П.В.Добров, І.М.Грідіна

Сьогодні історія партизанського руху під час Великої Вітчизняної війни не користується у вітчизняних дослідників особливою популярністю, адже радянський рух опору не дуже добре вписується в схему суто національної боротьби. Але розвязати проблему, не помічаючи, замовчуючи її, не можна, як не можна вольовим зусиллям відмінити саму обєктивну реальність. Інша справа, що треба обєктивно підходити до вивчення такого феномену, як партизанський рух періоду Великої Вітчизняної війни, відсторонившись від політичних, ідеологічних, національних вподобань.

Сьогодні точаться дискусії з приводу його кількісних характеристик, ставиться під сумнів його масовість та всенародний характер. Російські автори 3-томної «Истории России» [1], наприклад, взагалі вважають що партизани «провокували німців на бежзалісні «акции возмездия» проти цілих сіл...», а взагалі «партизанський рух ліг важким тягарем на жителів окупованих областей, адже вони нещадно грабували жителів сіл» [2].

Заради справедливості слід сказати, що дійсно проблеми організаційного оформлення партизанського руху, добровільна участь в ньому населення та його підтримка на різних етапах війни та в різних регіонах мають свої особливості, передумови і чинники. Досвідчений диверсант-підривник Ілля Григорович Старінов, який керував особливою групою мінерів, свідчив, що в «СРСР наприкінці 20-х років и початку 30-х років велась величезна робота з підготовки партизанської війни, розроблені нові спеціальні диверсійні засоби - з акцентом на те, що партизани могли б зробити в тилу ворога з підручних матеріалів... Але, більшість підготовлених нами партизан... були репресовані...» [3].

Вже після війни у листі, опблікованому у першому номері «Военно-исторического журнала» за 1962 р., П.К.Пономоренко обурювався: «Помилкові і неправильні настанови Сталіна, що при нападі на нас ми будемо воювати лише на чужій території, привели до того, що уся робота з узагальнення досвіду партизанської війни у минулому, по розробці відповідних мобілізаційних документів була згорнута. Це ускладнило і без того труднощі організації партизанського руху у початковий період війни. Партії дорого обійшлося виправляти помилки, допущені Сталіним» [4].

Загальновідомо, що перші партизанські групи та загони стали діяти наприкінці червня - у липні 1941 р. Вони складались з війсковослужбовців, які виходили з оточення, осіб радянсько-партійного активу, співробітників НКВС, міліціонерів. А вже потім Москва поставила партизанський рух під свій контроль. Спочатку партизанським рухом керували Воєнні ради відповідних фронтів та прставники НКВС, які при них знаходились, а також компартії республік і підпільні обкоми окупованих областей. І тільки 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з першим секретарем Компартії Білорусі П.К.Пономаренко. Постановою ДКО №1939с від 29 червня 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху.

У Центральному державному архіві громадських обєднань України є спомини

О.Сабурова (Герой Радянського Союзу, командир Житомирського партизанського зєднання). Батальйоний комісар, учасник оборони Києва 1941 р., прийшовши до партизанськогго руху з оточення, критично підходив до аналізу стана партизанського руху на зламі 1941-42 рр. Так, розповідаючи про нараду командирів і комісарів ряду партизанських формувань Білорусії, Росії та України наприкінці серпня - початку вересня 1942 р. у Москві за участю Сталіна, Сабуров розповідав: «Сталін погодився з пропозицією партизанських командирів примусово залучати до партизанської боротьби військовозобовязаних осіб на окупованій території. При цьому він зауважив: «Усіх треба піднімати, хочуть, чи не хочуть вони йти воювати. У крайніх випадках розцінювати тих, хто не хоче воювати, як дезертирів» [5].

А ось розповідь про організаційні проблеми партизанського руху капітана М.І.Наумова, який зустрів війну на посаді начальника 2-го відділення штабу 94-го прикордонного загону в м.Сколі (Дрогобицька обл.). Внаслідок швидкого просування німецьких військ на схід він, як і інші прикордонники, опинився у глибокому тилу противника: «Думка про партизанську війну в той час інколи зявлялась. Але як же партизанити, коли вас тільки за те, що ви не вмієте розмовляти українською мовою, бють, а населення не підтримує. Особливо у Галичині населення ставилось до нас явно вороже» [6]. Вже будучи командиром партизанського загону під час відомого Карпатського рейду з’єднання Ковпака (1943 р.), Наумов констатував, що розраховувати на підтримку місцевого ураїнського населення, яке підтримувало формування УПА, не приходилось: «Населення дуже часто замість допомоги підставляє нас під удар... суцільно і поряд обманювало нашу розвідку стосовно розташування противника... Справа дійшла до того, що вже відділення чи групи бійців стало неможливо посилати у розвідку. Націоналісти знищували наших розвідників і дрібні розвідувальні партії» [7].

Описуючи стан партизанського руху у серпні-вересні 1942 р. М.Наумов розповідав: «Бої йшли у той час під Сталінградом. В партизани ніхто не йшов... Якщо в місяць прийде в загін одна людина з оточення - це вже добре». За цих обставин М.Наумов оголосив примусову мобілізацію в с.Хінель і попередив: «Якщо хтось не з’явиться буде розстріляний». Результат був наявним - за короткий час його група зросла до 250 осіб. [8]. Але вже після поразки німців під Сталінградом ситуація різко змінилась: «Приходили цілими сім’ями, - згадував Наумов, - інколи - цілими населеними пунктами, від 16 років до давніх старців. Усі йшли в партизани» [9].

Але попри усі труднощі та проблеми радянського партизанського руху, він став невідємною складовою Великої Вітчизняної війни і відіграв важливу роль у перемозі над ворогом.

Але внесок партизанського руху у перемогу слід розглядати не тільки в контексті його кількісного виміру: скільки нараховувалось бійців у партизанських загонах, скільки вони знищили живої сили противника, скільки вивіли зі строю бойової техніки, підірвали кілометрів залізниць тощо.

Партизанські загони у тилу ворога на окупованій території, відірваної від «великої землі», від центру були їх часткою, єдиною звязуючою ланкою з радянською владою. Не таємниця, що лояльність українського населення на початку війни була не завжди на її користь. Приголомшені трагічними подіями стрімкого відступу Червоної Армії, проблемами евакуації, окупацією, люди вичікували, пристосовувались до нових екстремальних умов. Питання патріотизму як абстрактного гасла, пропагованого радянською владою, відійшли на другий план. Тим більш, що доля радянської батьківщини тривалий час залишалась невизначеною. Сама наявність партизанських загонів, у яких було налагоджено звязок з центром, психологічно досить сильно впливало на населення. А якщо взяти до уваги факти вкрай жорстоких розправ пратизанів зі зрадниками, то мав місце і притаманний радянській людині страх перед покаранням з боку «своєї» влади.

Саме тому значну складову діяльності партизанських загонів становила пропагандистська та агітаційна робота, яка й повинна була продемонструвати той безперервний звязок населення окупованих територій з радянською владою. Термінове реагування у пропагандистських акціях на ті чи інші заходи нацистської окупаційної влади повинні були створювати почуття постійного контроля, такого собі «недремлющего ока» радянської влади над життям людей в окупації.

Радянський уряд добре усвідомлював усю небезпеку втрати впливу на українське населення, особливо за умов його потужної обробки з боку нацистської пропагандистської машини. Треба було терміново налагоджувати агітаційно- пропагандистську роботу на окупованих територіях, враховуючи усі прорахунки та недоліки попередніх акцій та кампаній.

Ефективність радянської пропаганди в окупованій Україні залежала від багатьох чинників. По-перше, від настроїв населення, які на початку війни виявились далеко не в усіх лояльними до радянської влади. По-друге, радянська пропаганда, як вже було вказано вище, розгорталась в умовах розгалуженої пропаганди окупаційної влади. По- третє, переважна більшість кадрового та самодіяльного активу пропагандистів, патріотично налаштованого населення були призвані до лав Червоної армії, пішли до партизанських загонів, евакуйовані на схід. Так, дбаючи про збереження інститутів української державності, у вересні 1941 р. було розроблено відповідний план щодо функціонування в радянському тилу українських державних, політичних, громадських і культурних організацій. Згідно нього до тилу було евакуйовано і головні структури агітаційно-пропагандистського апарату України: відповідні відділи ЦК КП(б)У, Головліт, Радіокомітет, радіотелефонну агенцію (РАТАУ), Управління у справах мистецтва, творчі спілки письменників, композиторів, художників, редакції ряду журналів і газет. Щоб налагодити здійснення впливу на населення окупованої України цими структурами, потрібно було докласти багато зусиль та часу.

По-четверте, виникали труднощі суто об’єктивного характеру, як-то нестача технічних засобів ідейно-політичної роботи, відсутність досвіду її проведення в екстремальних умовах. Як повідомляв один з керівників партизанських загонів, не вистачало елементарного - паперу: «Біда - мало паперу, його треба видобувати із зброєю» [10].

Однак, ці труднощі радянська влада, і треба віддати їй належне, долала комплексно і у доволі короткі строки і, великою мірою за допомогою партизанських загонів.

Фактично кожний партизанський загін видавав окрім бойових листків друковані газети: «Партизан», «Червоний партизан», «Більшовик» та інші, кожна накладом від 500 до 2000 примірників для розповсюдження серед населення [11]. Велика увага приділялась усній пропаганді, яка була звичною для населення ще за мирних часів: «...крім розповсюдження листівок, кожній групі, яка іде на операцію або диверсію, дається завдання проводити індивідуальні і групові бесіди серед населення...» [12] . Змістом таких бесід була «своєчасна і повна інформація населення про положення на фронтах і роз’яснення завдань громадян Радянського Союзу у вітчизняній війні; роз’яснення імперіалістичної сутності німецького фашизму; мобілізація усіх сил радянського народу на розгром німецько-фашистських загарбників» [13]. Так, агітатори партизанського загону ім. Ворошилова за шість місяців 1942 р. провели серед населення три мітинги, вісім першотравневих бесід, десять зборів, де обговорювались питання про положення на фронтах, більше 20 бесід про зміст повідомлень Радінформбюро, агітували про невиконання німецьких податків. На бесідах, проведених цим загоном, були присутні більше 4100 осіб. У результаті, за даними цього загону, села Сєрова, Кожанка, Петрятинка, Сеножатное, Кріуша не здали ані м’яса, ані хліба окупантам [14].

Особлива увага приділялась виданню і перекиненню друкованих матеріалів населенню окупованих районів і областей з центру. За період з червня по листопад 1942 р. відділом пропаганди і агітації ЦК КП(б)У, ЦК ЛКСМУ, а також політуправліннями Південного і Південно-Західного фронтів було видано для населення окупованої

України 155 номерів газети «Комуніст» загальним накладом 1340 тис. примірників; газет-листівок «Комуніст» (535 тис. примірників); газети «Советская Украина» 185 номерів (435 тис. примірників); газет-листівок «Советская Украина» 12 номерів(120 тис.) та ін. Усього було розповсюджено газет і газет-листівок 25430 тис. примірників [15].

Але, як правило, листівки розповсюджувались представниками партизанських загонів і підпільниками. При цьому, як вони самі зазначали «листівки не слід наклеювати, їх потрібно роздавати і, в першу чергу молоді, підкидати до дворів, тоді вони будуть прочитані і передані далі своїм людям» [16].

Партизанська пропаганда у межах загальнорядянської пропагандистської акції формувала образ окупанта ворога.

Так, листівка партизанського з’єднання Сабурова так і називалась «До помсти». Вона містила фото закатованої нацистами української жінки Марії Іваненко (на грудях в неї була табличка Maria Ivanenko № 7385) і вірші:

«Німецький нелюдь захотів

Зробити з нас своїх рабів,

Ні бреше кат - він згине сам!

День волі - близько! Смерть катам!» [17].

Треміново реагувала партизанська пропаганда на будь-які акції окупаційної влади. Один з українських партизанських загонів випустив листівку «Як німці наділяють землею». На ній був зображений німець із землеміром, який проткнув лежачого на землі селянина, і вірші:

«Звезуть зерно і спалять двір,

Уб’ють і кинуть в яму свіжу.

Кричить кривавий „землемір»:

- Отак я всім землі наріжу!» [18].

Гостро реагували партизани і на факти співробітництва населення окупованих регіонів з нацистською владою. Видавались листівки-звернення до старост, поліцаїв. У вказівках ЦК КП(б)У щодо випуску листівок зазначалось: «особливу увагу приділяти розвінчанню українсько-німецьких націоналістів, їхніх ідей, лозунгів і програм. Викривати їх зрадницьку роль на службі Гітлера, як душителів українського народу» [19]. Відповідно до цієї вказівки було видано листівки під назвами: «Кому служить Андрій Мельник і чого він домагається?», «Українсько-німецькі націоналісти - вороги українського і польського народу», «Галицька дивізія. Прокляття тим, хто стане під її прапори» і багато інших [20].

Гумор та сміх під час екстремальних умов війни мали велике значення, відігравали функції як компенсаторні, так і мобілізуючі, що бралося на озброєння радянською пропагандою. Гумористичний журнал «Перець», який став видаватися напередодні війни, широко розповсюджувався в партизанських загонах, а з них - на окупованій території. На його сторінках знайшли втілення кращі образчики традиційного національного гумору. Так, наприклад, у липневому номері 1941 р. було вміщено листа під назвою «Наша відповідь на гітлерівську декларацію» за мотивами відомої відповіді козаків турецькому султану [21]. З номера в номер друкувався спеціальний жартівливий словник, де національні терміни отримували нового змісту: «Жито (українське) - бачить фашистське око та зуб гнилий - не вкусить» [22]; «Хрін - вважався обов’язковою приправою до смаженого українського сала. Поняття застаріле. Німецькі фашисти на східному фронті дістають тільки хрін, без сала» [23]. Перероблялись на новий лад приказки та прислів’я: «Тільки німцям ходу, що з моста та в воду!», «Хто з Гітлером злигався - той лиха набрався!» [24]. ЦК КП(б)У, ЦК

ЛКСМУ та політвідділи партизанських загонів видавали спеціальні листівки із жартівними частівками для розповсюдження серед населення окупованих районів [25].

Можна ще багато наводити прикладів пропагандистької роботи партизанських загонів. До речі, ця проблема якщо і досліджувалась за радянські часи, то мала досить вузьку специфіку «Преса партійного та партизанського підпілля», «Листівки партизанських загонів» тощо. Нам здається, що комплексне вивчення пропагандистської діяльності радянського руху опору на окупованій території на засадах нових методологічних підходів, використовуючи сучасні методи дослідження (зокрема, контент-аналізу) є доволі перспективною і потрібною для вітчизняної історіографії.

ПОСИЛАННЯ ТА ПРИМІТКИ:

1. Истории России. ХХ век: 1939-2007. - М., 2009.

2. Там само. - С. 95.

3. Соколов Б.В. Оккупация. - М., 2002. - С.37.

4. Там само. - С.38.

5. Цетральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО України). - Ф.166. - Оп.2. - Спр.350. - Арк.1-3.

6. Там само. - Спр. 256. - Арк.22-26.

7. Там само. - Арк.189-190.

8. Там само. - Арк. 76.

9. Там само. - Арк. 93.

10. Там само. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 10. - Арк.53.

11. Російський державний архів соціально-політичної історії (далі - РДАСПІ). - Ф.17. - Оп. 125. - Спр. 104. - Арк.174.

12. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 10. - Арк.7.

13. РДАСПІ. - Ф.17. - Оп. 125. - Д. 104. - Арк.175.

14. Там само. - Арк.177.

15. Там само. - Арк.175.

16. ЦДАГО України. - Ф. 1. - Оп. 22. - Спр. 10 - Арк.74.

17. РДАСПІ. - Ф.17. - Оп. 125. - Спр. 104. - Арк.98зв.

18. Там само. - Спр. 145. - Арк.2зв.

19. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 22. - Спр. 95 . - Арк. 28.

20. Там само. - Арк.29.

21. Перець. - 1941. - № 5. - С.3.

22. Там само. - С.13.

23. Там само. - № 7. - С.6.

24. Там само. - 1943. - №1. - С.3; №5. - С.4.

25. РДАСПІ. - Ф.17. - Оп. 125. - Спр. 145.