підставі проведеного аналізу можна зробити висновок про те, що у вугільній промисловості Донбасу в роки Великої Вітчизняної війни всі зусилля робітників були зосередженні на підвищенні видобутку ресурсів. Потрібно було задовольнити потреби військового комплексу, підвищити обороноздатність країни, зміцнити економічний потенціал, створити державні резерви сировини. Тому партійні органи ставили за мету виконати або перевиконати потрібні норми. Але це не могло відбуватися без урахування наднормованого робочого дня, нехтуванням правил техніки безпеки. Навіть під час авіаційних ударів, евакуація шахт не проводилась, гірники продовжували працювати. Радянське керівництво не приділяло особливої уваги у вирішенні зазначених проблем, лише в середині 1944 р. ці питання розглядаються профспілками та гірничо-технічною інспекцією. Особливістю вугільної промисловості є те, що безпечність праці в шахтах навіть при відмінному устаткуванні є непередбачуваним процесом, і нещасні випадки завжди будуть актуальним питанням, але все ж таки злочинна недбалість у вертикалі керівництво-гірник і сьогодення залишається головним чинником. Потрібно матеріально заохочувати безпечну працю, та відчуття працівників, що з них вимагаються не високі темпи виробництва, а збережені людські життя.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Стугарёв А.С., Полесин ЯЛ. Безопастность труда в угольных шахтах. - М.: Государственное научно-техническое издательство литературы по горному делу. 1959. - 124 с.; Бровар О.В. Вугільна промисловість Донбасу у 40-60-х рр. ХХ ст.: проблеми соціального розвитку: монографія / О.В. Бровар. - Донецьк: Юго-Восток, 2009. - 365 с.

2. ДАДО, ф.2865, оп.1, спр.6, арк.320.

3. Добров Е.В. До проблеми нещасних випадків у вугледобувній промисловості Донбасу на межі XIX-XX ст. та усунення їх наслідків // Історичні і політологічні дослідження. - Донецьк: ДонНУ, 2006. - №3/4(29/30). - С. 139.

4. Міхненко А.М. Донбас в роки Великої Вітчизняної війни. - Донецьк, 1998. - C. 21

5. 5.История рабочих Донбасса. Т. 2. Рабочие Донбасса в период завершения строительства социализма и постепенного перехода к коммунизму / Редкол. 2-го т.: А.В. Лихолат (отв. ред.) и др. - К.: Наукова Думка, 1981. - С. 18.

6. ДАДО, ф.326 оп.1, спр.1904, арк.5.

7. Суюсанов Л.І. Гірники Донбасу в період окупації 1941-1943 рр. // Нові сторінки історії Донбасу. Зб. статей. - Кн. 11. - Донецьк, 2005. - С. 23.

8. Тарнавський І.С. Вугільна промисловість Донбасу під час фашистської окупації: праця цивільного населення та радянських військовополонених // Нові сторінки історії Донбасу. Зб. статей. - Кн. 11. - Донецьк, 2005. - С. 39.

9. Хорошайлов Н.Ф. Мужество Донбасса. - Донецк: Донец. гос. ун-т, 1968. - С. 11.

10. ДАДО, ф.2865, оп.1, спр.6, арк.324.

11. Донецкая область в годы Великой Отечественной войны (1941 - 1945 гг.): Сборник документов и материалов. - Донецк: Донбас. - 1980. - С. 154.

12. ДАДО, ф.3403, оп.1, спр.1, арк.12.

13. Там само. - Арк.13.

14. ДАДО, ф.4249, оп.1, спр.3, арк.4.

15. ДАДО, ф.326, оп.2, спр.1100, арк.28.

16. Там само. - Арк. 29.

17. Бровар О.В. Вугільна промисловість Донбасу у 40-60-х рр. ХХ ст.: проблеми соціального розвитку: монографія / О.В. Бровар. - Донецьк: Юго-Восток, 2009. - С. 114.

18. Там само. - С. 115.